Кочевський Віктор – Лісове свято (Збірка)
1977 рік, видавництво “Веселка”
ПО ЗАМЕТАХ
Після вранішньої хвижі
Морозець в обличчя дише,
Лижі лісом аж летять!
І листки дубка-нестрими
Мишенятами рудими
По заметах шарудять.
Лиш один лісничий знає,
Чом я сніжний вир збиваю,
Між густе гілля біжу…
Для заблуканого лося,
Щоб ситніш йому жилося,
Віхтик сіна прив’яжу.
СХОдИ
Земляні хатинки –
Темні та тісні,
І заворушились
Повні насінинки
В теплій борозні.
Доки вже їм спати:
Ой, набридла ніч!
Чи не час-бо зняти
Чорну
Встали із постелі,
Натягли лучки,-
Та й пробили стелю
Стріли-голочки.
Ну, тепер ростимуть,
Хоч і не проси:
На зелених вістрях
Нанизались в іскрах
Крапельки роси.
У МАЙСТЕРНІ
В кудлатій білій кожушині
За вікнами дрімає сад,
А в домі, з нашого почину,
Село будується шпачине
Чи, може, й місто Шпакоград.
В цім домі дише все весною,
Яку ми з класу принесли,
І пахнуть дощечки соснові
Осонням теплої смоли.
Ввійшов сюди сусідський півень
І заздрим оком позира
На ряд новесеньких шпаківень,
Що змайструвала дітвора.
Стою, обсипаний
У фартушку за верстаком.
Рубанок стиxа під руками
Мені насвистує шпаком.
ІЗ-ЗА ГАЮ ХМАРОЮ…
Із-за гаю хмарою
Налетів,
До пшениці ярої
Гримотів.
Виливсь, як з відра того,
Та й нема:
Ліс і поле райдуга
Обійма.
І воркує горличка
Під берізкою,
Мов просохле горлечко
Прополіскує.
МІЙ РУШНИК
На моєму рушникові
Голівки соняшникові
Золотіють.
Із ткання, на білій нитці,
Жаром жевріють суниці,
Півні піють.
Підняли мене з постелі
Ранні півники веселі
В узголов’ї…
Я умився із відерця,
Рушничком своїм утерся
На здоров’я.
Маму півні будять зрання,
То ж недаром вишивання
Їй вдається:
Полотно в руках у мами
Із полями і гаями
Аж сміється.
БдЖОЛИ
Липа манить Івана
Жовтоцвітною гілкою:
Кожна квітка духмяна
Озивається бджілкою.
У бджолиному гомоні
Вся галява навкіл –
Ніби іскри від променів
Обернулися в бджіл.
Линуть цілі рої
Робітниць клопітких,
Запускають свої
У квітки хоботки.
А одна задзижчала,
З квітки випивши сік,
Піднялася і впала
У джерельний потік:
Певно, крильця заслабли
На роботі в бджоли,
Певно, липові краплі
Вниз її потягли.
Та не згасла в потоці
Трудівниця мала,-
Враз підхоплена хлопцем,
На руці ожила.
ТРАВОЗНАЙ
Йде Василько через поле,
Через гай…
Прозивають його в школі –
Травознай.
Бачить в луці він і в пущі
Ліків глек.
Він зело збира цілюще
Для аптек.
Наче з медом зліба скибу,
Наш Василь
Запашного цвіту в липки
Попросив.
– Що ж, неси мене до люду
На зиму:
Як рукою, з них простуду
Я зніму.
І галявина
Відкрила свій запас.
Загула вона
Джмелями
В ранній час:
– Подивися, хлопче, тільки
На луги:
Тезки ось твої – васильки
Навкруги,
Миколайчики
Й петрові батоги.
І, здається, наокільна
Вся земля
Обвиває квітом-зіллям
Василя:
– Ти дивинку мою кожну
Помічай:
Материнку,
Подорожник,
Молочай.
