Микола Гоголь – Страшна помста
Микола ГОГОЛЬ
СТРАШНА ПОМСТА
І
Ш Умить, гуде край Києва; осавула Горобець справляє весілля свого сина. Наїхало багато людей до осавули в гості. За старих часів любили таки добре попоїсти, ще більше любили випити, а найбільше любили повеселитися. Приїхав на гнідому жеребці своєму і запорожець Микита просто з розгульної пиятики з Перешляй-поля, де він напував сім днів і сім ночей королівських шляхтичів червоним вином. Приїхав і названий брат осавули Данило Бурульбаш з того берега Дніпра, де між двома горами був його хутір, з молодою
Гостям подали варенуху з родзинками й сливами та на чималому тарелі коровай. Музики взялися до спіду його, що була спечена разом із грошима, і, на час принишкли, поклавши біля себе цимбали, скрипки і бубни. Тим часом молодиці й дівчата, утершися вишиваними хусточками, виступали знову з рядів своїх, а парубки, взявшись у боки і гордо позираючи на сторони, готові були понестися їм назустріч – коли старий осавула виніс два образи благословити молодих. Ті образи дісталися йому від чесного схимника, старця Варфоломія. Не багате на них оздоблення, не сяє ні срібло, ні золото, проте ніяка нечиста сила не наважиться доторкнутися до того, в кого вони в хаті.
Піднявши образи вгору, осавула налаштовувався промовити коротеньку молитву… коли раптом зарепетували, зля-кавшись, малі діти, що гралися на землі; а за ними посунув назад і народ, і всі вказували пальцями на козака, що стояв серед них. Хто він такий – ніхто не знав. Та уже він протанцював прегарно гопака і уже встиг насмішити юрбу, що обступила його. Але коли осавула підняв образи, несподівано весь його вид перемінився: ніс виріс і скарлючився набік, замість карих заблимали зелені очі, губи посиніли, підборіддя затремтіло і загострилося, як спис, з рота вистромилось ікло, а з-за голови піднявся горб, і став з козака дід.
– Це він! це він! – вереснули в натовпі, тісно притискаючись один до одного.
– Чаклун з’явився знову! – кричали матері, хапаючи на руки своїх дітей.
Величаво і поважно виступив осавула наперед і сказав голосно, виставивши проти нього образи:
– Згинь, личино сатани, тут тобі нема місця!
Зашипів і клацнув, як вовк зубами, та й зник химерний дід.
Покотилися, покотилися, і загули, як море в негоду, розмови і пересуди між народом.
– Що це за чаклун? – питали молоді люди, які ще не бували в бувальцях.
– Біда буде! – говорили діди, хитаючи головами, і скрізь, по всім широкім подвір’ї осавули стали збиратися в гурти і слухати оповідки про дивного чаклуна. Та всі майже оповідали різно, а напевне ніхто не міг розповісти про нього.
На двір викотили бочку меду і чимало поставили відер грецького вина. Все повеселішало знову. Музики заграли; дівчата, молодиці, завзяте козацтво в барвистих жупанах понеслося. Дев’яностолітні й столітні старі, підгулявши, пустились і собі пританцьовувати, згадуючи недарма втрачені роки.
Гуляли до пізньої ночі, і гуляли так, як тепер уже не гуляють. Почали гості розходитися; та мало подалось додому. Багато залишилося ночувати в осавули на широкому подвір’ї; а ще більше козацтва поснуло, непрошене, під лавками, на долівці, біля коня, під хлівом; де затуманіла від хмелю козацька голова, там і лежить, і хропе на весь Київ.
II
Тихо зоріє по всьому світу. То місяць викотився з-за гори. Наче дамаським дорогим і білим, як сніг, серпанком укрив він нагірний берег Дніпра, і тінь заховалася у сосновій гущавині.
Серединою Дніпра пливе дуб. Сидять спереду два хлопці; чорні козацькі шапки набакир, і з-під весел, наче з-під кресала іскри, летять навсібіч бризки.
Чому не співають козаки? Не гуторять ні про те, як уже ходять по Україні ксьондзи і перехрещують козацький люд на католиків; ні про те, як дві доби билася біля Солоного озера орда. Як їм співати, як розмовляти про молодецькі діла: пан їхній Данило замислився, і рукав його кармазинового жупана спустився з дуба і зачерпує воду. Пані їхня Катерина тихо колише дитину і не зводить з неї очей, а на незастелену полотном дорогу сукню сірим пилом падає вода.
Любо глянути з середини Дніпра на високі гори, на широкі луги, на зелені ліси! Гори ті – не гори: підніжжя в них нема, внизу в них, як і вгорі, гострий шпиль, а під ними і над ними високе небо. Ті ліси, що стоять на пагорбах, не ліси: то волосся, що поросло на кудлатій голові лісного діда. Під нею в воді миється борода, а під бородою і над волоссям високе небо. Ті луги – не луги: то зелений пасок, що підперезав посередині кругле небо, а у верхній половині і в нижній половині проходжається місяць.
Не видивляється пан Данило на всі боки, дивиться він на молоду дружину свою.
– Чого, моя дружино, моя золота Катерино, засумувала?
– Я не засумувала, пане мій Даниле! Мене налякали чудні оповідки про чаклуна. Кажуть, що він уродився таким страшним… навіть ніхто з дітей змалку не хотів гратися з ним. Слухай, пане Даниле, як страшно оповідають: нібито все йому здавалося, що всі сміються з нього. Зустрінеться темним вечором з яким-небудь чоловіком, і йому зараз здається, що той роззявляє рота і вишкірює зуби. А другого дня знаходили мертвим того чоловіка. Мені чудно, мені страшно було, коли я слухала ці оповідки, – казала Катерина, виймаючи хустку і витираючи нею чоло дитини, що спала на руках. На хустці було вишите нею червоним шовком листя й овочі.
Пан Данило промовчав і став позирати на темний бік, де далеко, з-за лісу чорнів земляний вал, з-за валу здіймався старий замок. Над бровами в нього раптом прорізалися три зморшки; ліва рука гладила молодецькі вуса…
– Не так ще страшно, що чаклун, – казав він, – як страшно, що він недобрий гість. Що це йому за дур прийшов у голову припхатися сюди? Я чув, що хочуть ляхи будувати якусь фортецю, щоб перетнути нам шлях до запорожців. Коли це правда… Я зруйную чортяче кубло, коли тільки пошириться чутка, що в ньому є якийсь вертеп. Я спалю старого чаклуна, що і воронню не буде чого клювати! Проте, думаю, він не без золота і всякого добра. Ось де живе цей диявол! Якщо в нього є золото… Ми зараз пропливатимемо повз хрести – це цвинтар! тут гниють його нечисті діди. Кажуть, вони всі ладні були продати себе за гріш сатані з душею і з обідраними жупанами. Якщо ж у нього справді є золото, то зволікати не слід тепер! не завжди на війні можна здобути…
– Знаю, що затіваєш ти. Не віщує мені нічого доброго зустріч з ним. Але ти так важко дихаєш, так суворо дивишся, брови твої так похмуро насупилися!..
– Мовчи, бабо! – з серця сказав Данило, – з вами хто зв’яжеться, той сам стане бабою. Хлопче, дай мені вогню в люльку! – Тут він обернувся до одного гребця, який, витрусивши зі своєї люльки жар, почав перекладати його в люльку свого пана. – Лякає мене чаклуном! – вів далі пан Данило. – Козак, хвалити Бога, ні чортів, ні ксьондзів не боїться. Багато було б користі, якби ми стали слухати жінок. Чи не так, хлопці? наша жінка – люлька та гостра шабля!..
Катерина замовкла, опустивши очі в сонну воду; од вітру брижилася вода, і весь Дніпро сріблився, наче вовча шерсть уночі.
Дуб повернув і став триматися лісистого берега. На березі видно було кладовище: старезні хрести збивалися в купу. Ні калина не росте між ними, ні травиця не зеленіє, тільки місяць гріє їх з небесної високості.
– Чи чуєте, хлопці, крики? Хтось кличе нас на допомогу! – сказав пан Данило, обернувшись до своїх гребців.
– Ми чуємо крики і ніби з того боку, – разом гукнули хлопці, вказуючи на кладовище.
Але все стихло. Дуб повернув і став обгинати виступ берега. Раптом гребці кинули весла і нерухомо уп’яли очі. Остовпів і пан Данило; жах і холод проточилися в козацькі жили.
Хрест на могилі захитався, і тихо підвівся з неї висохлий мрець. Борода до пояса; на пальцях кігті довгі, ще довші, ніж самі пальці. Тихо простягнув він руки догори. Обличчя все затремтіло в нього і скривилося. Страшну муку, мабуть, терпів він. “Душно мені! душно!” – простогнав він диким, нелюдським голосом. Голос його, наче ніж, краяв серце, і мрець раптом пішов під землю.
Захитався другий хрест, і знову вийшов мрець, ще страшніший, ще вищий за попереднього, весь заріс, борода по коліна, ще довші костяні кігті. Ще несамовитіше закричав він: “Душно мені!”, і пішов під землю.
Похитнувся третій хрест, підвівся третій мрець. Здавалося, самі тільки кості підвелися високо над землею. Борода по самі п’яти; пальці з довгими кігтями вп’ялися в землю. Страшно простягнув він руки догори, наче хотів ухопити місяця, і закричав так, ніби хтось розпилював його жовті кістки.
Дитина, що спала на руках Катерини, скрикнула і прокинулась. Сама пані скрикнула. Гребці упустили шапки в Дніпро. Сам пан здригнувся.
Усе раптом зникло, наче й не було; проте довго ще хлопці не брались за весла.
Турботливо глянув Бурульбаш на свою молоду дружину, що злякано колисала на руках дитину, притулив її до свого серця і поцілував у чоло.
– Не лякайся, Катерино! Дивись: нічого нема! – говорив він, показуючи навколо. – Це чаклун хоче налякати людей, щоб ніхто не дістався до нечистого кубла його. Бабів тільки самих він налякає цим! Дай сюди на руки мені сина!
На цьому слові підняв пан Данило свого сина догори і підніс до вуст:
– Що, Іване, ти не боїшся чаклунів?.. “Ні, кажи, тату, я козак”. Годі ж, годі плакати! Додому приїдемо! Приїдемо додому, мати нагодує кашкою; покладе тебе спати в колиску, заспіває:
Люлі, люлі, люлі.
