Душевний стан героя новели М. Коцюбинського “Intеrmеzzо” (2 варіант)

В українській літературі перших десятиріч XX ст. виразно виявилися прийоми та засоби імпресіоністичного письма. Цей мистецький напрям спочатку виявився у французькому живописі. І сама назва пішла від картини Клода Моне “Імпресія. Схід сонця”, адже визначальним у ній було враження художника від змодельованого природного явища.

Проза Коцюбинського є одним з найкращих зразків оновлення художнього слова на засадах імпресіоністичної поетики. Враження від дійсності, передані у формі суб’єктивних переживань письменника, покладені

в основу новели “Intermezzo”.

Узявши враження за основний об’єкт зображення, він збагатив літературу поглибленим психологізмом у змалюванні образів, відтворенням найтонших змін у настроях людини і природи, ліричним психологічним пейзажем, розмаїттям і новизною художніх прийомів: внутрішній монолог, промовиста деталь, зорові й слухові образи, лаконізм фрази.

Епізод, описаний у творі, мав місце в житті письменника у 1908 році. Виснажений громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпочинок. Знайомий Чикаленко запрошує письменника в село Коновці. На цих враженнях грунтується новела.

Своєрідна

передмова до новели – перелічення дійових осіб: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білі вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука міста, Людське горе. Ці дійові особи вже самі по собі розкривають внутрішній світ ліричного героя. Справді, його душу роздирають якісь протиріччя. Відповідно дійові особи групуються на дві протилежні групи: з одного боку – моя утома, залізна рука города, людське горе; сонце, ниви, зозуля, жайворонки – з іншого. Конфлікт новели розвивається, як у музиці, коли протиставляються різні теми: мінорна і мажорна. Ще одне протиставлення: місто і природа. Місто – це джерело постійних турбот, які врешті-решт призводять до втоми. Природа дарує життєві сили, оптимізм, натхнення до творчої праці.

Мотив міста звучить не просто мінорно, це бурхлива симфонія роздратування, огиди, прагнення щось змінити. Але яким чином?

Початок твору – це утома, викликана численними “треба”. Треба жити, треба працювати, треба спілкуватися з людьми, нарешті треба збирати речі для того, щоб відпочити від цього “треба”. Не меншу втому викликають сірі міські пейзажі. У зображенні письменника місто постає живою потворою, закутою в камінь та залізо. Святу тишу землі бичує скрегіт фабрик, грім коліс. Страшним є погляд тварини міста: “твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене “. Ще більше втомили люди, ці створіння постійно товчуться, кричать, метушаться і смітять. Градаційно посилюється враження від усього того, що призвело до втоми. Аж до риторичних вигуків: “Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом!” Вночі місто спочивало, це давало виснаженому серцю ліричного героя трохи перепочити. Але вдень доводилося здригатися, “коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх міських вулиць”.

Дорога, залізниця, людський гам. Усе це треба витримати. Навіть виникає почуття, що місто не хоче відпускати на волю свою втомлену жертву, протягує в поле свою залізну руку. Нарешті місто переможене. Бричка вкотилася на широкий зелений двір. Закувала зозуля, яка ознаменувала кінець утоми. Настав перепочинок – intermezzo.

Перша ознака перепочинку – оглушлива і приголомшлива тиша: “вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця”.

Ліричний герой знаходить перепочинок на лоні природи. Це характеризувало і самого письменника. М. Горький свідчив, що Коцюбинський “дуже любив квіти і, маючи солідні знання ботаніка, говорив про них, як поет”.

Природа була для письменника джерелом творчого натхнення. Проникнення письменника в таємниці природи через наукову літературу і спостереження допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв’язку з усім світом. Цю особливість світосприймання наслідує і ліричний герой новели. Вже перші слова свідчать, що він належить до світу мистецтва, так тонко і глибоко він уловлює мелодії дійсності.

У місті герой не має можливості відпочити як слід. І тут серед тиші та безлюддя до нього приходять гості, тільки-но він заплющує очі – живі мерці: “Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви… сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вигрібали вас собаки”. Так на сцену виходить наступна дійова особа – людське горе.

І знову приходить на допомогу зозуля. Очі розплющені – навколо така краса. Герой зустрічає трьох величезних вівчарок. Поважна матрона Пава та її сини, Трепов і Оверко. Собаки прикуті залізними цепами, які знімає герой. І живі мерці, і білі вівчарки, прикуті цепами, – це уривки якоїсь великої картини. Чому виникає потреба звільнити собак від ланцюгів?

А далі знову природа. Вітер набиває вуха шматками звуків. Тихо пливе блакитними річками льон. Ячмінь хилиться й тче з тонких вусів зелений серпанок.

Твердий, безостий колос пшениці б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Біла піна гречок, запашна й легка. Золоте поле безмежне, тепле й живе, з кожної його жилки тремтить і пориває молода сила. Безмежні ниви, так само, як і жіноче контральто зозулі, символізують вічність. Ти знаєш, що прокинешся завтра від теплих дотиків одвічного сонця, тебе радісно зустріне зозуля, безмежні ниви. Як би не ворушилося місто, стискуючи в своїх залізних обіймах усе нові та нові жертви, природа – це вічність, бо це краса.

Бачимо, що в новелі сюжет як такий відсутній. Основний сюжет складає зміна вражень, настроїв, думок, почуттів. Це мелодія, яка почалася сумним акордом і закінчується тим самим акордом.

Герой зустрічає селянина, який довіряє випадковому стрічному весь біль свого серця. Це знову людське горе: голодні діти, виснажені дівчата, що вертають з чужої роботи, бліді жінки у чорних запасках…

Ліричний герой усвідомлює, що місто знову простягло до нього свої залізні обійми, бо людське горе проривається звідусіль. Але після перепочинку ослаблені струни знову натяглися і чуже горе може грати на них.

Митець не може бути байдужим до людського горя, оскільки в цьому полягає його основне земне покликання. Людина не може насолоджуватися красою, не може вважати себе по-справжньому щасливою, духовно багатою, коли вона не бачить людського горя, не збагачує інших своїм прикладом творення краси і добра.

Так і для героя новели природа стала не схованкою від суспільства, а джерелом фізичного і морального здоров’я, наснаги до активної праці та боротьби.