Леся Українка – Судді (начальники)



Ізраеліти не пішли простою дорогою в Ханаан понад Середземним морем, бо, йдучи тим шляхом, пришлось би раз у раз стріватися то з єгиптянами, то з филистимцями. Отже вони пішли понад Червоним морем аж до гори Синаю, а там подалися в пустиню Фаран, де й блукали довгий час, провадячи життя номадів. Може вони й мали перед собою певну мету, тую обітовану землю, як то говорить Біблія, а може просто, не відаючи, дійшли до неї, шукаючи кращого місця, щоб отаборитись. Але чим ближче доходили до Ханаану, тим трудніше було їм іти, бо приходилося пробивати дорогу

серед різних племен, що жили навколо Ханаану.

Ізраеліти пробували мирно погодитися з тими племенами, часом се вдавалося, напр., з близьким по расі племенем мадіанітами, але чужі племена і то найсильніші не здавалися на мирні переговори, тоді приходилось або їх обминати, або вступати в бійку. Найбільше ворожими були племена амалекіти та филистимці, разом з тим то були племена сильні, отож ізраеліти мусили відступати перед ними і замість того, щоб піти просто з полудня в Ханаан, вони пішли на захід, де жили мадіаніти, моавіти та аммоніти. В спілці з моавітами ізраеліти прогнали Ханаанське плем’я аморреів на західній

бік Іордану, а самі зайняли землю від Арнона до Яббока (східні притоки Іордану) і там оселилися два коліна (племена або великі клани) ізраельські – Рувімове та Гадове. Усі аморрейські міста були сплюндровані, а мешканці вирізані. Зараз після сього Біблія ставить завоювання Галааду, але воно було далеко пізніше.

Про завоювання Ханаану розказується в Біблії в книзі Іісуса Навіна. давніше думали, що ту книгу написав сам Іісус Навін, помічник Моісея і проводар ізраелітів по смерті Моісея. Але ж доказано, що книга та писана під час полону вавілонського, що вся вона пройнята монотеїстично-святоцькою думкою ненависті до чужинців і звеличення власного народу, задля сього там вставлено багато відповідних легенд. Напр., перехід ізраелітів через Іордан там зовсім нагадує перехід їх через Червоне море при втіканню з Єгипту. Про завоювання міста Єріхону там розказується так, ніби ізраеліти взяли його без війни, а тільки обійшли його навколо сім раз, несучи Скриню Заповіту з святими скрижалями та сурмлячи в сурми, і місто само віддалося їм, мури самі розвалились, а ізраелітам зосталося тільки вирізати всіх мешканців задля прославлення божого имени… Помилувана була тільки розпустна жінка Рагаб, за те що впустила шпигів ізраельських в місто і переховувала їх в своїй хаті.

Потім розказується, як Іісус Навін розбив спільне військо племен ханаанських і як бог помагав йому при тім, пославши кам’яний град на ворогів. Потім, коли Іісус Навін бився з аморреями, то по слову його бог застановив сонце і місяць серед неба, щоб був день більший і щоб Ізраель успів побити Аморрея. Всі царі спілки ханаанської були вирізані та вивішані. В книзі Іісуса Навіна не менше розповідів про поголовне вирізування людей, ніж в пам’ятниках асірійських, і сі розповіді виставляють в дуже темному світлі військові звичаї народу ізраельського. Хоч може і не було навсправжки стілько сплюндрованих міст, як говориться в Біблії, та все таки з сих розповідів видно, що давні ізраеліти, як і асірійці, кохалися в лютих розправах, звали їх жертвами богові і уважали ідеальним завоюванням краю таке завоювання, щоб усіх мешканців краю вирізати до ноги.

Багато людей думає, що коли викинути з книги Іісуса Навіна всі легендарні подробиці, то зостанеться справжня історія завоювання Ханаану. Але ж се помилка, бо і тоді в сій книзі зостанеться дуже мало справжньої історії. В книзі Іісуса Навіна говориться, що увесь Ханаан був завойований в 5 літ, а навсправжки він був цілком завойований літ в двісті та й більше, бо власне тільки вже за Соломона остатні ханаанські племена покорились ізраелітам, а то все приходилося вести з ними воини, бо хоч земля і була зайнята жидами, та краєвих людей зосталося багато і деякі племена жили посеред жидів, зовсім не покоряючись їм. Ізраеліти не покорили собі Ханаану, ходячи під приводом одного начальника, але кожне коліно завойовувало собі землю в різні часи при різних начальниках і царях, то збиваючи великі війни, то ходячи невеликими відрядами на грабіж. Се видно навіть з дальших книг самої Біблії.

