Компанієць Лідія – Полечко моє (Збірка)

1975 рік, видавництво “Веселка”

ЙдУ Я ПОЛЕМ-ЛУГОМ
Сонячні зайчата бавляться в кущах,
І від тих зайчаток миготить в очах.
Гомонять билинки, теплі та живі…
Йду я полем-лугом по розмай-траві.
А мене стрічає жайворонка спів,
А мені ромашки тільки кив та кив…
Росонька іскриста впала на зело.
Три доріжки різно в’ються за село,
І мене гуляти кличе далина…
Ой, яка ж то гарна рідна сторона!

Ген колгоспна нива. Їй немає меж,
Їдеш – не об’їдеш, оком не сягнеш:
Аж до виднокраю йде вона звідціль.

/> Скоро-скоро жниво розпочне артіль…
Мають в небі крильми степові орли,
Соняхи до сонця голови звели;
Золотисте просо тягнеться у вись,
Кавуни та дині зав’язком взялись,
І шумить колоссям буйна ярина…
Ой, яка ж то гарна рідна сторона!..

ДУМА ЛАНКОВОЇ
Присвячується К. В. Твердохліб-Герою Соціалістичної Праці, ланковій колгоспу “Більшовик” Валківського району Харківської області

Поленько моє, колгоспне поле!
Я люблю тебе у всяку пору:
В дощ люблю – і з дощика радію,
Він тебе напоїть і умиє.

Взимку, як ти сховане під кригу,
Я прошу у хмар: – А дайте

снігу! –
Щоб вологи вдосталь ти дістало,
Щоб весною зерно проростало.

У посуху, у скрутну годину,
Я тебе жалію, як людину,
І з душі твоє сприймаю горе:
Ти смутне, скалічене і хворе…

Ти – живе, моє колгоспне поле!
Я люблю тебе у всяку пору.
А найбільше влітку, в дні погожі,
Ти тоді на зелен-килим схоже.

І лежиш – безмежне та безкрає,
Сонце тебе гріє-вигріває.
Теплий вітер грає колосками,-
Так би і торкнулась їх руками:
Колоски – майбутні урожаї,
Хліб трудящим людям і державі!

БУХАНЕЦЬ
Переливчасто гуркоче
Трактор на лану:
Ллється, ллється із сівалки
Зерно в борозну.

Проросте воно й запахне
Полем, чебрецем,
Стане в мами під руками
Теплим буханцем.

Дасть мені матуся скибку:
– Хлопчику, гляди,
Ти ж на вулицю гуляти
З хлібом не іди!

Бо упустиш ненароком,
Стопчеш чобітьми.
В буханець отой пахучий
Душу вклали ми;

Не спочили, недоспали
Влітку й восени.
То ж не кривди хліба, синку,
Крихти не зрони!

ДОВГОЖдАНИЙ дОЩ
Періщить дощ, як із відра,
Пливуть по небу хмари сиві.
Давно дощу піти пора –
Його заждалися посіви!
Кричу я: – Зливо, йди в степи!
Тобі ми дуже, дуже раді! –
А брат: – Гарненько покропи
Жита у татовій бригаді! –
А я: – Помчи на баштани!
Шуми, дзвени безперестанку! –
А брат: – З баштану заверни
На буряки – до мами в ланку!
А я: – Не гайся покропить
Квасолю й моркву на городі! –
А баба нам: – Ой, не кричіть,
Бо дощ злякаєте, та й годі!

ВЕЧІР У ПЕРЕдЖНИВ’Я
Синій присмерк огортає
І поля, й луги…
Молоком, духмяним сіном
Пахне навкруги.

Спати вклалися телята,
Коні-стригуни.
Перша зірка вечорова
Сяє з вишини.

Гасить мама в хаті світло,
Двері – на гачок.
Ми з молодшою сестрою –
В ліжка – й на бочок.

Все поснуло…
Завтра вранці
Людям – на жнива.
Тиша… Тиша…
Навіть чути,
Як росте трава…

ДУБОК
Молодий і лагідний дубок
Під весняним дощиком промок
Обтрусився, глянув на хмарки,
Випустив рожеві два листки
І завзято, хоч малий ще зріс,
Вітрові устав напереріз:
– Не пущу на житокй пшениці,-
Висушиш ти, Вітре, корінці!

Засміявся Вітер на дубка,
Не злякався Вітер малюка.
Кличе Бурю: – Буре, закрути,
Забіяці віку вкороти!

