Григір Тютюнник
ЯСЕН ЦВІТ СЛОВА
Василеві Земляку – на його п’ятдесятиріччя
О ті хвилини серед мосту над Ташанню… В зорях, що при самомудні лежать і ясніють крізь темне мілководдя у небо поміж хащами йкущиками туманів і туманців, поміж лататтям і щучими сплесками… І то до самісінького світання, до тої пори, коли повітря наливаєтьсясрібною блакиттю і видно було б, либонь, край світу, якби не Беєвагора,-видно коженлисточок на далеких деревах, навіть зубці – пилочки на них видно, кожен пагін куги посеред плеса, кожнукитичку
на очеретах, обтяжену досвітньою росою – така була святапора і тиша свята.-… Я йому знаєш що написав на “Вирі “? – глухо, як завжди врозмові тихій, отій розмові, що так до ладу серед розлогості світанку, коли, як кажуть, душа душу чує, мовив Григорій.-Я йому написав:”Нехай над тобою, Василю, завжди ячать білі лебеді “. Експромтомнаписав… Але чую – влучив. Так йому пасують лебеді над кучерявоючуприною… Ми говорили про Вас, Василю Сидоровичу. Говорили, і я вже бачив Вас – В аше світле чоло, і синю вроду очей, і Вашу товариську душу “чув “, як Григорій Тютюнник,-лебедів над Вами. Чув
і шанував, хоч іне знав Вас особисто і домислював добро й талант Вашої душі. Тощаслива хвиля в житті кожного, хто має і любить товариша івитворює його собі. Ви знаєте се високе щастя – любити товариша! Інакше як би Ви зуміли так глибоко любити Людину… Потім з Ваших трудящих долонь знялася “Лебедина зграя ” і понеслау своїх крилах велику шанобу Сина, смуток і втіху, сміх лагідний ітрохи печальний – глас душі безмежно доброї і мудрої. Вона понесламіж Люди Вашу думу про дивовижний і пречистий, наче ота “непочата ” вода з вавілонських джерел, світ нашого народу. Як листяна деревах удосвіта, бачаться мені вавілонці. Та й кожен! Кожен, мовджерело з-під товщі земної. Кожен, мов творіння, а творіння – неповторне. Бачу Вашого світлого Явтуха, і перо само біжить назустріч йому, щоб іще раз ним помилуватися : “Щонеділі зодягав сорочку-вишиванку, поверх неї чорну касторову камізельку – їдине, щодісталося йому в свій час із панського гардероба, бриля собі виплітаввласноручно й так розфранчений ставав при воринах та мігнепорушно стовбичити там доти, доки вважав се доцільним, вдаючи 564 із себе бозна-якого хазяїна. Тим часом штани мав останньої ветхості, ноги були потріскані й вічно червоні, як у підвареного рачка,-все тестаранно приховувалося за вориньми, зате свою верхню частину вінміг демонструвати скільки завгодно, і коли вітався з перехожими, стримано та самоповажно, то їм, напевне, уявлялися гарні шароварина Явтухові, ялові чоботи та добротний вовняний пояс у трикольори… “Образ на чверті сторінки – то щільник меду трудового, в ньомувідтворилося ціле суцвіття народних характерів… Отже, в полудень віку хай Вам, Василю Сидоровичу, буде виднодалеко, як далеко бачить лебедина зграя в многотрудній путі своїй доласкавого сонця, а ясен цвіт слова бринить над Вашою сивиною!
.
