Любов до України в поезії М. Рильського (1 варіант)

Максима Тадейовича Рильського справедливо вважають одним з найбільших і найталановитіших поетів доби 1917-1933 років. Саме в цей період творчість поета досягла вершини, можливо, поет міг би зростати й далі, якби реалії радянського життя не підрізали йому крила, не змусили замінити щирі слова, що йшли від самого серця, на вихвалення влади, політики Москви. Проте, я гадаю, що любов до рідної землі приховати не можна, не можна змусити людину не бажати щастя рідному народу, і ці почуття обов’язково відбиватимуться в поезії.

Творчість Максима Рильського

можна умовно поділити на два етапи: до 1933 року, коли поет міг писати вільно, не оглядаючись на реакцію з боку влади, коли висловлював свої почуття відкрито, і після цього страшного року, що відзначився не тільки страшним голодомором, але й початком масових репресій. Саме з цього часу поет стає більш обачним, все більше з’являється у його віршах схвалення політики радянської влади і все менше звучить слово правди. Для першого періоду творчості нехарактерні гучні лозунги та заклики. Поет належав до гурту неокласиків, які наголошували на тому, що мистецтво – це не поле для агітації, воно повинно впливати

на душу людини, облагороджувати її. Тому Рильський уникає безпосередньої реакції на події в Україні, його лірика більш глибока – він говорить про необхідність збереження загальнолюдських ідеалів, про цінність кожного життя. Багато пише поет і пейзажної лірики, і саме в цих віршах виливається його глибока любов до рідної землі, бажання бачити свій народ щасливим, вільним, а щасливими люди можуть бути лише тоді, коли живуть у злагоді з іншими та з природою.

Та й по снігах, метелицях полине

Як у дзвінких, незміряних морях,

Невірний човен вірної людини.

Поет вірить, що там, “де невгамовний труд землі насиченій родюче лоно ранить, доспіють ягоди і радощі Повстануть”, що слід цінувати все, дане нам від природи, залишатися людиною.

Та коли все, за що боролися сучасники Рильського, почало руйнуватися, коли поет побачив, що довгоочікувана воля знову зникає, з’являються інші рядки:

Ми без’язикі, безіменні ми –

Німа вода холодного свічада,

Слизький туман. Ми привиди громади,

Що непомітно ходить між людьми.

У цих рядках відчувається біль і навіть відчай поета, а так реагувати може лише людина, небайдужа до долі рідної землі.

З новою силою зазвучали слова, сповнені патріотичних почуттів, любові до України, у роки Великої Вітчизняної війни. Саме в ці часи поети й письменники змогли висловити думки, відкрити серця, не боячись, що їх звинуватять у націоналізмі. Рильський пише поему “Слово про рідну матір”, у якій уславлює рідну землю, рідний народ, його культуру. Поет наголошує, що такий великий та волелюбний народ, який є носієм високої культури й духовних цінностей, ніщо не зможе зламати:

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре;

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

Максим Рильський знайшов ще один спосіб висловлення любові до України – через уславлення рідної мови. Його вірші “Мова”, “Рідна мова” стали гімнами краси рідному слову. Поет наголошує, що саме в мові зберігаються всі скарби народні, і доки є мова, буде існувати і її носій – народ, буде жити в серцях людей віра у перемогу справедливості.

Отож, і в другий період своєї творчості Рильський не полишав теми любові до України. І нехай він не виступав відкрито проти влади, проти політики Москви, спрямованої на придушення національного розвитку різних народів, проте слова любові до рідної землі, рідної мови, де “кожне слово – це перлина, це праця, це натхнення, це людина”, ствердження того, що він – українець і пишається цим, вже і були таким протестом, ствердженням права кожного народу на самобутність та національний розвиток.