Марко Вовчок – Ледащиця
МАРКО ВОВЧОК
ЛЕДАЩИЦЯ
І
Пані наша була не перволіток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько – шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.
І в кімнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, – і кріслечко, і столичок, усе як слід, по-панськіи. Було, пані кам’яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї і собака з міді кований, і зайчик череп’яний, мережані ушка. Все те ні до чого, а вкупі воно блищить
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зітхнути. Прийде якнй-небудь бідолах, то вона йому гучно говорить: “Це мій батько – князь!” Другому, пихатому, багачеві, зітхаючи: “Ото, як мій батенько живий був, – ось із його малювання, – не знала я біди!” А третьому, щирому й молодому
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батьківщину, зоставив їй тільки будинок невеличкий у місті з садочком і двором, бо то була її материзна – того вже не зміг прогайнувати.
Чотири кімнаточки було кругленьких в тім будинкові:
Створчаті вікна, рундучок з піддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двір травою високою поріс; од воріт дві стежечки по йому бігло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гілляста яблуня стояла.
Половину будинку пані оддавала якимсь паничам під найми; ще й столувала їх, – з того й жила, небога. А чоловік її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панії було байдуже.
Паничі скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пісеньок співали…
Не гадки нашій панії по такому життю…
II
Мене їй подаровано. Я родом із Глущихи; була колись Іваньковських панів… Жила я в батька-матері, – боже мій милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тоді мені! Оженився наш пан, і взяли мене на вслугу до молодої панії. А вона, ся вже моя пані, у пригоді якось їй ставала. Гостює, було, місяць або й більше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:
– Що мені робити? Нема слуги! Чи не дасте ви мені яку з ваших?
– Чому ні? Беріть собі, котру схочете.
То вона і взяла мене, і завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене і батько і мати померли; без мене рід увесь перевівся. Зосталась я сама одна у світі.
Жила я в панії років з п’ять. Спершу я сама була в неї, а далі, як уже столовників завелося багато, пані взяла свою кріпосну молодицю з дочкою. Доти пані їх держала у якихсь приятелів своїх, бо в неї, окрім сього двору, не було ні садиби, ані кроку землі своєї: усе спродане, – тільки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдаті, і довго пані виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вільного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у місті, щоб не збаламутились за вільність Проти неї, зайшовши у ради, в совіти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привітна: якась хмара повила її навіки. Чи пані свариться, чи б’є (бо хоч пані і не зла була, а все часом попоб’є), чи сам спідницю дарує або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одійде. Роботяща, покірна людина здається з неї, поки не глянеш на ті брови здвигнуті, чорні, на ті очі ямкуваті, огнем блискотючі.
Якось було мені смутненько. От я й плачу собі, сидячи на лавці. Звісно, чоловік і в щасті, то часом смуток обіймає – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Ні!.. Втомишся терплячи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, – та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаєте? Часом бійку забудеш у годину, а якесь там слово гіркеє вразить тебе до самого серця, – місяці, роки пам’ятатимеш…
Сумно мені було, і перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печі порається.
– Горпино! – кажу. – Ось я журюся, я плачу, а ви все однакові. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:
– Чому ні?
– Господи! – кажу знов. – Як я колись молодого віку жила в батька, в матері!
– А я, – каже, – вік ізвікувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.
– Ні, мене взято з сім’ї маленькою. Батька й матір ледве зазнаю. І вони чи пізнали б, упослі мене побачивши!.. Та не бачили – вмерли.
– А чоловік ваш, небіжчик, звідки був родом?
– З того села, де я жила з панами, з Горієвки. Дворак був.
– І довгенько ви жили з ним?
– Півроку.
– Господи! І не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
– Сп’янчивсь і вмер.
По сім слові вийшла з хати, і вже ніколи я до тієї речі з нею не верталась.
III
Було надвечір одробимось, пані куди в гостину піде, – сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, – спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусідчиною дівчиною. Жила проти нас міщаночка. Сирітка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дівчина була! Очі в неї були ясні, коси довгі, великі, чорнорусі, а личко – як яблучко. Було, як не побачиш, весела собі, щебетлива, і голосочок був у неї – наче струмочок прудко біжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рідні – все, було, вкупці. Діла небагато в Насті: ще тоді вона тільки з дітей виходила; от собі й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
– Горпино! – кажу, – чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселіш вам було б…
– Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дійде.