Ханаан був поділений між дванадцятьма колінами ізраельськими, що походили, ніби, від десяти синів Іакова (Ізраеля) і двох його внуків. Кожне плем’я завоювало собі по шматку землі і потроху виганяло з свого участку краєвих людей, і довго було, що деякі частини Ханаану тільки по имені належали до ізраелітів, а справді були зайняті яким-небудь племенем ханаанським. На захід від Іордану жили три племені ізраельські: Рувімове, Гадове і половина Манасіїного. На сході при Мертвому морі було плем’я Іудіне, побіч нього Сімеонове, данове та Веніамінове, пізніше вони в чотирьох складали царство Іудіне, їм прийшлося найбільше битися з ворожими племенами, бо коло них жили сильні племена: филистимці та амалекіти.

Посередині Ханаану, між Іорданом і Середземним морем, було сильне племя Ефраімове (з нього був Іісус Навін), в ефраімському місті Сіло була довго святиня ізраельська з Заповітною Скринею; на північ від Ефраімового племені жила друга половина Манасіїного племені, побіч Манасіїного було Ісахарове, зараз на північ Асірове та Завулонове, а між Асіровим та західнім Манасіїним лежала вузька земля Нефталімового племені понад верхнім Іорданом, озером Мером та Генісаретським. Плем’я Леві (левіти так звані) не мало окремої землі, а мало сорок вісім міст по цілому Ханаані. Левіти були кастою святецькою і утримувалися на кошти всіх 12-ти племен. деякі левітські міста звалися “містами притулку”, бо такий був закон, що коли хто не навмисне заб’є людину і родичі забитого захотять помститися на злочинцеві, то злочинець може утікати від них в “місто притулку” і там вже ніхто не посміє зайняти його.

Хоч ізраеліти виводила себе від самого Ізраеля по простій лінії, однак вони не були зовсім чисті від примішки чужинців. Се видно і з їхніх легенд і з історії. Запевне суворі закони, забороняючі під карою смерті шлюби з чужинцями, були встановлені пізніше, та й то ніколи не дотримувалися так, як би того хотіли святці та пророки. В тих законах виражається ідеал патріотизму ізраельського, а не дійсні громадські звичаї. Ті “чужинці”, що вийшли з Єгипту вкупі з ізраелітами, були повернуті в рабство, або помішалися потім з ними, принаймі ніде не говориться, щоб вони поселилися де окремо від ізраелітів. Ті племена, що перше були в спілці з гебреями: аммоніти, мадіаніти, моавіти та араби, теж мусили входити в близькі стосунки з ними.

Та й пізніше, після завоювання Ханаану, не раз пророки та святці проклинали свій народ за шлюби з чужинцями та за службу “Ваалам, Ашерам та Астаротам”. Не дарма пророки так боронили віру Ізраеля, бо тільки віра єднала порізнені племена ізраельські, але спілка тих племен була все-таки дуже слабка аж до того часу, поки встановилася монархія. Кожне плем’я мусило битися за своє життя з ворогами, а сильні племена не завжди помагали слабшим і перемога часто доставалася ворогам. Тоді пророки говорили, що се Бог карає народ за зраду у вірі.

Під час найбільшої боротьби при завоюванні Ханаану народ ізраельський не мав царя, а кожне плем’я мало свого начальника, що водив людей на війну і розсужував у справах спірних . Невідомо, чи вони були вибрані, чи самі забирали собі владу, Біблія про се виразно не говорить. Певне вони одвагою та силою здобували собі повагу в своєму племені і племя охоче слухало їх, бо треба ж було мати когось одного, щоб розпоряжував у військових справах. В Біблії ті начальники звуться “суддями Ізраеля”. Про них і розповідає “Книга суддів Ізраелевих”. Про деяких тільки спогадується побіжно, про інших же подаються довгі розповіді. Всіх же суддів було 12, так говориться в Біблії, вони жили в різні часи, але інший раз було одночасно скілька суддів у народі, але кожний над своїм племенем. Часом до одного сильного племені, де був дотепний начальник, приставали інші слабші племена і тоді складалася спілка. При великих войнах начальники одних племен кликали часом на поміч начальників других племен і билися вкупі під проводом якого самого дотепного начальника.

