Франсуа Рабле

Реферат
На тему:
Франсуа Рабле.
“Гаргантюа і Пантагрюель”
Шістнадцяте століття – це вершина в історії сміху, пік цієї вершини – роман Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”.
Образи рiзноманiтних велетнiв часто зустрiчаються на сторiнках французьких та нiмецьких казок. Там їх зображено злими, жорстокими, пiдступними, часто – людоїдами, яких все ж таки вдається перехитрити звичайним людям.
Франсуа Рабле теж узяв для свого роману сюжет, добре вiдомий у французькiй народнiй творчостi – це комiчнi хронiки (лiтопис) “про

великого i здоровезного” велетня Гаргантюа. Та й мова оповiдi про життя та дiяльнiсть трьох поколiнь велетнiв, Гран-гузьє, Гаргантюа, Пантагрюеля, витримана у тонi веселої, грубуватої сатири, висмiюванню всiх порокiв, притаманних тогочасному суспiльству. I хоча Рабле зi смаком описує всi подробицi їхнього тiлесного життя, перераховує, скiльки їжi, одягу їм потрiбно, та головне у романi не це. Завдання письменника – показати доброту, благородство, прагнення до знань, надбань тогочасної культури. Грангузьє – добрий король, що намагається запобiгти вiйнi, кровопролиттю, вважаючи що це бiда для його народу. Та
коли ворог все ж таки розв’язує вiйну, Грангузьє чинить вiдчайдушний опiр i перемагає.
В образах Грангузьє i Гаргантюа Рабле втiлює iдеал справедливого монарха, який захищає iнтереси народу i править ним за його згодою. Цi ж риси притаманнi й наймолодшому велетневi – Пантагрюелю. Вiд батька вiн успадкував не тiльки кращi людськi риси, а й гарячу любов до знань, до здобуткiв загальнолюдської культури. Для цього вiн вiдвiдує кiлька навчальних закладiв – Паризьку бiблiотеку, навчається у мiстах Пуатьє, Бордо, Тулузi, Бурже, Орлеанi. Рабле з гумором, iнколи з сатирою змальовує звичаї i методи навчання, що все ж таки не завадили здобути Пантагрюелю ступiнь лiценцiата права.
Дуже цiкаво читати сторiнки, присвяченi життю тогочасних студентiв. Вони нагадують українських бурсакiв своїми веселощами, життєлюбством, бешкетами, та водночас – iнтересом до знань. Характерно, що в рисах образу Пантагрюеля вiдсутнiй суспiльний пафос його батька, короля – реформатора Гаргантюа.
Тогочасна дiйснiсть, iсторiчнi подiї, коли гуманiсти-вольнодумцi опиняються пiд пресом жорстокої релiгiйної нетерпимостi, спричиняються до зображення Пантагрюеля тiльки у приватному життi. Та все ж i роман у цiлому, i образи королiв-велетнiв зокрема, залишають враження в контекстi iсторичної дiйсностi часу європейського Вiдродження – однiєї iз найцiкавiших сторiнок свiтової культури.
Iдеал щасливого суспiльства, яким його уявляв собi Франсуа Рабле, збiгається в часi з найвищим розквiтом мистецтва доби Вiдродження, а разом iз ним – з гуманiстичними прагненнями та пориваннями. Iз бiографiї Рабле ми знаємо, що багато рокiв вiн прожив у Iталiї, де на той час уже сформувалась культура, у центрi якої була людина – жива i водночас “надзвичайна, богоподiбна”.
Як нам здається, такi люди не могли жити звичайним життям, у них повинно було бути все iнакшим – високим, iдеальним, щасливим. Таке мудро влаштоване суспiльство i показує Рабле у своєму романi – це телемський монастир, збудований за наказом Гаргантюа для ченця, брата Жана. Це один iз позитивних героїв роману, зовсiм не схожий на тих ченцiв, яких ми звикли бачити у кiнофiльмах чи на сторiнках книжок. Жан – це молода, життєрадiсна, чистосердечна, спритна та смiлива людина. Та i сам телемський монастир побудовано в нагороду за його вiйськовi подвиги.
Сама назва “Телема” грецькою мовою означає “вiльне бажання”. Тому тут зовсiм немає аскетичного життя, притаманного таким закладам. Приймають сюди не убогих i калiк, а здорових, красивих, сильних молодих людей, як чоловiкiв, так i жiнок. Незважаючи на те, що спосiб життя тут не пiдпорядковується суворим правилам, усi мешканцi монастиря живуть у повнiй згодi та гармонiї, вiдчувають один до одного повну повагу та взаєморозумiння. Це виявляється навiть у такому фактi, як бажання робити всiм товариством те, що хочеться кому-небудь одному.
Вражає нас також зображення помешкання ченцiв, краса його будiвлi, розумної розкошi побуту, прекрасної бiблiотеки з книгами, виданими на шести мовах. Все це пiдкреслює повноту буття, всебiчне задоволення духовних потреб людини.
