Драма



Драма (грецьк. drama – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теорія д. в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці “Поетика” розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає через співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформулювало

підходи до д. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. довгалевський також в основу своїх концепцій д, ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні. Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало (“Мистецтво поетичне”) містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація д. та її мови. На початку XIX ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом
останніх століть д. стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.. Теоретики літератури відзначають два жанрових типи д. Перший – “аристотелівська”, або “закрита” д. Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. для такої д. притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої д. криються у творчості античних письменників (Еврипіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі XIX ст. (В. Гюго, дж. Байрон, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, О. Островський, І. Карпенко-Карий, І. Франко). Існує вона й у сучасній драматургії. Іншим жанровим типом є “неаристотелівська’Ч або “відкрита” д. В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, “Обітниця Яугандхараяти” в Індії, “Перси” Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така д. називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна д. яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги. В центрі зображення ліричної д. – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки (“Чарівний сон” М. Старицького, “Одержима” Лесі Українки, “Соловейко-Сольвейг” І. драча). д. є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Толерантна людина твир зно.
Ви зараз читаєте: Драма