Микола Лукаш – геніальний український перекладач
Реферат з української літератури
МИКОЛА ЛУКАШ-ГЕНІАЛЬНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАДАЧ
Лiтературне обдарування генiального українського перекладача-полiглота Миколи Олексiйовича Лукаша (19.12.1919 – 29.08.1988) визначилося i виявилося рано. Вiн зростав у збiднiлiй родинi, яка намагалася пристосуватися до нових умов пореволюцiйного iснування. Батько Олексiй Якович – колишнiй прикажчик купця Риндiна, скупника ткацьких виробiв, мати Васса Iванiвна – колишня служниця вiдомого в Кролевцi пана Рудзинського, вбитого пiд час революцiйних заворушень. Заповнюючи
У ранньому дитинствi Миколка завдавав клопоту батькам незвично довгою затримкою мовного розвитку – заговорив аж на п’ятому роцi вiд народження. Весь цей час ним посилено опiкувався рiдний
Пiд час навчання у молодших класах з Миколою трапилася неприємнiсть – вiд необережностi вiн впав з балкону другого поверху шкiльного примiщення i зламав ногу (потiм ту ж ногу буде двiчi поранено у вiйну i зламано наїздом автомобiля у Харковi в 50-х рр.). Лiкування було не зовсiм вдалим i затягнулося, вимушена малорухомiсть сприяла посиленiй увазi хлопчика до читання, самостiйної роботи з книгою.
Потяг до оволодiння мовами мав певну пiдтримку в родинному побутi. Тут добре пам’ятали бабусю i прабабусю родом з польської шляхти, мати Миколина мала подруг-єврейок i розмовляла на iдиш (на той час п’ята чи четверта частина населення Кролевця була єврейською, вiдповiдним i склад учнiв у школах). Старший брат Iван (1918-1943) у школi вивчав не нiмецьку, як Микола, а французьку, i брати “взаємно збагачувалися”. Мову ромiв Лукаш вивчив у циганському таборi, який розбив шатри на околицi мiста, навiть переклав для прибульцiв українську пiсню i проспiвав, а вдома українською – циганську пiсню; сестрам пороздавав списки циганських слiв з перекладом – щоб вивчали.
Коли прийшла пора вiршувати, Микола Лукаш цiлком природно звернувся до перекладу. Ось як вiн сам про це розповiв у останнiй з автобiографiй: “Вiршi писати почав досить рано. Запопавши до рук Карамзiнову “Историю государства российского” десь у п’ятому класi, я зробив для себе велике вiдкриття: виявляється, Пушкiн не сам “видумав” свого вiщого Олега, а черпав iз “преданий старины глубокой”. Натхнувшись тим же джерелом, я й написав свою першу баладу – про ослiплення князя Василька. В шостому-сьомому класах переклав кiлька дрiбних вiршiв Гейне, в дев’ятому з якоїсь читанки пiсеньку Гретхен, що ввiйшла без змiн у переклад “Фауста”. В останнiх класах школи та в студентськi роки я багато перекладав росiйських поетiв “срiбного вiку” – Блока, Брюсова, Бальмонта, Вяч. Iванова, Балтрушайтiса, Бєлого – то було для мене неабиякою школою осягнення поетичного ремесла” .
У дев’ятому класi М. Лукаш взяв участь у випуску шкiльної “Лiтературної газети” (1935) як її оформлювач, а ще через рiк створив разом iз В. Сухомлином, М. Сереженком Д. Овчаренком та М. Городиським лiтературне об’єднання “ЛIАСМО” – “Лiтературну асоцiацiю молодих” (Кролевець, 1936-1937). Лукаш заохочує товаришiв до перекладацтва, переважно як художник-оформлювач бере участь у створеннi рукописного журналу “LIASMO” (випущено 6 номерiв по 12 стор. кожний, формату шкiльного зошита; втрачений у роки вiйни). Сам вiн неохоче подає до “друку” свої поезiї, але майстернiсть у редагуваннi вiршованих творiв своїх товаришiв виявляє неабияку . Зокрема, пам’ять одного з них зберегла такi рядки з К. Д. Бальмонта в Миколиному перекладi :
Бачив ти кинжали давнього Толеда?
Кращих не побачиш, i шукать не варт.
На узорнiм лезi напис “Sin miedo”.
Будь завжди спокiйний, владний їхнiй гарт.
