Леся Українка – Легенда



Було колись в одній країні:

Сумний поет в сумній хатині

Рядами думи шикував;
Вони й “рівнялись”,

Мов піхота, аж тут співця взяла охота –

І він їм крила подавав.

Крилами думоньки тріпочуть,

Порядку слухати не хочуть,

Розбили всі шеренги вмить!
І врозсип те крилате військо

На життьовеє бойовисько

З тісної хати в світ летить.

Одна полинула високо,

Друга поринула глибоко,

А третя вже гніздечко в’є;
Та – мов орлиця славу кличе,

А друга чайкою кигиче

Або зозулею кує.

Буйна

шукає сходу сонця,

Лагідна в’ється край віконця.

Мов ластівка все припада,
Закохана – співа дівчині,

Мов соловейко на калині

Сльозами-співами рида…

Тим часом люди працьовиті

Розкинули майстерні сіті,

Сильця поставили, пастки,
По кущиках позасідали,

Принадоньки понакладали

Та й ну ловить думки-пташки.

Траплялось – пасткою заглушать,

В руках незнарошне задушать,

Поки розплутають з сильця,
Зате ж котру живцем піймають,

В окрему кліточку саджають,

Припнуть з іменням папірця.

Так люди, думок наловивши,

По кліточках розсадовивши,

Їх заходились

чепурить:
Всіх чорнокрилих побілили,

А білих трошки почорнили

І всіх дали позолотить.

А щоб котра не полетіла,

Приборкали усім їм крила –

Тепер буянню їх кінець! –
Ніжки докупи пов’язавши,

У кошик гарно повкладавши,

Несуть співцеві на ралець.

Співець тоді вже не в хатині

І навіть вже не в домовині,

А в Вічній Славі пробував
(се є така країна гарна,

Хоч дехто каже – легендарна),

То ж там поет гостей приймав.

Бо то ж якраз тієї днини

Були співцеві роковини –

Рождення й смерті заразом.
Віншують гості, подарунки

Виймають, розв’язавши клунки:

“Твоїм добром – тобі ж чолом!”

Пташки тоненько щось пищали

Та позолотою бряжчали…

Поет звернувся до гостей:
“Громадонько моя поштива,

Де ти набрала сього дива?..”

Він не пізнав своїх дітей!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твори про лелек.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Легенда