І свічки мирної не варта та країна, Що в боротьбі її не засвітила (за драмою Івана Кочерги “Свіччине весілля”) (2)

І свічки мирної не варта та країна, Що в боротьбі її не засвітила (за драмою Івана Кочерги “Свіччине весілля”)

А що кров не може змить,

Спалимо вогнем те.

Лиш боротись – значить жить.

Vіvere memento!

Сильною була колись Русь. Але надто багато ворогів зазіхало на неї. Важко було встояти проти всіх отих жорстоких і підступних загарбників… Була днина, коли Києвом заволоділи литовські князі, поневолили трудящий люд, понаставили правити своїх воєвод. Найдошкульнішим з усіх утисків була заборона запалювати світло (ніби з протипожежних

міркувань) – вона ще більше принижувала людську гідність. тривала ця заборона 15 років, потім її було скасовано королем Сігізмундом, але воєводи ще деякий час приховували це від народу.

Саме цей факт став основою сюжета драми І. Кочерги “Свіччине весілля”. Юрист за освітою, Кочерга прекрасно знав старовинне законодавство. Його твір грунтується на достовірних фактах і правдоподібному задумі.

Улюбленими художніми засобами Кочерги були контраст (антитеза) і наскрізний образ якоїсь деталі, що його він проводить через увесь твір і нарешті надає йому символічного змісту (у драмі, що розглядається,

це – свічка).

Палац воєводи, що сяє вогнями – і темне ремісниче Поділля. З одного боку, справжня любов, чистота, правдолюбство, братерство, мужня готовність захищати все це у ремісників, що живуть в убогих хатинках, і розпуста, брехня, підступність – з іншого, “нагорі”. Світло і темрява, в прямому і переносному значенні цих слів. І чесні трудівники вступають у боротьбу за світло в обох його значеннях, бо саме зі світлом пов’язане все найкраще в житті людини, і все це треба здобува ти (добром або силою) і захищати.

Символом усього цього виступає у творі Кочерги наскрізний образ свічки.

Відома Київська традиція 1 вересня “женити свічку” виникла давно і проіснувала до 80-х – 90-х років ХІХ століття. У драмі “Свіччине весілля” образ свічки ще перегукується з образами дівчини з народу, а потім – головної героїні твору, Меланки. Свічкою називає автор і свого головного героя. Свіччине і Меланчине весілля теж набуває символічного змісту: це втілення народного повстання. Гасло повстанців “За Свіччине весілля!” звучить як: “За торжество світла свободи!”

Прагнуть у боротьбі з поневолювачами засвітити свічку волі і справедливості різні люди. Це ремісники (Передерій, Чіп, Коляндра), такі різні за долями, віком, характерами, але єдині у своїй ненависті до гноблення і несправедливості. Всі вони – єдина родина, вони готові вмерти одне за одного і за перемогу правди. Серед них вирізняється особливо привабливий образ зброяра Івана Свічки, який прагне спочатку мирним шляхом здобути для ремісників документ про скасування заборони на світло, а потім стає на чолі повстання, бо розуміє:

Коли добром ніхто не дасть нам світла,

Його здобути треба – не молить,

Бо без броні нікчемні всі молитви.

Автор чітко виділяє дві головні характеристики цього героя: з одного боку Свічка – ніжний закоханий, але з другого (і головного) він – борець, для якого добробут народу дорожчий за життя.

Я не боюсь ні смерті, ні тортур.

І все ж тобі не загасити світла,

Що з тьми віків та через стільки бур

Проніс народ відважний і свобідний, –

Говорить він воєводі.

Дуже цікавий серед образів борців за світло і щастя епізодичний образ ватажка звенигородських козаків Кмітича, носія ідей козаччини.

І нарешті – поетичний образ Меланки, чарівної красуні, ніжної та гордої подруги Свічки. Зовні вона ніби не войовнича, вона прагне до кохання, домашнього затишку:

Тоді нам світло любе, як воно

Своє проміння ллє в затишній хаті…

Але коли треба, Меланка готова відстоювати свою гідність. “Вільна я!” – гордо каже вона брутальним залицяльникам. І в свою трагічну весільну ніч Меланка поводиться напрочуд мужньо, намагаючись врятувати коханого.

Усі ці образи – частина єдиного великого образу України, що бореться за свою волю і незалежність. Про це каже Кочерга ще в передмові: “Образ Меланки, дівчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крізь бурю і терни своєї весільної ночі… є поетичним символом України”.

І берегли цей вогник і київські ремісники, а потім і запорожські козаки, і повстанці усіх часів, і всі захисники України, що жили на її теренах. Часом він пригасав, цей вогник, але його знову запалювали дбайливі руки. Горить він і горитиме, доки існують Україна й українці.

Хоч не мені – для вільного народу

Колись зоря займеться світова! –

Вірив Іван Свічка.

Так воно і сталося – горить світло в Україні, незалежній демократичній державі.