Про те, що Микола Лукаш багато написав про своє перше кохання, що цiлi сюїти поезiй присвячено однокласницi Валi Зелiнськiй, нiхто з найближчих друзiв не знав. Якимось чудом цi матерiали збереглися i шкiльнi зошити, помереженi нестiйким ще юнацьким почерком, зовсiм недавно, уже в нинiшньому тисячолiттi, вiднайшов у архiвi поета-перекладача лiтературознавець Л. Череватенко. На думку Комiсiї Нацiональної спiлки письменникiв України з творчої спадщини М. Лукаша, яку вiн нинi очолює, це поезiя високої проби, що заслуговує на публiкацiю. Микола Лукаш зберiг навiть пiдготовчi матерiали до чергових випускiв легендарного нинi “LIASMO”, листування з товаришами, їх поетичнi спроби.
Автор цих рядкiв намагався знайти першi публiкацiї вiршiв чи перекладiв М. Лукаша у довоєннiй перiодицi – кролевецькiй районнiй “Колгоспне село” та чернiгiвських обласних газетах. Марно. Тогочасним журналiстам часто було не до школярських поетичних спроб, тим бiльше перекладiв явно декадентських (тобто контрреволюцiйних) авторiв. А приєднуватися до хору панегiристiв “революцiйної доби” юнак не збирався. Вже на шкiльнiй лавi вiн спостерiгав за проявами “великого терору”: були заарештованi i пiдданi судилищу всi керiвники району, неодноразово повнiстю замiняли керiвництво райкому комсомолу. А в мiсцевiй газетi випускником-десятикласником мiг прочитати й такого шедевра недавнього неокласика Максима Рильського :
В СТО СОТ ОЧЕЙ ДИВИСЬ, НАРОДЕ!
У розцвiтаннi, у зростаннi,
Моя земля – країна Рад.
Тому лютує безнастанно
Цей чорний гад отруйних зрад.
В сто сот очей дивись, народе,
В сто сот разiв помнож свiй гнiв,
Щоб зруйнувати всi пiдходи
Вiтчизни пiдлих ворогiв!
М. Київ, 11 червня 1937 р.
Таким вважалось чи не найвище досягнення соцiалiстичного реалiзму в тогочаснiй українськiй радянськiй поезiї.
1937 р. М. Лукаш став студентом iсторичного факультету Київського унiверситету. Атмосфера столицi була грозовою i задушливою: арештовувалися кращi професори-iсторики, керiвники вузу. Ректором призначили колишнього шофера однiєї з харкiвських установ.
В унiверситетi дiяло лiтоб’єднання, готувався альманах з творiв юних авторiв. Нашi намагання побачити iм’я Лукаша-студента в матерiалах багатотиражки КДУ також закiнчилися нiчим. Микола був у близьких стосунках саме зi студентами-фiлологами, але публiкуватися явно не поспiшав. Мiж тим ще старшокласником вiн почав потроху перекладати “Фауста” Гете, продовжував це й у студентськi роки, про що свiдчив на схилi лiт: “Перед вiйною я зробив був повний переклад першої частини гетевого архiтвору, але все те пропало пiд воєнну завiрюху i робилось по вiйнi вже геть наново” . Про обставини тiєї “пропажi” Лукаш нiколи не розводився.
Ним оволодiвали задуми масштабнi, юнак готувався до працi в царинi рiдної культури грунтовно. Двадцятирiчним вiн зафiксував iнтерес до постатi Сервантесового “Дон Кiхота” :
Хто бiльше, хто менше – ми всi Дон-Кiхоти,
Самi собi створим своїх Дульсiней.
Хоч це нас вганяє в сердечнi сухоти,
Зате пiднiмає над рiвнем свиней.
Вiйна, проте, владно внесла корективи. Через поганий зiр i пошкоджену ногу Лукаш призову не пiдлягав, отже, працював на захiд вiд Києва на оборонних спорудах. Коли студентiв вiдпустили до унiверситету, його було вже евакуйовано до Харкова. Залишився без продуктових карток, приречений на голод. Пiшки дiстався до Кролевця. Який там подальший шлях на Харкiв, коли завойовники вже входили до рiдного мiста не iз заходу, а з пiвнiчного сходу…
У прифронтовому мiстi потрапив пiд ворожий авiаналiт i надовго злiг з тяжко пошматованою осколками ногою. Потiм майже два роки ходив з милицями. Що мiг робити цей iнвалiд у свої 22 роки? Мав один рiк учительського стажу (брав академвiдпустку в унiверситетi i працював у сiльськiй школi на Київщинi), але вчителi окупантам не були потрiбнi. А перекладачiв вони вишукували самi. I став Микола Лукаш працювати перекладачем у кролевецькiй сiльгоспкомендатурi за рекомендацiєю i пiд орудою його ж-таки шкiльних учителiв.
