Калинець Ірина – Лелека і Чорна Хмара

КАЗКА ПРО ГОдИННИКИ
– добрий вечір! – сказав Місяць головному Міському годинникові, що мешкав на високій ратушевій вежі.- Ніколи не знаю, чи чотири рази казати тобі “добрий вечір”, чи лиш раз.
Справа в тому, що Ратушевий годинник мав аж чотири обличчя – на кожнім боці вежі, і деколи Місяць вітався до кожного обличчя зокрема.
– Бам-бам-бам-бам-бам-бам-бам-бам,- відповів годинник, вітаючись і сповіщаючи одночасно, що вже восьма година вечора. Уявляєте собі, скільки раз він мусив пробамкати о 12 годині? Але Міський годинник добре знав математику і ніколи не помилявся. Крім того, він видзвонював що чверть години: “бім-бім-бім, бім-бім-бім… “
– Не маю часу навіть спокійно повечеряти,- скаржився він Місяцеві.- А щоб пильно обдивитися місце, про це й мови не може бути. Мушу іще стежити за вуличними годинниками, щоб завжди правильно показували час. Ти ж знаєш, які вони неслухи, ці вуличні годинники, зовсім як вуличні, хлопчиська. до того ще й дволикі…
– Так, так,- погоджувався Місяць.- Це нелегка робота. Але все ж набагато краще, ніж просто швендяти по місту, як це роблю я, оглядаючи все довкола, прислухаючись до цікавих розмов…
– Це не дуже гарно: слухати чужі розмови,- сказав Міський годинник.- Хіба тебе не сварять за це?
– Ще й як! – зітхнув Місяць.- Тільки я кудись піткнуся, як співають “Ой не світи, Місяченьку… “
– Ну от!
Вони хвилю помовчали. Місяць тим часом обійшов ратушеву вежу довкола, пильно приглядаючись до кожного годинникового обличчя.
– Послухай,- сказав він згодом.- Чи не позичив би ти мені одне із своїх облич? Я так хочу спробувати бути годинником.
– Ну що ти? Як можна? Я не маю права бути триликим! – запротестував Міський годинник.
– Але ж вуличні годинники мають всього лиш по два обличчя,- не вгавав Місяць,- і не плачуть…
– Але ж то вуличні…
– Ти просто недобрий приятель! – образився Місяць.- Жаль тобі одного обличчя для найближчого друга.- Ну подумай,- додав він,- ти відпочинеш, адже ніколи не маєш відпустки, оглянеш місто… А я попрацюю за тебе.
– Ну гаразд,- зітхнув годинник,- бери! – і він простягнув Місяцеві одне із своїх облич…
– Спасибі! – аж проспівав Місяць.-Велике спасибі! Піду я подивлюсь, чи гаразд працюють наші вуличні годинники…
– Бім,- коротко відповів йому Міський годинник,- адже вже чверть на дев’яту, не забувай переводити стрілки!
Та Місяць уже не слухав його. Хвацько підкрутивши стрілки, як вуса, він рушив оглядати місто і сповіщати всіх про час…
– Пхиі – скривився перший Вуличний годинник, помітивши Місяця.- Я ще ніколи не бачив, щоб годинник ходив по небі.
– Яке має значення, де ходити! – відповів Місяць.- Хіба ти не ходиш?
– Ходжу! Але я сам собі ходжу! – презирливо скривився Вуличний годинник.
– А я сам собі ходжу, ще й по небі ходжу! – гордо відповів Місяць.- Отже, я двічі годинник. А ти не забувай переводити стрілки,- додав він звисока і поплив далі.
Незабаром Місяць побачив ще один Вуличний годинник.
– Цікаво, цікаво,- промимрив Місяць,- чому це ти відвертаєшся від мене?
Годинник скоса глянув на Місяця.
– Що з тобою,- продовжував Місяць,- чи ти не хворий?
– Ні,- буркнув годинник,- я просто показую потрібний час.
Місяць, на жаль, не бачив свого обличчя і тому не міг сказати, чи правду каже Вуличний годинник. Але він добре запам’ятав розмову з приятелем з ратушевої вежі.
– Зараз перевірю, чи ти не дволикий,- сказав Місяць і поспішив поглянути на друге годинникове обличчя.
Але воно було таке ж саме, як і перше.
