І. П. Котляревський – автор першого драматичного твору в українській літературі. (Наталка Полтавка)
Реферат
І. П. Котляревський – автор першого драматичного твору в українській літературі.
(Наталка Полтавка)
П’єса “Наталка Полтавка” написана І. Котляревським для потреб Полтавського театру 1818 р. – саме тоді, коли Драматург перебував там на посаді керівника.
Глядач українського театру був найрізноманітніший, але І. Котляревський хотів бачити в театрі найбільше простолюдина, тому основою для його п’єси стала жива дійсність, тогочасне народне життя, і героїв він обрав також з народу.
Конфлікт у творі вибудовується
Жанр своєї п’єси І. Котляревський визначив так: “Оперета малороссійская”. Називаючи драматичний твір оперою, , Котляревський мав на увазі те, що як у класичному музичному творі поєднується інструментальна музика зі співом, так і в його опері поєднуються висловлювання, монологи героїв із співом.
Образ Наталки – героїні твору – зовні начеб простий, розкритий
Інша Наталка в розмові з матір’ю. Вона ладна поступитися їй у всьому, тож, з огляду на скарги матері, що вони зубожіли, вона, врешті, на її прохання згоджується більше не чекати Петра, а вийти заміж за того, кого забажає матір. Така поведінка нітрохи не суперечить характеру героїні, адже Наталка вихована в дусі шаноби до старших, до матері.
Прагнучи заспокоїти матір своєю обіцянкою, Наталка гадала, що найближчим часом їй не загрожує одружитися із нелюбом: “Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрізала, що мусить одчепитись, більш, здається, нема на приміті”.
‘ Проте вона й гадати не могла, який настирливий у своїх домаганнях возний. Тож прихід виборного зі сватанням возного зроджує в душі Наталки сум’яття, але тепер вона, всупереч власній волі й згідно з обіцянкою матері, мусить погодитись на заручини з возним.
Та коли несподівано вертається Петро, Наталка без вагання вступає в боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним і, нарешті, виходить заміж за Петра.
У творенні образу Наталки важливими є народно пісенні засади – адже з появою Наталки на сцені лунає українська пісня. Рівною мірою вдача Наталки розкривається через основи народної моралі. Цей образ є втіленням жіночого типу українки, у його найкращих якостях.
Петро – до пари Наталці: він, хоч і не такий сильний вдачею, як його кохана, проте низка якостей у ньому також промовляє про вміння чинити опір випробуванням життя.
Доля не пестила Петра змалечку: сирота, знайшов він прихисток у домі Терпила, батька Наталки,-як служник. А коли хлопець закохався в Наталку,-старий, тоді заможний, звелів Петрові надбати статки, а з ними – довести спроможність на шлюб із Наталкою.
Петро мусив податися на заробітки.. Та за його відсутності багато води утекло: старий Терпило, якому до своєї заможності хотілося долучити й шанобу до себе, став знатися з панами, а ті усіляко користали з його майна – поки Терпило не зубожів і з горя не помер. Дружина й донька змушені були покинути Полтаву й перебратися в передмістя.
Наталка стала заробляти на хліб, а мати, стара Терпилиха, взялась розмірковувати над влаштуванням Долі своєї дочки.
Петро, вертаючись додому, випадково стрічає бурлаку Миколу і довідується у нього про Наталку.
Петро радий зустрічі з коханою: нарешті скінчилися для нього поневіряння й заробітчанство, він ще не знає, що стоїть на порозі нових випробувань.
Петро,- носій кращих рис народного характеру: він самовідданий у почутті, щирий, чесний. Засвідчуючи ці риси вдачі персонажа, перипетії твору, однак, виявляють і брак цільності його вдачі, відсутність зосередження моральних зусиль на меті – того, що уповні притаманне Наталці, Петро, довідавшись, що Наталка заручена, передовсім готовий віддати їй зароблені гроші на посаг,- замість подбати про долю Наталки і свою. У відступі його від Наталки слід убачати, проте, не слабкість почуття до коханої дівчини, а слабкість духовної позиції і, врешті, саможертовність героя. Образ Петра являє той тип людини, яка віддана своєму життєвому ідеалові, благородна у своїх вчинках і завжди готова поступитися власними інтересами заради блага ближнього.
Своєрідною антитезою образу Петра в п’єсі є образ Миколи. Микола – “сирота без роду, без племені”; людина самотня, він займає незалежну позицію. Злидні не пригнітили ні його, ні його почуттів. Сповнений глибокого розуміння життя, Микола почасти спростовує свою самохарактеристику, в якій твердить, що нема в нього “талану” – долі. Доля героя промовляє через його розважливість, розум, готовність прийти людині на допомогу, жагу до визволення з наймитської неволі.
Для Миколи повноцінне життя і воля – поняття нероздільні, тому над усе він прагне здобути незалежність і свободу – бодай у лавах Чорноморського козацького війська.
Наміри у Миколи значиміші, ніж у Петра: він не обмежується лише побутом, тому активно втручається у життєві перипетії, уміє на відміну від Петра, який стає безпорадним у скрутних ситуаціях, що вимагають рішучих вольових дій, мудро залагодити складну справу, активно включитися у пошук правди, справедливості. Мрія про валю – ось що піднімає Миколу над побутовими конфліктами п’єси.