Люлі, синку, люлі!
Ой, виростай, виростай на втіху!
Козацтву на славу,
Вороженькам на розправу!
– Слухай, Катерино, мені здається, що батько твій не хоче жити в злагоді з нами. Приїхав похмурий, суворий, наче сердиться… Ну, якщо не до вподоби, то навіщо й приїздити. Не хотів випити за козацьку волю! не поколисав на руках дитини! Спочатку я хотів йому сказати все, що лежить на серці, та чомусь не виходить і слова мруть на вустах. Ні, у нього не козацьке серце! Козацькі серця, коли стрінуться де-небудь, мало з грудей не вискакують одне одному назустріч. А що, мої любі хлопці, чи скоро берег? Ну, шапки я дам вам нові! Тобі, Стецько, дам з оксамитовим верхом, вишивану золотом. Я її зняв разом із головою у татарина. Вся його зброя дісталася мені; саму тільки душу я випустив на волю. Ну, приставай! Ось, Іване, ми вже й приїхали, а ти ще плачеш! Візьми його, Катерино!
Усі вийшли. З-за гори вистромилася солом’яна стріха: то дідівська хата пана Данила. За ним ще гора, а там уже і поле, а далі хоч сто верст пройди, не знайдеш жодного козака.
ІІ І
Хутір пана Данила між двома горами у вузькій долині, що спускається до Дніпра. Невисокі у нього хороми; хата на вигляд така сама, як і в простих козаків, і в ній одна світлиця; але є де поміститися там і йому, і дружині його, і старій служниці, і десятьом добірним парубкам. Навколо стін вгорі йдуть дубові полиці. Густо на них стоять миски, горщики для трапези. Є між ними і келихи срібні, і чарки, оправлені золотом, даровані і здобуті на війні. Нижче висять дорогі мушкети, шаблі, пищалі, списи. Волею і неволею перейшли вони від татар, турків і ляхів; чимало зате й зазубрені.
Дивлячись на них, пан Данило наче по карбах пригадував свої бої. Попід стінами, внизу, йшли дубові гладенько витесані лавки. Біля них, перед припічком, висить колиска на мотузках, просунутих в кільце, прикручене до стелі. У всій світлиці долівка гладко вбита і підмащена глиною. На лавках спить з дружиною пан Данило, на припічку – стара служниця. В колисці забавляється і присипляється мала дитина. На долівці покотом ночують хлопці. Та козакові ліпше спиться на голій землі під вільним небом. Йому не перин і не пуховика треба. Він підмощує собі під голову свіжого сіна і вільно простягається на траві. Йому любо глянути, прокинувшися вночі, на високе, всіяне зорями небо і здригнутися від нічного холоду, який відсвіжує козацькі кісточки. Потягуючись і бурмочучи крізь сон, закурює він люльку і закутується краще в теплий кожух.
Не рано прокинувся Бурульбаш після вчорашнього весілля і, прокинувшись, сів у кутку на лавці й почав гострити нову, виміняну, турецьку шаблю. А пані Катерина взялася вишивати золотом шовковий рушник. Раптом увійшов Катеринин батько, розлючений, насуплений, із заморською люлькою в зубах, приступив до дочки і гостро став допитувати її: чому так пізно повернулася вона додому.
– Про ці речі, тестю, не її, а мене питати! не дружина, а чоловік відповідає. У нас уже так заведено, не гнівайся! – казав Данило, не кидаючи своєї роботи. – Може, в інших невірних землях не так – я не знаю.
Спалахнуло суворе обличчя тестя, і очі дико блиснули.
– Кому ж, як не батькові, наглядати за своєю дочкою! – мурмотів він про себе. – Ну, я тебе питаю, де ти волочився до пізньої ночі?
– Оце діло, любий тестю! На це я тобі відповім, що я давно вже вийшов з тих, кого баби сповивають. Знаю, як сидіти на коні. Умію тримати і шаблю гостру. І ще дещо вмію… Умію нікому і відповіді не давати про те, що роблю.
– Я бачу, Даниле, я знаю, ти хочеш сварки! Хто криється, у того, мабуть, на думці щось недобре.
– Думай собі, що хочеш, – сказав Данило, – думаю і я собі. Хвалити Бога, в жодному ще безчесному ділі не був; завжди стояв за віру православну і батьківщину; не так, як інші пройдисвіти: волочаться бозна-де, коли православні б’ються насмерть, а потім припруться збирати не ними посіяне жито. На уніатів навіть не схожі, не заглянуть в церкву Божу. Таких би треба допитати як слід, де вони тиняються.
– Ей, козаче! чи знаєш ти… я погано стріляю: тільки за сто сажнів моя куля прошиває серце. Я і рубаю неабияк: від людини залишаються шматочки дрібніші, ніж крупи, з яких варять кашу.
– Я готовий, – сказав пан Данило, жваво перехрестивши повітря шаблею, наче знав, для кого її вигострив.
– Даниле! – скрикнула голосно Катерина, вхопивши иого за руку і звиснувши на ній. – Отямся, божевільний, глянь, на кого ти заміряєшся! Батьку, твоє волосся біле, як сніг, а ти розпалився, наче нерозумний хлопець!
– Жінко! – крикнув грізно пан Данило, – ти знаєш, я не люблю цього; знай своє бабське діло!
Шаблі страшно брязкнули; залізо рубало залізо, та іскрами, наче пилом, обсипали себе козаки. Плачучи пішла Катерина в окрему світлицю, впала на ліжко і затулила вуха, щоб не чути брязкоту шабель. Але не так погано рубалися козаки, щоб можна було заглушити їх удари. Серце її хотіло розірватися. Чула вона, як по всьому її тілу проходили звуки: стук стук… “Ні, не витерплю, не витерплю… Може, вже червона кров б’є джерелом із білого тіла. Може, тепер знесилюється мій милий, а я лежу тут!”І вся бліда, ледве переводячи дух, увійшла в хату.
Рівно і страшно бились козаки. Ні той, ні той не подолає. Ось наступає Катеринин батько, подається пан Данило. Наступає пан Данило, подається суворий батько, і знову нарівні. Киплять. Розмахнулися… ох! шаблі дзвенять… і з брязкотом відлетіли вбік клинки.
– Хвалити Бога! – сказала Катерина і скрикнула знову, побачивши, що козаки схопились за мушкети. Поправили кремні, звели курки.
Вистрілив пан Данило, не влучив. Націлився батько… Він старий, він бачить не так гостро, як молодий, але не тремтить його рука. Постріл загримів… Поточився пан Данило. Червона кров залила лівий рукав козацького жупана.
– Ні! – закричав він, – я не продам себе задешево. Не ліва рука, а права отаман. Висить у мене на стіні турецький пістоль: жодного разу за все життя не зрадив він мене. Злізай зі стіни ти, старий товаришу! зроби другові послугу! – Данило простягнув руку.
– Даниле! – закричала розпачливо, вхопивши його за руку і упавши йому в ноги, Катерина, – не за себе благаю, мені один кінець: та недостойна жінка, що живе після свого чоловіка. Дніпро, холодний Дніпро буде мені могилою… Але зглянься на сина, Даниле, глянь на сина. Хто пригріє бідну дитину? Хто приголубить його? Хто вивчить його літати на вороному коні, битися за волю і віру, пити й гуляти по-козацькому? Пропадай, сину мій, пропадай! Тебе не хоче знати батько твій! Глянь, як він одвертає обличчя своє. О! тепер я знаю тебе! Ти звір, а не людина! У тебе вовче серце, а душа лукавої гадини! Я думала, я гадала, що в тебе хоч крапля жалості є, що в твоєму кам’яному тілі людське почуття горить. Страшно я помилилася. Тобі це радість дасть. Твої кості весело танцюватимуть у труні, коли почуєш, як нечестиві звірі ляхи кинуть у полум’я твого сина, коли син твій буде верещати під ножами і окропом. О, я знаю тебе! Ти радий тоді з труни підвестися і роздмухати шапкою вогонь, що вихруватиме під ним!
– Стій, Катерино! Йди, мій любий Іване, поцілую тебе! Ні, дитино, ніхто не зачепить волоска твого. Виростеш ти на славу батьківщині; як вихор ти літатимеш перед козаками, з оксамитовою шапкою на голові, з гострою шаблею в руці. Дай, батьку, руку! Забудемо, що було між нами! Якщо вчинив тобі неправе, винюся. Чому ж ти не даєш руки? – говорив Данило батькові Катерини, який стояв на одному місці, не виказуючи на обличчі ні гніву, ні примирення.
– Батьку! – крикнула Катерина, обнявши й поцілувавши його. – Не будь невблаганним, прости Данила; він більше вже не завдасть тобі прикрості!
– Заради тебе тільки, дочко моя, прощаю! – відповів він, поцілував її і блиснув чудно очима.
Катерина трохи здригнулася: чудним здався їй поцілунок і страшним блиск очей. Вона сперлася на стіл, на якому перев’язував поранену руку свою пан Данило, думаючи, що погано й не по-козацькому він зробив, перепросивши тестя, коли ні в чому не завинив.
IV
Блиснув день, але не сонячний; небо хмарилося, і тонкий дощ сіявся на поля, на ліси, на широкий Дніпро. Прокинулась пані Катерина, та зажурена: очі заплакані, вся смутна і неспокійна.
– Чоловіче мій любий, чоловіче дорогий, чудний мені сон наснився!
– Який сон, моя люба пані Катерино?
– Снилося мені, і так яскраво, неначе наяву, снилося мені, що батько мій це той самий виродок, якого ми бачили в осавули. Але прошу тебе, не вір сну: мало що примариться. Ніби я стояла перед ним, тремтіла вся, боялася, а від кожного слова його стогнали мої жили. Якби ти чув, що він говорив…
– Що ж він говорив, золота моя Катерино?
– Казав: “Ти подивись на мене, Катерино, я гарний! Люди дарма кажуть, ніби я бридкий; я буду тобі добрим чоловіком. Подивись, як я бісики пускаю очима!” – Тут навів він на мене вогненні очі, я скрикнула і прокинулася.
– Так, сни багато кажуть правди. Чи знаєш ти, що за горою не дуже спокійно? Ляхи стали зазирати знову. До мене Горобець прислав сказати, щоб я не спав. Дарма тільки він турбується: я й без того не сплю. Хлопці мої цієї ночі зробили дванадцять засіків. Посполитих частуватимемо свинцевими сливами, а шляхтичі потанцюють і від батогів.