– А на мене, – говорю, – то я б із малою дитиною розмовляла. Нехай мені спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…
– А дитина то п’ятому, десятому оповіщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!
– Що ж! – кажу; – добрий чоловік пожалкує!..
На те мені Чайчиха нічого не відказала.
А дівчина в неї була хороша, як квітка. І така вона була якась палка, чующа… Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела – що то за жарти, що в неї за пісні, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очі! Там були такі, що й без мови говорять. От інше то поплаче собі тихенько, зітхне, та й годі; а весело – всміхнеться. Ні, воно було у горі, то сльози виплаче, у радощах – сміх висміє. Що спочує, то з самої душі, з самого серця, щирого, киплячого… От і росла вона, і виростала.
IV
А Чайчиха щодалі, усе вона хмурніша – от мов хмара чорна. І замічати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечері пізно якісь до неї люди приходять, і довго вона з ними говорить. Я собі мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня – бачу, іде у двір чи москаль, чи хто його зна, – з червоним коміром, такий пикатий, усатий, і питає, чи дома пані. От я кажу: “дома”, а сама – зирк: Горпина стоїть на хатньому порозі біла як хустка і проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: “Що вам, Горпино?” Вона тільки мені рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панії. Вона ж, як прочитала, розгнівалась, стривожилась. Написала щось і дала тому москалеві. Він поніс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, і стали вони удвох із панією радитись. Пані так і сипле словами, і хусточкою очі обітре, і руками сплесне. Дала йому гроші. А він усе слухав, брови піднімаючи та по кріслечку нігтями стукаючи. Гроші взяв і, сховавши в кишеню: “Не бійтесь, – каже, – нічого не бійтесь!” Пані йому дякує, до воріт проводить і там дякує. Приходжу я та й розказую Горпині.
– Що се таке?
А вона тільки зуби зціпила та простогнала ніби: “Знала я, знала!”
Я нічого не розумію. А тут приходять якісь судовії два панки.
Веліли Горпині стати перед себе, а самі сіли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
– Ти, молодице, вільності шукаєш?
А вона:
– Я.
– Попадешся у біду, дурна! Лучче служи своїй панії та роби.
Вона мовчить.
– Чуєш? Розумієш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напасті на себе! Почуємо іще – негарно буде!
Та й пішли.
Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї – не вимовлю. Сіла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить – як замерла!
І Настя тут стоїть; задумалась і на лиці міниться.
V
Господи, як вже сварилась пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два. А Настя мені якось і каже:
– Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона мені, маленькій, було, розказує про наших батьків вільних, та й сама волі забажала! Веселіша вона тоді була, – каже, а сама задумалася, зажурилася, – не така, як тепер… Розказує, було, мені прядучи казки, як наші батьки вільними козаками по Дніпру жили, і пісень гарних про ту старовину співала.
А я їй говорю:
– То чого ж се ти й собі, Настусю, усе думаєш?
– Та все мені, – каже, – давня воля сниться, чогось мені невпокійно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… І думки мої мішаються, і сон мене не бере; а засну – все сниться, що на волі!..
VI
А Настя вже шістнадцятий рочок починає. Пані гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась – на свою голову: пані зраділа та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: “Маю тут сусідку-молодицю; вона гарно шиє”, та й дасть Насті пошити. І добрі гроші вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселі дівочі, ще б молоденькій порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати, любих речей, проти місяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Інша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скільки вона сліз вилила, боже мій, світе мій! Станула як віск. Ясні очі веселі стемніли, і стала вона похмура, як її мати.
VII
Якось пані пішла в гостину і нікого з столовників дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хаті, пішли до Насті. А Настя шила у паниному покої. Увійшли, а дівчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
– Що тобі, Насте? – питаю.
А Чайчиха тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла.
– Що тобі?
Настя мені в вікно показує, на улицю киває.
– Що там, голубко?