Кролевець було окуповано 728 днiв. Яких тiльки мов та дiалектiв не наслухався перекладач. Контакти з окупацiйними властями мали iталiйцi, мадьяри, румуни, австрiйцi, угорськi євреї. Як мiг, Лукаш допомагав бiженцям та оточенцям видачею довiдок на справжнiх бланках нiмецької адмiнiстрацiї. Iснують свiдчення, що “пiдказав” сiльгоспкомендантовi Брему iдею перетворити господарства району на базовi з вирощування кок-сагизу (каучуконосної рослини), що вимагало працi багатьох додаткових робочих рук. I тим врятував сотнi молодих селян вiд вiдправки в рабство до Нiмеччини.
Миколин друг дитинства i “лiасмовець” Василь Сухомлин недавно розповiв, що колишнiй кролевчанин Г. Рекуха, угнаний в Нiмеччину, повiдомив йому в 90-х рр., що вiд Лукаша одержувалися явки до зв’язкових пiдроздiлiв Української Повстанської Армiї в Захiднiй Українi з тим, щоб по дорозi до рейху бранцi втiкали i включатися у збройну боротьбу з окупантами. Чи це так i наскiльки так, важко перевiрити. Але показовим є факт, що вiдсоток кролевчан i жителiв навколишнiх сiл району в формуваннях УПА був набагато вищим, анiж вихiдцiв iз сусiднiх регiонiв Сумщини i Чернiгiвщини .
На схилi лiт Лукаш розповiв Михайловi Сереженку, що вiн пiдтримував зв’язки iз пiдпiльною групою В. К. Соловйова в Алтинiвцi, яку окупанти розкрили i всю знищили. Мiсцевим iсторикам-краєзнавцям, якi в 60-х рр. зiбрали було матерiали про цих героїв опору фашистам, було компетентно роз’яснено, що та група до комунiстичного пiдпiлля не належала . За зв’язок з пiдпiльниками арештували одного з найближчих друзiв Миколи Лукаша рокiв окупацiї, перекладача алтинiвського ландвiрту сiльгоспкомендатури Валентина Кулiнича, довели вину i засудили до страти, згодом вирок замінили на каторжні роботи в Німеччині. Звiльнений в ходi розгрому фашизму, вiн повернувся додому, одержав технiчну освiту, став доктором наук, фахівцем у галузі електротехніки.
Чи намагався Микола Лукаш взяти участь у лiтературному життi тогочасної доби? Чи подавав переклади художнiх творiв до численних українських видань, що iснували в окупованiй гiтлерiвцями Українi? Все це потребує подальших ретельних дослiджень. Поки що нам не вдалося виявити навiть газети “Кролевецькi вiстi”, яка випускалася в роки окупацiї 1941-1943 рр. Скорiш за все Лукаш продовжував залишатися таким же обережним, як i в шкiльнi та студентськi роки.
Коли на початку вересня 1943 р. окупанти повтiкали з Кролевця, Микола Лукаш залишився. Вiн не вiдчував за собою вини перед рiдним народом. З’явився у вiйськкомат до призову. Пройшов так звану “фiльтрацiю”. 16 листопада 1943 р. був мобiлiзований до армiї i служив до листопада 1945 р. у батальйонi аеродромного обслуговування в Харковi спочатку стрiльцем, а потiм писарем.
Сам Лукаш дуже неохоче згадував про солдатську службу 1943-45 рр., але в свiдченнях його старшої сестри Г. Кравченко та друзiв-кролевчан є iнформацiя про участь його у форсуваннi Днiпра, коли з великого гурту на човнi, яким переправлялися, живими залишилися лише двоє, про нове поранення в скалiчену ногу , про те, що доводилося i там перекладати як з нiмецької, так i з латиської, литовської i естонської мов . Важливим вважаємо свiдчення сестри про перекладацьку роботу Миколи Лукаша в органах репатрiацiї нiмецьких вiйськовополонених до фатерланду ; документального пiдтвердження цього повiдомлення ми не маємо.