– А батько знає про це?
– У печінках сидить твій батько! Я й досі розгадати не можу його. Багато, мабуть, він гріхів взяв на свою душу у чужій землі. Чи чувана річ: живе вже близько місяця, і хоч би раз розвеселився, як добрий козак! Не захотів випити меду! Чуєш, Катерино, не захотів меду випити, що я витрусив у берестівських жидів. Ей, хлопче! – покликав пан Данило, – біжи до льоху, принеси меду! Горілки навіть не п’є! Хай йому всячина! Мені здається, пані Катерино, що він і в господа Христа не вірує. А ти як гадаєш?
– Бозна-що кажеш ти, пане Даниле!
– Дивно, пані! – провадив далі Данило, взявши глиняний кухоль у козака, – навіть погані католики ласі до горілки, самі тільки турки не п’ють. А що, Стецьку, багато хлиснув меду в льоху?
– Покуштував тільки, пане!
– Брешеш, собачий сину! Бач, як мухи обсіли вуса! з очей видно, що видудлив десь піввідра. Ех, козаки! що за добрий народ. Все радий віддати товаришеві, а хмільне висушить сам. Я, пані Катерино, щось давненько не був п’яним. Га?
– Ото давно! А минулого…
– Не бійся, не бійся, більше кварти не вип’ю! А ось і турецький ігумен лізе в двері! – промовив він, побачивши тестя, який нагнувся, щоб увійти в двері.
– А що ж це, моя доню! – сказав батько, скидаючи з голови шапку з чудовими самоцвітами, – сонце вже високо, а в тебе обід не готовий?
– Готовий обід, пане батьку, зараз поставимо! Виймай горщик із галушками! – сказала пані Катерина старій служниці, що обтирала дерев’яний посуд. – Ні, краще я сама вийму, – казала далі Катерина, – а ти поклич хлопців.
Усі сіли на долівці кружком: проти покуття пан батько, ліворуч пан Данило, праворуч пані Катерина і десять найвірніших козаків у синіх і жовтих жупанах.
– Не люблю я цих галушок! – сказав пан батько, трохи попоївши і відклавши ложку, – ніякого смаку нема!
“Знаю, що тобі смачніша жидівська локшина”, – подумав собі пан Данило, а уголос сказав.
– Чому ж, тестю, ти кажеш, що смаку нема в галушках? Погано зроблені, або що? Моя Катерина так готує галушки, що й гетьманові рідко трапляється скуштувати такі. А гидувати ними нема чого. Це християнська страва. Всі святі люди й угодники Божі їли галушки.
Мовчить батько; замовк і пан Данило.
Подали печеного підсвинка з капустою і сливами.
– Я не люблю свинини! – сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту.
– Чому ж не любити свинини? – спитав Данило, – самі тільки турки і жиди не їдять свинини.
Ще суворіше насупився батько.
Тільки саму лемішку з молоком і їв старий батько і потягнув, замість горілки, з пляшки, що була у нього за пазухою, якусь чорну воду.
Пообідавши, заснув Данило молодецьким сном і прокинувся тільки надвечір. Сів і став писати листи до козацького війська; а пані Катерина почала колисати ногою колиску, сидячи на припічку. Сидить пан Данило, дивиться лівим оком на лист, а правим у вікно. А з вікна далеко виблискують гори і Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Мерехтить угорі ясне нічне небо; але не далеким небом і не синім лісом милується пан Данило: дивиться він на косу, на якій чорніє старий замок. Йому здалося, нібито блиснуло вогнем у замку вузеньке віконце. Але все тихо. Це, мабуть, йому здалося. Чути тільки, як глухо гуде внизу Дніпро, і з трьох боків, один по одному, лунають удари раптом здійнятих хвиль. Він не бунтує. Він, наче старий дід, бурчить і ремствує; йому ніщо не любе; все перемінилося навколо нього; тихо ворогує він із прибережними горами, лісами, лугами, котить свою скаргу на них до Чорного моря.
Ген на широкому Дніпрі зачорнів човен, і в замку знову наче блиснуло щось. Тихенько свиснув Данило, і вибіг на свист вірний хлопець.
– Бери, Стецьку, із собою мерщій гостру шаблю та рушницю і рушай за мною!
– Ти йдеш? – спитала пані Катерина.
– Йду, жінко. Треба оглянути всі місця, чи все гаразд.
– Але ж страшно лишатися на самоті. Мене сон так і хилить. А що, як мені знову насниться те саме? Я навіть не певна, чи справді то снилося, чи було наяву.
– З тобою баба залишається, а в сінях і у дворі сплять козаки.
– Баба спить уже, а на козаків я щось не покладаюся. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключ візьми з собою. Мені тоді не так буде страшно, а козаки хай ляжуть перед дверима.
– Хай буде так! – сказав Данило; витираючи рушницю і насипаючи на поличку пороху.
Вірний Стецько уже стояв напоготові, з усією козацькою зброєю. Данило одяг смушеву шапку, зачинив вікно, засунув на засуви двері, замкнув і вийшов тихенько з подвір’я, поміж козаками своїми, що спали, в гори.
Небо майже все прочистилося. Свіжий вітер ледве-ледве повівав з Дніпра. Якби не чути було здалеку скигління чайки, то все б здавалося занімілим. Аж ось почувся наче шерех… Бурульбаш із вірним слугою тихо сховався за терновий кущ, що прикривав зрублений засік. Хтось у червоному жупані, з двома пістолями, з шаблею на боку, спускався з гори.
– Це тесть! – промовив пан Данило, розглядаючи його з-за куща. – Чого і куди йому треба о цій порі? Стецьку, не прогав, пильнуй обома, куди піде пан отець…
Чоловік у червоному жупані зійшов на самий берег і повернув до коси.
– Ага! он куди! – сказав пан Данило. – Що, Стецьку, адже він саме прямує до кубла чаклуна?
– Еге ж, напевне, не в інше місце, пане Даниле! інакше ми бачили б його на тому боці. А він зник біля замку.
– Стривай, нехай вилізе, а потім і ми підемо за ним слідком. Тут щось таки є. Ні, Катерино, я казав тобі, що твій батько погана людина; не так він і робив усе, як православний.
Уже промайнули пан Данило та його вірний хлопець на виступі берега. Уже їх не видно. Непробудний ліс, що оточував замок, сховав їх. У верхньому вікні заблимало світло. Стоять козаки внизу і міркують, як би увійти їм. Ні воріт, ні дверей не видно, з подвір’я, мабуть, є хід, але як туди потрапити? Здалеку чути, як бряжчать ланцюги і бігають собаки.
– Чого тут довго думати! – сказав пан Данило, побачивши перед вікном високого дуба. – Постій тут, малий! Я здеруся на дуба, з нього можна дивитись у вікно.
Тоді зняв він із себе пояс, скинув шаблю, щоб не бряжчала, і, вхопившись за гілля, зліз догори. У вікні ще світилося. Сівши на гілку біля самого вікна, вхопився він рукою за дерево і став дивитися: в кімнаті й свічки нема, а світиться. На стінах дивні знаки. Висить зброя, але все якась дивна: такої не носять ні турки, ні кримці, ні ляхи, ні християни, ні славний народ шведський. Під стелею сюди-туди шугають кажани, і тіні від них мигтять по стінах, по дверях, по помосту. Ось прочинилися без рипіння двері. Входить хтось у червоному жупані і просто до столу, застеленого білою скатертиною. Це він, це тесть! Пан Данило спустився трошки нижче і притулився щільніше до дерева.
Але тестеві нема часу розглядати, чи дивиться хто у вікно, чи ні. Він прийшов похмурий, у поганому настрої, зірвав зі столу скатертину – і раптом по всій кімнаті розлилося прозоро-блакитне світло. Тільки хвилі попереднього блідо-золотавого світла, що не змішались з ними, мінились, пірнали наче в блакитному морі, і тягнулись пасмугами, мов на мармурі. Тут поставив він на стіл горщик й почав кидати в нього якесь зілля.
Пан Данило став приглядатися і не помітив уже на ньому червоного жупана; натомість були на ньому широкі шаровари, як у турків; за поясом пістолі, на голові якась дивна шапка, списана вся не руською і не польською грамотою. Глянув на обличчя – і обличчя стало змінюватися: ніс витягся і навис над губами, рот за мить розсунувся аж до вух; зуб вистромився з рота, схилився набік, і став перед ним той самий чаклун, що й на весіллі в осавули.
“Правдивий сон твій, Катерино!” – подумав Бурульбаш.
Чаклун став ходити кругом столу, знаки почали швидше змінятися на стіні, а кажани прудкіше літати догори-донизу, сюди-туди. Блакитне світло слабшало, слабшало і зовсім наче зникло. І світлица осяяна була вже розсіяним рожевим світлом. Здавалося, з тихим дзвоном розливалося чудне світло по всіх кутках і вмить зникло, і настала темрява. Чувся тільки шелест, наче вітер тихої години вечірньої награвав, кружляючи над водяним дзеркалом, нагинаючи ще нижче до води сріблясті верби. І ввижається панові Данилу, що в світлиці блищить місяць, ходять зорі, неясно мигтить темно-синє небо, і холод нічного повітря дихнув навіть йому в обличчя.
І ввижається панові Данилу (тут він почав мацати себе за вуса, чи не спить часом), що вже не небо в світлиці, а його власна опочивальня: висять на стіні його татарські й турецькі шаблі; біля стін полиці, на полицях – хатній посуд, на столі хліб і сіль; висить колиска… та замість образів страшні обличчя; на припічку… але густий туман закрив усе, і стало знову темно. І знову забриніло, осяялася вся світлиця рожевим світлом, і знову стоїть чаклун нерухомо в дивній чалмі своїй. Звуки подужали й погустішали, несміливе рожеве світло яскравішало, і щось біле, наче хмара, віяло серед хати; і ввижається панові Данилу, що хмара та – не хмара, що то стоїть жінка; тільки з чого вона: ніби з повітря виткана? Чому вона стоїть, не торкається землі і ні на що не спирається, а крізь неї просвічує рожевим і мигтять на стіні знаки? Ось вона поворушила прозорою головою своєю: тихо світяться її блідо-блакитні очі, волосся в’ється, спадає на плечі її, наче світло-сірий туман; губи блідо червоніють, наче крізь біло-прозоре вранішнє небо ллється ледве помітне, червоне світло зорі; брови ледве темніють… Ах! це Катерина! Тут відчув Данило, що весь він наче скутий; він хотів говорити, але губи ворушилися беззвучно.
