Метафоричність та новизна у поезії Івана Драча

Індивідуальний стиль Івана Драча є настільки оригінальним та самобутнім, що його не можна сплутати ні з яким іншим, його поезія вражає напрочуд незвичайними образами. Творчий доробок поета відрізняється невтомними пошуками нового. Органічним для Івана Драча є звернення до жанру балади, де метафорично змінюється реалістична конкретика. Але він переосмислив її, замінивши неймовірну епічність та надзвичайний героїзм фольклорними образами-символами.

“Балада про соняшник” – поетичне кредо Драча, який говорить: “Люблю повертати

людину очами до сонця мистецтва”. І дійсно, життєстверджуючим, оптимістичним є світ його поезій. У несподіваному, проте впізнаному образі постає сонце:

Красиве засмагле сонце

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск.

Воно їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі.

Читач відразу поринає у світ яскравих та прозорих символів, захоплюється майстерно змальованою картиною життя. І зовсім не дивується, що в соняшника “були руки і ноги”, “було тіло – шорстке і зелене”, що “бігав він наввипередки з вітром”, що живе він звичайним радісним життям людської

дитини. І вже не виникає сумнівів, що хлопчик буде тягнутися до сонця, бо він – соняшник, самою природою найтісніше пов’язаний із ним! І в останніх строфах поет розкриває суть створених асоціацій:

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

І якось відразу розумієш просту істину: як нерозривні сонце і соняшник, так і людина, що відкрила для себе поезію, уже ніколи не втратить захопленості красою поетичного слова, ліричною метафорою, не втратить жагу до “сонячного” сприйняття дійсності. Невипадковим є вибір саме соняшника як образу, бо ця рослина є невід’ємною частиною символіки України. І те, що сонце їде на велосипеді, підкреслює сучасність твору, поєднує вічну тему зв’язку людини та мистецтва з актуальним сьогоденням.

Розмаїття людських характерів, доль, вдач, кожна з котрих неповторна, можна побачити у “Баладі про вузлики”. Страждаючи, голодні та холодні, хто за душевним теплом, а хто й безсовісно корисливий, усі приходили до Корупчихи. Та не зважаючи на справжні їхні наміри, вона “кожного вузликом наділяла”, маючи неоціненне: доброту та чесність, які бережуть недоторканість душі. Про те, що душевна щедрість та милосердя – це найголовніший та нетлінний скарб у житті, переконливо доводить ця балада.

Поезія “Крила” лише на перший неуважний погляд здається іронічною новорічною казкою. Але варто трохи задуматися над прочитаним, і відкривається глибинний підтекст конфлікту матеріального сьогодення та вічного покликання людини-митця. Із сумним гумором розповідає віршотворець про чоловіка, який у новорічну ніч отримав у подарунок крила – от так не пощастило! У всіх людей подарунки як подарунки:

Кому – шапку смушеву,

Кому – люльку дешеву…

А дядькові Кирилові – крила.

Був день як день, і раптом – непорядок,

Куфайку з-під лопаток – як ножем прошило.

Пробивши вату, заряхтіли радо,

На сонці закипіли сині крила.

Не можна так: звичайній людині – крила! Ось і в спантеличеного Кирила тільки “туча” та “тіні” на серці. Недарма свариться жінка – крилатій людині нелегко живеться на білому світі. І давай Кирило їх рубати сокирою, – може, в господарстві згодиться. А вони вперто виростають знов. І хоче Кирило й далі бути, як усі люди, а крила не дають, до неба звуть, “ковтають з неба синє мерехтіння”. І стає зрозумілим, що то про народ наш, про його долю говорить поет: піднесені у народних піснях та легендах духовні крила не дає розправити приземлений погляд на світ, забуття своєї національної суті.

Нелегку в усі часи долю поета Іван Драч приймає “з відкритим забралом”, відважно та гідно. Бо така вже доля поета – бути крилатим посланцем на землі, який не дає забути небо. А в поезії – бути сонячним світлом для спраглих душ.