І летить
На чорному коні
Чорна Буря
В чорному вбранні!

Чорні хмари небо облягли,
Трави захитались, полягли…
Крутить Буря, не вщуха й на мить,
Гне дубка,
А він собі стоїть!
Шелестить листками: – Не біда!
Он крізь хмари Сонце прогляда!

А ХТО КОГО ПЕРЕЖЕНЕ?
Достигла урожайна нива…
Один за одним навздогін
Збирають жито клопітливо
Два комбайнери – батько й син.

Уже від спеки і напруги
В обох намокли сорочки.
Стіною, аж до виднокругу,
Стоять вусаті колоски.

У бункер ллється спозарання
Зерно, добірне та масне.
І стежить люд за тим змаганням:
– А хто кого пережене?

І навіть жайвір пустотливий
Не криє захвату свого:
Дзвенить, злетівши понад ниву:
– А хто кого? А хто кого?

ЛИСТ ВІд ТАТА
Я листа від тата розгорну,-
І побачу синю річку Бію,
Серед степу юрту повстяну,
Ковилу, що ген-ген даленіє.

Я побачу невідомий край –
Сиві гори та гірські озера…
На підмогу запросив Алтай
З України тата-комбайнера,

Бо такий вродив там урожай,
Пшениці такі рясні та гожі,
Що із ними сам один Алтай
Ну ніяк упоратись не може!

Тато між алтайцями, як свій,
Їхні звички й мову розуміє.
Він живе у юрті повстяній
Просто неба біля річки Бії.

Там татусь – хазяїн, а не гість:
Хліба змолотив аж цілі гори,
Бо земля колгоспна – наша скрізь,
Спільні в нас засіки та комори…
Думкою із хати я сягну
До степів небаченого краю,
Знов листа з Алтаю розгорну –
І неначе в тата побуваю.

ВЕЧЕРЯ
За високу гору
Сонечко зайшло.
Сутінки поволі
Впали на село.

Засвітились в небі
Зорі-ліхтарі…
Повернули з поля
Наші трударі.

Жнивували люди
З ранку до темна.
Сіли до вечері –
Ой, смачна ж вона!

Борщ такий добрячий!
Перець – аж пече!
Тільки й чути:
– Бабо!
А насипте ще!

ПІСЛЯ дОЩУ
Дощ прошумів – немає і сліда,
І лиш веселка – з краю і до краю –
Допитлива, цікава, молода,
Із неба землю пильно розглядає.

А на землі – земні ідуть діла:
Гуркоче трактор – хлопці сіють жито.
І нива від серпневого тепла
Немов серпанком синім оповита.

Блищать билинки, наче від роси,
Від дощику, що скінчився допіру.
І стільки в цій картині є краси,
І щирості, і спокою, і миру…

БРИГАдИР
Чи спекота,
А чи сльота,
Чи дрібен дощик сіє,-
Бригаду в поле Гнат веде,
Як третій півень піє.

Ніхто, ніхто їй лад не дасть,
Крім парубчини Гната!
Накаже людям бригадир:
– Тут – сіять, там – орати;

На трактористів позирне
Веселим чорним оком:
– дивіться, друзі, не лишіть
Огріхів ненароком!

Пшениця в Гната – отака!
І жито рясно родить,
Бо любить землю бригадир,
Бо щирим серцем робить.

Хлопчини в нашому селі
Нема йому під пару:
По сорок центнерів зерна
Збирає Гнат з гектара!

Це на пуди Переведи,-
Не злічиш ти ніколи,
Аж доки трохи не підріс
Та не пішов до школи!

КОРОЛІВНА.
На нараду до столиці,
Пораненьку-рано,
Молоденька, милолиця
Прибула Оксана.

Дві коси над головою
Золотавим німбом.
Смаглі руки ланкової
Пахнуть степом, хлібом.

На кофтині орден видко –
За врожаї зерна…
Йде вона, полтавська квітка,
Впевнено і твердо.

По Хрещатику ступає,
Як в своїй господі,
Гордо голову тримає,-
Королівна – й годі!

… Із ходи людину знати,-
Кажуть хлібороби.-
Сунуть млявою ходою,
Тягнуть ногу за ногою
Ледарі й нероби.

Хто ж працює із душею,
Пристрасно і ревно,-
Ходять рідною землею
Гордо, твердо, певно!

ДАЙТЕ РАдУ, МАМО!
Я тварин усіх люблю,
Та не знаю й досі,
Чи свинаркою мені
Працювать в колгоспі?