Нерухомо стояв чаклун на своєму місці.
– Де ти була? – спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.
– Навіщо ти мене викликав? – тихо простогнала вона. – Мені було так радісно. Я була в тому самому місці, де народилася і прожила п’ятнадцять років. Як гарно там! Який зелений і запашний той луг, де я бавилася в дитинстві: і польові квіточки ті самі, і хата наша, і город. Ох, як обняла мене добра мати моя! Яка любов у неї в очах! Вона пестила мене, цілувала у вуста і щоки, розчісувала густим гребінцем мою русу косу… Батьку! – тут вона уп’яла в чаклуна очі. – Навіщо ти зарізав матір мою?
Грізно чаклун насварився пальцем.
– Хіба я просив тебе говорити про це? – І повітряна красуня затремтіла. – Де тепер пані твоя?
– Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я зраділа тому, пурхнула і полетіла: мені давно хотілося бачити матір, мені раптом стало п’ятнадцять років; я вся стала легка, мов пташка. Навіщо ти мене викликав?
– Ти пам’ятаєш, що я казав тобі вчора? – спитав чаклун так тихо, що ледве можна було почути.
– Пам’ятаю, пам’ятаю; та чого б не віддала я, щоб тільки забути це. Бідна Катерина! вона багато не знає з того, що знає душа її.
“Це Катеринина душа”, – подумав пан Данило; але все ще не наважувався поворушитися.
– Покайся, батьку! Хіба не страшно, що після кожного твого вбивства мерці встають із могил?
– Ти знову за старе! – грізно перебив чаклун. – Я поставлю на своєму, я примушу тебе зробити те, що хочу. Катерина покохає мене!..
– О, ти чудовисько, а не батько мені! – простогнала вона. – Ні, не буде по-твоєму! Правда, ти взяв нечистими чарами твоїми владу викликати душу і мучити її, та тільки Бог може примусити її робити те, що йому бажається. Ні, ніколи Катерина, доки я буду в її тілі, не наважиться на богопротивне діло. Батьку, близько страшний суд! Якби ти й не був мені батьком, то й тоді не примусив би ти мене зрадити мого любого, вірного чоловіка; якби чоловік мій і не був мені вірним і милим, то й тоді я не зрадила б його, бо Бог не любить невірних душ та клятвопорушників.
Тут уп’яла вона бліді очі свої у вікно, під яким сидів Данило, і нерухомо зупинилася…
– Куди ти дивишся? Кого ти там бачиш? – закричав чаклун.
Повітряна Катерина затремтіла. Але пан Данило був давно на землі й продирався зі своїм вірним Стецьком у свої гори. “Страшно, страшно!” – говорив він тихенько сам до себе, почуваючи якийсь жах у козацькому серці, і хутко пройшов через своє подвір’я, де так само міцно спали козаки, крім одного, що сидів на варті й курив люльку.
Небо все було засіяно зорями.
V
– Як добре, що ти розбудив мене! – говорила Катерина, протираючи очі вишиваним рукавом своєї сорочки і розглядаючи від ніг до голови чоловіка, що стояв перед нею. – Який страшний сон я бачила! Як тяжко дихали груди мої! Ох!.. мені здавалося, що я вмираю!..
– А який сон? Чи не цей? – і почав Бурульбаш оповідати жінці своїй все, що він бачив.
– Як ти про це довідався, чоловіче мій? – спитала Катерина. – Та ні, багато мені невідомо з того, про що ти розповідаєш. Ні, мені не снилося, що батько вбив матір мою; ні мерців, нічого не ввижалось мені. Ні, Даниле, ти не так розказуєш. Ох, який страшний батько мій!
– І не дивно, що тобі багато не снилося. Ти не знаєш і десятої частини того, що знає душа. Чи знаєш ти, що батько твій антихрист? Ще торік, коли збирався я разом із ляхами (тоді ще я держав руку цього невірного народу) на кримців, мені казав ігумен братського монастиря (він, жінко, святий чоловік), що антихрист має силу викликати душу кожної людини; душа гуляє по своїй волі, коли засне людина, і літає разом із архангелами біля Божої світлиці. Мені відразу не сподобалося обличчя твого батька. Якби я знав, що в тебе такий батько, я б не одружився з тобою; я покинув би тебе й не взяв би на душу гріха, поріднившись з антихристовим плем’ям.
– Даниле! – сказала Катерина, закривши обличчя руками і ридаючи. – Чи я винна в чому проти тебе? Чи я зрадила тебе, мій любий чоловіче? Чим же я накликала на себе гнів твій? Чи я не вірно тобі служила? Чи сказала прикре слово, коли ти вертався напідпитку з молодецької гулянки? Чи не тобі народила чорнобрового сина?..
– Не плач, Катерино, я тебе тепер знаю і не покину нізащо в світі! Гріхи всі лежать на твоєму батьку!
– Ні, не зви його моїм батьком! Він не батько мені, перед Богом я зрікаюсь його, зрікаюся батька! Він антихрист, боговідступник! Хай пропадає він, хай тоне – не подам руки врятувати його; хай би він сох від зілля – не подам води напитися йому. Ти мені батько мій!
VI
У глибокому льоху пана Данила, за трьома замками, сидить чаклун, закутий в залізні ланцюги, а далі над Дніпром палає його диявольський замок, і червоні, мов кров, хвилі лижуть і громадяться навколо старовинних стін. Не за чаклунство і не за богопротивні вчинки сидить у глибокому льоху чаклун: їм суддею Бог. Сидить він за таємну зраду, за змову з ворогами православної руської землі продати католикам український народ і спалити християнські церкви. Похнюпився чаклун; думки чорні, як ніч, обсіли його. Один тільки день залишається жити йому, а завтра треба буде розпрощатися зі світом. Завтра чекає його покарання. Не зовсім легке покарання його чекає: це ще милосердно, коли зварять його живцем у казані або здеруть з нього грішну шкуру. Понуро дивиться чаклун, похнюпив голову. Може, він уже й кається перед смертною годиною: тільки не такі гріхи його, щоб Бог простив йому. Вгорі перед ним вузеньке віконце, міцно переплетене залізними гратами. Гримлячи ланцюгами, підвівся він до вікна подивитися, чи не прийде його дочка. Вона добра, не пам’ятає лиха, мов голубка, чи не зглянеться над батьком… Але нікого нема. Внизу біжить дорога; по ній ніхто не пройде. Нижче під нею гуляє Дніпро; йому ні до кого нема діла: він шаленіє, і сумно колодникові слухати одноманітний гук його.
Он хтось з’явився на дорозі – це козак! І тяжко зітхнув в’язень. Знову безлюдно. Он хтось далеко спускається… Має зелений кунтуш… Горить на голові золотий кораблик… Це вона! Ще ближче притулився він до вікна. Ось уже підходить близько…
– Катерино! дочко! зглянься, зроби ласку!
Вона мовчить, вона не хоче слухати, вона й очей не поверне на в’язницю, і вже пройшла, вже й зникла. Порожньо на всьому світі. Сумно шумить Дніпро. Сум облягає серце. Та чи відчуває той сум чаклун?
День хилиться до вечора. Уже сонце сіло. Уже нема і його. Вже і вечір: холоднувато; десь реве віл; звідкісь линуть звуки, – мабуть, десь люд іде з роботи і веселиться, на Дніпрі маячить човен… кому що до в’язня!.. Блиснув на небі срібний серп. Ось хтось іде з протилежного боку. Важко розгледіть в темряві… Це повертається Катерина.
– Дочко, зглянься на Бога! І люті вовченята не рватимуть свою матір; дочко, хоч подивись на злочинного батька свого!
Вона не слухає і йде.
– Дочко, ради нещасної матері! Вона зупинилась.
– Прийди приняти останнє моє слово!
– Навіщо ти кличеш мене, боговідступнику? Не називай мене дочкою! Між нами нема спорідненості! Чого ти хочеш від мене ради нещасної моєї матері?
– Катерино! Смерть уже у мене за плечима: мене чоловік твій хоче прив’язати до кобилячого хвоста і пустити по полю, а може, ще й лютіше вигадає покарання…
– Нема на світі покарання, що дорівняється твоїм гріхам! Чекай його, ніхто не проситиме за тебе.
– Катерино! Мене не кара лякає, а муки на тому світі… Ти не винна, Катерино, душа твоя літатиме в раю біля Бога, а душа боговідступного батька твого горітиме у вогні вічному, і ніколи не згасне той вогонь; дедалі дужче розгорятиметься він; ані краплі роси ніхто не зронить, ні вітер не дмухне…
– Не в моїй владі зменшити кару цю, – сказала Катерина, відвернувшись.
– Катерино! Зажди на одне слово: ти можеш врятувати мою душу. Ти не знаєш ще, який добрий і милосердний Бог. Чула ти про апостола Павла, нащо був грішний чоловік, але потім покаявся і став святим.
– Що я можу зробити, щоб врятувати твою душу? – відповіла Катерина. – Чи мені, слабкій жінці, про це думати.
– Якби мені вдалося звідси вийти, я б усе кинув. Покаюся, піду в печери, одягну на тіло цупку волосяницю, день і ніч молитимуся Богу. Не тільки скоромного, не візьму риби в рота! не підстелю одежі, коли лягатиму спати! І завжди молитимуся, завжди! І коли не зніме з мене милосердя Боже хоч сотої частини гріхів, закопаюся по шию в землю або замуруюся в кам’яну стіну, не візьму ні страви, ні питва, і вмру; а все добро своє віддам ченцям, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиди.
Замислилася Катерина.
– Хоч я відімкну, але мені не розкувати твоїх кайданів.
– Я не боюся кайданів, – казав він. – Ти говориш, що вони закували мої руки і ноги? Ні, я напустив їм в очі туману і замість руки простягнув їм сухе дерево. Ось я, подивись: на мені нема тепер жодного ланцюга! – сказав він, виходячи на середину. – Я б і стін цих не побоявся, пройшов би крізь них, але чоловік твій і не знає, які це стіни. їх зводив святий схимник, і жодна нечиста сила не може звідси вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, яким замикав святий свою келію. Таку саму келію вимурую і я собі, нечуваний грішник, коли вийду на волю.
