Казка про дурила – Симоненко Василь
Ото ж воно й почалося з
Того,
Що одружився дурний
Петро.
Тільки до хати привів
Небогу –
Зразу ж топитись пішов у
Дніпро.
Стрибнув у воду – в воді
Не тоне,
Почухав тім’я дурний,
А тоді
Почав серед річки –
Хай Бог боронить! –
Ходить на руках по воді.
Походить трохи та ляже
Полежить,
На хвилю закине ноги
Брудні –
І хоч би тобі що!
Схопив, правда, нежить
Та рибалок до смерті злякав
У човні.
Йому все байдуже –
Ходить та чхає,
Та грайливо моргає до
Риб,
А
Махає:
– Вернись, чоловіче,
Бо з’їм твій хліб! –
Почув те Петро та бігом
Додому,
Що запопав – то усе
Перегриз,
Добре, що жінка спалила
Солому
Та в глечиках поховала
Дрова і хмиз.
Наївся Петро:
– Ну, стели постелю,
Горличко ніжна моя,-
Та сама лишень лізь під
Стелю,
А на долівці приляжу я.-
Отак і жили без нужди та
Горя. Сусіди шепталися, як
Один:
– Від чого товстіє Петрова
Федоря? –
Аж гульк –
У Федори син.
І такий тобі хлопець, що
Далі нікуди,
І такий тобі хлопець, що –
Ну.
На другий
Бігати,
А на шостий – виматюкав
Старшину.
Прийшли тоді до Петра
Пузаті
Та й кажуть:
– Ти знаєш чи ні,
Що виродок твій губатий
Сказав, ніби ми дурні? –
Розізлився Петро:
– Отаке тобі й на!
Та я ж його витурю з
Дому,
Щоб не балакав малий
Сатана
Того, що усім відомо… –
Узяв і прогнав.
А що дурному?
Тільки приказував, як
Проганяв:
– Іди, лобуряко, з дому –
Ти з мене останню сорочку зняв!
Іди собі, зла личино!
Може, десь виб’єшся у
Пани,
То гляди не поскупися,
Сину,
Матері справить картату
Хустину,
А мені – кисет і штани…
Ну, йди вже, клята рахубо,
Бо дома з голоду вріжеш
Дуба… –
І пішло хлоп’я із убогої
Хати
Кращої долі собі шукати.
Де воно не ходило, де воно
Не було!
Спало, де впало,
Їло, що мало,
Та, мов трава, росло.
Та хлопця й вигнало –
Слава Богу:
Не менше саженя в ріст.
Кулаки – мов горщата,
Мов обаполи, ноги –
І де те здоров’я бралося
В нього,
Коли ж все життя
Безконечний піст?
А люди про хлопця так
Говорили:
– Чому б не рости, коли
Він – дурило! –
Отож, як дурило уже
Зміцнів
І огидло хлопцеві
Байдикувати,
Раптом ні сіло, ні впало він
Захотів
Навідаться до рідної
Хати.
Спакував у кишеню речі,
Доброго костура в руки
Взяв –
І, як говорять, ноги на
Плечі
Та й пішов, куди знав.
Іде та й людей питає:
– А де тут дорога до
Рідного краю? –
А люди говорять:
– Кругла Земля,
Так що прямої дороги немає:
Сонце сходить онно
Звідтіля,
А тамечки он сідає.
Спитай у нього. Воно
Біга довкола Землі давно,
То, певне, тобі щось
Розумне порає.-
Махнув рукою дурило
Та й пішов навпростець,
Добре, що сонце у спину
Гріло,
А в груди віяв вітерець.
Іде та й іде. Аж у ногах
Занило,
Присісти хотів, та ба –
З-за кущів до дурила
Вибігла враз галаслива
Юрба.
– Ти куди йдеш?
– додому.
– А де ж та домівка?
– У Ріднім краю.
– А край де?
– Їй-богу, не знаю.
Я люди, шукаю вітчизну свою.
– А навіщо шукати?
Лишайся, хлопче, у нас –
У нас не життя, а свято,
Щасливим зробишся враз.-
І вмить та юрба оточила
Дурила
І дружно до нього отак
Говорила:
РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ
Порода наша мудра від
Природи,
Ми знаєм все, бо осягнули
Все.
І глипає на нас зворушено
І гордо
Щасливий предок – щирий
Шимпанзе.
Йому гойдатись на гіллі
Рипучім
І на тропічних тішитись
Вітрах,
А ми підем і цілий світ
Научим,
Як у чорнильних плавати
Морях.
У нас до того мудрі всі
Та вчені,
Що лімітуємо чорнило
І папір.
Вулкани діють дужі
І скажені
В хребтах висотних
Паперових гір.
Ми знаєм все! для нас усе
Відоме!
Буде завтра? Запитайте
Нас.
Як живить вогнища руда
Суха солома,
Так нас годує мудрість
Повсякчас.
Ми пронесем, ми підведем
І підем,
Ми дійдемо, ми сягнемо
Висот!
Ми стільки істин вам за
Мить націдим,
Що подив назавжди
Заціпить рот.
