Микола Гоголь – Майська ніч, або Утоплениця
Микола ГОГОЛЬ
МАЙСЬКА НІЧ, АБО УТОПЛЕНИЦЯ
Ворог його батька знає! Почнуть що-небудь робити люди хрещені, то мордуються, мордуються, мов хорти за зайцем, та все марно; тільки ж куди чорт уплететься, то верть хвостиком – то де воно й візьметься, неначе з неба.
І
Ганна
Д Звінка пісня розливалась річкою по вулицях села… , Була саме та пора, коли втомлені денною працею та турботами парубки і дівчата гомінливо сходились у гурт, щоб у блиску чистого вечора виливати свої веселощі в звуки, завжди нерозлучні з журбою. І замислений
Сонце низенько, вечір близенько,
Вийди до мене, моє серденько!
– Ні, напевне, міцно заснула моя ясноока красуня, – сказав козак, закінчивши
Тут він відвернувся, насунув набакир свою шапку і гордо відійшов од віконця, тихо перебираючи струни бандури.
Дерев’яна ручка дверей тієї миті повернулась, двері рипнули, і дівчина, на порі сімнадцятої весни, оповита сутінком, боязко озираючись і не випускаючи дерев’яної ручки, переступила через поріг. У сірому присмерку сяяли привітно, як зірочки, ясні очі; червоніло коралове намисто, і від орлиного погляду парубка не сховався навіть рум’янець, що соромливо спалахнув на личку її.
– Який же ти нетерплячий! – казала вона йому стиха. – Уже й розсердився! Нащо вибрав такий час? Повно людей вештається по вулицях. Я вся аж тремчу.
– О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене ближче, – казав парубок, обнімаючи її, відкинувши бандуру, що висіла в нього через плече на довгому ремені, і сідаючи разом із дівчиною на призьбі. – Ти знаєш, як мені гірко хоч хвильку не бачити тебе.
– Знаєш, що я думаю? – перервала дівчина, замислено вп’явши в нього свої очі. – Мені все хтось ніби на вухо шепоче, що вже нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата всі позирають так заздро, а парубки… Я помічаю навіть, що мати моя віднедавна стала суворіше наглядати за мною. Чесно кажучи, мені веселіше в чужих було.
Якась тінь суму промайнула на обличчі її при останніх словах.
– Два місяці тільки в рідному краї – і вже заскучала. Може, і я обрид тобі?
– О, ти мені не обрид, – мовила вона, усміхнувшись. – Я тебе люблю, чорнобровий козаче. За те люблю, що в тебе карі очі і що як поглянеш ти ними – в мене ніби душа засміється: і весело, і добре їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що ти ідеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і любо слухати тебе.
– О, моя кохана! – скрикнув парубок, цілуючи і притискаючи її дужче до грудей своїх.
– Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, чи говорив ти з батьком своїм?
– Що? – сказав він, ніби прокинувшись. – Що я хочу одружуватись, а ти вийти за мене? Говорив. – Але якось сумно звучало в устах його це слово: “говорив”.
– І що ж?
– Що з ним удієш? Прикинувся старий пень, як завжди, глухим: нічого не чує, і ще й гримає, що вештаюсь хтозна-де та розгулюю з хлопцями по вулицях. Та не журись, моя Галю! От тобі слово моє козацьке, що умовлю його!
– Та тобі, Левку, досить тільки слово мовити – і все буде по-твоєму. Я знаю це по собі: інший раз і не послухала б тебе, а скажеш слово – я і мимохіть роблю, як тобі хочеться. Поглянь, поглянь, – казала вона далі, поклавши йому голову на плече і звівши очі вгору, де синіло безкрає українське небо, заквітчане знизу кучерявими вітами вишень, що стояли перед ними. – Поглянь, ген-ген далеко промайнули зірочки: одна, друга, третя, четверта, п’ята… Чи правду кажуть, що то Божі ангели повідчиняли віконечка в своїх ясних оселях на небі і дивляться на нас? Так, Левку? Правда, що це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей були крила, як у птахів, – полетіли б туди високо-високо. Ух, страшно! Жоден дуб у нас не дістане до неба. А кажуть, наче є десь у якомусь далекому краї таке дерево, що шумить своїм верховіттям у самому небі, і Бог сходить по ньому на землю у великодню ніч.
– Ні, Галю; у Бога є довга драбина від неба до самої землі, її ставлять перед Великоднем святі архангели, і щойно Бог ступить на перший щабель, як всі нечисті духи летять стрімголов і купами падають у пекло, і тому на Великдень жодного злого духа не буває на землі.
– Як тихо погойдується вода, ніби немовля в колисці! – мовила далі Ганна, показуючи на став, похмуро обрамлений темним кленовим гаєм та вербами, що журливо потопили в ньому довгі свої віти.
Мов безсилий старий дід, тримав він у холодних своїх обіймах далеке, темне небо, обсипаючи крижаними поцілунками вогненні зорі, що тьмяно виблискували серед теплого нічного повітря, ніби передчуваючи скору появу сріблистого царя ночі. Під лісом на горі дрімала із зачиненими віконницями стара дерев’яна хата; мох і бур’яни вкривали її покрівлю; ліс, огортаючи своєю тінню, кидав на неї дику понурість; ліщиновий гай слався біля підніжжя її і скочувався до ставу.
– Я пригадую ніби крізь сон, – сказала Ганна, не зводячи з нього очей, – давно-давно, коли ще була маленькою і жила у матері, щось страшне розповідали про цю хату. Левку, ти, певне, знаєш, – розкажи!
– Хай йому всячина, моя красуне! мало чого не набазікають баби та люди нерозумні. Ти себе тільки потривожиш, будеш боятися, і не слатиметься тобі спокійно.
– Розкажи, розкажи, любий чорнобровий парубче! – казала вона, пригортаючись лицем своїм до його щоки й обнімаючи його. – Ні, ти, мабуть, не кохаєш мене; у тебе є інша дівчина… Я не буду боятись; я спатиму спокійно вночі. А тепер не засну, якщо не розкажеш. Я буду мучитись та думати… Розкажи, Левку!..