– Слухай: я випущу тебе; але якщо ти мене дуриш, – сказала Катерина, зупинившися перед дверима, – і замість того, щоб покаятися, будеш знову братом чортові?
– Ні, Катерино, мені вже не довго лишається жити. Близько й без кари мій кінець. Невже ти думаєш, що я віддам сам себе на довічну муку?
Замки загриміли.
– Прощай! Хай тебе Бог милосердний береже, дитино моя! – сказав чарівник, поцілувавши її.
– Не торкайся до мене, нечуваний грішнику, тікай скоріше… – говорила Катерина.
Але його вже не було.
– Я випустила його, – сказала вона, злякавшись і дико оглядаючи стіни. – Що я казатиму тепер чоловікові? Я пропала. Мені лишається тепер живій закопатися в могилу! – і, заридавши, вона майже впала на пень, що на ньому сидів колодник. – Але спасла душу, – мовила вона тихо, – я зробила спасенну справу. Але чоловік мій… Я вперше обманула його. О, як страшно, як важко буде мені перед ним казати неправду! Хтось іде! Це він! чоловік! – розпачливо скрикнула вона і непритомна впала на землю.
VII
– Це я, моя донечко рідна! Це я, моє серденько! – почула Катерина, опритомнівши, і побачила перед собою стару служницю.
Баба, схилившись, щось шепотіла і, простягнувши над нею висохлу руку свою, оббризкувала її холодною водою.
– Де я? – питала Катерина, встаючи і роздивляючись. – Переді мною шумить Дніпро, за мною гори. Куди це завела мене ти, бабо?
– Я тебе не завела, а вивела; винесла на руках моїх із задушливого підвалу. Замкнула ключиком двері, щоб тобі не дісталось чого від пана Данила.
– А де ж ключ? – спитала Катерина, обмацуючи свій пояс. – Я його не бачу.
– Його відчепив чоловік твій: хоче подивитися на чаклуна, дитино моя.
– Подивитися?.. Бабуню, я пропала! – скрикнула Катерина.
– Нехай Бог береже нас від цього, дитино моя! Мовчи тільки, пані моя, ніхто нічого не дізнається!
– Він утік, проклятий антихрист! Ти чула, Катерино, він утік! – сказав пан Данило, приступаючи до своєї жінки.
Очі його сипали іскрами, шабля, брязкаючи, тряслась на його боці.
Пополотніла жінка.
– Його випустив хто-небудь, мій любий чоловіче? – промовила вона, тремтячи.
– Випустив, правда твоя; але випустив чорт. Глянь, замість нього колоду заковано в залізо. Зробив же Бог так, що чорт не боїться козачих рук! Коли б тільки подумав про це хоч один із моїх козаків і я дізнався… я б і покарання йому не знайшов!..
– А якби я?.. – мимохіть вимовила Катерина і, злякавшись, спинилась.
– Якби ти наважилася, тоді б ти не жінка мені була! Я б тебе зашив тоді в мішок і втопив би на самій середині Дніпра!
Дух захопило в Катерини, і їй здавалося, що волосся почало здійматися на її голові.
VIII
На прикордонній дорозі, в корчмі, зібралися ляхи і гуляють вже два дні. Щось чимало всієї наволочі. Зійшлися, мабуть, на яке-небудь лихе діло: і мушкети є, дзеленькають шпори, бряжчать шаблі. Пани веселяться і вихваляються, розповідають про нечувані діла свої, насміхаються з православ’я, називають народ український своїми холопами, поважно крутять вуса і, поважно задерши голови, розлягаються на лавках. Із ними і ксьондз разом, тільки і ксьондз у них їм до пари; і на вигляд навіть не схожий на християнського попа. П’є і гуляє з ними та вимовляє нечестивим язиком своїм сороміцькі слова. Нічим не поступається перед ними і челядь: позакладали назад рукави обірваних жупанів своїх і виступають півнями, наче й справді що путнє. Грають у карти, б’ють картами один одного по носах. Набрали із собою чужих жінок. Гармидер, бійки!.. Пани казяться і тнуть жарти: хапають за бороду жида, малюють йому на нечестивому лобі хреста, стріляють у бабів холостими набоями і витанцьовують краков’яка з нечестивим попом своїм. Не бувало ще такого паскудства на українській землі навіть за татар. Мабуть, уже Бог за гріхи прирік їй терпіти таку ганьбу! Чути серед загального гармидеру, що розмовляють про задніпрянський хутір пана Данила, про красуню жінку його… Не на добре діло зібралась ця зграя.
IX
Сидить пан Данило за столом у своїй світлиці, сперся на лікоть і думає. Сидить на припічку пані Катерина й співає пісні.
– Щось мені сумно, жінко! – сказав пан Данило. – І голова болить у мене, і серце болить, якось важко мені! Мабуть, десь недалеко вже ходить смерть моя.
“Чоловіче мій любий! притулись до мене чолом своїм! Нащо ти голубиш у собі такі чорні думки”, – подумала Катерина, та не відважилася сказати: гірко їй було, винній душі, приймати від чоловіка пестощі.
– Слухай, дружино моя! – сказав Данило, – не полишай сина, як мене не буде. Не буде тобі від Бога щастя, коли ти його полишиш, ні на тому, ні на цьому світі: тяжко-важко буде гнити моїм кісткам у сирій землі, а ще важче буде душі моїй!
– Що ти кажеш, чоловіче мій! чи ж не ти глузував з нас, слабосилих жінок, а тепер сам говориш, мов немічна жінка. Тобі ще треба довго жити!
– Ні, Катерино, чує душа близьку смерть. Якось сумно стає на світі. Лихі часи настають. Ох, пам’ятаю, пригадую я роки; мабуть, вони вже не вернуться! Він був ще живий, честь і слава нашого війська, старий Конашевич! Наче перед очима моїми проходять тепер козацькі полки! Це золотий був час, Катерино! Старий гетьман сидів на вороному коні. Сяяла в руці булава; навколо сердюки ; а далі хвилювалося червоне море запорожців. Почав промовляти гетьман – і все стало, мов укопане. Заплакав старий, як почав згадувати нам колишні діла і бої. Ох, якби ти знала, Катерино, як бились ми тоді з турками! На голові моїй й досі видно рубець; чотири кулі прошили мене в чотирьох місцях. І жодна з тих ран не загоїлася повністю. Скільки ми тоді набрали золота! Коштовні самоцвіти шапками гребли тоді козаки. Яких коней, Катерино, якби ти знала, яких коней ми тоді за собою погнали! Ой, не воювати вже мені так! Здається, і не старий я, і тілом бадьорий, а шабля козацька падає з рук, живу без діла, і сам не знаю, навіщо живу. Ладу нема в Україні: полковники і осавули гризуться, мов собаки, між собою. Нема голови старшої над усіма. Шляхетство наше позичило польські звичаї, перейнялося підступністю… продало душу, покатоличилося. Ой, часи, часи! минулі часи! де ділись ви, літа мої? Іди, хлопцю, до льоху, принеси мені кухоль меду! Вип’ю за колишню долю, за давні роки!
– Чим, пане, частуватимемо гостей? З лугового боку йдуть ляхи! – сказав, увійшовши до хати, Стецько.
– Знаю, чому йдуть вони, – вимовив Данило, підводячись із місця. – Сідлайте, слуги мої вірні, коней! одягайте об ладунки! шаблі наголо! не забудьте набрати й свинцевих галушок: з честю треба стрінути гостей.
Та не встигли ще козаки сісти на коней і набити мушкети, а вже ляхи, наче лист, що восени опадає з дерева на землю, усіяли собою гору.
– Еге, та тут є з ким помірятись силою! – сказав Данило, поглядаючи на угодованих панів, що поважно погойдувалися попереду на конях у золотій збруї. – Мабуть, ще раз доведеться нам погуляти гарненько! Натішся ж собі, козацька душа, востаннє! Гуляйте, хлопці, настало наше свято!
І закипіла по горах гулянка, загув бенкет на всю губу: гуляють шаблі, літають кулі, іржуть і тупотять коні. Від криків божеволіє голова; від диму сліпнуть очі. Все переплуталося. Та козак чує, де друг, а де ворог; чи прогуде куля – валиться лихий вершник з коня; свисне шабля – котиться по землі голова, бурмочучи язиком недоладні слова.
Має в юрбі червоний верх козацької шапки пана Данила; впадає в очі золотий пояс на синьому жупані, вихором в’ється грива вороного коня. Мов птах, літає він там і там; погукує і вимахує дамаською шаблею й рубає навідліг праворуч і ліворуч. Рубай, козаче! гуляй, козаче! потішай молодецьке серце; та не дуже заглядай на золоті жупани і збрую; топчи під ноги золото і самоцвіти! Коли, козаче! Гуляй, козаче! Та оглянься назад: нечестиві ляхи підпалюють уже хати й женуть перед себе перелякану худобу. І, як вихор, повернув пан Данило назад, і шапка з червоним верхом миготить уже поміж хатами, і рідшає навколо нього юрба.
Не годину, не дві б’ються ляхи й козаки; небагато стає вже і тих і тих. Але не стомлюється пан Данило; вибиває із сідла довгим списом своїм, топче добрим конем піших. Уже очищається двір, уже почали тікати ляхи, уже здирають козаки із забитих золоті жупани і багаті обладунки; уже пан Данило збирається доганяти ляхів і глянув, щоб скликати своїх… та й весь скипів од люті: він побачив Катерининого батька. Он він стоїть на горі і цілиться в нього з мушкета. Данило погнав коня просто на нього… Козаче, на загибель ідеш! Мушкет гримить – і чаклун зник за горою. Тільки вірний Стецько угледів, як майнув червоний одяг і дивна шапка. Захитався козак і впав на землю. Кинувся вірний Стецько до свого пана – лежить пан його, простягшись на землі і заплющивши ясні очі; червона кров скипілась на грудях. Але, видно, почув вірного слугу свого, тихо підняв вії, блиснув очима:
– Прощай, Стецьку! Скажи Катерині, щоб не кидала сина! Не покидайте і ви його, мої вірні слуги! – і замовк.
Вилетіла душа з козацького тіла, і посиніли вуста. Спить козак непробудним сном.
Заридав вірний слуга і махає рукою до Катерини: “Іди, пані, іди: загулявся твій пан. П’яний лежить він на сирій землі. Довго не протверезитися йому!”
