Людина і природа (за повістю Хемінгуея “Старий і море”). І варіант

Ернест Хемінгуей у повісті “Старий і море” свідомо уникає описів природи, застосовуючи художній прийом “потоку свідомості”, внутрішні монологи старого рибалки, які надають твору “ефекту присутності” читача.
Рибалка спостерігає, як світяться тропічні водорості у западині завглибшки в сімсот морських саженів; як у вирі, що утворюється від зіткнення стрімкої глибинної течії з урвищами дна, кишить сила-силенна всякої риби; як вихоплюється з води летюча риба, яку переслідує великий морський хижак. Він жаліє тендітних морських

ластівок, які залітали далеко в море за поживою і майже ніколи її не мали. Старий рибалка “подумки називав море lа mar, як кажуть іспанською ті, хто його любить”. Часто море було для людини суперником, іноді морогом. “Та старий завжди думав про море, як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, і позбавити її, а коли чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача”. Море для Сантьяго було зрозумілим і рідним, він читав його, як книгу: птах-фрегат вказував на скупчення риб, летюча рибина – на зграю стрімкої макрелі. Рибалка дивився вниз і через товщу прозорої поди
бачив “червонястий серпанок планктону й химерні відблиски сонячного світла”, “зграйку крихітних рибинок”, що вільно плавали серед довгих щупалець медузи; згадував, як колись бачив черепах, які заплющували очі й поїдали медуз разом із отруйними щупальцями. Він жалів тих черепах, бо більшість людей не мали жалю до цих істот. Старий думав: “Адже і в мене таке саме серце, та й ноги-руки подібні до їхніх”.
Вночі він почув, як біля човна борсаються у воді й гучно сапають дві морські свині, “добре розрізняв хрипкий віддих самця і тужливі зітхання самиці” і подумав про те, що ці славні тварини схожі на людей: “граються собі, пустують, люблять одне одного”. Потім він пригадав, як колись давно упіймав самицю марліна. І поки вона несамовито борсалась на гачку, самець був поряд з нею. Він ні на мить не відпливав, а коли люди затягли забиту тварину в човен, самець “високо вистрибнув з води біля самого борту, щоб побачити, де його подруга, і тільки тоді пішов у глибочінь, розпроставши блідо-лілові крила грудних плавців і востаннє показавши широкі фіолетові смути на спині та боках”. То була найсумніша з усіх пригод старого рибалки.
“Добре, що нам не доводиться полювати на зорі”, – міркував Сантьяго. “А що коли б людині щодня треба було вбивати місяць? – подумав старий. – І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Але ми ще не такі безталанні”, – розважив він. Старий рибалка ловить рибу, щоб прожити. Йому не приходить думка вбивати живих істот заради розваги. Він жаліє навіть ту останню свою здобич, велетенську меч-рибу, яка так довго мучила його, поважає її за спритність, силу і благородство. Самотня людина віч-на-віч з матір’ю-природою відчуває свою невіддільність від природи, її непереможну силу.
Повість-притча “Старий і море” – це гімн єдності людини і природи, любові до всього живого.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Чому не можна аеревернути світ.
Ви зараз читаєте: Людина і природа (за повістю Хемінгуея “Старий і море”). І варіант
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.