– Мабуть, правду кажуть люди, що в дівчатах сидить чорт, який наструнчує їх на цікавість. Отож, слухай. Давно колись, моє серденько, жив у цій хатині сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла, як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже померла; от і задумав сотник одружитися з другою. “Чи будеш, батьку, і тоді мене любити, як візьмеш другу жінку?” – “Буду, моя доню; ще дужче пригортатиму тебе до серця. Буду, моя доню, ще ліпші даруватиму тобі сережки та намиста”. Привіз сотник молоду дружину в новий дім свій. Гарна була молодиця – рум’яна й білолиця; тільки так страшно поглянула вона на свою падчерку, що та аж скрикнула, її побачивши, і хоч би слово промовила за цілий день сувора мачуха. Настала ніч. Пішов сотник із молодою дружиною у свою спочивальню; замкнулась і біла панночка в своїй світлиці. Гірко зробилось їй; стала вона плакати. Коли дивиться: страшна чорна кішка підкрадається до неї; шерсть на ній горить, і залізні пазурі стукотять по підлозі. Перелякана панночка скочила на ослін; кішка за нею. Перескочила на лежанку – кішка й туди, і раптом кинулась їй на шию і почала душити її. З криком відірвавши її від себе, кинула додолу; знову крадеться страшна кішка. Жах охопив її. На стіні висіла батькова шабля. Схопила її панночка і – брязь нею по долівці, – лапа із залізними лазурями відскочила, кішка з виском зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молодиця. На третій день вийшла з перев’язаною рукою. Здогадалась бідолашна панночка, що її мачуха відьма і що вона їй перерубала руку. На четвертий день звелів сотник своїй дочці носити воду, мести хату, мов простій селянці, і не показуватись у панські покої. Важко було бідоласі, та нічого не вдієш – треба коритись батьковій волі. На п’ятий день вигнав сотник свою дочку з дому босу і шматка хліба не дав на дорогу. Тоді тільки гірко заплакала панночка, затуливши руками біле лице своє. “Загубив ти, батьку, рідну дочку свою! Загубила відьма грішну душу твою! Хай же тебе Господь прощає, а мені, безталанній, мабуть, не велить Він жити на білому світі!” – І ген там, чи бачиш… – тут обернувся Левко до Ганни, показуючи пальцем на хатину. – Дивись сюди: он, далі від хати, найстрімкіший берег. З того берега кинулась панночка у воду, і відтоді не стало її на світі.
– А відьма? – боязко перебила його Ганна, звівши на нього заплакані очі.
– Відьма? Старі баби балакали, що з того часу всі утоплениці виходили ясної ночі в панський сад грітися на місяці; і сотникова дочка стала над ними за старшу. Однієї ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, напала на неї і з криком затягла у воду. Тільки відьма і тут викрутилась: вона перекинулася під водою на одну з утоплениць і тим врятувала себе від батога з зеленого очерету, якою хотіли бити її утоплениці. Вір тим бабам! Кажуть ще, ніби панночка щоночі збирає всіх утоплениць і вдивляється кожній в обличчя, намагаючись дізнатися, котра з них відьма. Та досі не впізнала. І коли надійде із людей хтось, одразу велить йому впізнавати, а як не хоче, то погрожує втопити. Отак, моя Галю, розказують старі люди!.. Теперішній пан хоче будувати на тому місці винницю і прислав навмисне для цього сюди винокура… Що це за галас чується? Це наші вертаються з гулянки. Прощавай, Галю! Спи спокійно і не думай про ці бабські вигадки.
Сказавши це, Левко обійняв її міцно, поцілував і пішов.
– Прощавай, Левку, – говорила Галя, задумливо вдивляючись у темний ліс.
Величезний полум’яний місяць велично став у цей час вирізатися із землі. Половина його була ще під землею, а вже весь світ виповнився якимось урочистим сяйвом. Став заіскрився.
Тінь від дерев стала чітко вирізнятись на темній зелені.
– Прощавай, Ганно, – почулись позад неї слова і супроводились поцілунком.
– Ти повернувся? – сказала вона, озирнувшись, але, побачивши перед собою чужого парубка, одвернулась убік.
– Прощавай, Ганно, – почулося знову, і ще раз поцілував її хтось у щоку.
– От ще принесло й другого! – промовила вона розгнівано.
– Прощавай, люба Ганно!
– Ще й третій!
– Прощавай! Прощавай! Прощавай, Ганно! – і поцілунки посипалися на неї зусібіч.
– Та тут їх ціла юрба! – кричала Ганна, вириваючись від натовпу парубків, які один поперед одним поспішали обіймати її. – Як їм не набридне безупинно цілуватися! Незабаром, їй-богу, не можна буде вийти на вулицю!
Слідом за цими словами гримнули двері, і тільки чутно було, як рипнув залізний засув.
II
Голова
Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі. Вдивіться у неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежний небесний намет напнувся, розгорнувся ще неосяжніше. Горить і дихає він. Земля вся в срібному сяйві; і чудове повітря, прохолодно-задушливе, і повне ласкавості, і рухає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівна ніч! Непорушно, натхненно стали ліси, повні темряви, і величну тінь кинули від себе. Тихі й спокійні ці ставки; холод і пітьма їхніх вод оточені темно-зеленими стінами садів. Незаймані зарості черемхи й черешень боязко простягли своє коріння до студених вод і зрідка лопотять листом, немов сердячись і гніваючись, коли прекрасний бурлака – нічний вітер, підкравшись умить, цілує їх. Усе кругом спить.
А вгорі все дихає; все дивне, все урочисте. А на серці й бентежно, і дивно, і зграї срібних привидів улад виникають в її глибині. Божественна ніч! Чарівна ніч! І раптом усе ожило: і ліси, і стави, і степи. Сиплеться величний грім українського солов’я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба…
Мов зачароване, дрімає на горі село. Ще дужче, ще краще виблискують проти місяця купи хат, ще сліпучіше виринають із пітьми низенькі їхні стіни. Пісні замовкли. Все тихо. Потомлені люди сплять. Де-не-де тільки світяться маленькі вікна та коло деяких хат пізно вечеряє запізніла сім’я.
– Ні, гопака не так танцюють! Отож я й бачу, не виходить воно доладу. Що ж це верзе кум?.. Ану: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп! – так розмовляв сам із собою підхмелений чоловік середніх літ, танцюючи на вулиці. – їй-богу, не так танцюють гопака! Нащо мені брехати! Їй-богу, не так! Ану ще: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп!
– От здурів чоловік. Нехай би ще молодик який, а то старий кнур витанцьовує дітям на сміх уночі по вулиці! – скрикнула перехожа літня жінка, несучи в руці солому. – Іди до своєї хати! Час давно вже спати!
– Я піду! – сказав, спинившись, чоловік. – Я піду! Я не зважу на якогось там голову. Що він собі думає, дідько б утисся його батькові: як він голова, як він обливає людей на морозі холодною водою, то вже й носа дере вгору! Голова, то й голова. А я сам собі голова. От побий мене Бог, Бог мене побий. Я сам собі голова. От що, а не те що… – вів він далі, підходячи до першої-ліпшої хати, і спинився перед віконцем, ковзаючи пальцями по шибці і намагаючись знайти дерев’яну ручку.
– Стара, відчиняй! Стара, хутко, кажу тобі, відчиняй. Козакові спати час!
– Куди ти, Каленику? Ти до чужої хати потрапив! – закричали сміючись позад нього дівчата, що вертались із веселої гулянки. – Показати тобі твою хату?
– Покажіть, люб’язні молодички!
– Молодички! Чуєте? – промовила одна, – який учтивий Каленик. За це йому треба показати його хату. Або ні!., спершу хай потанцює!
– Потанцювати? Ех ви, лукаві дівчата, – протягнув Каленик, сміючись і сварячись пальцем і разом спотикаючись, бо ноги його не могли держатися на одному місці. – А дасте перецілувати себе? Усіх перецілую! Усіх! – і нерівними кроками пустився бігти за ними. Дівчата зчинили галас, перемішались; але потім, підбадьорившись, перебігли на інший бік, бачачи, що Каленик не дуже був швидкий на ноги.
– Он твоя хата! – гукали вони до нього, втікаючи й показуючи на хату сільського голови, що була значно більша за інші.
