Ідея духовного багатства людини в романі “Собор” (1 варіант)

Роман “Собор” – це твір інтелектуального наповнення, гостропроблемний і дискусійний. З’явившись в українській літературі в кінці 60-х років, він був тим сплеском, який торкнувся больових точок суспільства. У романі гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, пам’яток минулого, цілісності людської душі. Олесь Гончар один із перших указав на небезпеку кар’єризму не тільки в морально-етичній, а й у суспільно-політичній площині. Усі проблеми, які порушує автор у романі, постали на весь зріст у наш час і виявили,

що суспільство хворе, що хворобу треба було лікувати в самому зародку, а зараз це зробити складніше.

Я хочу торкнутися однієї з проблем роману – збереження цілісності, людської душі. З цієї проблеми випливають усі інші: збереження духовної спадщини, культури, мови, історичних святинь українського народу. Людина красивої душі не може зганьбити краси матеріальної. Це ми бачимо, на прикладі життя героїв твору. Мешканці Зачіплянки, які живуть чесною працею, не сприймають нічого потворного, такого, що може порушити їхню совість. Перед нами проходять красиві своїми помислами трудівники: сім’я металургів Баглаїв,

їхні друзі, заслужений металург Іванович Лобода, дівчина-сирота Єлька. Кращі представники молодого покоління тягнуться до знань, до збереження матеріальних і духовних цінностей народу.

Студент Микола Баглай зі своїм другом Олексою у вільний час готує креслення, щоб порятувати селище від шлаків заводських труб. Замислюється юнак над тим, як бути справжнім, як удосконалитись, як повестись, щоб відчути себе перед лицем усесвіту справді вінцем природи. Живучи в трудовому ритмі щоденних турбот, Микола мріє про справжнє кохання, про красу людських стосунків, піклується про життя своїх близьких, тривожиться про збереження пам’ятки архітектури – собору, побудованого за часів козаччини.

Автор показує, що байдужістю людей убивається й руйнується все цінне в суспільстві. Хочемо зберегти пам’ять про минуле – топчемо сучасне. А цим сучасним є наше життя, доля кожної окремої людини. Стала жертвою байдужості сирота Єлька, поступившись перед домаганнями бригадира. Став жертвою синівської байдужості Ізот Іванович Лобода, опинившись у будинку для старих,

Викриваючи моральну звироднілість, кар’єризм, Олесь Гончар оптимістично дивиться на життя, вірить у торжество прекрасного, у красу й щирість людських стосунків.

Зародилось щире почуття кохання між Миколою і Єлькою, дочекалась з Індії свого Івана Вірунька Баглай, щаслива в своєму заміжжі.-Радіє щастю інших Ізот Лобода, який до кінця свого життя робив людям тільки добро. Програма його життя – “Хто посада дерево – того і внуки згадають. Хто зламає – того й діти прокленуть” Утратив сина Ізот Лобода. Болить йому душа, що кар’єра зіпсувала Володьку, хочеться йому іншим бачити сина.

Але той, хто зрадив батька, не має в душі нічого святого. Недаремно саме рукою Володьки була знята охоронна дошка із собору.

Німим докіром безладному людському життю височіє собор над Зачіплянкою. Багато він бачив, багато вистраждав. Пам’ятка історії – це наче частка душі всього народу, його минулого, сучасного й прийдешнього. Мешканці селища підсвідомо це розуміють. Вони не уявляють свого життя без собору, облупленого, понівеченого, але такого величного й прекрасного. Цим автор наче проводить паралель між духовним і матеріальним. Люди, обпалені у вогні війни, будують нове життя. Не все в житті таке красиве, як у мріях і піснях, але майбутнє за такими, як брати Баглаї, як Ізот Лобода. Саме вони бережуть собори своїх душ, не дозволяючи іншим паплюжити ні матеріального, ні духовного.

Цей роман-заповіт сучасному поколінню: цінувати красу, бути цілеспрямованим, духовно багатим і щедрим на добро.