– Там люди! – покрикнула. – Живуть, ходять собі, на божий світ дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
– О, пташко! – я вмовляти. – Хіба в їх горя немає, в тих людей!
– То що – горе? Я горя не боюся… Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я мов камінь тут каменію!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пісня відома, – і головою не поведе.
Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні та й каже:
– Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене.
Що тут мені їй говорити!
– Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матері, як ухопить її за руки:
– Мамо, мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла… моє серце схне!
– А що я тобі казатиму, дочко? – заговорила Чайчиха похмуро. – Поради нема! Коли тут хтось – шам, шам!
– Пані, – кажу, – пані!
А вона в двері.
VIII
– От, – крикне пані, – який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Насті, дивиться:
– Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?
– У мене голова болить, – одказує Настя понуро.
– А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?.. Ледащице! У матір удалася! Може, й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозі стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
– Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не хоче!
– Може, собі роблю? – каже Настя, да так-то вже гірко каже тії слова. – Може, собі заробила що?
– Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! – та й стала її бити.
– Бийте, бийте, – покрикнула Настя, – та й за се кажіть дякувати!
– Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!
– Нехай буде!
Гляну я – пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину – бліда, грізна, сама розпач гіркая! Гляну на Чайчиху – хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надійшли. Пані випхала тоді Настю за двері.
– От життя моє! – жалкується. – Яке ледащо, та й те грубить мені. А за що? Що не школено по-хазяйській, не бито, як у інших. О, мій татонько! – зиркав на мальованого князя, а в самої очі такі зробились, як у його, в самої така морщина між бровами. – Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня – княжна – мусить із тою негіддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
– Та годі вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого віку робиш-робиш, а сам в убожестві, в ганибі, – і такеньки старість нахопиться… По чім вас, молоді літа, згадувати?..
IX
І вже в нас у хаті ні мови, ні говірки. Чутно з покоїв, як там сміються, говорять, жартують голосно.
Пані, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, іноді співає, – і все про якогось друга милого співає: “Чому друг не любить, забуває, чому не буває… ” Себто свого пана згадує, чи що…
А в нас тихо. У печі палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печі, як хмара, хибається, робить.
Убіжить, було, сусідочка-дівчина до Насті:
– Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе пані не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вільна, то собі й погуляй, надолужи, що втеряла!
– Не надолужу, сестрице, не надолужу! – скаже гірко так, аж та, весела щебетушечка, голівку схилить, зітхне і змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечір, то й нема Насті. І так було не два, не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали – її нема. Удень її не бачили: робила при панії, а ввечері знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. І я собі не сплю: сумно мені такеньки, мати божа!
І от іде вона вже вночі, вже зорі поперед нею мерхнуть. Іде вона, а мати стріча й питає:
– Де була, дочко?
А голос у самої, як струна перебита…
– Не питай мене, моя мати! Не питай! – одкаже їй Настя. І задзвеніли слова її по хаті, як плач…
І почне Чайчиха:
– Що се ти робиш, дочко? Що ти собі задумала? Чи не на мою голову безталанну?
А дочка лягла; лежить – німа, мов убита.
– Де ти була? Де ти була, дочко? Ні просьби, ні грозьби не чує – німа.
Х
На другий день увечері Чайчиха біля воріт зажидає. Вибігла дочка, вона її за руку:
– Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, і цілісінький вечір просиділа Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
І вже так пішлося: аби мати не догледіла – дочка втече. Як вже не просили, як не благали – нічого не сказала. Ми й слідком за нею слідкували, – іде вона, оглядається, а загледівши, що її доганяють, побіжить, як полетить на крилах: не дожене і молоде, не то що підбита мати або й я. Ані сліз, ані слів не чує, не вважає.
Як-то сумно було в нас у хаті! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слівця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матері або до дочки, – не зважуся, хіба тільки подивлюсь на їх.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хаті. Пани вже спать полягали, усе тихо. Насті нема. Довгенько сиділи ми. Тільки й чути, як вітер у садку зіллям колисає та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регіт почувся. Аж ми іздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула двері з гуком, стала на порозі й сміється. В хаті каганець ледве-ледве світив. Стоїть вона така червона, очі горять! Стоїть і сміється. Мати проти неї стала, дивиться. І от Настя почала… та так весело, що мені сумно-сумно:
– Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хіба мене не пізнали? Се я… Мені весело…
Та ступила й захиталась… Боже мій! Світе мін! Се ж вона п’яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сіла.
