Ірена Карпа – Білявчик



– Excuse me? – перепитав вилупок.
– Шмаруй, кажу, звідси! – штовхнула його на сходи я.
– Ну-ну… – загуркотів привид з пітьми туалету. Довелося зачинити і його.
– Фух! – я всілась на диван і витерла піт. З п’ятого поверху знов щось скинули на мій балкон. Може, нарешті, самогубство? Дідька лисого: суїцидальні думки замучили лишень стару шубу. Падаючи, вона ще й зламала мого кактуса.
– У-у-у, прощавай, єдиний друже… – я заплакала.
– Сльозия, навєрно, нарєвєла їх… – завила лярва-сусідка й безпардонно посунула

до мого телефону. Той дзявкнув їй просто під пальцями і я вхопила слухавку.
– Га?
– В сраці нога! (Коханий був вишуканим ком тужур). Ти збираєшся вступати в партію радикальних м’ясоїдів?
– Нє… Я їм тїльки гречку з цибулею.
– Ну й правильно, я теж ото… купив собі соєвого стільця й висівкову канапу.
– Ой бо… – я кинула слухавку. Сусідка жваво шпурляла бігуді в унітаз і шалено раділа бульканню. Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири.
– Може б то коханця собі знайти? – спитала я пенсіонерку перед під’їздом. Та спобувала вдарити мене костуром, але промазала.
/> – А що, ідейка – люкс! – і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться. Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось щось не дуже… О!!! Тю-тю-тю, який білявчик! Гарнюня!
– Іди-іди, не бійся, – я присіла навпочіпки і простягла до нього руки. Білявчик злодійкувато озирнувся, а тоді – р-раз! і стрибнув мені в обійми.
– Танцювати вмієш? – жартівливо насупилась я.
– Ну, тільки, як дуже п`яний… – засмутився Білявчик. – Зате у мене світлі очі й з біса хороший торс!
– Угу. Тоді злізай на землю і поцілуй мене в плече.
Білявчик скорився.
О, і губки так нічо’: м’якенькі, ніжні.- Ну, добре. Значить, будеш моїм Коханцем.
– Ур-ра! – губки й оченята знов заплигнули мені на шию.
– Ух ти ж який… авторитарний! – я скинула його з себе, як мадам горжетку. – Давай руку. Іди чемно і не кохайся, поки не просять.
– Тож тепер нас стало двоє: я і Білявчик. Так і в партію вступати не страшно.
– Мабуть, крім Маркеса нічого й не читав? – галантно спитала я.
– Палковніку нікто нє пішет… – зацвірінчав Білявчик. – А куди ми йдемо?
– Цить. Побачимо, – сказала я собі, бо поняття не мала, куди веду цю незрівнянну істоту. Може, цілуватися? О, тоді – побіля моря! До моря на метро не заїдеш, тож ми злапали жовте таксі. Романтіка…
– Хвильки тихо гойдали чайок, матраци і сміття. За смугастим шезлонгом маячив безлюдний куточок. Я постелила Білявчика й зібралась було позіхати, та раптом…
– Ой, а ти ж славетно цілуєшся! – розплющила я очі. – Де навчився?
– У тебе… – опустив оченята.
– Та ну?
– Ага. Просто все повторював за тобою, – і виконав ще один запаморочливий цілунок. “Але ж, – міркувала я поміж тим, – коли ти – моє дзеркало, то я що – ледь не збоченка?!”
– Королево… – простогнав Білявчик.
Мені стало смішно: ги, яке дурнувате слівце.
– Пробачте, ви не могли б звільнити територію дитячого пляжу? – поцікавився ще один білявчик (у міліцейській формі).
– А ми її й не кабалили! – нахамуляв мій.
– Як же мене дістала ця спека! – пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки.
– Може, попірнати? – ліниво мовила я.
– В тебе? – пожвавішав Білявчик.
– Пірнати нудно, – зауважив міліцейський, – і, до того ж, заборонено.
Ми розцілувалися з міліцейським і пішли до когось додому. Виявилось, що до мого Коханого, бо ні в мене, ні в Білявчика дому не було. Ні, в мене, здається, зранку був, але якийсь дивний… Та, до Коханого ближче. І стіни в його під’їзді краще розмальовані.
– Коханого чи ключів, на жаль, не виявилось. У поштову скриньку Білявчик ніяк не влізав, та й місця там лише на одного. Ох…
– Може, ти голодна? (Боже милий, скільки турботи!) – Ні, життя моє, я неїдюща. Борюся за здорове співіснування: я не їм рослин, – комарі не їдять Мене.
– А-а-а… – повівся Білявчик.
– А ти як?
– Ну, тепер як і ти! – бадьоро нагнав він бурчання в животі.
– Пішли, дурненький, я роздобуду тобі гречки.
– З цибулею?
– А то ж як!
– Я… Я тебе обожнюю! – луна від поцілунку облетіла три квартали. “Час макітрити!” – збагнула я.
– Ти кохав коли-небудь?
-Так…
– Ну, я не маю на увазі першу вчительку чи голу тьотю в кіно.
– А, тоді ще ні. Тобто, ДО ТЕБЕ ще ні.
– Що-о-о?!! – ( нє, це не я так зарепетувала). Якась руда паплюжа краля вискочила з-за рогу, мов Пилип із плантації й перелякала мого Білявчика до гикавки.
– Гапику, до мене! – шмагнула вона шкіряним батогом і так труснула брязкальцями на цицьках, що мене аж дрижаки вхопили. Білявчик лупився на неї, як кріль на пожежний шланг, і не переставав гикати. Найдурніше виглядала я, з відкритим ротом спостерігаючи кінець свого щастя. Руда самиця кілька разів хижо клацнула зубами, а відтак ласо завсміхалася. Білявчик чи Гапик, хамидло таке, навіть не озирнувшись, підібгав оте “замість хвоста” і поповз до рудої. Та почухала йому за вухом і вони гидотно затягли: “Палковніку нікто нє пішет… “. Обійнялись, потвори, і прощай, моє ти диво синьооке… Хоч би тобі волоска білявого встригла – де там… Піду, певно, бігуді в каналізації ловити, бо ще, чого доброго, в партію м’ясоїдів захочеться. Радикальних.
… Ех, білявчику, білявчику…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Я хочу на озеро світязь.
Ви зараз читаєте: Ірена Карпа – Білявчик
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.