Рви ромашку,
Жовту кашку,
Деревій.
Пий з вітрами
Мої трави –
Здоровій!
ЛІСОВЕ СВЯТО
Дуднить, питає одуд
З дубових верховіть:
– Гей, хто тут? Хто тут? Хто тут?
Озвітеся, скажіть!
Чубатий цей дозорець
Літа в кущах густих,
Склика синиць, і горлиць,
І сойок, і дроздих.
Бо свято літа нині
Справля великий ліс:
Дзвенять дзвіночки сині
Біля колон беріз.
Пустилися осики
У танці вітрові,
І коники-музики
Цигикають в траві.
Суниці, наче краплі
Рожевого медку,
З осоння не потраплять
Ніяк до холодку.
Серед сухого хмизу
Пахуча, зорьова,
Мов жар червоно-сизий,
Малина дозріва.
Умиті в чистих росах,
Підлазять до руки
Й самі стрибають в козуб
Лисички й маслюки.
Поганка наговорює
Цареві мухомору:
– Ах, ваше мухоморів,
Пройдіть до осокора!
Якась нікчемна муха
Про вас дзижчить весь час,
Що ви – отруйні духом,
Що бити треба вас.
Рябу свою корону
Насунув цар на ніс,
Покликав охорону
І в хащі геть заліз.
І в цю святкову пору
Погірдливо і мляво
Пихаті мухомори
Видибують крізь трави.
Його як вітром знесло,
Бо він усім набриднув..
А в лісі було весело,
І ягідно, і грибно.
СТЕПОВА дІБРОВА
На тугого схожий бубона
Громовистий небосхил,
І земля радіє скупана,
І прибито спраглий пил.
Із дубочками-онуками
Напились дуби старі…
Знову дятли їх обстукали
Невсипущі лікарі:
“Чи здорові, дідусі?” –
“Та не кволимось.
Ані вітру, ні грозі
Ми не клонимось”.
“Як ся маєте, онуки?” –
“Зеленіємо!
Розлетілись чорні круки
З суховіями.
Як були ми жолудями
Золотистими,
Посадили нас рядами
В полі чистому.
Поруч з рідними дубами
Товстокорими…
З ними й бурю над степами
Переборемо.
Ми за хмари волохаті
Будем вищими,
В землю будемо вростати
Корневищами”.
ІВАНКО-ВОдОВОЗ
Гарна бочка у Іванка,-
Ще й на двох колесах.
Обіч неї котить зранку
Тінь довготелеса.
Зупини Іван кобилку,
Де дубовий корінь,
Де з-під кореня-рбзвилка
Б’є води прозорінь.
А наллє глибоку бочку –
Їде, не бариться:
Хлюпа в клепки, що з дубочка,
Піймана криниця.
Пахне, гожа, холодиста,
Рідним подібров’ям…
Комбайнери, трактористи,
Пийте на здоров’я!
“КОЛЕКЦІОНЕР”
Омелько перед нами хваста,
Що він усім птахам гроза:
Яєчка теплі крапенясті
Показує із картуза.
– Зроблю колекцію на диво,
Ви всі позаздрите мені… –
І нишпорить в садку, на ниві,
У хащах лісу, в бур’яні.
Йому, Омелькові, байдуже,
Що квилить іволга в саду
І двоє соловейків тужать,
В гнізді зустрінувши біду.
Прилипла до руки пушина,-
Мовчать кропив’янки-співці,
І пісня радісна пташина
Вмира в Омельковій руці.
СОМЕНЯ
Таловоддям виповниться рудка*,
І до неї з ближньої ріки
Із довір’ям запливає прудко
Нерозумна риба напрямки.
Легко рибі за ріку попасти,
А повіє літо гаряче –
Те озерце стане ніби пастка,
Із якої жодна не втече.