Перший суддя, який споминається в Біблії (коли не лічити Іісуса Навіна), звався Отніель (Гофоніїл), що настав по Іісусові Навінові, він був суддею коліна Іудиного і відбив царя месопотамського від півночі Ханаану. Потім згадується Аод з коліна Веніамінового, що забив хитрощами моавітського царя і вигнав з Єріхону моавітів, що сиділи там вісімнадцать літ. далі споминається Самгар (невідомо, якого племені), “що побив шістьсот чужеземців ралом воловим”. Ширша розповідь є про судію Барака і пророчицю дебору, що була тоді суддею в Ізраелі. Ся розповідь має вже більш історичний характер, ніж попередні спогади про Отніеля, Аода та Самгара.

Дебора і Барак були обоє з племені Ісахарового (по другому варіанту дебора була з племені Веніамінового). Коли ханаанський цар Явін і начальник його війська Сісера напали на ізраелітів, то вони вдалися за помочею до дебори, а та послала по Барака, щоб він ішов одбивати ханаанців. Але Барак без неї не схотів іти. Тоді вона прийняла начальство над військом у спілці з Бараком і вони вдвох розбили ханаанців. Начальник ханаанський Сісера втік від ізраелітів в намет до одної жінки мадіанітянки Іоіль і просив, щоб вона його сховала. Вона його добре прийняла й сховала, але, як він заснув, вона пробила йому голову кілком від шатра. Барак, прибігши по Сісеру, знайшов його мертвим.

Після розповіді про сі справи в Біблії є пісня, зложена ніби самою деборою після перемоги. Пісня ся уважається найдавнішим зразком гебрейської поезії. В ній прославляється поход дебори та Барака, посилаються докори племенам Рувімовому, дановому, та Асіровому і хвала племенам Ісахаровому, Забулоновому та Нефталімовому.

Окрім тих краєвих ворогів, були ще сусіди, що набігали раз у раз на Ханаан. Коли ізраеліти міцно осілися в Палестині, то їм багато прийшлося боротися проти лихих сусідів. За часів суддів ізраелітам приходилося битись і з краєвими племенами і одбиватися від сусідів. Сусіди набігали в Ханаан найбільше в часи жнив, коли люди були зайняті, і забирали все, що було зібрано на полі, збіжжя і бидло. Були се набіги розбійницькі, які не раз робили і самі ізраеліти на сусідні землі. до сих війн з сусідами відноситься розповідь про Гедеона, найдовша з усіх, що є в книзі суддів.

Гедеон, перше званий Іероваал, був селянин з племені Манасії. Він зібрав собі гурт людей і пішов визволяти Ханаан від сусідів мадіанітів (все то робилося, звісно, по наказу самого бога, як то звичайне в біблійних розповідях). Одна ватага Гедеонова розбила табор мадіанітів і погнала їх перед собою, Гедеон послав гонців до ефраімітів, щоб ті перейняли мадіанітів утікачів. Ті перейняли їх і принесли Гедеонові голови двох мадіанітських князів, але разом з тим ефраіміти сердилися, що їх покликано запізно, але Гедеон заспокоїв їх лагідними словами. далі Гедеон погнався за мадіанітами аж за Іордан, догнав їх захопив у полон ще двох їхніх князів і пішов в Ханаан, покаравши на повороті мешканців міста Суккоту за те, що вони не хотіли дати харчів його військові тоді, як Гедеон ще гнався за мадіанітами. Повернувшися до дому, він стратив двох полоненних князів за те, що вони повбивали його братів.

Ізраеліти хотіли обрати царем Гедеона, але він не схотів того, тільки взяв свою частину здобичі золотими оздобами мадіанітськими і зробив з них покрасу до святецької одежі (а по другому варіанту ідола золотого). Коли Гедеон умер, по ньому зосталося 70 синів від різних жінок, один з них, Абімелех, був сином невільниці з міста Сіхему. По смерті Гедеона Абімелех пішов у Сіхем, набрав там ватагу злодіїв та волоцюг, потім вернувся в батьківську оселю в місто Офру, повбивав усіх своїх братів, тільки один з них Іотам сховався від нього. Абімелех назвався царем в Сіхемі. Але Іотам тримав промову до люду проти Абімелеха і взагалі проти всякого царювання (кажуть, ся байка-промова зложена в пізніші часи), після того почалася в місті Сіхемі велика звада. Абімелех спалив церкву Ваалову в Сіхемі, саме місто розруйнував зовсім і сіллю засіяв, потім пішов на інше місто, але там одна жінка скинула з башти на Абімелеха млиновий камінь. Щоб не загинути від жіночої руки, Абімелех звелів своєму слузі добити себе.

