“Куди йдемо? Який лишаємо слід?” (за творами Л. Костенко) (3 варіант)

Людина. Вінець Божого творіння. Творець людської історії. Чи часто вона згадує про це? Чи часто вона замислюється над тим, що вона – Людина, що все в її житті залежить від неї, що світ буде таким, яким робить його вона, що майбутнє – це результат її життя, наслідок кожного дня, прожитого нею? Мабуть, у вирі щоденних проблем людині не часто доводиться згадувати це. І тільки іноді, коли у неї відповідний настрій, навіяний чимось вічним, людина може осмислити своє життя, а потім, наприкінці свого життєвого шляху, можливо, пожаліти, що таких хвилин

було замало.

Поезія Ліни Костенко, поезія, що здатна проникати у найпотаємніші куточки людської душі і свідомості, адже створена людиною, яку Всевишній наділив рідкісним даром проникати в суть буття, осягнути суть Всесвіту, “доторкнутися” до буття, здатна нагадувати людині про вічні питання – про сенс людського життя, про вічні, справжні цінності людства і про швидкоплинність вартостей матеріальних. Поезія Ліни Костенко – це безупинна робота думки в намаганні осягнути вічність і безкінечність, це болісне намагання вмістити и себе любов і ненависть, ніжність і нещадність, пам’ять і вибуття.

Вірші

Ліни Василівни примушують нас подумати по швидкоплинність життя, про те, що наше життя мине швидко, що “час летить, не стишує галопу” про те, що

… ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі…

Адже в кінці нашого життя ми маємо звітуватися про те, як його прожили, бо від кас залежить “вік прожити, як належить”:

Настане день, обтяжений плодами.

Не страшно їм ні слави, ні хули.

Мої суцвіття, биті холодами,

Ви добру зав’язь все-таки дали.

Щодня людина повинна думати, який слід вона залишить після себе, чи будуть після неї “неба очі голубі”, чи не вимруть “ліси, як тур”, чи буде “земля в цвітінні”. Людина сама має вибирати свій життєвий шлях, свою стежку, іти по ній чесно й гордо, з любов’ю і радістю, з вірою і надією, не втратити, не розгубити на цій дорозі свою честь і гідність, прожити так, щоб нащадки добре згадували, щоб залишити добрий слід. Ліна Костенко нагадує нам про те, що ми самі господарі своєї долі, бо обираємо її самі:

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензій нема

До Долі – моєї обраниці.

Наше життя повне проблем і турбот, за якими багатьом ніколи думати про вічне і прекрасне. Я вважаю, що поезія Ліни Костенко – це саме те вічне, що настроює людину на роздуми про сенс життя, сутність буття, що вчить нас жити, жити гідно людини.