Сплеснула руками Катерина і, як сніп, повалилася на мертве тіло. “Чоловіче мій! чи ти лежиш тут, зплющивши очі? Встань, мій ненаглядний соколе, простягни руку свою! підведися! поглянь хоч раз на твою Катерину, поворухни вустами, вимов хоч одне словечко!.. Але ти мовчиш, ти мовчиш, мій ясний пане! Ти посинів, як Чорне море! Серце твоє не б’ється! Чому ти такий холодний, мій пане! мабуть, сльози мої не гарячі, і за ніч вони тебе не відігріють. Мабуть, неголосний мій плач, не розбудить він тебе! Хто ж поведе тепер полки твої? Хто полетить на твоєму вороному конику? Хто голосно загукає і замахає шаблею перед козаками? Козаки, козаки, де честь і слава ваша? Лежить ваша слава, заплющивши очі, в сирій землі. Поховайте ж мене, поховайте разом із ним! засипте мої очі землею, придавіть мої білі груди кленовими дошками! Мені не потрібна більше краса моя!
Плаче й побивається Катерина; а далечінь вся стелеться курявою: старий осавула Горобець на поміч поспішає.
X
Дивний Дніпро тихої години, коли вільно й лагідно несе крізь ліси і гори повні води свої. Ні колихнеться, ні загримить. Дивишся і не знаєш, плине чи не плине його велична широчінь, і здається, ніби весь він вилитий зі скла і ніби блакитний дзеркальний шлях, без міри широкий, без кінця довгий, біжить і в’ється по зеленому світу. Любо тоді й гарячому сонцю поглянути з високості й скупати своє проміння в холоді скляних хвиль, і прибережним лісам яскраво відбитись у водах. Зеленокучері! збиваються вони разом із польовими квітками до води і, нахилившись, дивляться в неї, і не надивляться, не намилуються ясним своїм виглядом, і посміхаються до нього, і вітають його, киваючи віттям. А в середину Дніпра вони не сміють і глянути: ніхто, крім сонця та блакитного неба, не дивиться в нього. Мало який птах долетить до середини Дніпра! Пишний! Немає ріки, йому рівної, в світі. Дивний Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає: і людина, і звір, і птах; а Бог один велично оглядає небо і землю і величаво стрясає ризою. Від ризи сиплються зорі. Зорі горять і сяють над світом, і всі разом відбиваються в Дніпрі. Всіх їх тримає Дніпро в темному лоні своєму; жодна не зникне від нього – хіба що погасне на небі. Чорний ліс, укритий сонним воронням, і споконвічні розламані гори, схилившись, намагаються закрити його бодай довгою тінню своєю. Та марно! Нема нічого в світі, що могло б прикрити Дніпро. Синій, синій плине він повільним розливом і серед ночі, як серед дня, видний стільки вдалечінь, скільки сягає людське око. Мліючи і пригортаючись ближче до берегів від нічного холоду, він пускає по собі срібну струмину, і вона палахкотить, наче клинок дамаської шаблі, а він, синій, знову заснув. Дивний і тоді Дніпро, і немає ріки, йому рівної, в світі. Коли ж підуть горами по небу сині хмари, чорний ліс хитається з корінням, дуби тріщать, і блискавка, ламаючись між хмар, раптом освітлює цілий світ, – страшний тоді Дніпро! Водяні горби гримлять, б’ються об гори і з блиском і стогоном відбігають назад, і плачуть, голосять в далечині. Так побивається стара мати козака, випроваджуючи свого сина до війська; розгульний і бадьорий їде він на воронім коні, взявшись у боки і по-молодецькому заломивши шапку; а вона, ридаючи, біжить за ним, хапає його за стремено, ловить вуздечку та ламає руки, і заливається пекучими слізьми.
Дико чорніють між шаленими хвилями обгорілі пні і каміння на виступі берега. І б’ється об берег, здіймається догори і падає донизу, пристаючи, човен. Хто з козаків наважиться гуляти човном у той час, коли сердиться старий Дніпро? Мабуть, не знає той, що Дніпро ковтає, як мух, людей.
Човен пристав, і вийшов із нього чаклун. Невеселий він: гіркі йому поминки, що справили козаки над забитим паном своїм. Чимало заплатили за це ляхи; сорок чотири пани з усією їхньою зброєю й жупанами та тридцять три холопи порубано на шматки, а решту, разом з кіньми, забрано в полон, щоб продати татарам.
Кам’яними сходами спустився він між обгорілими пнями донизу, де, глибоко в землі, викопаний був у нього льох. Тихо ввійшов він, не рипнувши дверима; поставив на стіл, покритий скатеркою, горщик і почав кидати довгими руками своїми якесь невідоме зілля; взяв кухоль, вироблений з якогось чудного дерева, зачерпнув ним води і почав лити, плямкаючи губами і шепочучи якісь заклинання. З’явилося рожеве світло у світлиці; і страшно тоді було глянути йому в обличчя: воно здавалось кривавим, глибокі зморшки тільки чорніли на нім, а очі були неначе у вогні. Нечестивий грішник! Уже й борода давно посивіла, і лице порите зморшками, і висох весь, а все ще має богопротивні наміри. Посеред хати війнула біла хмара, і щось подібне до радості блиснуло на обличчі його. Але чому це раптом став він нерухомо, з роззявленим ротом, не смів поворухнутись, чому волосся дибки стало на його голові? В хмарі перед ним світилося чиєсь чудне лице. Непрошене, некликане з’явилось воно до нього в гості, щодалі вияснювалось і уп’яло нерухомі очі. Риси його, брови, очі, губи – все незнайоме йому. Ніколи за все життя своє він його не бачив. І страшного ніби в нім мало; але непереборний жах оволодів чаклуном. А незнайома дивна голова крізь хмару також нерухомо дивилась на нього. Хмара вже зникла, а невідомі риси ще чіткіше виявлялися, і гострі очі не відривалися від нього. Чаклун весь зблід, мов полотно. Диким, не своїм голосом скрикнув, перекинув горщик… Все зникло.
XI
– Заспокойся, люба моя сестро! – казав старий осавула Горобець. – Сни рідко кажуть правду.
– Приляж, сестронько! – говорила молода його невістка. – Я покличу бабу-ворожку, проти неї жодна сила не встоїть. Вона виллє тобі переполох.
– Нічого не бійся! – казав син його, хапаючись за шаблю. – Ніхто тебе не скривдить!
Похмуро, затьмареними очима, дивилась на всіх Катерина і не мала що сказати. “Я сама заподіяла собі загибель: я випустила його!” Нарешті вона сказала:
– Нема мені від нього спокою! Уже десять днів я у вас у Києві, а горя й краплі не зменшилося. Гадала, буду хоч тихо виховувати сина для помсти… Страшний, страшний він мені примарився уві сні. Борони Боже вам його побачити! Серце моє й досі калатається! “Я зарубаю твоє дитя, Катерино! – кричав він, – якщо ти не вийдеш за мене заміж… ” – і, заридавши, кинулася вона до колиски; а перелякане дитя простягло рученята і кричало…
Люто блимав очима син осавули від гніву, чуючи таке. Розходився і сам осавула Горобець.
– Хай спробує він, неприкаяний антихрист, прийти сюди; скуштує, чи буває сила в руках старого козака. Бог бачить, – казав він, зводячи догори прозорливі очі, – чи не летів я подати руку братові Данилу? Його свята воля! застав уже на холодній постелі, на котрій багато, багато полягло козацького люду. Зате хіба ж не гучні були поминки по нім? Чи хоч одного ляха випустили живого? Заспокойся ж, дитино моя! Ніхто не наважиться скривдити тебе, хіба що не буде ні мене, ані мого сина.
Скінчивши мову свою, старий осавула підійшов до колиски, і дитина, побачивши в срібному оздобленні червону люльку, що висіла в нього на ремінці, і гаман з блискучим кресалом, простягла до нього рученята й засміялася.
– Викапаний батько! – сказав старий осавула, знімаючи з себе люльку і віддаючи йому. – Ще в колисці лежить, а вже хоче люльку курити!
Тихо зітхнула Катерина і стала гойдати колиску. Умовилися ночувати гуртом, і трохи згодом поснули всі. Заснула і Катерина.
Надворі і в хаті все було тихо; не спали тільки козаки, що стояли на варті. Раптом Катерина, скрикнувши, прокинулась, а за нею прокинулись усі. “Його забито, його зарізано!” – кричала вона і кинулася до колиски.
Всі обступили колиску і скам’яніли від жаху, побачивши, що в ній лежало неживе дитя. Слова не вимовив жоден із них, не знаючи, що думати про цей нечуваний злочин.
XII
Далеко від українського краю, обминувши Польщу і дуже багатолюдне місто Лемберг, ідуть рядами високоверхі гори.
Гора за горою, наче кам’яними ланцюгами, оперізують вони праворуч й ліворуч землю і обковують її кам’яною товщею, щоб не проточилося шумливе і бурхливе море. Йдуть кам’яні ланцюги у Волощину і в Семигородську країну і скупчуються підковою між галицьким і угорським народом. Нема таких гір у нашому краї. Око не сміє оглянути їх; а на вершини деяких не заходила і нога людська. Чудовий і вигляд їх; чи не задерикувате море вибігло в бурю з широких берегів, вихром підкинуло потворні хвилі, і вони, скам’янівши, лишилися нерухомо в повітрі? Чи не зірвалися то з неба тяжкі хмари і завалили собою землю, бо й вони мають такий самий сірий колір, а біла верхівка сяє й іскриться на сонці? Ще до Карпатських гір почуєш руську мову, і за горами ще де-не-де озоветься неначе рідне слово; а там уже й віра інша, і мова інша. Живе там чималий народ угорський; їздить на конях, рубається і п’є не гірше за козака; а за кінську збрую і дорогі жупани не скупиться виймати з кишені червінці. Широчезні й великі є між горами озера. Наче скло нерухомі вони і як дзеркало відбивають в собі голі вершини гір та зелені їхні підніжжя.