Так і сталось…
Бродячи по лузі,
Я одного сонячного дня
Серед каламутної калюжі
Вздрів мале, мов палець, соменя.
Підхопив сачком його:
– дурненький! –
Плеснув у відерце – і до Псла…
Упізнала бистрина соменка,
Ніжно пригорнула й понесла.
Ну, пливи, пливи собі додому,
До сомихи, до старого сома.
* Рудкою звуть на Полтавщині маленьке прибережне озерце, калюжу, що висихає влітку.
РИБАЛКА
Чув Мишко, що тут, в ковбані,
З давніх пір живуть соми,
Сонно дишуть на світанні
І ворушать вусами.
Підмостив Мишко соломи,
Щоб м’якіш сидіть на пні:
– Ех, якби зловити сома,
Щоб позаздрили мені.
Не домріяв до кінця –
Враз хитнуло поплавця,
І перед Мишковим оком
Він поплив неквапно боком…
Вудлище смикнув Михась –
Жилка туго натяглась.
– Ого-го, яку рибину
Загачив я на глибинах!..
Мабуть, сом сидів на дні
І попавсь-таки мені!
Тягне, пружиться добряче,
Ледь від радості не скаче
Розрум’янений Михась…
Раптом – плесь!..
– Та це ж карась!
Не карась, а карасило!
Де взялась у нього сила?
Певно виріс, зажирів
Між зелених куширів.
Де ж підсак?..
Нема підсака…
Ех, рибалко-неборако!
Не дрімав товстий карась,
Мов колода упиравсь.
Щоб не битись на піску,
Він рвонувся в осоку,
В очерет, у кужіль трав…
Там і жилку обірвав.
Хитро виблиснув лускою
На прощання він Мишкові,
Мов сказав: “Лови сомів,-
Тільки б витягти зумів!
А до мене, хлопче, зась!” –
І пірнув углиб карась,
І сміється з Михася…
… Оце й казочка уся.
ВОдОЛАЗ
Ген на небеснім сизім прузі
Пливуть хмарини парусові,
А тут розвісили медузи
Свої зелені парасолі.
Мигтить сріблястих рибок зграя
Й сідає десь на дно камінне,
І сам я рину і пірнаю,
Перетворившись на дельфіна.
Я не боюся анітрохи
У цім казковім дивнім царстві:
У мене гумові панчохи –
Світло-зелені довгі ласти.
Тугий шолом наліз на вуха
Ще й добре скло у мене зряче,
Од видиху мого напруго
Над трубкою фонтанчик скаче.
У водоростях, наче в лузі,
Ховаються рачки-креветки…
І я пливу, в глибінь дивлюся,
Читаю дна живу абетку.
РІЧКОВИЙ БУКСИР
Він уперто хвилі горне,
Тілом дужий, хоч малий,
Весь просмолений, аж чорний,
Наче жук той водяний.
Він з дніпром – затяті друзі,
Що й водою не розлить.
Соловей в заплавнім лузі
Славить їх із верховіть.
Прямо з вітряного виру,
Як приключиться біда,
На міцне плече буксира
Чайка втомлена сіда.
В заклопотаній напрузі,
Дню новому навздогін,
Крізь вузькі ворота шлюзів
Валку суден тягне він.
З криворізькою рудою,
Скарбом чистого зерна
Баржі йдуть в чіткому строї:
Він портів не обмина.
Він з дніпром трудитись мусить
Від зорі і до зорі:
Ліс кріпильний з Білорусі
Ждуть донецькі шахтарі.
Просить льон в смоленськім полі
Треба добрив привезти,
А на дальнім видноколі
Сталь чекають на мости…
Кран буксирові ласкаво
Ген кивне на добру путь
Та зустрічні пароплави
Привітання прогудуть.
Як вістун безпеки, щиро
Підморгне маяк вночі:
Будь здоров, мовляв, буксире,
Будь спокійний, пливучи!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Літературний паспорт твору маруся.