Марта Тарнавська – Зальцбург
Константинополь, Неаполь і Зальцбург –
Це найкращі міста у світі.
Александер фон Гумбольт
(Напис на Монашій горі в Зальцбургу)
З нових бараків, що на передмісті
Сховалися за давній монастир,
Щодня опівдні група гімназистів
Верталася в життя буйного вир,
Щоб юним сміхом, гамором і свистом
Міщанський заколочувати мир.
Та молоді те вибачити треба,
Коли в душі у неї простір неба.
Від ваготи і зошитів і книг
У не одного вже зігнулась спина,
Але думки підшиті вітром в них,
Як і плащі – морозові на
Вони в серцях серед скитання лих
Вирощували клаптик батьківщини
І, мов мандрівний київський спудей,
Учились жити від чужих людей.
У місті, що дало тепло притулку,
Для них, мов скарб, захована краса.
Їх радість бігла у старі провулки,
Їх спів орлом летів під небеса
І, хоч усіх їх хвилювала булка
Та мрією здавалась ковбаса –
То, заспокоївши як-небудь голод,
Вони свій захват сіяли навколо.
Бо молодість сміється і в журбі,
На молодість усякий має право:
І в кам’яній, і в атомній добі
Весна життя один лиш раз ласкава –
Лиш в юності дозволено тобі
Тому це не провина і не гріх,
Мов виклик, кидати юнацький сміх.
В гурті такому, що не знає втоми,
Що сніг і холод – рухом переміг,
Що в світлі ліхтаря товстенні томи
Читає поночі, шукаючи доріг,
Куди веде щасливий сонця промінь,
Що в серце іскрою іздавна ліг –
В гурті такому молодість крилату
Виходила я вперше зустрічати.
Коли душа у тебе повна мрій
І на дні серця ти – живий романтик,
То, дивлячись на небосхил вгорі,
Немов чудний прочитуєш роман ти
Про зір світи в космічнім пустирі
Та відчуваєш, не читавши Канта,
Що й у тобі простий живе закон,
І що солодкий вічності полон.
Так я, бувало, як настане вечір,
Ішла шукати зір і самоти,
І, щоб ніхто думок не заперечив,
Сама любила над рікою йти,
І, заховавшись за каштанів плечі,
Дивитись на осяяні мости,
І слухати ріки бурхливу повідь
Та юної душі своєї сповідь.
Із замку сходив старовинний чар,
І скреготіли засуви у брамі,
І бачило замріяне дівча
В уяві давню метушню і гамір,
І воскресали лицар і вівчар,
Що тут жили колись перед віками –
Старі зальцбурзькі прадіди й діди,
Що залишили ще живі сліди.
Старовину тут стереже в палаті
Єпископських портретів довгий ряд;
Камінні кулі і важкі гармати
Ще від повстань селянських з башт зорять;
Стоїть, мов вірний свідок, домик ката,
А в замку – збір твердих його знарядь…
Коли ідеш вузькими вуличками,
Історією дише кожний камінь.
За мрією незримою услід
Пройду, було, усе середньовіччя,
І, попри дом, де Єдерманів слід –
Закон життя, не видиво сценічне! –
Іду у вулиці вузькім руслі,
Де зупинилась непомітно вічність:
Серед музейних тут живе задух
Музики-генія безсмертний дух.
Прадавній город музикою повен,
Як фортепіано. доторком мистця,
Ця музика божественної мови
Веде до щастя стужені серця.
Чи є пророк, що вмів би, як Бетговен,
Підносити людину до Творця?
При вуличці, де не пройде й кароца,
Вродився Вольфганг Амадеус Моцарт.
Як шість годин продзвонять дзигарі,
Коли вечірні стихнуть Гльокеншпіле,
Я на Монашій жду тебе горі
У тужньому, осінньому похміллі,
Там, де руїни й дерева старі
Вартують мрій, що нам лиш зрозумілі:
Цим деревам, цим друзям мій поклін:
Тут слухали зітхання поколінь.
Цвіте кохання, мов червоні буки,
Горять, мов туга, клени золоті,
Спадає в безвість серце від розлуки,
Мов лист, що вчора з вітром лопотів –
Близька до болю ця солодка мука
П’янкій від дожидання самоті!
Я над усе люблю зальцбурзьку осінь,
Як вітер в серце тугу з гір приносить.
… Скотилось сонце із стрімких узбіч,
Вже вечір тіні на стежину клонить,
Ось-ось розстелить чорну скатерть ніч…
– Тебе ж вечірній присмерк не заслонить:
Тобі пречистий ранок сяє з віч,
І сонце щастя у твоїй долоні.
Ідеш назустріч радісний, стрункий,
Нові життя розкрити сторінки.
Майбутнього встає фата-моргана
Приманлива, таємна і проста…
Та скепсис вчить не вірити омані,
І сумнів до дівочих мрій пристав:
Востаннє наче, ще палкіш, коханий,
Мої цілуєш очі та уста –
І знаю я, як ти мене пригорнеш,
Що молоде кохання – неповторне.
Для нас сьогоднішній прекрасний день!
(Ах, чом не можна зупинити миті?)
Щасливе завтра, може, і не жде –
Вчорашнє ж стало вже далеким мітом.
Кохай, шалій же, серце молоде,
Ніколи так не будеш вже любити!
Несе нас захват молодих зухвальств,
Мов Штравсовий головокружний вальс.
О, місто музики й старовини,
О, любе місто юності моєї!
Я попрошу колись ще: відчини
Свої привітні, затишні алеї!
Бо я тужу тобою восени,
Бо я тужу, як сон повіки склеїть
І спогадом в душі розквітне знов
Прекрасна юність і палка любов.
1954
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Аналіз вірша крила іван драч.