Після подолання мадіанітів Манасіїне плем’я завоювало собі цілу країну Галаад, але аммоніти, що жили перше в Галааді, прийшли його одбивати. Тоді Іефай Галаадський став начальником над ізраелітами. Перше він був вигнаний з своєї родини і був ватагом розбійників і убогих, коли ж почалася війна з аммонітами, то мешканці його рідного міста самі прийшли його просити, щоб він їм був начальником, і заприсяглися, що він буде до віку начальником над ними. Іефай пробував погодитися мирно з аммонітами, але се не вдалося і він пішов на них з військом. Ідучи на амонітів, він обіцяв, якщо матиме перемогу, принести богові в жертву те, що найперше вийде йому на зустріч з його дому, коли він вернеться. Іефай переміг аммонітів і зо славою вертався до дому. На зустріч йому за браму його дому вийшла його дочка єдина в колі дівчат з бубнами та співами. Вглядівши її, він роздер свою одежу і заридав, згадавши свою обітницю. Але дочка сказала сама, що батько мусить сповнити свою обітницю, попросила тільки два місяці часу, щоб оплакати з подругами свій вік дівочий. Потім прийшла й віддала себе в жертву. Ся легенда та ще легенда про Ісаака наводить на мисль про людські жертви у давніх ізраелітів.

Ефраіміти образилися на Іефая, що не кликав їх на війну, і з того почалася велика звада між галаадцями та ефраімітами, ефраіміти були подолані. Тут у Біблії розповідається, що галаадці поставили варту на всіх бродах Іорданських і коли хто переходив Іордан, вони заставляли того промовити слово “шібболет” (колос), ефраіміти не могли його вимовити як слід, а казали “сібболет”, тут їх хапали і вбивали. При тому було забито 42000 ефраімітів, каже Книга суддів.

Північні племена одбивалися від мадіанітів та амонітів, південні ж вели затяту війну з филистимцями. Хоча Книга суддів каже, ніби іудейці (Іудіне племя) забрали филистимські міста Газу, Аскалон та Ехрон, але ж певне вони не втримали своєї влади, бо филистимці були ще довго незалежні і при монархії жидівській. Филистимці були народом міцним і довго тримали в підданстві південні племена ізраельські, власне данове племя.

Ізраеліти завзято боронилися від филистимців і спогади про сю боротьбу виразилися в легенді про Самсона, легендарного ізраельського героя з племені данового, що розривав диких звірів, побивав ворогів ослячими щелепами, палив чужі лани, прив’язуючи свічки лисицям до хвостів, роздирав найміцніші пута, і все те чинив силою, що була в нього у волоссі, коли ж його жінка даліла обрізала те волосся, то сила пропала, Самсона взяли вороги. Але Самсонові ще раз вернулася сила і він побив усіх своїх ворогів, обваливши на них будову.

Сю легенду уважають переробленим міфом про сонце-героя, що побиває ворожі сили силою своїх золотих кучерів-променів. Самсон нагадує асірійських, вавілонських та перських героїв, що разривають диких звірів і всяких потвор, тії герої теж відносяться до сонцевого культу. Може ізраеліти перейняли сю легенду від якого ханаанського племені, скоріш усього від фінікійців, та й переробили її відповідно своїй вірі та історичним спогадам. На землі данового племені було місто, що звалося Бет Семес – сонцеве місто.

В кінці Книги суддів є два оповідання, що стоять якось окремо від розповідів про суддів. Перша розповідь про те, як данове плем’я шукало собі землі і напало на мирне фінікійське племя (либонь колонію міста Сідону), що жило в місті Лаіс. даніти напали на сих “мирних та безпечних людей”, спалили їхнє місто, збудували на місці його друге і назвали те нове місто дан. даніти пішли до одного чоловіка в гори Ефраімські, украли у нього ідолів, що були в його оселі, переманили до себе левіта, що служав тим ідолам (знати, що в ті часи либонь самі левіти – святці не була такими монотеїстами, як потім), потім, коли було збудоване місто дан, там стояв крадений ідол і то була святиня данового племені, а левіт був там старшим святцем. Пізніше ідол той був перенесений в місто Сіло, де була святиня і церква всього народу ізраельського.

Друга розповідь про те, як було покаране плем’я Веніамінове цілим народом ізраельським за злочинство, учинене над жінкою Ефраімського левіта. Всі міста Веніамінові були спалені, всі люди вирізані, тільки 600 чоловік скрилося в горах. Але після такої лютої кари над цілим племенем ізраеліти пожалували, що так знищили ціле коліно Ізраеля, бо, окрім всього, вони ще зареклися, що не даватимуть од себе жінок заміж за веніамінців, отже плем’я мало загинути або змішатися з чужинцями.