Калецик слухняно попхався в той бік, беручись знову лаяти голову.
Та хто ж цей голова, що про нього пішли такі невигідні пересуди й розмови? О, цей голова – поважна особа на селі! Поки Каленик доплентається шляхом своїм, ми, без сумніву, встигнемо дещо сказати про нього. Все село, угледівши його, береться за шапки, а дівчата, навіть наймолодші, віддають добридень. Хто б із парубків не захотів бути головою? Голові вільний вхід до всіх табакерок, і солідний дядько поштиво стоїть перед головою, скинувши шапку, увесь час, коли голова запускає свої товсті й зашкарублі пальці в його лубочну табакерку. На сільських зборах чи в громаді, дарма що влада його обмежена кількома голосами, голова завжди бере гору і майже з власної волі виганяє, кого хоче, рівняти й торувати шлях та копати рови. Голова похмурий, суворий на вигляд і не любить багато говорити.
Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам’яті цариця Катерина їздила до Криму, було його вибрано супроводити; аж два дні перебував він коло цариці на цій посаді і навіть мав честь сидіти на козлах із царициним кучером. І з того самого часу ще голова навчився розумно й поважно схиляти голову, гладити довгі, униз закручені вуса і кидати соколиний погляд з-лід лоба. І відтоді голова, про що б ви не почали говорити з ним, завжди вміє повернути на те, як він віз царицю і сидів на козлах царської карети. Голова іноді любить прикинутися глухим, особливо коли почує те, чого б йому не хотілося чути. Голова терпіти не може франтівства: завжди носить свитку з чорного доморобного сукна, підперізується вовняним квітчастим поясом, і ніхто ніколи не бачив його в іншій одежі, крім хіба того часу, коли їздила цариця до Криму і коли був на ньому синій козацький жупан. Та цей час навряд чи хто пам’ятає в цілому селі, а жупан давно лежить у нього замкнений у скрині. Голова – вдівець; але в його хаті живе свояка, яка варить обідати й вечеряти, миє лавки, білить хату, пряде йому на сорочки та порає все господарство. На селі ходять чутки, ніби вона йому зовсім не родичка; та ми вже знаємо, що голова має багато недоброзичливців, які раді всіляко його обмовляти. А втім, може, до цього спричинилося й те, що своячці завжди не подобалось, коли голова заходив на лан до женців, де повно було молодиць, або до козака, в якого була молода дочка. Голова на одне око сліпий, зате друге, одиноке його око – злодій, що здалеку може забачити гарненьку селянку. Проте спрямує він його на гарненьке личико не одразу, а спершу добре роздивиться, чи не зирить звідкись своячениця. Ну, ми майже все вже й розказали, що треба, про голову, а п’яний Каленик не доплентався іще й до половини дороги: він довго ще частував голову всякими добірними словами, які тільки міг сплести його язик, що повертався спроквола й безладно.
III
Несподіваний суперник. Змова
– Ні, хлопці, годі вже, не хочу! Що це за гульня? Як вам не обридне гультяювати? І без того ходить слава, ніби ми якісь бешкетники. Лягайте краще спати! – так казав Левко гульвісам – приятелям своїм, які намовляли його на нові витівки. – Прощавайте, хлопці! На добраніч вам! – і швидкою ходою пішов він од них вулицею.
“Чи спить моя ясноока Ганнуся?” – думав він, проходячи повз знайому нам хату, обсаджену вишнями. Серед тиші стало чути неголосну мову.
Левко спинився. Між деревами забіліла сорочка… “Що це таке?” – подумав він і, підкравшись ближче, сховався за дерево. Місяць осяяв лице дівчини, що стояла перед ним… Це Ганна! А хто ж отой високий, що стояв до нього спиною? Даремно придивлявся він: тінь укривала незнайомого з ніг до голови. Спереду тільки він був трохи освітлений, але Левко боявся ступити вперед, щоб часом не викрити себе. Тихо притулившись до деревини, вирішив він постояти на місці. Дівчина виразно вимовила його ймення.
– Левко? У Левка ще молоко на губах не обсохло! – сказав хрипко і напівголоса високий чоловік. – Якщо я зустріну його колись у тебе, – намну йому чуба!..
– Хотів би я знати, яка це шельма нахваляється намнути мені за чуба? – тихо промовив Левко і прислухався, намагаючись не пропустити жодного слова. Та незнайомий далі говорив уже так тихо, що нічого не можна було почути.
– Як тобі не соромно! – скрикнула Ганна, коли той доказав свої слова. – Ти брешеш; ти дуриш мене: ти мене не любиш; я ніколи не повірю, щоб ти мене любив!
– Знай, – вів далі високий чоловік, – Левко багато намолов тобі дурниць, закрутив тобі голову (раптом здалося парубкові, що голос чоловіка не зовсім чужий, ніби він колись його чув). Та я ще покажу Левкові, – знову казав далі незнайомий. – Він думає, що я не бачу всіх його штук? Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!
Почувши це, Левко вже не міг далі стримувати свого гніву. Підійшов на три кроки вперед, розмахнувся з усієї сили, щоб дати такого штурхана, від якого чолов’яга, хоч на вигляд і був здоровань, не встояв би, може, на місці; але саме тоді промінь упав на обличчя його, і Левко остовпів, побачивши, що перед ним стояв його батько. Мимохіть похитав головою та стиха свиснув крізь зуби Левко від подиву. Збоку зашелестіло; Ганна швиденько шугнула в хату, зачинивши за собою двері.
– Прощавай, Ганно! – вигукнув у цей час один парубок, підкравшись і обійнявши голову, – і з жахом відскочив назад, поцілувавши колючі вуса.
– Прощавай, красуне! – скрикнув другий. Цей полетів сторчака од важкого стусана голови.
– Прощавай, прощавай, Ганно! – кричало вже кілька парубків, почепившись йому на шию.
– Трясця вам у печінку, прокляті шибеники! – репетував голова, відмахуючись руками, відбиваючись і притупуючи ногами. – Яка я вам Ганна! Ідіть собі слідом за своїми батьками на шибеницю, іродові діти! Поприлипали, як мухи до меду! Ось покажу я вам Ганну!
– Голова! голова! це голова! – закричали парубки й порозбігалися хто куди.
– Оце так батько! – говорив Левко, отямившись від свого здивування і дивлячись услід голові, що пішов, лаючись.
– Так он які водяться за тобою штуки! нічого собі! А я собі дивуюсь і ламаю голову: чого це він все прикидається глухим, коли починаю говорити про діло. Пожди ж, старига, ти в мене будеш знати, як шастати під вікнами молодих дівчат; будеш знати, як відбивати чужих наречених! Гей, хлопці! сюди, сюди! – гукав він, махаючи рукою парубкам, які знову сходились докупи. – Сюди! Я вмовляв вас іти спати, а тепер радий хоч цілу ніч сам гуляти з вами.
– Оце діло! – сказав плечистий і огрядний паруб’яга, якого вважали за першого гультяя і шибайголову на селі. – Мені все чогось нудно, коли не вдається добре погуляти й наробити витівок. Все наче бракує чогось, наче загубив шапку або люльку; одне слово, не козак, та й годі.
