Доля покоління в поезії Анни Ахматової

Я – голос ваш, жар вашего дыханья,
Я – отраженье вашего лица.
Напрасных крыл напрасны трепетанья
Ведь все равно я с вами до конца.
А. Ахматова
У 1946 році на російську інтелігенцію звалилася Постанова ЦК ВКП(б) “Про журнали “Зірка” і “Ленінград”, де Жданов назвав Анну Ахматову “панянкою”, яка метушиться між альковом і молитовнею. Цим він хотів підкреслити, що і сама Ахматова, і її поезія далекі від життя сучасників, від радянської дійсності. Але це було не так.
Анна Ахматова ввійшла в російську поезію на

початку XX століття як найтонший лірик, щиро і жагуче виразила переживання закоханої жінки. Але вже в 20-ті роки вона зуміла створити вірші, що стали вершинами громадянської і філософської поезії минулого сторіччя. Ахматова змогла говорити від імені всього покоління – покоління, чиє життя було перевернуто Першою світовою війною і революцією.
Ахматова описує обстановку відомої петербурзької літературної кав’ярні “Бродячий собака”, куди ходили тоді відомі поети. Це був 1913 рік – останній рік відносно спокійного життя. Ахматова сприйняла початок війни як величезне народне лихо:
Можжевельника
запах сладкий
От горящих лесов летит.
Над ребятами стонут солдатки,
Вдовий плач по деревне звенит.
Може, саме в цей час витончена петербурзька поетеса відчула себе частиною російського народу, зрозуміла, що тепер їй призначено нести в душі і виражати в слові його великі і малі біди. Після революції частина інтелігенції опинилася в еміграції. Пропонували виїхати й Ахматовій. Вона розуміла, що життя буде складним і гірким, але не мислила себе – поета, особистість – поза Росією:
Мне голос был. Он звал утешно,
Он говорил: “Иди сюда,
Оставь свой край глухой и грешный,
Оставь Россию навсегда… “
Но равнодушно и спокойно
Руками я замкнула слух,
Чтоб этой речью недостойной
Не осквернился скорбный дух.
(“Мне голос был… “) Вона залишилася. Залишилася зберігати російське слово, вікові традиції російської культури, традиції гуманізму нашої великої літератури XIX століття. І вона пройшла цей шлях до кінця, не скаржачись і не зрікаючись нічого:
А здесь, в глухом чаду пожара
Остаток юности губя,
Мы ни единого удара
Не отклонили от себя.
(“Не с теми я, кто бросил землю… “)
Анна Ахматова сповна одержала за своє небажання оспівувати радянську владу. Репресувати сина і чоловіка, довгі роки цькували її саму. Вона дійсно розділила долю покоління. І не просто розділила. Ахматова, як древня плакальниця, зуміла оплакати безневинні жертви, що безвісти загинули у в’язницях і таборах. У 30-ті роки був написаний “Реквієм” – поема, про яку тоді знали лише деякі вірні друзі. Ахматова зуміла знайти точні високі слова, щоб сказати про тих, кого відвозили вночі чорні вантажівки, і про тих, хто стояв у тюремних чергах, сподіваючись почути хоч слово про долю чоловіка, батька або брата:
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных “марусь”.
Ахматова не тільки оплакала своє покоління. У початій у 1940 році “Поемі без героя” вона зуміла пред’явити йому рахунок. Один з лейтмотивів поеми – маскарад, який несеться повз життя. Напередодні грізної війни поет повертається в інший час, у те “до війни”, коли поколінню був нанесений перший, удар:
Словно в зеркале страшной ночи,
И беснуется, и не хочет
Узнавать себя человек,
А по набережной легендарной
Приближался не календарный
Настоящий двадцатый век.
Усе скінчилося, усе відсунулося на другий план – любовні драми, творчі кризи. Велике лихо зрівняло правих і винних. Таким же великим лихом – Великою Вітчизняною війною – завершилися похмурі тридцяті роки. І Анна Ахматова в роки війни писала вагомо і просто, уособлюючи ту вічну жіночу мужність, яка є – підгрунтя й оплот мужності військової, чоловічої:
И та, что сегодня прощается е милым,
Пусть боль свою в силу она переплавит.
Мы детям клянемся, клянемся могилам,
Что нас покориться никто не заставит!
(“Клятва”)
Життя Ахматової могло б здатися компромісом. Але насправді її вірність собі і своєму поколінню – підгрунтя нашої моральності, нашої літератури, нашого життя. Ахматова зуміла донести до нас усю правду про своє покоління і стати його чесним і чистим голосом.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Українські народні пісні які любила леся українка.
Ви зараз читаєте: Доля покоління в поезії Анни Ахматової
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.