Дванадцять місяців (інша версія) (скорочено) – Маршак Самуїл



Дія перша: Картина друга
Цитата:
Палац. Класна кімната королеви. Шкільна дошка в розкішній золотій рамі. Парта з рожевого дерева. На оксамитовій подушці сидить і пише довгим золотим пером чотирнадцятилітня королева. Перед нею сивобородий професор арифметики і краснопису, подібний до старовинного астролога. Він у мантії, в докторському химерному ковпаку з китицею.
Королева: Терпіти не можу писати! Всі пальці в чорнилі.
Професор: Ви маєте рацію, ваша величносте. Це дуже неприємне заняття. Недаремно старовинні поети обходились без

письмового приладдя, тому їх твори й віднесені наукою до розділу усної творчості. Проте наважуюсь попрохати вас накреслити власною вашої величності рукою ще чотири рядки.
Королева: Та добре вже, диктуйте.
Професор: Травка зеленіє,
Сонечко блищить.
Ластівка з весною
Вже до нас летить.
Королева: Я напишу тільки: “Травка зеленіє”; (Пише.) Травка зеле…
(Входить державний канцлер).
Канцлер (низько схиляючись): Доброго ранку, ваша величносте. Дозвольте найшанобливіше просити вас підписати один рескрипт1 і два накази.
Королева: Ще писати! Добре. Але тоді вже я не буду дописувати “зеленіє”.
Дайте сюди ваші папірці! (Підписує папери один за одним.).
Канцлер: Дуже вдячний, ваша величносте. А тепер я дозволю собі попросити вас написати…
Королева: Знов написати?
Канцлер: Тільки вашу височайшу резолюцію на цьому проханні.
Королева (нетерпляче): Що ж я повинна написати?
Канцлер: Одне з двох, ваша величносте: або “стратити”, або “помилувати”…
Королева (стиха): По-ми-лу-ва-ти… Стра-ти-ти… Краще напишу “стратити” – це коротше.
Канцлер бере папери, кланяється і виходить.
Переказ:
Королева заради своїх забаганок і впертості готова посперечатися з наукою і природою: хоче на Новий рік отримати кошик весняних квітів – пролісків.
Цитата:
Професор: Ваша величносте, але закони природи…
Королева (перебиваючи його): Я видам новий закон природи!.. (Плескає в долоні.) Гей, хто там? Пошліть до мене канцлера! (Професорові.) А ви сідайте за мою парту і пишіть. (Замислюється.) “Травка зеленіє, сонечко блищить, а в наших королівських лісах розцвітають весняні квіти. Тому наймилостивіше наказуємо приставити до Нового року в палац повний кошик пролісків. Того, хто виконає нашу височайшу волю, нагородимо по-королівському… ” Що б його таке пообіцяти? Почекайте, це писати не треба. Ну ось, вигадала. Пишіть: “Ми дамо йому стільки золота, скільки вміститься в його кошику, пожалуємо йому оксамитову шубу на сивій лисиці й дозволимо взяти участь у нашім новорічнім королівськім виїзді”. Ну, написали? Як ви повільно пишете!
Професор: “… на сивій лисиці”… Я давно вже не писав диктанту, ваша величносте!
Королева: Ну, гаразд. Тепер дайте мені перо, я напишу своє високе ім’я. (Швидко ставить закарлючку і махає аркушиком, щоб чорнило швидше висохло.)
У цей час у дверях з’являється канцлер.
Королева: Ставте печатку сюди й сюди! І подбайте про те, щоб усі в місті знали мій наказ.
Канцлер (швидко пробігає очима): До цього – печатку?! Воля ваша, королево!
Королева: Так, так, воля моя, і ви повинні її виконати.
Дія друга: Картина перша
Переказ:
Баба та її дочка мріють отримати кошик золота навзамін пролісків. Дочка готова йти у заметіль за квітами або змусити матір йти у ліс за пролісками. Врешті-решт до лісу відправляють пасербицю.
Цитата:
Баба: Що там надворі, мете?
Пасербиця: Так мете, що ні землі, ні неба не видно. Наче по хмарах ідеш. Ледве додому добралася.
Дочка: Треба тобі ще декуди збігати.