Водночас, за світоглядною позицією просвітителя-автора, Микола є носієм авторських поглядів, уособленням розумного начала в житті,- тому цей образ ототожнюється з усіма найкращими рисами людини: волелюбством, потягом до вияву непокори, прагненням служити людям.
Портрети позитивних персонажів твору завершуються образом Терпилихи. Терпилиха – бо терпляче долала незлагоди життя. Утім, посильно змагаючись із життєвими труднощами, вона почасти зневірилась у тому, що зможе самотужки виборсатись із нестатків, тому шукає, як зарадити становищу у найрадикальнішому засобі – в одруженні доньки з заможною людиною. Терпилиха далека від розуміння того, що, приневолюючи Наталку вийти заміж за багатого возного, штовхає її у те замкнене коло, в ту безвихідь, у якій сама не зазнала щастя. Але, зрештою, мати знаходить сили перемогти обставини, зрозуміти свою дочку, благословити дітей на шлюб. Образом Терпилихи Котляревський започатковує галерею постатей матері-селянки в українській літературі.
Тільки мимохіть згадує І. Котляревський у п’єсі справжнє ім’я возного – Тетерваковський, однак він залишається для нас тільки возним – тобто безіменною особою, яку представляє назва його посади, до того ж – уведеної дуже давно, ще за Литовського статуту; ця посада вже зжила себе й існує тільки завдяки наполегливості й домаганням тих, хто правдами-неправдами зазіхає на дворянські привілеї.
Возний – за посадою своєю – повинен обгрунтовувати походження панів від шляхти й козацької старшини. У цій справі він промишляв чимало часу, а що послуги панам творив не задарма, то і має змогу жити заможно і так наловчився у крутійстві та шахрайстві, що може кого завгодно ошукати. При тім він “хапун такий, що і в рідного батька злупить”.
Дрібний чиновник, який “помазався паном”, вважає, що нажите майно дає йому право зажити собі в охоту. Для відчуття повноти життя він вирішує одружитися і, озираючись при тій потребі довкола себе, не міг не запримітити Наталки.
Чому саме Наталка? Чи і сам він не бачить тих “полтавських панночок”, на яких киває у розмові з ним дівчина? Звісно, Наталка молода, вродлива – це так, проте досвідчений возний помітив у ній і ту красу, якої бракує “полтавським панночкам”: Наталка працелюбна, скромна, мудра, слухняна. Дарма, що вона проста селянка, що з того, що батько її прогайнував усе майно, не залишивши дочці посагу. Возний також із простого люду, хоч і, хизуючись, усіляко маскує своє походження та видає себе за неабищо: “Уязвленноє частореченною любовію серце… не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніе. ОНАЯ любов все – тее-то як його – ровняєть”.
Просторікування возного про “любов”, яка все “ровняеть” – позірні, нещирі, побудовані на розрахунку. Його вовче єство, що проглядає навіть при освідченні Наталці (“Люблю тя дівицю, Как жадний волк младую ягницю”), поступово, дедалі виразніше визначається в усьому ладі його життя, видаючи його як хижака, який втратив своє обличчя, зробився ніким: ні те, ні се.
Що ж означає такий раптовий поворот у поведінці возного наприкінці твору, адже возний, з огляду на почуття Наталки до Петра, відступається від своїх прав на заручену з ним дівчину і дає їй змогу одружитися з коханим. Возний свій цей вчинок пояснює так: “Я – возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал”.
Однак це той випадок, коли слова суперечать усій лінії життя і поведінки персонажа, який не вчинив за життя добра, бо не був “расположен к добрим ділам”. Возний добре засвоїв такий розрахунок у житті: “де двоє б’ються – третій не мішайсь”.
Слід мати на увазі й інше: така поведінка персонажа п’єси була притаманна зразкам тодішньої драматургії. Окрім того, слід пам’ятати: І. Котляревський стояв на тих філософських засадах сприйняття життя, за якими сили добра повинні подолати сили зла.
Примикає до образу возного, хоч і представляє іншу категорію людей старого українського села, виборний Макогоненко – шахрай меншого масштабу: його повноваження обмежуються роллю “старшого на селі”.
Виборному Макогоненку не відмовиш у здоровому глузді селянина, який спонукає його поспівчувати і Терпилисі, й Наталці, і взяти на кпини сватання підстаркуватого возного до молодої вродливої Наталки, і погудити чиновництво, отих, за його словами, “письменних п’явок”, але є в ньому й інше: він – “хитрий як лисиця”, за словами Миколи, усюдисущий у пошуку вигоди для себе (“на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться”), проворний і кмітливий у залагоджуванні будь-якого діла (“уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже”), тому-то і стає помічником і знаряддям возного у його делікатній справі. І коли возний здійснив крок у напрямі утвердження у своїй вдачі кращих рис – Макогоненко, по суті, залишається тим, ким і був.
Автор п’єси не загострює уваги глядача на певних рисах вдачі персонажів: він визначає, хто є хто ненав’язливо – таким чином, щоб сам глядач домислював, здогадувався, замислювався над твором.
І “Енеїда”, й драматичні твори І. Котляревського справили глибокий вплив на українську літературу: “Енеїда” поклала початок травестійним поемам в українській літературі, а драматичні твори породили низку наслідувань – “опер” та водевілів.
Творчість І. Котляревського знаменує новий етап української літератури, яка дедалі активніше впливала на громадське життя, визначаючи суспільні акценти в ньому.
1
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Твір опис осінь у лісі.