Рабле у зображеннi телемського монастиря створив образ унiверсального суспiльства, що створює само себе. Це була спроба не тiльки показати епоху Вiдродження у час її найвищого злету, а й передати майбутнiм поколiнням iдеальну мрiю, що колись повинна здiйснитися.
Раблезіанський роман – це насамперед образчик ренесансного світосприйняття. У французському фольклорі, звідки йдуть корені роману, Пантагрюель – жартівник, пустун, дух моря і солі, що насилає на свої жертви невгамовну спрагу. Рабле трансформував його у велетня, що багаторазово збільшив свою спроможність викликати спрагу. Крім того, етимологія даного антропоніма також підкреслює семантику спраги: “Panta” – значить “всіх”, “gruel” – спраглий.
У Рабле були глибинні знання легенд про велетнів. Їм були тривко засвоєні теми, формули, структури популярних казок. Численні епізоди роману навіяні фольклорними мотивами (казкова країна, молочні ріки, кисільні береги). Але велич “Гаргантюа і Пантагрюеля” в тому, що сатира і фантастичні алегорії поступаються місцем поезії (в широкому розумінні) та філософії, що приводить персонажей до відкриття мудрості в земних утіхах.
У своєму вступі до першої книги роману (“Гаргантюа”) Рабле вказує на приховане значення своєї книги, значення, яке потрібно вміти розгадати. От його слова:
“… у книзі моїй ви знайдете зовсім особливий дух і деяке, доступне лише обраним навчання, що відкриє вам найбільші таїнства і страшні таємниці, що стосуються нашої релігії, так само як політики і домоведення”.
Перша ідея історико-алегоричного тлумачення образів Рабле відноситься ще до XVI століття. Відомий історик другої половини цього століття Жак Огюст де Ту в книзі “Про своє життя” висловив наступне судження про Рабле: “Він написав чудову книгу, де з волею воістину демокрітівською і з глузуванням часто блазнівським і їдким і під вигаданими іменами він відтворив, як на театрі, всі умови людського і державного існування і виставив їх на сміх всьому народу”.
У цьому судженні характерний ряд моментів: і універсальний народно-святковий характер сміху “над всіма умовами людського і державного існування”, і демокрітівська воля цього сміху, і театрально-видовищний характер образів Рабле, і, нарешті, реальні історичні діячі під вигаданими іменами. Усе це судження людини XVI століття, що правильно вловила суть у творчості Рабле. Але в той же час це вже судження людини другої половини століття, для якого сміх Рабле часто звучить занадто по-шутівськи і який шукає під вигаданими іменами зовсім визначених осіб і зовсім визначені події, тобто починає переоцінювати алегоричний елемент творчості Рабле.
Не підлягає сумніву, що вже в XVI столітті склалася традиція підставляти під персонажі Рабле і під різні епізоди його роману визначених історичних облич і визначені події політичного і придворного життя. Традиція ця була передана XVII століттю і була засвоєна історико-алегоричним методом.
У XVII столітті з’являються “ключі” до роману Рабле, тобто конкретна розшифровка імен і подій цього роману. У перший раз такий ключ був прикладений до амстердамського видання творів Рабле в 1659 році. Потім цей ключ модифікувався в різних наступних виданнях, аж до видання А. Сарду в 1874 – 1876 роках (дане видання резюмує всі ці ключі). До амстердамського видання 1663 року прикладені різні розшифровки. Тут дається, наприклад, дуже характерна для історико-алегоричного методу інтерпретація епізоду з гігантською кобилою Гаргантюа: бажаючи позбутися від пренаступних її гедзів, вона знесла своїм хвостом весь Босский ліс: “Усім відомо, що ця кобила є мадам д’естамп, коханка короля, що саме і наказала вирубати Босский ліс… ” Автор посилається на традицію, що йде з XVI століття.
Але справжнім зачинателем історико-алегоричного методу був Пьер Антуан Ле Мотте (Pierre Antoine Le Motteux). Він видав в Англії (куди він емігрував після скасування Нантского едикту) у 1693 році англійський переклад Рабле, зроблений Урквартом, постачивши його біографією, передмовою і коментарями. Він дає тут аналіз різних ключів, запропонованих до нього, а потім викладає власні тлумачення.
У творі Рабле, безумовно, присутньо багато алюзій на історичних осіб і події, але ні в якому разі не можна допустити існування строгої і витриманої протягом усього роману системи визначених алюзій. Не можна шукати визначеного і єдиного ключа до кожного образу. Але і там, де в романі можна припускати визначену алюзію, історико-алегоричний метод у більшості випадків не може дати їй точну розшифровку, тому що традиція суперечлива, а всякі зіставлення і домисли довільні. Нарешті – і це, по суті, вирішує справу – навіть розкрита і доведена алюзія не дає ще нічого істотного для художньо-ідеологічного розуміння образа. Образ завжди і ширше і глибше, він зв’язаний із традицією, у нього своя, незалежна від алюзій художня логіка.
Використана література:
1. Світова література в особах. – К., 2000.
2. Українська та світова культура. – К., 2001.
3. Ф. Рабле. Біографія. – М., 1999.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Мій улюблений міфологічний герой.
Ви зараз читаєте: Франсуа Рабле
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.