Пасербиця: Куди ж це? Далеко?
Баба: Не так-то й близько, та й не далеко.
Дочка: До лісу.
Пасербиця: До лісу? Чого?
Дочка: По проліски!
Пасербиця (сміючись): Хіба що по проліски! У таку віхолу? А я відразу й не добрала, що ти жартуєш. Злякалася: нині й загинути неважко – сніг так і валить, так і кружляє.
Дочка: Я й не жартую: По всьому місту говорять: тому, хто сьогодні пролісків набере, королева цілий кошик золота дасть, шубку на сивій лисиці подарує і в своїх санках по місту прокатить!
Пасербиця (дивиться у вікно): Сутеніє вже. Не піду я!
Дочка: Як це так не підеш?
Пасербиця: Невже ж вам мене зовсім-зовсім не шкода? Загину я в лісі.
Дочка: А що ж, мені замість тебе до лісу йти?
Пасербиця (схиливши голову): Та золото ж не мені потрібне.
Баба: Авжеж, тобі нічого не потрібно. Ти все маєш, а чого нема – те в мачухи та в сестри знайдеться.
Дочка: Вона в нас багата, від цілого кошика золота відмовляється! Ну, чи ти підеш, чи ні? Кажи прямо. Не підеш? Де моя кожушинка? (Зі слізьми в голосі.) Хай вона собі тут біля печі гріється, пироги їсть, а я до полуночі по лісі буду ходити, а заметах грузнути. .. (Хапає кожушок і біжить до дверей).
Баба ловить її за поли.
Баба: Ти куди? Хто тобі дозволив? Сідай на місце, дурненька! (До пасербиці). А ти хустину на голову, кошик у руки й іти! Та гляди мені: якщо взнаю, що ти десь у сусідів просиділа, в хату не пущу – замерзай надворі!
Переказ:
В лісі пасербиця зустрічається з 12-ма місяцями біля новорічного вогнища. Місяці дозволяють Квітню на годину зайняти головне місце, щоб дівчинка зібрала проліски; в подарунок від Квітня пасербиця отримує чарівну каблучку, за допомогою якої місяці зможуть прийти їй на поміч.
Дія третя. Картина перша
Переказ:
Баба та її дочка викрадають каблучку у пасербиці та збираються до палацу з квітами, які назбирала бідна дівчинка.
Картина друга
Переказ:
Королева виводить на чисту воду бабу та її дочку і дізнається, хто збирав проліски, а також разом з усім почтом, бабою, її дочкою і пасербицею хоче їхати у ліс за пролісками.
Дія четверта. Картина перша
Переказ:
У лісі королева із супроводом шукає проліски посеред круглого озера, затягнутого кригою. Допитуючись у баби та її дочки, а також у пасербиці про квіти, королева дізнається про викрадення каблучки, яку подарував бідній дівчині Квітень. Королева намагається змусити пасербицю показати стежку, якою дівчина йшла до галявини із пролісками, тому й кидає дорогу для пасербиці річ – каблучку. Дівчина встигає сказати чарівні слова, як піднімається віхола, а коли стає ясно і сонячно, продовжується швидка зміна пір року, аж поки знову не настає зима.
Перед початком “нової” зими з лісу втікають верхи на королівських конях посли, канцлер, начальник королівської варти, залишаючи королеву з поріділим супроводом.
Цитата:
Королева (ухопившись руками за стовбур дерева): Негайно до палацу! Коней! Та де ж ви всі? Їдьмо!
Канцлер: Як же ж нам їхати, ваша величносте? Адже в нас сани, а шлях розмило.
Начальник королівської варти: По такій грязюці хіба що тільки верхи поскачеш.
Королівський прокурор: А й справді – верхи! (Біжить.).
За ним біжать посли, канцлер, начальник королівської варти.
Королева: Стійте! Куди ж ви?! Та стійте ж!
Канцлер (обертаючись і притискаючи руку до грудей): Не гнівайтесь, ваша величносте, у мене невідкладні державні справи. Я маю негайно прикласти печатку до чотирьох ваших рескриптів!.. (Тікає.)
Королева: Я видам п’ятий рескрипт і накажу вас усіх стратити! (Ніхто її не слухає.).