– Ну, гаразд,- сказав Місяць,- але страшенно не подобаються мені такі квасні обличчя!
Якийсь час Місяць не надибував. жодного Вуличного годинника. Аж нарешті на одній маленькій вузенькій вулиці щось щире посміхнулося до нього.
– Оцей мені подобається! – вигукнув Місяць.-Привіт, приятелю!
– Привіт! – радісно привітав його третій годинник. Обличчя йому світились радістю, стрілки вдоволено стирчали у різні боки.
– Нарешті зустрічаю приємне обличчя,- весело промовив Місяць.- Цілу годину блукаю містом, і всі, хто б мене не зустрічав, кривляться на мене, як на кислицю…
– Як на мене, то я часто маю гарний настрій,- сказав годинник.- І ви, на ваше щастя, потрапили якраз в такий час…
– Це чудово – завжди мати гарний настрій і усміхнене обличчя! – вигукнув Місяць.-Я вам раджу бути таким завжди!
– Ви так думаєте? – здивувався годинник.
– Я певний цього!
Вони ще трохи погомоніли, і Місяць зібрався відходити.
– Мені було дуже приємно і цікаво з вами,- сказав він.- О, не журіться,- вигукнув Місяць, глянувши на годинникове обличчя,- не журіться, прошу вас!
Але годинник кривився усе більше й більше.
– Будь ласка, посміхніться,- заблагав Місяць.- ди так мило посміхаєтесь!
– Але… я… я… не можу… – пробелькотав годинник,- не знаю, чи зможу…
– Постарайтесь!
– добре! – І годинник з натугою сіпнув лівим вусом і знову посміхнувся до Місяця.
– Чудово! Чудово! – проспівав Місяць, піднімаючись вгору.- Але ж, приятелю,- вигукнув він.- Ви дволикий! З одного боку ви посміхаєтесь, а з другого кривитесь!
– Я, здається, уже нічого не зможу зробити,- розпачливо мовив годинник.-дзінь… Буммм…
І він затих назовсім.
Переляканий Місяць побіг назад до ратущевої вежі.
– Здається, вони всі зіпсувались! – сказав він Міському годинникові.
– Як-то всі?
– Перший, кого я побачив, лише кривився, другий – відвертався, третій, цей найввічливішии, щиро посміхався, а потім виявилось, що він нещирий…
Ратушевий годинник похитав головою:
– Ось що значить братися не за свою справу. дано ж тобі визначати місяці
– Воно-то так,- сумно похилив голову Місяць,- але ж це так довго чекати від одного місяця до іншого…
– А що казати Сонцю, по якому люди навчились визначати роки? Місяць довго думав, а потім сказав:
– Маєш рацію! Кожен повинен знати своє місце і свої обов’язки.
На другий вечір Місяць вийшов на небо у новенькому убранні, тісно підперезаний, від чого виглядав зовсім юним. Він ласкаво вклонявся хмаркам, натирав до блиску зорі і прискіпливим оком оглядав місто: чи всі знають, що скоро початок нового місяця?

ЯК ІВАСИК МАЛЮВАВ…
Маленький Івасик малював. Ось що він намалював: хатку, квітку, дівчинку і сонце.
– Як тебе звати? – спитав Івасик у дівчинки.
– Зоряна,- відповіла вона.- Ходім до мене в гості.
– Охоче,- Івасик подав дівчинці руку, і вони обоє ввійшли до Зорян-чиної хатки, Там було тепло і затишно. В кутку на лаві сидів великий Синій Кіт.
– добридень,- чемно привітався до нього хлопчик.
– дзиглики-миглики,- відповів Кіт.
“Мабуть, саме так слід вітатися з котами”,- подумав Івасик і випалив скоромовкою:
– Пундики-Мундики.
Кіт зіскочив з лави і подав Івасикові велику синю лапу:
– Нумо гратись!
– В котики-мишки,- зрадів Івасик.
– Котик уже є,- поважно промуркотів Кіт,- а хто ж буде мишкою?
– Нехай я,- згодився гість.
– Тоді я тебе з’їм,- не вгавав Кіт,- адже коти мусять їсти мишей…
– Е ні, ця гра не для нас,- втрутилась Зорянка.- Краще граймося в хованки. Хто знає лічилку?
