Ліна Костенко – Гінець до гетьмана
Розділ IV
Тим часом гінець доганяє світання
І клаптями ночі доточує дні.
І кожна хвилина, здається, – остання,
І крихта надії кричить йому: “Ні!”
О скільки нам, Боже, ти степу одміряв!
Долини і кручі, – якби навпростець!
Трубіж, Переяслав, дніпро, Трахтемирів…
– Невже я не встигну? Невже це кінець?!
У Києві – пекло. У Хвастові – чорно.
Кипить і клекоче усе за дніпром.
Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.
Який він повільний, цей клятий пором!
В полях Подніпров’я, од крові обдутих,
Де завжди
Коня поміняти в козацьких радутах
І мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!
Скрадатись, як звір, у корчах побережних,
Задихану втому звіряти лісам.
Я зроду ненадидів тих, обережних.
Сьогодні, тепер, обережний і сам.
Уперше в житті, за весь вік, за це літо,
Уперше в роду, де не знали страху,
Я вижити мушу, я мушу вціліти,
Я мушу об’їхати смерть на шляху.
Прости мені, земле, простіть мені, трави!
Не дбав я про славу, не дбав про майно, –
Я мушу вернутись живий до Полтави,
А там хоч і вмерти, мені все одно.
Неси мене, коню…
Коли б хоч не
Шляхи перекриті… і варта не спить…
Якщо я впаду, –
Неврятована пісня,
Задушена пісня в петлі захрипить!
Над Білою Церквою смуга багряна,
І змилені коні аж лука стають.
Усі до Богдана і всі од Богдана –
Із тьми виростають і в тьмі розтають.
Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.
Чи в таборі гетьман? – якби хоч знаття.
Тут, може, ідеться про долю країни! –
А я про чиєсь там одненьке життя!
… Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.
Троє старшин – у рубцях, у кривавому клоччі –
Прямо із бою – говорили про бій на дніпрі.
Писар Виговський сидів над листами поточними.
Кожної миті хитнутись могли терези.
Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.
Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи.
Табір не спав, готовий піднятись щомиті.
Іскра ввійшов – шатро вже було без дверей,
Світло свічок у трійчатих шандалах із міді
Тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.
Змовкли старшини, і стихли справи поточні.
Хитрі посли переставили вуха словам.
Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
– Полк у дорозі! – з порога сказав Іван.
– Іскро, Іване, –
Хмельницький підвівся з-за столу. –
Дяка Полтаві, прислала такого гінця.
Щось мало статись, твоєї печалі достойне? –
Іскра промовив: – Полтава карає співця. –
Вислухав гетьман. Спитав про підстави й причини.
Джурі звелів подбати про гостя як слід.
– Зміниш коня. І хоч трохи хай відпочине. –
Раптом замовк. І великою тугою зблід.
Посли устали з липової лави.
Блигомий світ – в Рокитне із Полтави.
Буває ближче з іншої країни,
Ніж тут – на Україну з України.
Виговський вийшов, причинивши двері.
Сто різних справ кричало на папері.
Іван устав і вийшов вслід за джурою.
Стояли лави в килимах порожні,
Фотель німецький з набивною шкурою,
Залізом ковані шкатунки подорожні.
І, обхопивши голову руками,
Сидів Хмельницький у тому шатрі…
Та образ Спаса, вибитий на камені…
Та те перо в тому каламарі…
… Про що він думав, сам на сам з собою,
Опівночі, напередодні бою?
Який душа несла його тягар,
Про що тоді він радився із Богом? –
Те знає лиш перо і каламар,
Де срібний лев боровся з однорогом.
Накинувши на плечі чорну ферязь,
Гелену, може, згадував найбільш,
І власне горе, пережите ще раз,
Зробило душу зрячою на біль.
Чи згадував Гордія Чурая,
Оті шляхи до слави найкоротші,
Де перемога, з горя нічия,
Дивилась мертвим в незакриті очі.
А він, тоді ще писар войськовий,
Підписував ту прокляту угоду.
… Недогарок згасивши восковий,
Він, може, знову думав про свободу?
Що якось так складається воно,
Роки ідуть, свобода ледве дише,
Що наче ж і не писар він давно,
А знов угоду прокляту підпише.
Чи думав про Марусині пісні,
Такі по Україні голосні,
Що й сам не раз в поході їх співав,
І дивував, безмірно дивував, –
Що от скажи, яка дана їй сила,
Щоб так співати, на такі слова!
Вона хоч кари легшої просила?
Чурай був теж гаряча голова.
… Чи думав про ту голову відтяту,
Поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: “Тату!” –
І перейшов той стогін у пісні.
Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,
Чурай Марусю, у такій неславі,
Чурай Марусю, у такій ганьбі! –
До зашморгу вестимуть у юрбі.
І не здригнеться наш пісенний край…
І море гнівом не хлюпне на сушу…
І попелом розвіяний Чурай
Безсмертним болем дивиться у душу…
Тим часом кінь іржав біля шатра.
Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,
Богдан подав наказ гетьманський свій –
Уже печаттю скріплений сувій.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Аналіз вірша по стіні збігали стрілки.