Західний посол (на бігу): Пробачте, ваша величносте, але мені може стратити тільки мій король!
Східний посол: А мене – султан! (Тікає.).
Голос прокурора (за сценою): Підсадіть мене на коня! Я не вмію їздити верхи!
Голос начальника королівської-варти: Навчитесь.
Тупіт коней: На сцені тільки королева, професор, баба з дочкою та старий солдат. Злива припиняється. На сцені летять білі мухи.
Королева: Дивіться – сніг! Знову зима.
Професор: Оце вже цілком імовірно. Адже тепер січень-місяць.
Переказ:
Стає дуже холодно.
У речах баби та її дочки зникає повага до королівського сану, а королева починає розуміти безглуздя своїх наказів”.
Цитата:
Королева (тре вуха й ніс снігом): І навіщо я цей дурний наказ підписала!
Дочка: І справді дурний! Не підписали б його – то й сиділи б ми зараз удома, в теплі, Новий рік святкували б. А тепер замерзай тут, як собака!
Королева: А ви чого всякого дурного наказу слухаєте? Кататись із королевою схотілося? (Стрибає то на одній нозі, то на другій). Ой, не можу більше! Холодно! (До професора.) Та вигадайте хоч що-небудь!
Переказ:
На сцену виходить високий дід у білий шубі, який дізнається про заповітні бажання кожного: королеви – опинитися в палаці, професора – щоб усе було на своєму місці й у свій час, солдата – погрітись біля вогнища, а баби з дочкою – хоч абияку шубку, хоч на собачому хутрі.
За те, що дочка заказала дідові собачу шубу, а не кращу, баба з дочкою сваряться, їхні голоси перетворюються на гавкання, і обидві вони стають собаками.
Професор пропонує запрягти цих собак у сани та їхати.
Картина друга
Переказ:
На галявині в лісі біля багаття сидять усі місяці, серед них – пасербиця, яка дякує своїм захисникам. Вони дарують їй скриню, повну всякого добра і коней із саньми.
До вогнища прибуває собача упряжка, в санях – королева, професор і солдат.
Королева впізнає у дівчині пасербицю, але не наважується просити та і не вміє цього робити.
Цитата:
Січень: А тепер, гості дорогі, пора мені про своє хазяйство подбати. Без мене й мороз не по-січневому тріщить, і вітер не так дме, і сніг не в той бік летить. Та й вас пора в путь-дорогу збиратись, – ой вже й місяць високо підвівсь. Він вам посвітить. Тільки їдьте швидше, поспішайте!
Солдат: Та ми й раді б поспішити, дідусю, тільки коняки наші волохаті більше гавкають, ніж везуть. З ними й до наступного року до місця не дотягнешся. От якби нам тими білими кіньми підвезли!
Січень: А ви попросіть господиню, може, вона вас і підвезе.
Солдат: Накажете попросити, ваша величносте?
Королева: Не треба!..
Професор: Ваша величносте!
Королева: Що таке?
Професор: Адже ж до палацу ще дуже далеко, а мороз; пробачте, січневий, суворий. Не доїхати мені, та й ви без шубки замерзнете.
Солдат: Га, ваша величносте?
Собаки: Гав?
Королева (дивлячись убік): Як же я її проситиму? Я ще ніколи й нікого ні про що не просила… А що як вона скаже – ні?
Січень: Та чого б ні? Може, й згодиться. Санки в неї просторі, на всіх місця вистачить.
Королева (похиливши голову): Не в тому справа!
Січень: А в чому ж?
Королева (похнюпившись): Та я ж із неї шубку зняла, втопити її хотіла, каблучку її в ополонку кинула… Та й не вмію я просити, мене цього не вчили. Я вмію тільки наказувати. Адже ж я – королева!
Січень: Он воно що! А ми й не знали!
Лютий: Ти нас у вічі не бачила, і ми тебе не бачили. А це хто, вчитель твій, чи що?
Королева: Так, учитель.
Лютий (до вчителя): Чого ж ви її звичайної справи не навчили? Наказувати вміє, а просити не вміє. Де ж це чувано?
Професор: Її величність вчилися тільки того, чого їм було угодно вчитись.
