Леся Українка – Полярна ніч
(Фантазія)
Сиділи ми при згаслому багатті
Усі гуртом, – а гурт нас був чималий, –
Дивилися, як вогники блакитні
Тремтіли і конали, як між вуглям
Вилися прудко золоті гадючки
І чезли, а за ними чорний вугіль
Сивизною вкривався, наче старів.
Нам хата все тіснішою здавалась,
Бо темрява з кутків давно вже вийшла
Та й обступила нас, немов облога.
Остатня свічка наша догоріла,
І вже не видно стало ні стола,
Ні плям з вина червоного на ньому,
Ні чарочок порожніх та побитих,
Ніяких решток з бенкету…
Немов останній був на сьому світі,
Так сумно нам було тепер по ньому.
Один з нас обізвався: “Як погасне
Се вугля – буде чорно, як у гробі”.
“То принеси ще топлива”, – хтось мовив.
“Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш,
Як хуртовина грає? Коли хочеш
Позбутися життя, то вийди з хати”, –
Понуро перший відказав і змовк.
“Та що, посидьмо в темряві, братове, –
Озвався наймолодший веселенько, –
Припас для їжі є, живитись будем
Навпомацки, а там настане день… “
“день? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?” –
На його всі сердито загукали,
“Відомо всім, що ніч бува по дневі,
А день по ночі!” Ще й зареготався.
“Ото сказав! – промовив злісно дід, –
Раденький, що дурненький! Ще й сміється.
“Відомо всім!” Либонь же, й те відомо,
Що смерть, бува, і поночі приходить,
І до схід сонця”… – “Ба! Коли вмирати,
То день чи ніч надворі – все одно, –
Для мертвого і сонце в небі чорне, –
Перечився хлопчина невгамовний, –
Ви б краще те подумали, дідусю:
Як довга ніч, то й день же буде довгий,
Полярний, вічний день!” – “Ніщо не вічне!” –
Пробовкнув дід, – ніхто його не слухав,
Бо хлопець розбудив надію нашу,
І всі його питали, мов пророка:
“Коли ж той день? Чи довго ще ся віч?”
“Недовго, ні!” – “А ти ж по чому знаєш?..”
“Передсвітом буває найтемніше,
А темряви, як ся, ще не бувало!”
І в голосі озвалась перемога
У юнака. Хто мовив: “Правда, правда!”,
А хто почав прогадувати вголос,
Чи вже давно ся ніч нас обгорнула,
Один казав: “два тижні!”, другий: “Місяць!”,
Ще інший: “де! давніше!” – “Ні, недавно!” –
Змагався ще якийсь. “Одно відомо, –
Знов дід проворкотів понурим гласом, –
Що всі ми й доби, й тижні погубили
В сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!
Про найтемнішу ніч – ніхто не звав,
Чи се вона остатня… Може, перша
З тих, що без просвіту”. – “Та ну вже, діду,
Хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач,
Віщуєте лихе”… – Жіночий голос
Бринів сльозами, теє промовлявши,
Зате дитячий, мов злотиста стрілка,
З уст вирвався, аж темрява схитнулась:
“А я вже бачив день!” – “Коли?!” – “Не знаю”.
“Який же він?” – “Хороший! дуже славний!
Червоний, золотий – який ще, мамо?
Ти знаєш, ти тоді мені казала”.
“Ет, – байдуже озвалася матуся, –
То був не день, то сполох був, та й годі”.
“А ти ж казала!” – “То я помилилась”.
Дитина вже заплакати збиралась,
Коли замріли в хаті стіни й лави
І наш юнак покликнув: “Сонце сходить!
Бач, я казав!” Ми кинулись до вікон.
За сніжною пустинею далеко
Займалося півкругом сяйво. “де ж там! –
Сказала жінка, – се ж був знову сполох”.
“У сніжні ночі сполохи не сяють, –
Промовив дід. – Се просто місяць сходить”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Голосівки переклад кочура.