Сьому було ось як поражено: місто Ябес в Галааді не ходило карати веніамінців і в спілці не було, отже ізраеліти напали на нього, всіх чоловіків і замужніх жінок вирізали, а дівчат віддали веніамінцям. Але дівчат галаадських було мало, всього 400, тоді видумали ще іншу раду: коли було урочисте свято в місті Сіло і дівчата водили святечні танки по виноградниках, веніамінці позасідали у виноградниках, похапали танечниць і взяли їх собі за жінок. Таким способом і присяга не була зламана і плем’я ціле зосталося. При кінці сії розповіді додано: “В ті часи не було царя над Ізраелем і кожний робив, що сам хотів”.

Наскілько історично певна ся розповідь, трудно зважити, але в ній одбилися спогади про ті страшні звади, що раз у раз повставали між племенами ізраельськими. Ті звади відбирали силу в народу ізраельського і робили легкими чужі завоювання. Филистимці звоювали три південних племена: дана, Іуду та Забулона; загрожували і дальшим племенам. Ізраеліти зібралися проти них великим військом, несучи поперед себе Скриню Заповіту, що була тоді в місті Сіло під доглядом старого святця Гелі. Ізраеліти виступили на филистимців з великим одушевленням, але филистимці їх розбили і взяли в полон Скриню Заповіту. Ізраеліти були дуже тим збентежені, старий Гелі, почувши смутну новину, розбив собі голову i вмер . Велика святиня, що провадила Ізраеля в обітовану землю, була в полоні у чужинців, бог відступився від свого народу. Але филистимці віддали хутко назад Скриню Заповіту, бо думали, що їм небезпечно тримати чужого бога . За те вони забрали в ізраелітів усю зброю і ковалів, так що навіть плужка направити не можна було без филистимців.

Тоді при тяжких обставинах знов прокинулася в Ізраелі віра. Біблія виставляє пророка Самуїла, ніби він навернув Ізраеля до давньої правої віри. Самуїл був з племені ефраімського, він був пророком зроду. Пророком міг бути кожний чоловік, на якому “спочив дух божий”, себто хто мав до того талан. Святцем же міг бути тільки левіт. Між святцями жінок не було, пророчиці бували не раз. Пророчий стан не був спадковим, святецький власне був ним. Святці чинили святі одправи і служили Богові по установлених законах, пророки провіщали людові божу волю, себто говорили промови на різні політичні і моральні теми в релігійному напрямку.

Самуїл дав, як видно, міцнішу організацію пророчому станові. Він заснував школу пророків у своєму рідному місті Рамі в країні Веніаміновій. Такі школи були ще в Бетелі, в Гілгалі, в Єріхоні. Пророки жили там братствами, училися складати промови і набиралися духу пророчого при помочі музики та співу; поезія та музика, видно, були дуже розвиті за часів пророків ізраельських. Штучними способами пророки доводил себе до нестяму і тоді імпровізували “божі провісти”, а люд їх слухав з увагою й страхом, уважаючи їх за “божих людей”. Вони і самі себе звали божими людьми. Між ними часто бували люди з великим поетичним таланом, тямущі політики, але всі вони були дуже фанатичні люди, ненависні до чужих народів і чужих релігій. Тим фанатизмом тримався увесь люд ізраельський, але ж фанатизм той забив у людові ізраельському братське почуття до людей інших племен і вільну думку. Віра єднала ізраелітів між собою, але зробила їх вічними чужинцями серед усіх народів. Ненависть до чужого люду і до чужої віри – от головний закон давньої гебрейської віри. Релігія і патріотизм складали у них одно.

Окрім святецтва і пророцтва, була ще одна встанова релігійна, се назорейство. Назорейство ізраеліти перейняли від єгиптян і воно було відоме ще за часів суддів. Назореєм звався чоловік, присвячений богові зроду чи за молодих літ; на віки, чи на який час. Часом батьки присвячували своїх дітей, часом чоловік сам себе присвячував. Назорей – присвячений не повинен був ніколи (під час свого назорейства) стригти волосся і пити вина, чи якого іншого хмільного напитку, на знак того, що він чоловік, присвячений богові. Се нагадує “обітниці”, якими часто обрікали себе люди в середні віки, щоб догодити богові, та й тепер між простим людом в звичаї обітниці, напр., обітниця, щоб не носити ясної одежі, постувати в певні дні (“понеділкувати”), не пити або не їсти чого небудь. Се можна, до певної міри, порівняти з назорейством.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Чи підкорив радченко місто.
Ви зараз читаєте: Леся Українка – Судді (начальники)