Чи теляток та бичків
Порати-глядіти?
Чи раненько уставать
Та корів доїти?

І овечок я люблю,
І ягнят так само…
– Мамо, де ж мені робить?
Дайте раду, мамо!

А матуся: – дороге,
Золоте дівчатко!
Не хапайся,
Не спіши,
Вирости спочатку!

ЩО В СВИНАРНИКУ ЗА КРИК?
Що в свинарнику за крик?
Що за ахи-охи?
Поросяток відняли
Від Ромашки-льохи.

– Поросятка, не кричіть,
Киньте ваші штуки!
Ви ж потрапили, малі,
До Настуні в руки.

А вона – моя сестра,
Клопітна й завзята.
Тож ростуть як із води,
В неї поросята:

Кожне збільшує вагу
В день на грамів двісті,
Бо в Настуні досхочу
Є що пити-їсти.

Не кричіть, не верещіть,
Годі, годі, паці!
Гляньте, чисто й гарно тут,
Наче у палаці!

Настя постелі м’які
Вам постелить зрання,
Поведе на моціон,
Тобто на гуляння;

Дасть і моркви, і трави,
І вівсянки-каші:
Не бездомні ж ви якісь,
А колгоспні,
Наші!

РОБОТЯЩІ РУКИ
А чи рано, а чи пізно,-
В кузні чуть залізний грім.
Тут у нас завжди завізно –
Всім потрібен дядько Клим.

Мовчазний, скупий на слово,
Коваля старого син,
У підкови, як в обнови,
Зодягає коней він;
Наче лікар, без утоми
“Хворі” лагодить плуги.
А на черзі до “прийому” –
Молотарка без “ноги”…

Мов саме вугілля в горні –
В дядька Клима руки чорні.
Всім стають вони в пригоді,
Роботящі та легкі…
Поважають у народі
Чорні руки отакі!

НАШ ВАСЬКО
Лунають в нашій хаті
І музика, і сміх.
Гостей – нема де сісти
Старих та молодих.

Уся рідня-родина
Зібралась звідусіль:
Із Києва приїхав
Сьогодні наш Василь.

Він інститут закінчив,
Він агрономом став.
Він буде працювати
В селі, де виростав.

Очей не зводить мама
Із старшого синка.
Тече поміж гостями
Розмова про Васька:

Ну й вимахав хлопчина,
Мов явір у дворі!
А ще тримав недавно
Штанці на очкурі!

Хлопчину не впізнати! –
Пишається рідня.
На вроду і на вдачу –
Орел – не орленя!
Тямущий, роботящий,
І землю любить він! –
А тато гордовито:
У мене вдався син!

І в мене внук удався,-
Дідусь на те в одвіт.-
Не знає переводу
Колгоспний славний рід!

… А баяністи грають –
Не всидіти ніяк!
А хлопці-трактористи
Вистукують гопак.
А ланкові співають:
“Ой на вгороді хміль”.
Із Києва приїхав
Сьогодні наш Василь…

ВІВЧАРІ
Вівчарям замало треба:
Зелен луг – ряденце,
Та сопілка ясенева,
Калинове денце;

Та із їжею торбина:
Сало, солі дрібка,
А до солі – цибулина,
Хліба добра скибка!

Всеньке літо я вівчарю
З дідом Купріяном.
Ми пасам колгоспні вівці
За старим курганом.

Із світання до смеркання
Ми – на вольній волі.
Як же гарно, як же любо
Літечком у полі!

Щедре сонце зігріває
Кожну квітку й гілку.
Дід, буває, задрімає –
Я беру сопілку

І пасу овечки білі,
А сам граю стиха,
Бо сопілка в нашім ділі –
То найперша втіха!

ПІдПАСОК
У Климка – сорочка біла,
Батіжок через плече.
Сонце землю так нагріло,-
Навіть п’ятам гаряче!

В холодочку під кущами
Клим поснідав нашвидку.
Із дідами-пастухами
Він корів пасе в лужку.

Віє вітер із діброви,
Спіють дині й кавуни…
Неквапливо йдуть корови –
Вже напаслися вони.

Знає хлопчик їхні звички,
Вивчив навіть їхнє “му-у”:
Му-у! – водички,
Му-у! – травички,
Му-у! – не доять нас чому-у?