Чого ж тиняєтесь по світу,
Ніби п’яні,
Чого шукаєте, коли ми все знайшли,
Коли ведуть дороги
Осіянні
Під наше сонце з вашої
Імли?
У нас давно ніхто й не чув
Про горе
Та інші нісенітниці й
Бридню.
Одна турбота чола наші
Оре –
А що, як в мудрі паперові
Гори
Раптово влучить іскорка
Вогню?
Чи вистачить чорнила, щоб
Залить?
А більше нам нічого не
Болить
Дурило, звичайно,
Розвішує вуха,
Дурило аж рота роззявив
Та слуха,
Дурило гукає:
– Зрікаюся Рідного краю!
Візьміть мене, друзі, до
Вашого раю! –
І друзі дурила під руки
Беруть,
І друзі дурила до себе
Ведуть.
А хлопцеві думка сидить в
Голові:
– Чого, люди добрі, в
Вас ноги в крові?
– Та це,- йому
Кажуть,-
Така у нас звичка:
До щастя дорога веде через
Річку –
Та річка із крові та трішки
Зі сліз,
Але ти не бійся.
Не втопишся.
Лізь.
Вона не глибока –
Либонь, до колін…
– А кров там чия? – не
Гамується він.
– Чия? А відомо чия –
Тих людей,
Що підло не визнали
Наших ідей…
Ми їх, значить, трішечки,
Зовсім помалу
Кого задавили, кого
Зарубали.
– А це хто тут
Висить? –
Питається в них.
– Це дурень один із отих
Навісних,
Що пруться на острів…
– На острів? За чим?
– Та, правду сказати,
Либонь, ні за чим:
Там щастя закуте в печерах
Німих
Не те, що для нас,
А оте, що для всіх…
– То нащо ж повісили?
– Так, для годиться:
Якби не повісили, міг би
Втопиться…
І далі дурило по Раю іде,
Круг себе очима дурними
Пряде.
– А це що за ідол? –
Питається знов.
– Це той, хто закон
Наймудріший знайшов:
Навчив нас хапати,
Навчив убивати,
Навчив людям в вічі оману
Пускати,
Навчив нас, як жити
Годиться на світі,-
Читай заповіта його на
Граніті
ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ
Що кому на роду
Написано,
То й конем не обскачеш
Того.
Одному доля дарує лисину,
Другому шляпу з широкими
Крисами,
А третього причастовує
Батогом.
А четвертому, п’ятому,
Шостому і дев’ятому
Цілісінький довгий вік
Стільки добра обіцятиме,
Що врешті з четвертого,
П’ятого, шостого і
Дев’ятого
Поробить стандартних калік.
А найкраще тому, кому
Доля багата
Не захоче нічого дати –
Ані честі, ні глузду, ні
Сорому –
Нічогісінько.
Ось цьому ми з нікчемства свого
П’єдестала створимо
Та освятим в кадильнім
Диму,
Та сипнемо під ноги квітів,
Та у лаври чоло вберем,
Та, щоб весело жив на світі,
Приведем панну Музу в
Гарем.
А самі заживем без гризоти,
Бо відомо й дитині малій,
Що у Музи тієї цноти
Вже не більше, ніж у повій.
Скільки бідною торгували,
Стільки вже продавалась
Сама,
Що назвать її лярвою мало,
А сильнішого слова нема.
Ну а нам що до того?
Ми люди тихі.
Нам би повне корито бурди,
Теплу ковдру, затишну
Стріху
Та цукерку вряди-годи.
Бо таке на роду написано:
Від Адама до наших днів
Будуть людям світити лисини
Величаво-мудрих вождів.
Думав, думав дурило,
Аж йому голова заболіла,
Та ніяк собі не збагне:
Куди і до чого той ідол
Гне?
Якщо йому правда –
Ріднесенька мати,
То нащо ж йому п’яти
Лизати?
А якщо йому люба лизня,
То тоді його ненька –
Брехня?
Так замислився,
Що аж присів,
Сім днів не пив і не їв,
А на восьмий устав і каже:
– Якесь дуже дивне те
Щастя ваше!
Не хочу такого, щоб я
Вмер!
Сходжу ще на острів до
Тих печер… –
Та й ну дурило
Від друзів нових тікати,
А ті йому в спину кілки
Метати.
Добре, що наш дурило
Водою не брів –
Він, як і батько,
Ходить по воді умів –
Отож він рершим став у
Печері
І давай своїм костуром
Бити у двері.
За третім ударом впали
Двері,
І враз ніби сонце сяйнуло
В печері.
І вийшло звідти дівча,
І всміхнулося мило:
– Спасибі за поміч тобі,
Дурило!
Я долю тепер не мину
І твою –
Жду тебе, парубче, у
Батьківській хаті,
У твоєму Ріднім краю… –
Сказало і щезло.
Озирнувся дурило –
Дивиться:
Гори вогнем охопило,
І кривава ріка змеженіла,
А там, за рікою,
На тихій Зеленій горі
Біліє батькова хата,
А під нею засмучена мати
Пасе сонячних зайчиків
У дворі…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Контраст у літературі.