– Хочете ви подражнити добряче сьогодні голову?
– Голову?
– Еге ж, голову! Що він справді надумав? Порядкує в нас, ніби гетьман який. Мало того, що крутить нами, як своїми прислужниками, ще й підлещується до наших дівчат. Немає в селі такої гарної дівчини, щоб до неї не липнув голова.
– Авжеж! Це так! – загомоніли одностайно парубки.
– Що ж це ми, браття, прислужники йому? Чи ми не такого ж роду, як і він? Ми, хвалити Бога, вільні козаки і Покажемо йому, хлопці, що ми вільні козаки!
– Покажемо! – гукнули парубки. – Та коли вже голові, то й писаря не обминемо!
– Не обминемо й писаря! А в мене, як на те, склалась у думці гарна пісня про голову. Ходімо, я вас навчу її співати,
– казав далі Левко, ударивши рукою по струнах бандури. – Та ще ось що: попереодягайтесь у що попало.
– Гуляй, козацька голова! – говорив дужий гультяй, ударивши ногою об ногу і ляснувши в долоні: – Оце так розкіш! Оце воля! Як почнеш казитись, то здається, ніби згадуєш давні роки. Любо й вільно на серці, і душа ніби в раю. Гей, хлопці! Гей! Гуляймо!
І юрба галасливо промчала вулицею. І благочестиві бабусі, розбуджені лементом, відчиняли віконця і хрестилися сонними руками, кажучи: – Ну, тепер гуляють парубки!
IV
Парубки гуляють
Лише в одній хаті світилося ще на краю вулиці. Це – господа голови. Голова давно вже повечеряв і, мабуть, давно б уже заснув, та в нього був на той час гість, винокур, присланий сюди будувати винницю поміщиком, який мав невелику ділянку землі між землями вільних козаків. На самому покутті, на почесному місці, сидів гість – низенький, тілистий чоловічок, з маленькими очицями, які завжди сміялися і в яких, здавалося, відбивало тепер те задоволення, що з ним він палив свою коротеньку люлечку, час від часу спльовуючи й придавлюючи пальцем перегорілий на поділ тютюн, що вилазив назовні. Хмари диму швидко клубочилися над ним, оповиваючи його в сизий туман. Здавалось, ніби якомусь широкому димареві набридло сидіти на винниці, і він надумав піти прогулятись, та й поважно всівся за столом у хаті голови. Під носом стирчали у нього коротенькі й густі вуса; проте вони так неясно прозирали крізь тютюнову атмосферу, що скидались на мишу, яку винокур упіймав і тримав у роті своєму, підриваючи монополію коморного кота. Голова, як господар оселі, сидів у самій сорочці і полотняних шароварах. Орлине око його, немов вечірнє сонце, помалу починало заплющуватись і гаснути. Скраю за столом палив люльку один із сільських десяцьких, що складали команду голови; шануючи господаря, він сидів у свиті.
– Чи швидко ви гадаєте, – спитав голова, звернувшись до винокура й хрестячи рота свого, що саме позіхнув, – спорудити вашу винницю?
– Як Бог дасть, то цієї осені, може, й закуримо. А на покрову, на що хоч поб’юсь об заклад, пан голова буде виписувати німецькі кренделі по дорозі.
Після того, як були сказані ці слова, очиці винокурові зникли; замість них простягнулися смужки до самих вух: весь тулуб почав хилитатися від сміху, і веселі губи на мить випустили димучу люльку.
– Дай Боже! – промовив голова, показавши на своєму обличчі щось подібне до усмішки. – Тепер іще, дякувати Богові, винниць розвелося небагато. А от у давнину, коли Переяславським шляхом проводив я царицю, ще покійний Безбородько…
– Ну, свате, згадав ти час! Тоді від Кременчука до самих Ромен не налічували й двох винниць. А тепер… Ти чув, що вигадали кляті німці? Невдовзі, кажуть, будуть курити горілку не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою. – Говорячи це,.винокур роздумливо дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. – Як це парою – їй-богу, не знаю!
– Що за дурні, прости Господи, ці німці! – сказав голова. – Я б батогом їх, собачих дітей! Чи чувана річ, щоб парою варили що-небудь? Виходить на те, що ложку гарячого борщу не піднесеш до губів, не зваривши їх замість молодого поросяти…
– І ти, свате, – обізвалася свояка, що сиділа на лежанці, підібгавши під себе ноги, – будеш увесь цей час жити у нас без жінки?
– А нащо вона мені? Інша річ, якби було що путяще!
– Хіба ж вона негарна? – спитав голова, пильно спрямувавши на нього око своє.
– Де там гарна? Стара як біс! Пика вся в зморшках, ніби порожній гаман. – І низенька статура винокурова знову захиталася від гучного реготу.
Нараз щось почало шарудіти за дверима; двері відчинились, і дядько, не знімаючи шапки, переступив поріг і став, наче задумавшись, посеред хати, роззявивши рота і вп’явшись поглядом у стелю. Це був знайомий наш, Каленик.
– Нарешті я додому прийшов, – мовив він, сідаючи на ослоні коло дверей і зовсім не зважаючи жодної уваги на присутніх. – Бач, як розтягнув вражий син, сатана, дорогу? Ідеш-ідеш і краю немає! А ноги наче переламав хтось. Дістань-но там, стара, кожуха підстелити мені. На піч до тебе не полізу, їй-богу, не полізу: ноги болять! Дістань його, він лежить отам біля покуття; дивись тільки, не перекинь горщика з тертим тютюном. Або ні, не чіпай, не чіпай! Ти, може, п’яна сьогодні… Нехай уже я сам дістану.
Каленик трохи підвівся, проте нездоланна сила прикувала його знову до ослона.
– За це люблю! – промовив голова. – Прийшов у чужу хату та й порядкує як удома! Ану, випровадіть його з хати, поки живий і цілий!
– Облиш, свате! Хай спочине, – промовив винокур, підтримуючи голову за руку. – Це корисний чоловік: більше б такого народу – і наша винниця славно б працювала.
Проте не через добродушність говорив він ці слова. Винокур вірив усім забобонам, і одразу ж вигнати людину, що сіла вже на ослоні, це означало для нього накликати лихо.
– Що то воно, як старість прийде, – бурчав Каленик, лягаючи на ослін. – Нехай би, сказати, був п’яний. Так ні ж бо, не п’яний! Їй-богу, не п’яний! Нащо мені брехати? Я це скажу хоч і самому голові. Та що мені голова? Щоб він здох, собачий син! Начхав би я на нього! Щоб його, сліпого чорта, возом переїхало! Як він обливає людей на морозі…
– Еге! Улізла свиня в хату, та й ратиці кладе на стіл, – сказав голова, гнівно підводячись із місця; але в цей час чималий камінь, розбивши шибку на друзки, полетів йому під ноги. Голова зупинився. – Коли б я знав, – сказав він, беручи камінь, – який це шибеник пожбурив, я б навчив його, як кидатись! Бачте, які жарти? – казав він далі, розглядаючи камінь на долоні палючим поглядом. – Щоб він удавився цим каменем…
– Стривай, стривай! Боронь Боже, свате, – підхопив винокур, збліднувши. – Боронь тебе Боже і на цьому, і на тому світі поблагословити когось такою лайкою!