Пастушатко діловито
Хвиська довгим батогом.
Забреде Красуня в жито –
Перейме її бігом;

Голубаню, Чарівницю
Із баштану заверне:
Замахнеться для годиться,
А не вдарить, не кляне.

Не відійде й на хвилину
Пастуша від череди.
– Нам росте хороша зміна!
-
Посміхаються діди…

Близько серпень… В лісі й полі
Скоро стишаться пташки.
Незабаром в милій школі
Хлопчик сяде за книжки.

Дев’ять літ йому минає,
Перейшов він в третій клас.
… В річку сонечко сідає,
Літній день згасає…
Згас…

ГАННА КУЗЬМІВНА
Ганна Кузьмівна в артілі
Здавна порає телят.
Погляд в неї добрий-добрий,
Вік у неї довгий-довгий,-
Щось уже за шістдесят.

Та про пенсію-спочинок
Їй, гляди, не натякай:
Розгнівиться, розкричиться,-
Хоч світ за очі тікай!

Дріботить навколо неї
У телятнику щодня
Норовлива,
Вередлива,
Метушлива малечня.

Кожне має власну вдачу:
Є тихенькі – новачки,
Є спокійні, є горлаті,
Є бешкетники завзяті,-
Це – вгадали ви – бички.

Кожне мукає-волає:
На прогулянку веди!
Дай-но крейди!
Дай-но солі!
Дай-но свіжої води!
Те – куняє: хоче спати,
Те – бажає дибки стати,-
Спробуй всім їм догоди!

… Уночі, коли заграють
В небі зорі-мигунці,-
Спить вгодована худібка
На духмяному сінці.

А телятниця пильнує,
Рук дбайливих не згорта…
Не кажи ж їй про спочинок
У її старі літа!

ДАЧНИК
(Оповідання)
Була у нас пригода:
Із міста до села
Спочити на природі
Родина прибула.

А в тій родині – хлопець.
Ми всі – до нього враз.
– Як звуть тебе? – питаєм.
– Миколкою… А вас?

– Це Васильок, це Сава,
Я – Гнат, а то – Гордій.
Гайда гуляти з нами!
– Ходімо. Я – радий!

І ми ведемо гостя
На поле та на луг.
Цікаво, пильно-пильно
Він дивиться навкруг.

Це що цвіте – жоржини?
Про соняхи пита.
Які високі трави! –
Киває на жита.

Ой, оси! – він гукає
На бджілок золотих.
А ми ідемо поряд,
Ледь стримуємо сміх.

Коли ж корів колгоспних
Назвав хлопчак “воли”,-
Ми реготом зайшлися,
Аж долі полягли!

– Ой! Ха-ха-ха! Ну й дачник!
– Ха-ха! Ну і дивак!..-
Нахмурився Миколка,
Почервонів, як мак…

Йдемо ми далі й далі
По стежці польовій. П
Обачив Коля трактор,-
Спинився, наче стій.

– Потіха, хлопці, буде,-
Шепоче Васильок.-
Він зараз запитає:
”
Це бричка чи візок?”.

А я шепчу: – Будь певен,
Такого наверзе! –
І раптом Коля каже:
– О! Трактор ЕМ-ТЕ-ЗЕ!

Нова модель. Остання…
А хто з вас, хлопці, зна,
Яка у цій машині
Будова двигуна?

Звертається до Сави:
– Не скажеш ти, бува? –
Ми так і остовпіли:
Ого! Оце дива!

– двигун… – почав був Сава, –
Двигун… він… – тик та мик.
І замовчав одразу,
Мов проковтнув язик.

Миколка ледь всміхнувся
І знову запитав:
– Скажіть, а хто з вас знає,
Що значить “феросплав”?

А що таке “конвертер”?
Які є чавуни?
І що воно за штука
“Розмельні бігуни”?

“Каркас”, “литво у кокіль”,
“Модель”, “вагранка”, “шлак”? –
І чеше, чеше далі,
Не спиниться ніяк!
В нас мову відібрало:
Ну й “дачник”, ну й “дивак”!

Питаємо нарешті,
Коли він ледь простиг:
– де, Колю, ти набрався
Премудрощів отих?
Ніколи зроду-віку
Не чули ми про них!

Всміхнувся Коля вдруге:
– У батька я учусь:
Працює на заводі
Ливарником татусь.

Для тракторів, комбайнів,
Для будь-яких машин
Деталі й запчастини
Виготовляє він.

Їх тато відливає
Із сталі й чавуну.
Люблю його роботу
Цікаву і складну.