– Еники-беники їли вареники,- почав Івасик,- еники-беники кльоц, вийшов зелений матрос…
Жмуритись випало Котові:
– Рахую до трьох,- промурмотів він.- Раз…
Зорянка шмигнула під стіл, а Івасик роззирнувся по хаті.
– два… – сказав Кіт.
У кутку коло печі стояло порожнє відро. Воно ледь підморгнуло Івасикові. Хлопчик підбіг до відра і одягнув його на голову.
– Тррри,- промуркотів радісно Кіт.- Іду шукати…
Він зазирнув до шафи й під ліжко і нарешті під столом знайшов Зорянку. Тоді почав шукати Івасика: ще раз зазирнув до шафи, під ліжко, під стіл і стілець, у піч і під лаву, пововтузивсь на ліжку – хлопчика ніде не було. Кіт потермосив картину на стіні, виглянув у вікно…
– Виходь, Івасику, ти виграв,- нарешті визнав він. Івасик зняв з голови відро і весело засміявся.
– Ось який ти хитрий! – вигукнули разом дівчинка і Кіт.- Ніхто б і не здогадався тебе там шукати.
– дзінь-дзінь,- реготалося відро, аж заходилося від сміху.- Це ж ви про мене забули. Пора вже по воду йти, руки мити та сідати вечеряти! – І відро вибігло з хати.
Зорянка стала коло печі готувати вечерю, а Кіт з Івасиком присіли на лаві й розпочали довгу і мудру розмову.
– Як ти гадаєш,- запитав Синій Кіт,- бувають на світі сині коти?
– Мабуть, бувають,- відповів Івасик, глянувши уважно на нового друга.- Адже ти є.
– Ти певний того? – засумнівався Синій Кіт.- Запитай в кого хочеш і почуєш, що синіх котів не може бути.
– Якщо є білі, чорні, сірі, руді, то мали б бути й сині,- подумавши, мовив Івасик.
– Мали б бути, а нема. Нема – і крапка. І мене нема. Я мушу ховатись серед волошок і льону, злинаю в небо, навіть навчився плавати в синій воді, щоб ніхто не здогадався, що я – це я,-поскаржився Синій Кіт.- Бо досить мені з’явитись десь на людях, як усі кричать: неправда, синіх котів не б у в а є! І тоді я не знаю, буваю я чи ні…
Цю тривожну розмову перервала поява Квітки – тієї, що намальована коло Зорянчиної хатки.
– Ваше Відро бігло по воду і зранило ніжку,- сказала Квітка.- Тепер воно сидить на дорозі і плаче.
– Знову цей Камінь,- сплеснула руками Зорянка, і всі вибігли з хатки. Недалеко коло річки сиділо зарюмсане Відро і жалісно потирало великий палець на нозі.
– Я ж просило його,- Відро, схлипуючи, вказало на вухастий Камінь посеред дороги,- просило: “Вступися!” А він лежить і лежить!
Камінь незворушно лежав серед дороги і вдавав, ніби нічого не сталося. діти допомогли Відрові підвестися і пішли разом з ним до річки по воду, а Камінь мугикнув услід: – Ідеш по дорозі – дивися під нозі!
Івасик озирнувся – і раптом йому видалось, що Зорянчина хатка почала зменшуватись, зовсім-зовсім зменшуватись. Ще мить – і стала такою ж, як на малюнку.
– Івасику,- почув він мамин голос.- Годі малювати, час спати. Біля хатки стояла Зорянка з повним відром води і приязно посміхалася хлопчикові.
– добраніч,-сказав їй Івасик,-завтра я знову прийду до тебе. І він дотримав свого слова – на другий день двері Зорянчиної хатки ласкаво відчинилися перед ним.

КАЗКА ПРО ЛІНОБІЛЬ
Через гори, через доли, крізь міста, ліси і поле, по стежках і без стежок, в дощ, негоду і в погоду, оминаючи горби, і болото, і рови, йшов солдат собі додому: раз, два, три… раз, два, три… Йшов він третій день отак. Раз підвіз його літак, раз узяв на себе поїзд, а здебільше піхотою, не відчувши лиха-втоми, через гори і яри йшов солдат собі додому: раз, два, три… раз, два, три… Ніс дарунки: для батьків – пару півників-братів, гарних стрічок для сестричок і цукерків оберемок для маленького Яреми. Через гори і яри: раз, два, три… раз, два, три…
Так іде він… Раптом чує – щось у лісі репетує, стільки галасу і крику, аж волосся стало дибки. Та на те він і вояк – що для нього переляк? В ліс прямує він швиденько… що за диво? Рідна ненько! Щось очима засвітило… Та солдат крокує сміло. де це тут оте страшило? Пузо-кузов – як гора, в пузо-кузові діра, на колесах не калоші, а самі колеса босі, ніс загнувся й капотить, радіатор аж хрипить, і махають руки-двері:
– Чуєш, ти, глуха тетеря? Порятуй мене з біди і до ладу приведи!
