Ліна Костенко – Весна, і смерть, і світле воскресіння



Розділ IX

Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
Немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня наречена
Вже до віночка міряє туман.
Подовшав день.

Полегшали ці тіні,

Вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
На ціле поле світить, як ліхтар.

Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле

квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
Стоять в заплавах золоті лини.

Тут коло нас така зелена балочка,
Там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
Ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,
Вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
Ходуличник, крохаль і турухтан.

Воскресли люди, хоч який хто квелий,
Після облоги схожі на примар.
І монастир з цвітіння тих жарделей
Пливе у небо, як з рожевих хмар.

О Боже духів і живої плоті!
Я вперше

усміхаюся, прости.
Якась галузка в тому живоплоті
І та он пнеться, хоче розцвісти.

Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.

Як гарно в хаті, як просторо в сінях!
Як оживають ниви і сади!
А щоб хоч щось лишилось на насіння,
На Пасху їли хліб із лободи.

І знов лелека молиться до зірки.
Клинець городу хочу врожаю.
Є жменя жита, маку є півмірки,
І чорнобривці, й трохи рижію.

Спасибі, земле, за твої щедроти!
За білий цвіт, за те, що довші дні.
Прийшла весна. Сухоти є сухоти.
Все гіршає і гіршає мені.

Уже од кашлю в грудях все зболіло.
То в жар, то в хород кидає. Ну ось,
Уже й моє намисто побіліло,
Мов памороззю сизою взялось.

Як дивно, жар, але холонуть руки.
А солов’ї чогось як навісні!
Самотній добре, – жодної розлуки.
Сухотним добре, – гаснуть навесні.

От тільки шкода, – вже не заспіваю.
Город глушіє, – вже не прополю.
Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,
Життя, як промінь сонячний, ловлю.

А дні стоять, – не хочеться тужити!
І кожна пташка хатку собі в’є.
– Скажи, зозуле, скільки мені жити? –
Кує зозуля… Цілий день кує…

Іван приходив. Так, посидів мовчки.
Устав, пішов, оглянувся з воріт.
Лише весна укинулась в листочки,
Підняв їх знову гетьман у похід.

Заграли знову труби до походу,
Війнуло громом з Тясьмина-ріки.
Богдан підняв козацтво за свободу,
Універсалом обіслав полки.

– І знов земля кипить у боротьбі.
І знову я належу не собі, –
Сказав Іван. дивився, як востаннє.
Торкнув мене прощальними вустами.

Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду, – пом’яну добром.
Кирея з вильотами чорна
В останній раз майнула за бугром.

І я, котрій давно вже все байдуже,
Уже нічим я сльози не впиню.
Прощай, Іване, найвірніший друже,
Шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, Боже мій, мою!

І “Зелененький барвіночку”,

Й “Не плач, не журися,

А за свого миленького Богу помолися”.
І про того козаченька,
Що їхав за десну.
“Рости, рости, дівчинонько,
На другу весну!”
І про воду каламутну,
Чи не хвиля збила.
І про ту дівчиноньку,
Що вірно любила.
І про гору високую,
І про ту криницю…

Дівчата вчора берегом ішли,
Та й заспівали: “Ой не ходи, Грицю”.

А я стояла… Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Аналіз твору стилет чи стилос.
Ви зараз читаєте: Ліна Костенко – Весна, і смерть, і світле воскресіння