Я в тата на заводі
В цеху не раз бував…

Він раптом зашарівся,
Помовчав і додав:

– А за життя уперше
Приїхав до села,
Тому не відрізняю
Корову від вола,

Тому не розберуся,
Де жито, де трава…

А ми: – Та годі, Колю,
Ти – хлопець-голова!..

… Побув із місяць Коля
У нашому селі.
Узнав він таємниці
Рослини і землі.

Ми теж ума набрались:
Вже тямить кожен з нас
І що таке “конвертер”,
І що таке “каркас”,

“Модель”, “литво у кокіль”,
“Шаблон”, “вагранка”, “шлак”…

Ми згадуємо Колю –
Хороший він хлопчак!..

Життя – як довга нива,
Ми стрінемось колись…
Ти чуєш нас, Миколко?
Миколко-о, відгукни-ись!

ЗИМОВИЙ ВЕЧІР
Вечірній час…
Метелиця мете.
Вітрисько дме в шибки та у причілок.
Татусь читає,
Мама щось плете,-
Зима для хлібороба – відпочинок.

Під завірюхи нескінченний спів
Вмикаєм телевізор – я і тато,-
І на екрані “Танець лебедів”
Танцюють молоденькі лебедята.

Я музику сполохати боюсь,
Вона прекрасна, ніби дивне диво.
Заслухався, зчарований, татусь,
І мама посміхається мрійливо…

Шкода, не чує музики-краси,
Не бачить лебедят сестра Оленка:
Вона у нас завжди у ці часи
Вже міцно спить,
Бо зовсім ще маленька.

КОВАЛІВНА
– Звідкіля ти?
– Із Стеблева,
– А чия ти?
– Ковалева.
В мене тато коваль,
І дідусь був коваль,
І мій брат коваленко.
– А як звуть тебе?
– Оленка.
– Ну, бувай!
Рости здорова,
Ковалівно чорноброва!

БІЖІМО СТРІЧАТИ ВЕСНУ!
На яворі – сонячні бризки,
Парує поораний лан,
Берізки, берізки, берізки
Вдяглися в зелений туман.

І човен на річці, мов цятка,
У синю пливе далину…
Дівчатка, дівчатка, дівчатка,
Біжімо стрічати весну!

БЕРЕЗЕНЬ
Іще мороз
Береться на зорі,
Ще поле вкрите
Сніжною габою,-
А трактори
В колгоспному дворі
Готові до сівби,
Немов до бою!

НІЧ У СТЕПУ
Тепер – проростати насінню
В м’якому, вологому грудді…
… Сівбу закінчивши весінню,
Поснули натомлені люди.

Замовкли степи неозорі.
А ніч така тиха і синя…
По небу розкидано зорі,
Неначе по полю – насіння.

БІЖИТЬ КОНИК, ВИБРИКУЄ…
Біжить коник, вибрикує,
Візок їде, вискрипуй
А колеса: “Рипу-рип,
Ми не так іще могли б!”

Наш Івасик – за кучера,
Йому справу доручено:
Одвести до дитсадка
Два бідони молока.

Обминає хлопчик ферми,
Понад ставом тихі верби,
На коня кричить: – Гаття!
Застоявся без пуття!
Ось проїдемо ставок –
Буде видно й дитсадок.

Кучер віжки натягає,
Він дорогу добре знає,
Бо і сам у три годки
В той садок топтав стежки.
А теперечки Івась –
Чималенький вже у нас!

– Тихше, коню, не вибрикуй,
А ти, возе, не вискрипуй,
Бо бідони розхлюпаєм
Та порожні притупаєм!

У БЕРЕЗНЕВЕ СВЯТО
У березневе свято
Я рано-рано встала,
Малюночок весняний
Гарненько змалювала:
Вербички волохаті,
Високе небо ясне,
І сонечко у небі
Горить-горить, не гасне…

Піду я в крайню хату
До баби Якилини:
Ані дітей у неї,
Ані рідні-родини.
Вона стара і квола,
Журлива й сумовита:
В війну її синочка
Під Харковом убито.
За нашу Батьківщину
Наклав він головою…

Бабусю я розважу,
Погомоню з старою
Віддам їй сонце, небо,
Вербички волохаті:
Нехай весна засяє
В її самотній хаті!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Всякому мисту звичай и права скорочено.
Ви зараз читаєте: Компанієць Лідія – Полечко моє (Збірка)
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.