Але хто серед ночі, зоряної чи темної, їде на величезному вороному коні? Який рицар нелюдського зросту скаче попід горами, над озерами, відбивається разом із велетенським конем своїм у нерухомих водах, і безкрая тінь його страшно ряхтить по горах? Сяє карбований обладунок; на плечі – спис; гримить при сідлі шабля; шолом насунено; вуса чорніють; очі закриті; повіки спущені – він спить. І, сонний, тримає поводи; і за ним сидить на тім самім коні хлопчик-паж, і також спить, і, сонний, тримається за рицаря. Хто він, куди, чого їде? – хто його знає! Не день, не два вже він переїздить гори. Блисне день, зійде сонце, його не видно; часом тільки помічали гірські люди, що по горах ряхтить чиясь довга тінь, а небо ясне, і хмаринки не пройде по ньому. А ледве споночіє, знову видно його, і відбивається він в озерах, і за ним, тремтячи, скаче тінь його. Уже проїхав багато він гір і виїхав на Криван. Від цієї гори нема вищої у Карпатах. Мов цар, здіймається вона понад іншими. Тут зупинився кінь і вершник, і ще дужче поринув у сон, а хмари, спустившись, закрили його.
XIII
“Тихо… тихше, бабо! не стукай так, дитя моє заснуло. Довго кричав син мій, тепер спить. Я піду в ліс, бабо! Та чого ж ти так дивишся на мене? Ти страшна: у тебе з очей випинаються залізні кліщі… ой, які довгі! і горять, мов вогонь! Ти, мабуть, відьма! Ой, коли ти відьма, то згинь звідси! Ти украдеш мого сина! Який безглуздий цей осавула: він гадає, що мені весело жити в Києві; ні, тут і чоловік мій, і син, хто ж доглядатиме за хатою? Я вийшла так тихо, що ні кіт, ні собака й не чули. Ти хочеш, бабо, стати молодою – це зовсім не важко: слід тільки танцювати. Глянь, як я танцюю… ” І закінчивши свою недоладну мову, уже танцювала Катерина, божевільно поглядаючи навсібіч і взявшись руками у боки. З вереском притупувала вона ногами; без міри і без такту бряжчали срібні підкови. Незаплетені чорні коси металися по білій шиї. Мов птах, без упину, летіла вона, розмахуючи руками й хитаючи головою, і здавалося, наче, знесилившись, вона впаде на землю або вилетить із цього світу.
Журно стояла стара нянька, і слізьми поналивалися її глибокі зморшки; важкий камінь лежав на серці у вірних хлопців, що дивились на свою пані.
Знемогла уже зовсім вона і мляво тупала ногами на одному місці, гадаючи, що танцює горлиці.
“А в мене намисто є, парубки! – сказала вона, нарешті, зупинившись, – а у вас нема! Де чоловік мій? – скрикнула раптом вона, вихопивши з-за пояса турецький кинджал. – О! Це не такий ніж, як треба! – При цьому і сльози, і сум показалися в неї на обличчі. – У батька мого серце далеко: він не дістане до нього. У нього серце із заліза виковане. Йому викувала одна відьма на пекельнім вогні. Що ж не йде батько мій? Хіба ж він не знає, що настав час заколоти його? Мабуть, він хоче, щоб я сама прийшла, – і не докінчивши, дивно засміялася. – Мені спала на пам’ять цікава подія: я пригадала, як ховали мого чоловіка. Адже його живого поховали… який сміх розбирав мене… слухайте! слухайте! – і, замість слів, почала вона співати:
Біжить візок кривавенький;
У тім візку козак лежить,
Постріляний, порубаний.
В правій ручці дротик держиті
З того дроту крівця біжить.
Біжить ріка кривавая.
Над річкою явір стоїть,
Над явором ворон кряче.
За козаком мати плаче.
– Не плач, мати, не журися!
Бо вже твій син оженився,
Та взяв жінку паняночку,
В чистім полі земляночку;
І без дверець, без віконець.
Та вже пісні вийшов кінець.
Танцювала риба з раком…
А хто мене не полюбить, трясця його матері!
Так переплутувалися в неї всі пісні. Вже і день, і два живе вона в своїй хаті і не хоче чути про Київ, і не молиться, тікає від людей, і зранку до пізньої ночі блукає по темних дібровах. Гостре віття дряпає біле лице і плечі; вітер куйовдить розплетені коси; торішнє листя шелестить під ногами її – ні на що не гляне вона. В той час, коли вечірня зірниця гасне і ще не з’являються зорі, не сяє місяць, а вже страшно стає ходити по лісу, по деревах дряпаються і хапаються за гілляччя нехрещені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві; з дніпрових хвиль вибігають юрмою дівчата, що загубили свої душі: волосся ллється з зеленої голови на плечі; вода голосно дзюрчить і стікає з довгого волосся на землю, і дівчина світиться крізь воду, неначе крізь скляну сорочку; вуста чудно посміхаються, щоки палають, очі виманюють душу… вона згоріла б від любові, вона зацілувала б… Тікай, хрещений чоловіче! вуста її – лід, постіль – холодна вода; вона залоскоче тебе і затягне в річку. Катерина не дивиться ні на кого, не боїться, безумна, русалок, бігає пізно з ножем своїм, шукаючи батька…
Рано-вранці приїхав якийсь гість, ставний із себе, в червонім жупані, і розпитує про пана Данила; чує все, утирає рукавом заплакані очі, знизує плечима. Він воював разом із покійним Бурульбашем; поруч билися вони проти татар і турків; чи чекав він, що такий кінець спіткає пана Данила. Розповідає гість ще багато чого іншого і хоче бачити пані Катерину.
Катерина спочатку не слухала нічого, що казав гість; наостанку стала, неначе розумна, вслухатися в його розмову. Він повів про те, як вони жили разом із Данилом, наче брат із братом; як сховалися раз під греблею від кримців… Катерина слухала і не зводила з нього очей.
“Вона відійде, – думали хлопці, дивлячись на неї. – Цей гість вилікує її! вона вже слухає, як розумна!”
Гість почав розповідати тим часом, як пан Данило, під час щирої розмови, сказав йому: “Дивись же, брате Купріяне, коли з Божої волі не буде мене на світі, візьми до себе жінку, і хай вона буде твоєю дружиною… ”
Страшно вп’яла в нього очі свої Катерина. “А! – скрикнула вона, – це він! це батько!” – і кинулася на нього з ножем.
Довго боровся той, силкуючись вирвати в неї ножа. Нарешті вирвав, замахнувся – і сталася жахливе: батько вбив божевільну дочку свою.
Здивовані козаки кинулися було на нього; та чаклун уже встиг скочити на коня і зник з очей.
XIV
За Києвом сталось нечуване диво. Всі пани і гетьмани збирались подивитися на це диво: раптом стало видно далеко у всі кінці світу. Вдалині засинів Лиман, за Лиманом розливалося Чорне море. Бувальці впізнали і Крим, що горою здіймався з моря, і болотяний Сиваш. Ліворуч видно було землю Галицьку.
– А то що таке? – розпитували, збігшися, люди в старих козаків, показуючи на сірі і білі далекі верхів’я, що мріли на небі подібно до хмар.
– То Карпатські гори! – говорили старі люди. – Між ними є такі, з яких споконвіку не сходить сніг, а хмари зупиняються й ночують там.
Тут з’явилось нове диво: хмари злетіли з найвищої гори, відкривши на верху її у всій рицарській зброї на коні чоловіка з заплющеними очима, і так його було видно, ніби стояв він близько.
Тут, серед здивованого і зляканого народу, один скочив на коня і, дико озираючись, ніби шукаючи очима, чи не женеться хто-небудь за ним, поквапливо щосили погнав свого коня. То був чаклун. Що ж так налякало його? З острахом вдивившись у чудного рицаря, впізнав він те саме обличчя, що некликане з’явилось йому тоді, коли він ворожив. Сам він не міг зрозуміти, чому все в ньому затремтіло і, боязко оглядаючись, понісся він на коні, поки не захопив його вечір і не виглянули зорі. Тут повернув він додому, мабуть, розпитати нечисту силу, що означає таке диво. Уже він хотів перескочити з конем через вузеньку річку, яка, мов рукав, виступала на дорогу, коли кінь враз зупинився, повернув до нього морду і – жах – засміявся! білі зуби страшно блиснули двома рядами в пітьмі. Дибки стало волосся на голові чаклуна. Дико закричав він і заридав, мов несамовитий, погнав коня просто до Києва. Йому ввижалося, що все з усіх боків бігло ловити його: дерева, обступивши темним лісом, неначе живі, киваючи чорними бородами і витягаючи довгі гілляччя, намагалися задушити його; зорі, здавалося, бігли попереду, вказуючи всім на грішника; сама дорога, ввижалось, летіла по його слідах.
Відчайдушний чаклун летів до Києва, до святих місць.
XV
Самотньо сидів у своїй печері перед лампадкою схимник і не зводив очей зі святої книги. Вже багато років, як він зачинився в своїй печері. Вже зробив собі з дощок труну, в яку лягав спати замість постелі. Закрив святий старець свою книгу і став молитись…
Раптом вбіг чудний, страшний на вигляд чоловік. Здивувався святий схимник уперше і відступив, побачивши такого чоловіка. Весь тремтів чоловік, мов осиковий лист, скошуючи дико очі; страшний вогонь полохливо сипався з очей; дріж наганяло на душу потворне обличчя його.
– Молись, отче! молись! – закричав він розпачливо, – молись за мою загиблу душу! – і гримнувся на землю.
Святий схимник перехрестився, дістав книгу, розкрив і нажаханий відступив назад, випустивши книгу.
– Ні, нечуваний грішнику! нема тобі прощення! тікай звідси! не можу я молитися за тебе!
– Ні? – закричав, мов божевільний, грішник.
– Дивись: святі букви у книзі налилися кров’ю… Ще ніколи в світі не було такого грішника!
– Отче, ти смієшся з мене!
– Геть, окаянний грішнику! не сміюся я з тебе! Страх мене охоплює. Не добре бути людині поряд із тобою!
– Ні, ні, ти смієшся, не кажи… Я бачу, як розсунувся рот твій: он біліють рядами твої старі зуби!..
І як скажений кинувся він – і вбив святого схимника.
Щось тяжко застогнало, і стогін перенісся через поле і ліс.
З-за лісу піднялися худі, висхлі руки з довгими кігтями; затряслися і зникли.