– От знайшовся оборонець! Нехай він зслизне!..
– І не думай такого, свате! Ти, мабуть, не знаєш, що скоїлося з покійною моєю тещею?
– З тещею?
– Еге ж, із тещею! Надвечір, трохи, може, раніш, ніж оце зараз, посідали вечеряти: покійна теща, покійний тесть, і наймит, і наймичка, і дітей штук із п’ятеро. Теща одсипала трохи галушок із великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. Після роботи всі зголодніли і не хотіли дожидатись, поки вони прохолонуть. Узяли на довгі дерев’яні шпички галушки і почали вечеряти. Аж ось де не взявся чоловік, – якого він роду, Бог його святий знає, – просить і його пустити повечеряти. Як же не нагодувати голодну людину? Дали і йому шпичку. Тільки гість уминає галушки, мов корова сіно. Поки ті з’їли по одній і хотіли взяти по другій, – на дні було чисто, як на панському помості. Теща підсипала ще: думає, гість наївся, то вже далі не буде так хапати. Де там! Ще дужче вминає. Спорожнив і другу. “А щоб ти вдавився цими галушками!” – подумала голодна теща. Коли той одразу заковтнувся і впав. Кинулись до нього – і дух вилетів. Удавився.
– Так йому, ненажері клятому, і треба! – сказав голова.
– Та воно наче й так, та не так вийшлб. Відтоді спокою не мала теща. Як тільки споночіє, то мрець і нагодиться в гості. Сяде верхи на димар, клятий, і галушку тримає в зубах. Удень усе спокійно, нема про нього й чутки, а як тільки почне сутеніти, подивись на хату – уже осідлав, вражий син, димар!!
– І галушка в зубах?
– І галушка в зубах.
– Дивно, свате! Я чув щось схоже ще за покійної цариці…
Тут голова спинився. Під вікном стало чути гомін, тупіт і танці. Спершу стиха бренькнули струни на бандурі, до них приєднався голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла вихорем:
Парубки, чи чули ви?
Чи ми розуму позбулись?
У сліпого голови
Клепки в голові розкулись.
Треба голову набить
Сталевими обручами;
Йому клепки закрутить
Батогами, батогами!
Сивий голова, й сліпий,
І старий, як чорт, – а дурень!
До дівчат палкий, липкий,
Волоцюга. Дурень, дурень!
Чи ж тобі до парубків!
Та тобі вже б в домовину,
Насадити стусанів,
За чуприну! за чуприну!
– Гарна пісня, свате! – сказав винокур, схиляючи трохи набік голову і звертаючись до голови, що стояв непорушно, ошелешений таким зухвальством. – Гарна! Погано тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами…
І знову поклав руки на стіл і, якось солодко заплющивши очі, налаштовувався слухати далі, бо попід вікнами гримів регіт і вигуки:
– Ще! Ще!
Одначе пильне око помітило б одразу, що не здивування тримало довго голову на одному місці. Так тільки старий досвідчений кіт допускає іноді молоду мишу бігати коло свого хвоста; а тим часом швидко складає план, як заступити їй дорогу до нори. Ще одиноке його око було спрямоване на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому, трималася за дерев’яну клямку дверей. Раптом надворі зчинився галас… Винокур, що до своїх чеснот залічував ще й цікавість, швиденько набив тютюну в свою люльку й вибіг на вулицю; але шибеники вже порозбігались.
– Ні, ти не вислизнеш від мене! – репетував голова, тягнучи за рукав когось у вивернутому вовною назовні чорному кожусі.
Винокур, використовуючи час, підбіг, щоб зазирнути в лице цьому порушникові спокою; але лякливо позадкував від нього, побачивши довгу бороду й жахливо розмальовану мармизу.
– Ні, ти не викрутишся в мене! – кричав голова, тягнучи далі свого бранця прямо в сіни; той зовсім не опирався, спокійно йшов за ним, ніби в свою хату.
– Карпе, відчиняй комору! – гукнув голова десяцькому. – Ми його в темну комору! А там розбудимо писаря, зберемо десяцьких, переловимо всіх цих розбишак і сьогодні ж резолюцію усім їм учинимо.
Десяцький забряжчав невеличким висячим замком у сінях і відчинив комору. І саме в цей час бранець, скориставшись тим, що в сінях було темно, раптом вирвався з надзвичайною силою з рук голови.
– Куди? – закричав голова, схопивши ще цупкіше його за комір.
– Пусти, це я! – почувся тоненький голос.
– Не допоможе! Не допоможе, брате! Пищи собі хоч чортом, голубе, не тільки бабою, не одуриш мене! – і штурнув його в темну комору так, що бідолашний бранець застогнав, упавши на поміст.
Голова в супроводі десяцького пішов до писаревої хати, і слідом за ними, немов пароплав, димів люлькою винокур.
У роздумі вони йшли всі троє, схиливши голови, коли раптом, повертаючи в темний провулок, усі разом скрикнули, зіткнувшись з розгону із чимось лобами, і такий же крик вирвався назустріч їм. Примруживши своє око, здивований голова побачив писаря з двома десяцькими.
– А я до тебе йду, пане писарю!
– А я до вашої милості, пане голово!
– Чудасія завелася, пане писарю!
– Дивовижа, пане голово!
– А що?
– Хлопці казяться, бешкетують цілими юрмищами по вулицях. Вашу милість частують такими словами – одне слово, аж вимовити соромно. П’яний москаль побоїться проказати їх нечистим своїм язиком. (Усе це худорлявий писар, у пістрьових шароварах і в жилетці кольору винних дріжджів, супроводив витягуванням шиї вперед і поверненням її водночас в той самий стан). Тільки було задрімав трохи, одразу зігнали з ліжка кляті розбишаки своїми безсоромними піснями та стукотом. Хотів був добряче приборкати їх, та поки надів шаровари й жилетку, всі порозбігалися хто куди. Самий проводир, проте, не втік від нас. Виспівує він тепер у мене в тій хаті, де колодників тримають. Душа палала в мене дізнатись, що то за птиця, та мармиза у нього вся в сажі, як у чорта, що кує цвяхи для грішників.
– А як він одягнений, пане писарю?
– У чорному вивернутому кожусі собачий син, пане голово.
– А не брешеш ти, пане писарю? А що, коли цей розбишака сидить тепер у мене в коморі?
– Ні, пане голово! Ти сам, не в гнів кажучи, либонь, погрішив трохи.
– Давай вогню! Поглянемо на нього.
Принесли вогню, відчинили двері – і голова аж ахнув від подиву, побачивши перед собою свояку.
– Скажи, будь ласкавий, – з такими словами вона підступила до нього. – Ти ще не втратив свого останнього глузду? Чи була в отому твоєму одноокому казані хоч крапля мозку, коли ти мене в темну комору шпурнув; добре, що не вдарилася головою об залізний гак. Хіба я не кричала тобі, що це я? Схопив, клятий ведмідь, своїми залізними лапами та й пхає. Щоб тебе на тім світі пхали чорти…
Останні слова вона винесла за двері на’вулицю, куди пішла з якоїсь своєї причини.
