Леся Українка – “Безпардонний” патріотизм
Надзвичайно приємно було нам прочитати в обновленій “Буковині” (ч. 28 – 32) дві передні статті – “Наші національно-політичні відносини” і “Про своїх людей”, допись з Тернопільщини (вона поставлена в початку як передня стаття); приємно не для того, щоб ми там вичитали щось нового, а для того, що там все так ясно, виразно і просто – як математична формула або проста гама. Формулка “Барвінський + Вахнянин = руський народ” робить справді гармонійне враження. Шкода тільки, що в патріотичній гамі не обійшлось без деяких невиразних
Зате “опортуністично-раціональна політика” виложена так ясно, як заповіді: не кидайся з мотикою на сонце, не поривайся, а потихеньку та помаленьку нав’язуй зносини з правительством і сильнішими партіями (певна річ! а хто би там на слабіші дивився! шкода тільки, що тяжко буває вгадати, котра найсильніша і чи довго такою буде); прийнявши таку спокійну і практичну політичну програму, ми собі можемо спокійно сидіти, де вже кому бог дав, і співати: “Ой, куди вітер віє, туди я хилюся, а що люди говорять, то я не боюся”. Коли ж хто спитає, якої ми віри, то ми чей же не гірше цигана вмітимем відповісти. Прийнявши таку політику, патріоти “нового курсу” поступають совісно і чесно, для того надіються, що історія не осудить їх лихим словом; ми йдемо ще далі в наших надіях і думаємо, що історія не буде згадувати ніяким словом наших славних патріотів, що самовільно – pardon! добровільно – взяли на себе тяжкий обов’язок кермувати долею цілого народу (радійте, російські українці, аж тепер настав час визволення вашого!).
“дякую тобі, господи, що не створив мене ні москалем, ані москвофілом!” – така молитва вилилась з нашого серця після прочитання третього уступу “Наших національно-політичних відносин”, се ж кожний зрозуміє, що бути “знищеним без пардону” нікому не мило, а так ми все ж маємо надію, що “під захороною” наших добровільних керманичів ми ще наживемось на світі. Шкода тільки, що наші “русини з природи більше чутливі, податливі, повільні і уступчиві” (се ж “цілий учений світ признав”, то вже нічого не порадиш!), а ті кляті, загонисті, агресивні, нетерпимі москалі мають далеко проворнішу вдачу. де вже, коли Богдан Хмельницький (не по-так нас був!) ні з того ні з сього взяв та й піддався державі “мішанців”, хоч на Україні про те нікому й не снилось, бо вона ж (Україна) і “не мала нічого спільного з московською державою”. Ну що, як нашим керманичам прийде на розум віддати нас, – хто може вгадати, кому? Іди потім позивайся за історичне право… куди нам, немічним, з панами судитись! Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Правда, наші буковинські патріоти надіються, що колись настане сконсолідування наших народних сил і що тоді нас будуть знати і поважати інші народи, але хто знає, як про те гадають добродійки сильніші партії?
Ох, перейдім від сеї тяжкої прози до тернопільської поезії. Справді, то не допись, а ціла поема! Які величні постаті: митрополит, Барвінський, Вахнянин! І як змальовані, куди Плутарх! Перед нами проходять, мов тіні королів в “Макбеті”, давні і сучасні нам патріоти, “ідуть поволі, але певним ходом” (ви чуєте просодію величну?), виринає з туману забуття “Руський Сіон”, собор церковний мріє, покритий непроглядною тайною, св. письмо в руській мові… тут поет падає ниць перед його ексцеленцією владикою. Потім підводиться і кидає громи на “руських” і радикалів, горлачів і мальконтентів, прихильників ненависної опозиції (вони, бач, лихі на те, що у нас буде руський кардинал!). Він гукає: “Хто понижає нашого владику, понижає нас всіх; проти нього виступимо всі!” Яке потужне військо! Гей, стережіться, вороги, вже летить ангол з неба з огненною різкою, ховайтесь, а то він поразить вас!
Далі знов починається величний гімн послові Барвінському, мужеві міцної правиці, залізної волі і рівно ж залізної консеквенції, жертволюбному, трудолюбному, щирому народовцеві. А всім ворогам п. Барвінського і його alter ego пана Вахнянина він радить (на сей раз не дуже поетично) “просто замикати уста і то не дуже делікатно”. Цікаво, хто має виконувати сей патріотичний вирок? Врешті, поет каже, що він тільки “хотів опам’ятати людей, нагадати їм етику життя публічного… “. далі йде філіппіка проти спольщеної руської родини, – хто її не читав, той не читав нічого! Яка залізна консеквенція, яка несокрушима, сказав би магометанська, віра в двох пророків руських. Читаєш, і серце радується, так і хочеться гукнути: “Та немає ліпше, та немає краще, як у нас на Вкраїні!..” – але краще замовкнемо, бо далі в сій пісні йдуть зовсім не консеквентні слова, вони можуть вразити національне почуття наших щиро народовських патріотів і релігійне почуття всього русько-українського народу…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Твір моя вулиця.