Ідея гармонії людини і природи (за драмою-феєрією Лесі Українки “Лісова пісня”)



Люди повинні пам’ятати, що природа – це не просто дім, в якому живемо, це те, що живе поруч з нами, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям.

Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину – і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила її, дала безсмертя.

Як чудова мережка, заткана зірками на срібній основі, з’явилась “Лісова пісня” – твір, що викликав подив

і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків. Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя.

Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера. Русалка, почувши, що “тута мають хижу будувати”, висловлює свій гнів і погрожує:

Ой, ті люди

З-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!

Водяник не підтримує Русалку, адже йдеться про дядька Лева, а він приятель лісових мешканців. Так позначається лінія: людина і природа, залежність їхніх взаємин від духовного світу людини, її характеру.

Русалка говорить про людей взагалі, а Водяник – конкретно

про дядька Лева. Отже, люди є різні. Уперше про волю й неволю згадується в діалозі Русалки і Водяника, який наказує своїй неслухняній доні не зринати “три ночі місячні поверх води”, а у відповідь чує: “Я – вільна, як вода!” У цій суперечці вже звучить якась тривога, та вона одразу ж стихає. Лунає прекрасна й неповторна, сповнена могутньої творчої сили мелодія Лукашевої сопілки. Справжнє високе мистецтво, його чарівна сила здатні пробуджувати всі земні сили. Після зустрічі з Лукашем Мавка сприймається як реальна особа. Музика передчасно розбудила її, глибоко вразила її чутливу душу. “Весна ще так ніколи не співала”, – каже Мавка, відчуваючи незвичайну щирість і красу мелодії. Справді, то не весна – на сопілці грала людина.

Лісовик квапиться застерегти свою доню:

… минай людські стежки, дитино,

Бо там не ходить воля, – там жура

Тягар свій носить. Обминай їх, доню:

Раз тільки ступиш – і пропала воля!

Мавка щиро дивується:

Ну, як таки, щоб воля – та пропала?

Вдруге звучить мотив про волю і неволю, тепер уже в житті людському, і про неможливість знищення волі у вільному світі – в майбутьому, духовно багатому, прекрасному житті, за принципами якого живе Мавка.

Природа має чарівні властивості:

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: “Засни, засни… “

І снилися мені все білі сни.

Таку прекрасну картину зимової казки-сну створює поетеса. Мавчині слова зачарували Лукаша. Заслухавшись, він з подивом вимовляє: “Як ти говориш… ” А у відповідь чує захоплене: “Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся”. І, слухаючи мелодії Лукашевої сопілки, мимоволі озивається тихесенько на той самий голос:

Як солодко грає,

Як глибоко крає,

Розтинає білі груди,

Серденько виймає!

Картина розквіту природи символічна: так розквітає сама людина, одухотворена високою красою мистецтва. Саме тут, серед вільної природи, безпосередньо і невимушено розвиваються щирі взаємини Лукаша та Мавки. Природа оддячує своїх добрих, щирих дітей, які бережуть і примножують її щедроти.

Таким люблячим природу, як власний дім, у творі виступає досвідчений дядько Лев. Він із тих обдарованих буйною фантазією людей, які можуть впіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою свого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він із тих людей, які в лісі можуть “зустріти” Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника, Потерчат і Куця.

Мудрість і сила людини – в єднанні з природою. Ця думка втілена теж в образі Мавки. Лісова красуня ненав’язливо підказувала, коли землю орати, коли сіяти, де і коли яке дерево використати для потреб господарства, тому “так, як сей рік”, коли жила в Лукаша Мавка, “хіба коли родило”. Вона ще й оселю прикрашає: “умаїла квітами попідвіконню – любо подивиться”. Отже, для Мавки робити – це творити “красиве і корисне”, розумно втручаючись у природу. Бо вона – це часточка землі, й духу животворящего. Саме такою вона покидає людський світ, але не таїть у собі зла:

Я обізвуся до них шелестом

Тихим вербової гілки, голосом

Ніжним тонкої сопілки,

Смутними росами з вітів моїх.

Символами рідної землі, її краси постають верба і сопілка. Образ верби проходить через увесь твір: верба, що брала Мавку на зиму у своє лоно; вербичка, якою стала Мавка після прокльонів Килини, а потім спалахнула ясним вогнем; вербиця, що виросте з легкого, пухкого попелу спаленої вербички. Наскрізним є й образ сопілки. Вона розбудила Мавку, покликала її до життя й любові; солодко грала, глибоко краяла душу. До майбутніх поколінь безсмертна Мавка обізветься теж “голосом ніжним тонкої сопілки”, мелодією, яку напровесні Лукаш “вигравав, мрії збираючи в гаю”, і яка її так вразила. Отже, інших вона теж будитиме від сну. Мистецтво й краса – вічні, вони завжди викликатимуть у людей добрі почуття.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)




Твір на тему панас.
Ви зараз читаєте: Ідея гармонії людини і природи (за драмою-феєрією Лесі Українки “Лісова пісня”)
Copyright © Українська література 2020. All Rights Reserved.