– Аге ж, я бачу, що це ти, – мовив голова, оговтавшись. – Що скажеш, пане писарю: чи не шельма цей проклятий розбишака?
– Шельма, пане голово!
– Хіба не час нам усе це бісове кодло вишколити добряче та навернути на розум?
– Давно час, давно час, пане голово!
– Вони, дурні, убгали собі в голову… Який чорт! мені почувся крик свояки надворі! Вони, дурні, убгали собі в голову, що я їм рівня. Вони гадають, що я якийсь їх брат, простий козак… – коротенький кашель, що почувся за цим, і кинутий з-під лоба погляд навкруги означали, що голова має говорити про щось важливе. – Тисяча… … якогось там… цих клятих назв років, хоч убий, не вимовлю. Ну, року… тодішньому комісарові Ледачому дано було наказ вибрати з козаків найтямучішого. – О! (Це “о” голова промовив, піднявши палець угору), найтямучішого з усіх, показувати шлях цариці. Я тоді…
– Що говорити, це кожен уже знає, пане голово. Всі знають, як ти заслужив царської ласки. Зізнайся тепер, що моя була правда, взяв ти таки трохи гріха на душу, коли казав, що впіймав того шибайголову у вивернутому кожусі?
– А щодо цього сатани у вивернутому кожусі, то його треба, для науки іншим, закувати в кайдани й покарати. Нехай знають, що значить влада! Від кого ж і голову призначено, як не від царя? Далі доберемося й до інших парубків; я не забув, як проклятущі головорізи нагнали у город стадо свиней, що переїли всю мою капусту та огірки; я не забув, як чортові діти не схотіли молотити моє жито; я не забув… Ну, хай їм грець, – мені спершу треба дізнатись, що то за шельма у вивернутому кожусі.
– О, то метка, видно, птиця! – промовив винокур, щоки якого під час цієї розмови без упину заряджалися димом, наче гармата під час облоги, а губи, облишивши коротеньку люльку, викинули цілий хмаровий фонтан. – Отакого чоловіка добре було б про всяк випадок тримати при винниці, а ще було б ліпше почепити його на верхівці дуба замість панікадила.
Такий дотеп здався винокурові не зовсім поганим, і він одразу ж вирішив, не дожидаючи схвалення інших, нагородити себе хрипким сміхом.
У цей час наблизились вони до невеликої хати, котра майже провалилась у землю, – цікавість наших приходьків збільшилась. Усі стовпились коло дверей. Писар вийняв ключа, почав бряжчати ним коло замка, але цей ключ був від його скрині. Нетерплячка зросла. Засунувши руку в кишеню, почав він порпатись там і сипати лайками, ніяк не знаходячи його.
– Е! – сказав він наостанку, нагнувшись і виймаючи ключа з глибочезної кишені своїх пістрьових шароварів.
При цьому слові серця наших героїв, здавалось, злилися в одне. І це величезне серце так сильно калатало, що нерівного стуку його не міг заглушити навіть брязкіт замка. Двері відчинились і… Голова пополотнів; винокур відчув холод по спині, і його волосся поповзло вгору, наче хотіло злетіти в небо; жах відбився на обличчі у писаря; десяцькі поприкипали до землі і, пороззявлявши роти всі разом, так і завмерли, не стуляючи їх: перед ними стояла свояка.
Здивована не менш за них, вона, однак, трохи оговталась і рушила, щоб підійти до них.
– Стій! – закричав диким голосом голова і зачинив за нею двері. – Панове, це сатана, – репетував він. – Вогню, швидше вогню. Не пошкодую казенної хати. Паліть її, паліть, щоб і кісток чортових не зосталося на землі.
Свояка жахливо кричала, почувши за дверима такий грізний вирок.
– Що ви, браття! – казав винокур. – Дожили, дякувати Богові, до сивого волосся, та й досі розуму не набрались: від простого вогню відьма не загориться. Тільки вогонь від люльки візьме перевертня, Чекайте, ось я зараз все влаштую!
Сказавши це, висипав він гарячий попіл із люльки в жмут соломи і почав роздмухувати його. Розпач нараз надав сили бідолашній свояці; стала вона голосно благати й переконувати їх.
– Стривайте, браття! Нащо справді даремно набиратися гріха: може, це і не сатана, – промовив писар. – Якщо воно, тобто оте саме, що сидить там, перехрестить себе, то це явна ознака, що не чорт.
Пропозицію схвалили.
– Цур тобі, сатано! – сказав писар, притулившись до шпарини в дверях. – Як не будеш ворушитись, ми відчинимо двері.
Двері рипнули.
– Перехрестись! – сказав голова, озираючись тим часом назад і вибираючи безпечне місце на випадок ретиради.
Свояка перехрестилась.
– Який чорт? Справді, це свояка!
– Яка нечиста сила загнала вас, кумо, в цю хижку?
І свояка, хлипаючи, розповіла, як на вулиці схопили її хлопці на оберемок і, не зважаючи на пручання, вкинули її через широке вікно в хату й забили віконницею. Писар кинувся до вікна – петлі у віконниці справді були відірвані, і сама вона прибита тільки зверху дерев’яним брусом.
– Ну, ось я тобі покажу, одноокий чорте! – закричала вона, підступаючи до голови, який одразу порачкував назад, боязко зиркаючи на неї своїм оком. – Я знаю твій намір: ти хотів, ти радів з нагоди спалити мене, щоб вільніше було волочитись за дівчатами, щоб ніхто не бачив, як дуріє сивий дід. Ти думаєш, я не знаю, про що ти говорив цього вечора з Ганною! Ні, я знаю все. Мене не обдурить і не така дурна голова, як у тебе. Я довго терплю, але потім начувайся…
Вона посварилась кулаком і хутко пішла, залишивши остовпілого голову.
– Ні, тут справді без чорта не обійшлося, – міркував він, люто чухаючи потилицю.
– Спіймали! – закричали в цей час десяцькі, заходячи в хату.
– Кого спіймали? – спитав голова.
– Чорта у вивернутому кожусі.
– Сюди його! – гукнув голова і схопив приведеного бранця за руки. – Ви чи сказилися: це ж п’яний Каленик…
– Що за мана? У руках був у нас, пане голово! У провулку обступили кляті парубки, як почали гарцювати, сіпати за рукава та язика висолоплювати, та виривати з рук! Хай їм чорт! І як оця гава потрапила замість нього, Бог один відає.
– Владою моєю і всієї громади дається наказ: цієї ж миті піймати того розбишаку, а заразом і всіх, кого знайдете на вулиці, і привести на розправу мені.
– Даруйте, пане голово, – закричали деякі, кланяючись у ноги. – Подивилися б ви, які пики! Побий мене Бог, і родились, і хрестились – не бачили отаких потворних пик! Чи довго до гріха, пане голово? Настрашать так, що жодна баба не візьметься вилити переляк.
– Ось покажу я вам переляк! Що ви? Слухатись не хочете? Руку за ними тягнете? Бунтуєте? Що це? Та що ж це? Ви заводите розбишацтво? Ви!.. Ви!.. Та я на вас комісарові! Зараз же, чуєте, хутко! Біжить! Летіть як хорти! Щоб я вас!.. Щоб ви мені!..