– Хто ти, хто? – спитав солдат.- Чом занедбаний отак? Чий ти родом і звідкіль?
– Я?.. Я звуся Лінобіль…
– Лінобіль? Це що за чудо?
– Так прозвали мене люди. Називають Лінобіль, бо в костях у мене біль. Раз промок я до керма, простудився дуже я. Весь метал мені ломило, і боліло всеньке тіло. В радіаторі булькоче – мабуть, ліків дуже хоче. У колесах ревматизм… Геть мене той біль загриз!
Аж тут раптом: – Кукуріку! Що ти мелеш, недоріко? Звешся справді Лінобіль, тільки винен тут не біль. Ти лінюх, ледащо ти,- кажуть півни-ки-брати.- Ти казав: нащо калоші на колесах – краще босо прочала-пати калюжі. От і став тепер недужий. Ти не мив свій радіатор ані в будень, ані в свято. Тож у ньому черв’яки, мухи, жаби, павуки загніздились і булькочуть… Фари також митись хочуть – їх від бруду засліпило. І в кабіні повно пилу. Кості стис не ревматизм – бур’яном ти весь заріс.
Лінобіль їм відповів: – Якби хтось мені поміг! Став би сам я все робити, все носити, все возити. Умивався б я як слід і не кашляв би, як дід. дбав би я про вигляд гожий, щоб дивились перехожі і казали: “Ай-яй-яй! Що за красень – лише глянь!”
– Ех,- озвавсь солдат,- знаття б, чи якесь вийде пуття!.. Підніму тебе на ноги – гарне ж діло: допомога. Тільки, парубче, затям: все робити мусиш сам!
– Сам возити буду, сам! Сам я митись буду, сам! Бо тут жити мені встид…
– добре, будеш Самоскид…
Ну й завзято працювали, Самоскида відмивали, Самоскид аж пихкотів – так одужати хотів. Сам почистив двері-боки, радіатор вмив нівроку, пузо-кузов полатав і колеса повзував, а тоді сигнал прочистив і почав співати пісню:
– Сам я їм, лице вмиваю,
Сам вантажу, сам скидаю…
І поїхали тут всі: в пузо-кузов два півні-кукурікала засіли ще й синичку прихопили. А солдат сів за кермо… Аж двигтіла вся земля від їзди тієї їх… Ось і хата. На поріг вибіг Ярчик:
– Самоскиде, будеш ти у мене жити. Хочу, щоб у нас ти жив і зі мною щоб дружив!
Самоскид йому співає:
– Сам я їм, сам прибираю,
Сам взуваюсь і вмиваюсь,
Сам вантажу, сам скидаю…
– Я також уже великий: сам взуваю черевики, як бабуся мені скаже. І встаю, коли накаже. Вранці, як вона попросить, умиваю трохи носа. Коли мовить: “Треба їсти”,-їм цукерки і горішки…
– Фе! – промовив Самоскид.- І оце тобі не встид? Все бабуся, кажеш, хоче… Каверзуєш, мабуть, хлопче? Клич сюди свою бабусю – я із нею подружуся. Трудова моя сім’я – Самоскид моє ім’я!
– Я вже все, я все зумію! – Ярчик плаче, аж біліє.- Зуби чищу, замітаю. І бабусі помагаю. Прибираю все як слід. Я також, як Самоскид…
– Кукуріку!- заспівали щедро півники-брати.- Від сьогодні разом з нами підніматись будеш ти. Будеш сам усе робити: їсти Рексові носити, за собою прибирати, щоб порядок був у хаті. Помагатимеш бабусі…
– Так, так, так! – озвались гуси.- Ярчик гарний в нас хлопчина! І солдат сказав:
– Машину залишаю для хлоп’яти, щоб учивсь хазяйнувати!