Леся Українка – Осінь

Рветься осінь руками кривавими

До далекого сонечка любого;
Кров на шатах препишних шаріється,
Оксамит і парчу залива.

Так для сонечка осінь убралася,

Мов цариця у свято врочистеє,
Все, що є на сім світі найкращого,
Все зібрала на пишний убір.

Але дні все коротшають, міняться,

Гляне сонечко й знову захмариться…
Журить осінь-сухітниця сонечко,
Бо нема в ній весняних надій.

Рветься осінь. Терни невидимії

Їй все тіло поранили, змучили,
А вона розпачливо всміхається:
“Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!”

Заховалось за горами сонечко,

З гір повіяло холодом, вогкістю,
Сиві хмари на небо насунули,
“Ось я йду!” – обізвалась зима.

Осінь шарпнула шати кривавії,

Аж до ніг їй упали, розсипавшись,
Непокрита, нічим не захищена,
Застогнала: “Іди, бо вже час… “


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(4 votes, average: 3,75 out of 5)



Пісні марусі чурай засвіт встали.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Осінь
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.