Усі порозбігались.
V
Утоплениця
Безтурботно, не думаючи про розіслану гонитву, винуватець усієї цієї бучі неквапно підходив до старого будинку і ставу. Не треба, мабуть, і казати, що це був Левко. Чорний кожух на ньому був розстебнутий. Шапку держав у руці. Піт градом котився з нього. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаний з того краю, що від місяця, тонким срібним пилом. Непорушний став повіяв свіжістю на стомленого парубка і змусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; в глибокій лісовій гущавині чути було тільки солов’їний спів. Нездоланний сон нараз почав стуляти йому повіки; зморене тіло ладне було впасти в дрімоту й заніміти; голова хилилась…
– Ні, так і заснути недовго! – говорив він, підводячись і протираючи очі.
Озирнувся: ніч виблискувала ще краще. Якесь дивне чарівне сяйво домішувалося до блиску місяця. Ніколи ще йому не доводилось бачити такого. Срібний туман огорнув усе навколо. Пахощі яблуневого цвіту та нічних квітів стелилися по всій землі. Надзвичайно здивований, дивився він у непорушні води ставу: старовинний панський будинок, перекинувшись униз, віддзеркалювався в ньому чистий і навіть пишно. Замість сумних віконниць світилися веселі скляні вікна й двері. Крізь прозорі шибки виблискувала позолота. І ось здалося, ніби вікно відчинилось. Затамувавши подих, не рухаючись і не зводячи очей із ставу, він, здавалося, переселився углиб його і бачить: спершу білий лікоть висунувся у вдкно, далі визирнула й привітна голівка з блискучими очима, що тихо сяяли крізь струмені темно-русої коси, і схилилася на лікоть. І бачить: вона хитає легенько головою, вона киває, вона усміхається. Серце його раптом забилося. Вода затремтіла, і вікно зачинилося. Тихо відійшов він від ставу і поглянув на будинок: похмурі віконниці були тепер відчинені; шибки блищали при місяці. “От як мало треба зважати на те, що кажуть люди, – подумав про себе герой наш, – будинок новісінький, фарби живі, ніби сьогодні його мальовано. Тут живе хтось”.
І мовчки підійшов він ближче; але в домі все було тихо. Розкотисто й голосно перегукувалося дзвінке тьохкання солов’їв і, коли вони, здавалося, вмирали в солодкій млості й знемозі, чулося цвірінькання й сюрчання коників або гелгіт болотяної птиці, що вдаряла слизьким носом своїм об широке водяне дзеркало. Якусь солодку тишу й тихе привілля відчув Левко в своєму серці. Налагодив він бандуру, заграв і заспівав:
Ой ти, місяцю, мій місяченьку!
І ти, зоре ясна!
Ой, світіть там на подвір’ї,
Де дівчина красна.
Вікно тихо прочинилося, і та сама голівка, яку бачив у воді, визирнула з вікна, пильно прислухаючись до пісні. Довгі її вії були наполовину спущені на очі. Вся вона була біла, мов полотно, наче блиск місяця. Та яка дивна, та яка прекрасна. Вона засміялась. Левко затремтів.
– Заспівай мені, молодий козаче, яку-небудь пісню! – тихо мовила вона, схиливши набік голову й опустивши густі вії.
– Якої ж тобі пісні заспівати, моя ясна панночко? Сльози тихо покотилися по її блідому лицю.
– Парубче, – казала вона, і щось незвичайне, дитяче й ніжне відчулося в її голосі. – Парубче, знайди мені мою мачуху! Я нічого не пошкодую для тебе. Я винагороджу тебе! Розкішними, цінними дарунками я наділю тебе! У мене є рукава, гаптовані шовком, дороге намисто. Я дам тобі пояс, оздоблений перлами. У мене є золото… Парубче, знайди мені мою мачуху. Вона люта відьма: не мала я спокою від неї на білому світі. Мучила мене. Поглянь на лице моє: вона вивела з нього рум’янець своїми нечистими чарами. Подивись на білу шию мою: вони не змиваються! Вони не змиваються! Вони ніколи не змиються, ці синці від залізних пазурів її! Подивися на білі ноги мої: вони багато ходили; не по килимах тільки, – по піску гарячому, по землі студеній, по тернах колючих вони ходили; а на очі мої, які вони – не бачать од сліз… Знайди її, парубче, знайди мені мою мачуху!
Голос її, який дедалі гучнішав, раптом урвався. Струмки сліз побігли по білому лицю її. Якесь тяжке, повне жалю й суму почуття стиснуло груди парубкові.
– Усе б я радий зробити для тебе, моя панночко, – мовив він, щиро зворушений, – та як мені і де її знайти?
– Поглянь, поглянь! – швидко сказала вона, – вона тут! Вона он на березі водить танок між моїми дівчатами і гріється на місяці. Тільки вона хитра й лукава. Вона прикинулась утопленицею, та я знаю, та я чую, що вона тут. Мені тяжко, мені душно через неї. Я не можу через неї плавати легко і вільно, як риба. Я тону, падаю на дно, як ключ. Знайди її, парубче!
Левко огледів берег: у прозорій срібній імлі мигтіли легкі, мов тіні, дівчата, в білих, як розквітла конвалією галявина, сорочках; золоте намисто, дукачі виблискували на їхніх шиях; але вони були бліді: тіло їх ніби було вирізьблене з прозорих хмар і аж світилося наскрізь при срібному місяці. Танок наближався до нього колом. Почулись голоси.
– Давайте у ворона! Давайте гратись у ворона! – зашуміли всі, немов прозорий очерет, якого торкнувся в тихий присмерковий час лагідними устами вітер.
– Хто ж буде за ворона? Кинули жеребок – і одна дівчина вийшла з гурту.
Левко почав придивлятися до неї: лице, одіж – усе було в неї таке, як і в інших. Помітно було, що вона неохоче грала цю роль.
Гурт вишикувався довгою низкою і швидко перебігав від нападу хижого ворога.
– Ні, я не хочу бути вороном, – промовила дівчина, знемагаючи від утоми. – Мені жаль віднімати курчат у бідолашної матері.
“Це не відьма”, – подумав Левко.
– Хто ж буде вороном? Дівчата знову хотіли кидати жеребки.
– Я буду за ворона! – озвалась одна з гурту.
Левко став пильно вдивлятися їй в обличчя. Стрімко й сміливо гналась вона за дівчатами. Стрімко й сміливо кидалась вона навсібіч, щоб упіймати свою жертву. Тут Левко став помічати, що тіло у неї не так світилось, як у інших: всередині його прозирало щось чорне. Ось почувся крик: ворон кинувся на одну з низки дівчат та схопив її, і Левкові привиділося, ніби у ворона висунулись пазурі, а на обличчі мигнула злісна радість.
– Відьма! – скрикнув він раптом, показавши на неї пальцем і повернувшись до будинку.
Панночка засміялась, а дівчата з криком повели за собою ту, що була за ворона.
– Чим же тебе нагородити, парубче? Я знаю, тобі не золота треба: ти любиш Ганну, а суворий батько твій не велить тобі женитися з нею. Він тепер тобі не перешкодить: візьми і віддай йому ось цей лист…
Вона простягнула білу руку, личко її якось дивно засвітилось і засяяло… З незбагненним трепетом і томливим биттям серця вхопив він листа і… прокинувся.
