Леся Українка – Сфінкс



Колись давно, під сонцем полудневим,

Серед мовчазної розлогої пустині
І розпачливо-мертвого простору
В душі раба, що зріс в тяжкій неволі,
Вродилась мрія і запанувала
Над ним, своїм творцем, потужно й міцно,
Міцніш від влади сильних фараонів.
І наказала мрія взяти камінь
З гарячих скель лівійської пустині
І з нього витесать дивну подобу
На вічну загадку вікам потомним.

І став тесати раб гарячий камінь,

І все було палким в годину творчу:
І небо, і земля, і камінь, і різець,
І серце майстра; мов гарячий

присок,
Летіли з-під різця уламки дрібні.
І згодом на розпеченім піску
З’явився твір, немов жива потвора:
Ліниве тіло лева простяглеся,
Мов спекою пригнічене в полуднє,
Та загадкова людська голова
Здіймалась гордо і дивилась просто
Камінним поглядом поперед себе,
А на устах був усміх зловорожий.
Той погляд і той усміх був страшніший,
Аніж убійче сонце у пустині.

І та потвора стала в людях богом,

Їй будувалися просторі храми
З важкими колонадами; а барки,
Убрані лотосом, несли їй жертви.
Легенди почали складать про неї,
Закрашені у густу барву крові;
Співали їй

свої пісні поети,
А вчені будували піраміди
З книжок, що мали загадку вгадати
Очей таємних і ворожих уст.
Там списані були усі імення
Тої потвори: Сонце, Правда, доля,
Життя, Кохання і багато інших.
Та краще всіх пристало слово: Сфінкс –
Воно таємне, як сама потвора.

24.07.1900


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Яким вимальовується в поезії плужника образ часу.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Сфінкс