І вже ні страху, нічого не відчував він. Усе ввижалося йому якось невиразно: у вухах гуде, в голові стугонить, ніби з похмілля, і все, що є перед очима, вкривається ніби павутиною. Скочивши на коня, поїхав він просто на Канів, гадаючи звідти через Черкаси попрямувати просто до татар у Крим, сам не знаючи навіщо. їде він уже день, їде й другий, а Канева все нема. Дорога та сама; час би уже йому давно доїхати, але Канева не видно. Віддалік замиготіли маківки церков, але це не Канів, а Шумськ. Здивувався чаклун, побачивши, що заїхав зовсім в інше місце. Погнав коня назад до Києва, і через день побачив місто; але не Київ, а Галич, місто, ще далі від Києва, ніж Шумськ, і вже недалеко від угрів. Не знаючи, що робити, повернув він коня знову назад, та чує знову, що їде в протилежний бік і весь час вперед. Не могла б жодна людина в світі описати, що відбувалось у душі чаклуна; а якби він заглянув і побачив, що там відбувається, то вже не досипав би він ночей і не засміявся б ні разу. То була не злість, не страх і не люта прикрість. Нема такого слова на світі, яким би можна було його назвати. Його спопеляло, йому хотілося б увесь світ витолочити конем своїм, взяти всю землю від Києва до Галича з водами, з усім, і втопити її в Чорному морі. Та не через злість хотілося це йому вчинити; ні, сам він не знав чому. Весь здригнувся він, коли уже близько перед ним з’явилися Карпатські гори і високий Криван, що накрив своє тім’я, наче шапкою, сивою хмарою. А кінь нісся безупинно і вже біг він по горах. Хмари враз розійшлися, і перед ним з’явився в страшній величі вершник. Він намагається зупинитись, міцно натягає вуздечку; дико іржав кінь, підіймаючи гриву, і мчав до рицаря. Тут здається чаклунові, що все в ньому завмерло, що нерухомий вершник ворушиться і раптом розплющив очі; побачив чаклуна, що мчав уже до нього, і зареготав. Як грім, залунав дикий регіт по горах і відгукнувся в серці чаклуна, струснувши все, що було всередині його. Йому здавалось, ніби хтось дужий вліз у нього і ходив всередині нього і бив молотами по серцю, по жилах… так страшно відбився в ньому цей регіт!
Ухопив вершник страшною рукою чаклуна і підняв його в повітря. Умить помер чаклун і відкрив по смерті очі. Але був уже мрець і дивився як мрець. Так страшно не дивиться ні живий, ні воскреслий. Водив він навколо мертвими очима і побачив мерців, що повставали, від Києва, і від землі Галицької, і від Карпат, і мерці, як дві краплі води, подібні до нього.
Бліді, бліді, один від одного вищий, один від одного кістлявіший, оточили вони вершника, що тримав у руках страшну здобич. Ще раз зареготав рицар і кинув її у безодню. І всі мерці скочили в безодню, підхопили мерця і встромили в нього свої зуби. Ще один, від усіх вищий, страшніший від усіх, хотів підвестися з землі, та не міг, не в змозі був цього зробити: такий великий він виріс в землі; а якби підвівся, то перекинув би і Карпати, і Семигородську, і Турецьку землю; трохи тільки посунувся він, і пішов від того струс по всій землі, і багато всюди поперекидалося хат. І силу задавило народу.
Часто чути по Карпатах свист, ніби тисячі млинів б’ють колесами на воді. То в безпросвітній безодні, якої не бачила жодна людина, що боялася навіть пройти повз, мерці гризуть мерця. Нерідко бувало, що по всьому світу земля тряслася від одного краю до іншого: це ніби тому, як кажуть письменні люди, що десь є, недалеко від моря, гора, з якої вихоплюється полум’я і течуть вогненні ріки. Але старі люди, що живуть і в Угорщині, і в Галицькій землі, краще знають це і кажуть, що то хоче підвестися врослий у землю великий, великий мрець і трясе землю.
XVI
У місті Глухові обступили люди старця-бандуриста і вже близько години слухали, як сліпець той грав на бандурі. Ще таких дивних пісень і так гарно не співав жоден бандурист. Спочатку співав він про давню гетьманщину за Сагайдачного і Хмельницького. Тоді інші були часи: козацтво було в славі; топтало кіньми ворогів, і ніхто не смів посміятися з нього. Співав і веселих пісень старець і підморгував очима до людей, мов зрячий; а пальці з надітими на них кісточками літали, як мухи, по струнах і, здавалося, струни самі грали, а кругом народ, старі люди, похнюпивши голови, а молоді, звівши очі на старця, не сміли й шепнути проміж себе.
– Стривайте, – сказав старець, – я вам заспіваю про одну давню бувальщину.
Народ обступив ще тісніше, і сліпець заспівав:
“За пана Стефана, князя Семиградського, був князь Семиградський королем і в ляхів, жило два козаки: Іван та Петро. Жили вони так, як брат з братом. “Дивись, Іване, все, що здобудеш, – усе навпіл”. Як одному весело, весело й другому; якщо одному горе – горе обом; якщо одному здобич – здобич навпіл; коли один у полон потрапить, то другий продай все і дай викуп, а ні – то сам іди в полон. І, правда, все, що здобували козаки, все ділили навпіл: забирали чужу скотину або коней – все ділили навпіл.
* * *
Воював король Стефан із турчином. Уже три тижні воює він з турчином, а все не може його вигнати. А в турчина був паша такий, що сам з десятьма яничарами міг вирубати цілий полк. От і оголосив король Стефан, що коли знайдеться сміливець і приведе до нього того пашу живого чи мертвого, то він дасть йому одному стільки грошей, скільки дає на все військо. “Ходім, брате, ловити пашу!” – сказав брат Іван Петрові. І поїхали козаки, один в одну, другий в іншу сторону.
* * *
Чи зловив би ще Петро чи не зловив, а Іван уже веде пашу на аркані за шию до самого короля. “Славний козак!” – сказав король Стефан і звелів видати йому одному таку платню, яку отримувало все військо; і звелів наділити його землею там, де він захоче собі, і дати йому худоби стільки, скільки він схоче. Як отримав Іван платню від короля, то в той самий день розділив все нарівно між собою й Петром. Взяв Петро половину королівської платні, та не міг витерпіти того, що Іван здобув таку честь від короля, і затаїв глибоко в душі помсту.
* * *
Їхали обидва рицарі на даровані королем землі аж за Карпати. Посадив козак Іван із собою на коня свого сина, прив’язавши його до себе. Уже смеркалося – вони все їдуть. Хлопчик заснув; почав дрімати і сам Іван. Не дрімай, козаче, у горах дороги небезпечні!.. Та в козака такий кінь, що сам скрізь знає дорогу: не спіткнеться і не оступиться. Є між горами провалля, в тім проваллі дна ніхто не бачив; скільки від землі до неба, стільки до дна того провалля. А над самим проваллям дорога: двоє людей ще можуть проїхати, а троє – нізащо. Став обережно ступати кінь з козаком, що дрімав. Поруч їхав Петро, весь тремтів, затамувавши подих від радості. Оглянувся і зіпхнув названого брата в провалля; і кінь із козаком і дитиною полетіли в безодню.
* * *
Ухопився проте козак за гілляку, і сам тільки кінь полетів у безодню. Став він видиратися з сином за плечима угору: мало вже не дістався, підвів очі і бачить, що Петро наставив списа, щоб зіпхнути його назад. “Боже ти мій праведний! краще б мені не підводити очей, ніж бачити, як рідний брат наставляє списа, щоб зіпхнути мене назад… Брате мій любий, пробий мене списом, коли вже мені так написано на роду, але візьми сина! чим безневинний хлопчик завинив, щоб йому пропадати такою лютою смертю?” Засміявся Петро і штовхнув його списом; і козак із сином полетів на дно. Забрав собі Петро все добро і став жити, як паша. Табунів ні у кого таких не було, як у Петра, овець і баранів ніде стільки не було. І помер Петро.
* * *
Як помер Петро, прикликав Бог душі обох братів, Петра і Івана, на суд. “Великий грішник цей чоловік! – сказав Бог. – Іване! не виберу я йому скоро кари; вибери сам йому кару!” Замислився Іван, вигадуючи кару, і нарешті сказав: “Велику кривду вчинив мені цей чоловік: зрадив свого брата, як Юда, і відібрав у мене чесний мій рід і нащадків на землі! А людина без чесного роду й нащадків, мов насіння, що посіяли в землю, а воно пропало даремно в землі. Не зійшло – ніхто й не знатиме, що посіяне було насіння.
* * *
Зроби ж, Боже, так, щоб усі нащадки його не мали на землі щастя; щоб останній у роду був такий злодій, якого ще і не було на світі! І від кожного його злочину щоб діди і прадіди його не знаходили б спокою в трунах, та, терплячи муку, невідому на світі, вставали б з могили! А Юда Петро щоб не мав сили піднятися і через те терпів би муку ще гіршу! і їв би, як несамовитий, землю й корчився б під землею!
* * *
І коли настане час міри в злочинах тому чоловікові, підніми мене, Боже, з того провалля на коні на найвищу гору, і хай прийде він до мене, і кину я його з гори в найглибшу безодню, і всі мерці, його діди і прадіди, де б не жили вони за життя, щоб усі потягнулися з різних країв гризти його за ті муки, що він їм заподіяв, і вічно б гризли його, й нехай би потішився я, дивлячись на його муки! А Юда Петро щоб не міг підвестися з-під землі, щоб пнувся гризти й собі, але гриз би самого себе, а кості його хай росли б дедалі більші, щоб через те ще дужчим ставав його біль. Та мука для нього буде найстрашніша, бо для людини нема більшої муки, як хотіти помститися і не могти помститися”.
* * *
“Страшну кару ти придумав, чоловіче! – сказав Бог. – Нехай буде все так, як ти сказав, але й ти сиди вічно там на коні своїм і не буде тобі царства небесного, поки ти будеш сидіти там на коні своїм”. І те все так і сталось, як було сказано: і донині стоїть на Карпатах на коні дивний рицар і бачить, як в бездоннім проваллі гризуть мерці мерця, і чує, як мрець, що лежить під землею, росте, гризе в страшних муках свої кості і страшно струшує всю землю”…
Вже сліпець закінчив свою пісню; вже знову став перебирати струни; вже став співати смішних приказок про Хому та Ярему, про Скляра Стокозу… але старі й малі ще не могли очунятися і довго стояли, схиливши голови, роздумуючи про страшну стародавню подію.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Не одяг прикрашає людину а добрі справи.