Марта Тарнавська – Балада про срібний ключик



В рові, ледь помітний для ока,
Неначе порослий землею,
Зчорнілий, а може й іржавий,
Лежав зачарований ключ.
Ходили повз нього недбало:
В кого власні кращі ключі,
В кого сумнів: ну, що ним відчиниш?
От якби він іскривсь діамантом,
Якби грався хоч золотом сонця!

Підняла я старенький ключик.
І ось вдома сиджу вечорами
І відчищую землю і цвіль
Поволеньки, терпляче, з любов’ю…
І з-під щітки, з-під рук, з-під фланелі
Пробивається срібний блиск –
Несподівана радість: срібло.

І беру я, збуджена, ключ,

/> І тремтячим, непевним жестом
Устромляю в залізний замок
Величезної скрині, що в ній
Заборонені досі скарби:
Чосер, Мілтон, і Вордсворт, і Байрон.

А тоді – у захланнім дурмані –
Мов скупар-багатій у гарячці,
Я біжу до наступних скринь:
Тут пірати з усього світу
Навезли віковічних скарбів:
Тут в єднанні понадчасовім
Поруч Плутарх, Конфуцій, Вольтер…
Скрині рядом стоять у підвалі,
Мов бочки у пивниці вин,
І я п’яна, я п’яна, я п’яна…

Я не звикла надміру пити:
Мені треба повітря, сонця…

Але срібний ключик на шиї,
Новознайдений мій талісман,

/> Це memento: в льоху моєму
Ждуть рядами: коньяк, арманьяк,
І бургундське, й шампанське, й кларети,
І піно-шардоне, і сотерн…
Тут потрібний режим смакуна,
Не шаління безумних пиятик.
Кожен раз, як зійду у підвал,
Несподіванку доля готує.
Ось іду і злякалась: це що?
Чи не злодій добрався до скрині?
Бачу: власним ключем відмикає
І такий же сп’янілий, як я!
Ах, співвласник, п’яниця, товариш!
І знайшлось товариство п’яниць,
Всі з ключами до дивних скарбів,
Що їх вкрасти й продати не можна.
І ось сходимо ми у підвал,
Кожен з нас, щоб окремо п’яніти,
І, сп’янівши, брататись до ранку
Дружнім співом хмільного екстазу.

1975/1978


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Задивлюсь у твои зиници.
Ви зараз читаєте: Марта Тарнавська – Балада про срібний ключик