– Ну, моя матінко! Ізнайшла вже я чоловіка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вільні, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч він тепереньки й зневажає мене і од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко, низенько кланяюсь у самі ноги… Він бумагу мені напише… Пані не має права жодного на нас! У неї землі, мовляв, немає… Ми ж, моя матінко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволі вічній… Ні, він нас визволить… І її визволить (на мене вже). Весело мені, як-то вже весело, мати моя рідна!.. А засмучуся – він грошей мені дасть… я горілки куплю… і зорі ясні в голові в мене світять!..
І так-то вона говорить і сміється, а Чайчиха тільки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стіл схилившись… І каганець ізгас… Темна їх ніч покрила.
XI
І з того часу щовечір вона було й п’яна; а вирве вдень годинку, то і вдень уп’ється. Постерегла й пані: гнівалась велико, соромила її і матір: “Ти – мати: чому не впиняєш?”
Замикали Настю – вона, було, таки втече; чи дверима, чи вікнами, а втече. Лає пані, б’є, а вона було:
– Нехай, нехай! Уп’юся – все забуду, весело буде!
Чого вже пані не робила! Було як ще твереза Настя, то пані умисне її перед столовниками соромить: “От дівка, от золото, от ледащиця!”
А Настя ніби й не чує. Сміються вони, і вона ще всміхнеться. Втомилася вже й пані сердившись: “Хоч удень же роби мені добре, ледащо! Нехай тобі всячина!”
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечері тільки пустила, – вона й зникне до ночі.
XII
Найшлася в Насті дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: “Дитино моя! Лихо моє!” – застогнала і, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привітить, та підношу до неї тихенько.
– Бог… – кажу, – дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, і понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. “Горе, – каже, – горе да горе… “.
Я й собі кажу: “Горе!” плачучи. Отак ми народженця привітали – сумом та плачем!
І росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала більш іще пити. Як п’яна, то, було, ще заговорить до мене і дитину попестить, пожалує: “Дитино моя! Чому твій тато не прийде одвідати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Він і не спитає ніколи… А ти мене, янголятко, не клени”. Отакі, було, слова промовляє, а сама до дитини всміхається і ладки їй б’є. Б’є ладки, – сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не підійде до дитини, не гляне – біжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Насті два дні, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залізом пекли: “Ой, пустіть мене, пустіть! Або з мене голову здійміть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п’яниця вічная… Помилуйте мене, пустіть! Уп’юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої – лихо обік мене сидить, лихо мені в вічі дивиться!”
А пані все не велить пускати та жалкується столовникам: “Які сі люди п’яниці! Мабуть, вони вже іншу істоіу мають, не таку, як у нас… Гляньте – молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годі!.. Пхе! А дитя своє зовсім занедбала, – пропадає дитя”.
А вони вже їй на те: “Страх! У цих людей ні сорому, ні совісті, ні душі десь немає!”
Да так і судять собі, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
XIII
А дитинка тихо дійшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу – у хаті темно, бо надворі нахмарило, далеко грім одгримує, вітерець заліг десь, тиша…
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зітхнуло разочок, і душечка її одлетіла… Ні Чайчихи, ані Насті не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стіл заслала і на столі її положила. Збігала – свічечку купила, засвітила в головках… ручечки їй зложила…
Прийшла Горпина, перехрестила, поцілувала холодну онучечку і довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п’яна.
– Що се таке? – каже. – Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднісінькі! Личенько моє прив’яле! – сама бере її за ручечки, цілує, у голівку цілує. – Яке ж німе! Колись-то квилило тихенько – тепер німе… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
А сама слізьми обсипається, наче й горює, й радіє чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
– Горілки треба, горілки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горілки… Побіжу!
І побігла, і до ночі не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зіллячком уквітчали. Уночі Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голівку цілувала. Коло труночки й звалилась, і заснула, і все: “Добре, добре, їй же богу, добре!” Все те слово промовляла.