Королева: Ну, коли вже про те йдеться, то за сьогоднішній день я багато чого навчилася! Більше взнала, ніж від вас за три роки! (До пасербиці.) Послухай-но, любонько, підвези нас, будь ласка, у своїх санках. Я тебе за це по-королівському нагороджу!
Пасербиця: Спасибі, ваша величносте. Я все маю.
Королева: От бачите – не хоче. Я ж казала!
Королева: А як же ж треба просити? (До професора.). Хіба я не так сказала?
Професор: Ні, ваша величносте, з погляду граматики ви сказали цілком правильно.
Солдат: Ви вже мені пробачте, ваша величносте. Я людина невчена – солдат, у граматиці мало тямлю. Але дозвольте мені за цей раз повчити вас.
Королева: Ну, кажи.
Солдат: Ви б, ваша величносте, не обіцяли їй більш ніяких нагород – досить уже їй наобіцяли! А сказали б просто: “Підвези, зроби ласку!” Ви ж не візника, ваша величносте, наймаєте!
Королева: Здається, я зрозуміла. (До пасербиці.). Підвези нас, будь ласка! Ми дуже замерзли.
Пасербиця: Та як же ж не підвезти! Звичайно, підвезу! Я вам зараз і шуби дам, і вчителеві вашому, й солдатові. У мене їх у скрині багато.
Королева: Ну, спасибі тобі! За цю шубку я дам тобі дванадцять…
Професор (злякано): Ви знову, ваше величносте!
Королева: Не буду не буду.
Пасербиця дістає шуби. Усі, крім солдата, одягаються. (До солдата.) А ти чого ж не одягаєшся?
Солдат: Не смію, ваша величносте, шинеля ж не по формі, не казенного зразка.
Королева: Нічого, у нас сьогодні все не по формі. Одягайся!
Солдат (одягаючись): Дозвольте мені на передку примоститись, Із кіньми поратись – це не те, що з собаками. Справа знайома.
Січень: Сідай, служивий, вези їздців. Та, гляди, шапку в дорозі не загуби. Коні в нас борзі, хвилинки обганяють, – не зогледитесь, як удома будете!
Пасербиця: Прощавайте, брати-місяці! Не забуду я вашого новорічного костра!
Королева: І я не забуду!
Солдат: Бувайте здорові, хазяї! Зоставайтесь щасливі!
Весняні та літні місяці: Щаслива путь!
Зимові місяці: Дзеркалом дорога!
Сани рвучко рушають: Собаки з гавкотом біжать услід за ними.
Пасербиця (обертаючись): Прощавай, Квітню-місяцю!
Квітень: Прощавай, люба! Дожидай мене в гостину!
Рескрипт – документ, що потребує затвердження королеви.
Коментар
Кожна п’єса, як і твір “Дванадцять місяців” С. Маршака, призначено не лише для читання, але й, у першу чергу, для постановки на сцені.
П’єса поділяється на дії (акти) – закінчені частини театральної вистави; які, у свою чергу, поділяються на картини – закінчені частини дії (акту), що потребують зміни декорацій на сцені під час вистави.
Оповідь у п’єсі ведеться не від особи автора чи одного героя; а за допомогою реплік, що складають діалоги дійових осіб і ремарок.
Казкові мотиви лежать в основі п’єси: автор використовує “мандрівний” сюжет – протиставлення образів пасербиці – з одного боку, і мачухи та її рідної дочки – з другого як втілення конфлікту добра і зла; чарівний предмет (перстень), чарівні помічники (12 місяців), чарівні перетворення (баби та її дочки на собак) і фантастична зміна подій (пір року) єднають п’єсу з її джерелом – народною казкою.
Сюжет п’єси будується на традиційному протистоянні: зла мачуха та її дочка посилають у новорічну ніч пасербицю за пролісками, які розбещена королева звеліла своїм підданим роздобути в обмін на кошик золотих монет. Підлабузництво підлеглих і необмежена влада – головні причини спотворення характеру королеви, якій усього 14 років. Головна її задача – вчитися. Але чи це можливо, коли у тебе влада над найрозумнішими людьми у королівстві?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Поетичне кредо шевченка у вірші мені однаково.
Ви зараз читаєте: Дванадцять місяців (інша версія) (скорочено) – Маршак Самуїл