VI
Пробудження
– Невже це я спав? – мовив про себе Левко, підводячись з невеличкого пагорба. – Так правдиво, ніби це й не сон. Дивно, дивно… – казав він далі, озираючись.
Місяць, що спинився над його головою, показував, що вже північ, скрізь тихо; від ставу віяло холодом; над ним сумно височів старий будинок із зачиненими віконницями; мох та бур’ян свідчили, що вже давно його покинули люди. Тут він розтулив свою руку, що була міцно стиснута, і мало не скрикнув від подиву, побачивши в ній записку. “Ех, якби я вмів грамоти!” – подумав він, вертячи перед собою навсібіч папірець. Цієї миті почувся галас позад нього.
– Не бійтесь, хапайте його зразу! Чого злякались? Нас десяток! Голову даю на відсіч, що це людина, а не чорт! – так гукав голова до своїх супутників, і Левко відчув себе в багатьох руках, деякі з них аж тремтіли від страху. – Ану, скидай, приятелю, свою страшну личину! Годі тобі людей морочити! – сказав голова, схопивши Левка за комір, і зразу отетерів, витріщивши на нього своє око. – Левко! Син! – скрикнув він, відхиляючись назад від подиву й опускаючи руки. – Це ти, собачий сину? Ти диви, чортове насіння. Я думаю, яка це шельма, який вивернутий біс викидає штуки. Аж виходить, усе ти, неварений кисіль батькові твоєму в пельку, це ти заводиш на вулиці розбишацтво, вигадуєш пісні? Еге-ге-ге, Левку! А що це? Чи не засвербіла в тебе спина? В’яжіть його!
– Стривай, батьку! Велено тобі віддати оцю записочку, – промовив Левко.
– Не до записок тепер, голубе! В’яжіть його!
– Заждіть, пане голово! – сказав писар, розгорнувши папірця, – тут наче комісарова рука.
– Комісарова?
– Комісарова? – повторили мимоволі десяцькі.
“Комісарова? Дивно! Ще незрозуміліше!” – подумав про себе Левко.
– Читай! читай! – промовив голова. – Що там пише комісар?
– Послухаємо, що пише комісар, – сказав винокур, тримаючи в зубах люльку і викрешуючи вогонь.
Писар відкашлявся і почав читати: “Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість того, щоб збирати старі податки і давати лад на селі, сам звихнувся і чиниш дурниці… ”
– От, їй-же-богу, нічого не чую! – перервав голова.
Писар почав знову: “Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дур… ”
– Стривай! Стривай! Не треба! – закричав голова. – Я хоч і не чув, проте знаю, що головного діла тут ще немає. Читай далі!
“… А через це наказую тобі зараз же одружити твого сина Левка Макогоненка з козачкою вашого села, Ганною Петриченковою, а також полагодити мости на великому шляху і не давати без мого відома обивательських коней судовим паничам, хай би вони їхали хоч із самої казенної палати. Коли ж, приїхавши, побачу я, що оний мій наказ не буде виконано, ти один переді мною будеш відповідати. Комісар, відставний поручик Кузьма Деркач-Дришпанівський”.
– Он воно що! – сказав голова, роззявивши рота. – Чуєте ви, га? Чуєте: за все відповідає голова – отож слухайтесь! Слухайтесь і не перечте! А коли ні, то я вам… А тебе, – говорив він далі, обернувшись до Левка, – оскільки комісар наказує, хоч і дивно мені, як це дійшло до нього, – я оженю. Тільки спершу ти все ж у мене скуштуєш нагая. Знаєш того, що висить на покутті? Я поновлю його завтра… Ти де взяв цю записку?
Левко був сам дуже здивований, що так несподівано повернулося його діло, проте був розважливий і приготував у думці своїй іншу відповідь, затаївши правду, де він узяв записку.
– Я ходив, – сказав він, – учора ввечері ще до міста і побачив комісара, він саме вилазив тоді з брички. Довідавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку, а на словах вам велів переказати, батьку, що заїде до нас дорогою назад пообідати.
– Він говорив це?
– Говорив.
– Чуєте? – поважно піднявши голову, промовив голова до своїх супутників. – Сам своєю персоною комісар приїде до нашого брата, тобто до мене обідати! О! – тут голова підняв палець угору і так нахилив голову, ніби прислухався до чогось. – Комісар! Чуєте? Комісар приїде до мене обідати! Як гадаєш, пане писарю, і ви, свате, це ж неабияка честь? Еге ж?
– Ще, скільки я можу пригадати, – підхопив писар, – жоден голова не частував комісара обідом.
– Не кожен голова голові рівня! – промовив із задоволеним виглядом голова. Рот його перекривився, і якийсь важкий та хрипкий сміх, що більше скидався на гуркіт далекого грому, вирвався з уст. – Як ти гадаєш, пане писарю, чи не треба було б заради поважного гостя дати наказ, щоб із кожної хати принесли хоч по курчаті, може, полотна, ще чого-небудь… Га?
– Треба, треба, пане голово!
– А коли ж весілля, батьку? – спитав Левко.
– Весілля? Ох, дав би я тобі весілля… Ну, та заради поважного гостя… Завтра вас піп і повінчає. Хай вам чорт! Нехай бачать комісар, що то справність… Ну, а тепер, хлопці, додому! Ідіть спати! Сьогоднішній випадок нагадав мені той час, коли…
З цими словами голова пустив звичайний свій величний і багатозначний погляд з-під лоба.
– Ну, зараз почне голова розповідати про те, як віз царицю, – сказав Левко і швидкою ходою радісно подався до знайомої хати, оточеної низькими вишнями.
“Дай тобі Боже небесне царство, добра й прекрасна панночко! – думав про себе Левко. – Нехай – тобі на тім світі довіку усміхається між ангелами святими. Нікому не скажу про диво, що трапилось цієї ночі, тобі одній тільки, Галю, розповім про нього. Ти одна повіриш мені й разом зо мною згадаєш добрим словом бідолашну утопленицю”.
Тут він наблизився до хати: вікно було прочинене; місячне проміння лилося на Ганну, що спала перед ним; голова її лежала на руці; личко пашіло; губи шепотіли, ледь чутно вимовляючи його ім’я.
– Спи, моя красуне! Нехай насниться тобі все, що є найкращого в світі; та все ж не буде воно краще за наше пробудження.
Перехрестивши її, він зачинив віконце і тихенько пішов. І через кілька хвилин усе вже заснуло в селі; один тільки місяць так само блискучо і дивно плив у безмежних пустелях широкого українського неба. Так само урочисто дихало все вгорі, і ніч, дивна ніч, велично догоряла. Так само небачено прекрасна була земля в чарівному сріблистому світлі; та вже нікому було милуватися ними: все поринуло в сон. Іноді тільки тишу переривав гавкіт собак. Та довго ще п’яний Каленик вештався по сонних вулицях, шукаючи своєї хати.
© ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. – Харків: Пілігрим, 2006. – 416 с. – (Бібліотека пригод).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Кожен носить її чуму в собі.