А вранці прокинулась, побачила труночку, – іздригнулась, збіліла.
– Умерла! – промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:
– Насте! Насте!
– Пустіть! – гримнула. – Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досі, до самої смерті її…
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, ніби сумирялась, та й вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку – її не було; а потім, як уже прийшла, – прийшла того вечора твереза і біла-біла, стомлена така прийшла, – нічого в нас не питала… Після сього ще гірш запила.
XIV
Не день же й не два таке життя велося… матінко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нікуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лиці міниться, здригається, труситься, – от начеб вона собі смерті чи… волі ждала! Питаю – мовчить. І так три дні. На третій день увечері промовила слово: “Обманив!”
– Насте, голубко, – кажу їй, – що тобі таке? Скажи ж мені, моя безталанна!
– Що мені зробити? Я піду до його, піду… Або я його з світа зведу, або сама зійду. Він мене впевнив, що в понеділок волю пришле… Піду, піду, хоть задушу його… Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побігла. Я за нею, сама старій кричу: “Лихо, горе буде!”
А стара тільки головою кивнула, ніби й не ждала іншого.
Біжу я та кричу: “Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобі поможу у всьому”.
Не слухає, біжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Насті до ночі; нема уночі; не прийшла і вдень. Посилала пані шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обідню добу, іде вона і два москалі її проводять.
Кинусь я до них:
– Голуби мої сизі! Що ви з нею робитимете?
– От баба здуріла! Певно, всі ви дурного роду! – каже мені сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. – От і ся, – на Настю показує, – тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила.
– Яка воля? – питаю, не розуміючи.
– А вже ж вільна буде! От яка!.. Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
– Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні весела, – от мов з каменю.
Вибігла Чайчиха. Кажу їй – віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо – ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсім уже порішили, що ми вільні, а все пані пускати нас не хотіла – та мусила вже.
От як зібрали нас в останній раз та об’явили, що ми всі вільні, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панські, – як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тільки приказує: “Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій красний!”
Зійшлися сусіди, товплються на улиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
– Сестриці! Брати! Родина! – так-то вже величає їх! – Не бороніть – нехай поплачу! Я двадцять років не плакала!
І так вона вимовила, що всі знов дрібними сльозами вмилися.
Як я тоді на неї глянула, тоді я тільки й побачила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий, – наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далі як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурніла і осмутніла знов тяжко. А Настя стоїть, на всіх, на все дивиться та шепче:
– Я вже сьогодні випила, – шумить мені в голові…
А далі:
– Люди добрі! – простогнала. – Чи я вільна, чи я тільки п’яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенківна, прийняла нас до себе в хату. Зібралось ще скільки добрих сусідочок туди до нас та радимось. Тільки Настя – як сіла в кутку, як схилила голову, – немов замерла так.
– Насте, – кличемо, – іди лишень до ради, порадимось.
– Голова болить! – одказала.
На другий день ще гірше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свічечка. Нікого не пізнає, дивиться страшно і все за голову себе хапає.
– Горить, горить! – каже.
На п’ятий день підвелась, хустки шукає, зривається ніби куди бігти.
– Насте, куди се?
– Горілки хочу!.. Піду! Піду!
Мати заплакала, – просить:
– Доню моя, схаменись!
– Пустіть мене, пустіть!
– Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!
– То вбийте мене, вбийте! – крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на ліжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:
– Я вільна, вільна!.. Ну, добре!.. І вільна, і п’яниця, і ледащо!.. Де ж мені прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: “П’яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!” – скаже і вижене… і добре зробить.
К ночі вже з сили зовсім вибилася, – тільки стогнала стиха та просилась:
– Не женіть мене, не женіть, – нехай я хоч трохи одпочину! Матінко, я ж ваша дитина, – не женіть!
Усе їй привиджується, що її женуть. І дитину свою згадувала.
– Сховайте, сховайте мою дитину, – шепче, – вона вже давно вмерла!
Так опівночі піднялась на ліжку…
– Зима люта! – вимовила. – Куди ви мене женете?
І впала…
Се вже її останнє слово було…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Фастівська ніч аналіз.