Пiсля демобiлiзацiї в листопадi 1945 р. вчорашнiй солдат на день-два приїхав до Кролевця i вiдразу повернувся до Харкова – вирiшив продовжувати навчання вже не на iсторичному факультетi столичного унiверситету (знав, що пiдокупацiйе перекладацтво закрило йому дорогу до “iдеологiчної” освiти), а на факультетi французької фiлологiї Харкiвського педагогiчного iнституту iноземних мов. Блискуче закiнчив його за два роки, виявивши здiбностi i до викладацької, i до наукової роботи. Про харкiвський перiод дiяльностi Миколи Лукаша з анкетних даних знаємо лише таке:
06.1947 – 09.1948. Викладач Харкiвського педагогiчного iнституту iноземних мов.
09.1948 – 09.1949. Перекладач при УкрНДI лiсового господарства, Харкiв.
09.1949 – 09.1951. Викладач англiйської i нiмецької мов у Харкiвському сiльськогосподарському iнститутi.
11.1950 – 09.1953. Викладач французької i нiмецької мов у Харкiвському державному унiверситетi.
Як бачимо, термiни перебування на посадах у Миколи Лукаша були нетривалими. Бездоганне знання багатьох мов робили його, здавалось би, незамiнним у навчальному процесi, але… Недавнє минуле цупко тримало його в своїх обiймах. Списки викладачiв iноземних мов у тi роки подавалися у вiдповiдний вiддiл ЦК КП(б)У (а також, неодмiнно, – до “органiв” полiтичного нагляду i стеження за неблагонадiйними) i в списках тих було передбачено графу про факт перебування в роки вiйни на окупованiй територiї. Наше намагання знайти данi про Лукаша в тих “партiйних” списках виявилися марними. Отже, найталановитiшого i перспективного викладача не зараховували на штатнi викладацькi посади i вiн був змушений перебиватися погодинними нестабiльними i невеликими (бо наукового ступеня i вченого звання не мав) заробiтками. До того ж i жити пiсля закінчення інституту та виселення з інститутського гуртожитку було нiде.
Микола Лукаш намагався вирватися з того зачарованого верховодами тоталiтарного суспiльства життєвого кола. Написав дисертацiю з iсторичної граматики французької мови. Наукова робота (вiрнiше, особистiсть автора) викликала спротив на кафедрi. Лукаш спалив пiдготовлений текст дослiдження . є пiдстави твердити, що вiн намагався реалiзуватися як вузiвський викладач-українiст – близько 1952 р. читав курс стилiстики української мови студентам редакторського факультету Українського полiграфiчного iнституту iм. I. Федорова у Львовi .
I працював, працював до самозречення. Вiдновлював втрачений у вiйну переклад “архiтвору” Й. В. Гете – “Фауста”, виношував iншi масштабнi задуми. Його робочим мiсцем в рiзний час стали кiмнатка на двох у студентському гуртожитку, “куток” на Журавлiвцi, канапа, надана на нiчний час у кабiнетi директора НДI лiсiвництва, “власний” столик у науковiй бiблiотецi iм. В. Короленка, де вiн зробився завсiдником…
Про найближче харкiвське оточення Миколи Лукаша вiдомо небагато. Мабуть саме наприкiнцi 40-х чи на початку 50-х рр. вiн заприязнився з Iваном Вирганом. °х могли зблизити й спiльнi лексикографiчнi iнтереси. Бухгалтером на Харкiвському пiдшипниковому заводi до 1956 р. працював Василь Мисик , у спiвавторствi з яким пiзнiше було укладено два видання книги перекладiв iз Р. Бернса.
Микола Лукаш прагнув вiдновити зв’язки з унiверситетськими друзями. В Києвi не пiзнiше кiнця 1948 р. зустрiвся з академiком М. Калиновичем, розповiв про переклад “Фауста” i викладацьке поневiряння. Михайло Якович порадив влаштуватися на будь-яку роботу i завершувати переклад, обiцяв розповiсти про Лукаша своєму друговi Максиму Рильському . Невiдомо, чи встиг це зробити Калинович, бо невдовзi помер.
Про обставини надходження рукопису перекладу “Фауста” до М. Рильського, знайомства з ним i передачi до видавництва як анонiмного писали багато авторiв. Бiльшiсть з них не датує подiї, або вiдносить її до 1952 р. Мiж тим маємо документальне свiдчення – лист Рильського до Харкова, датований сiчнем 1950 р. Поет-академiк повiдомляв Лукашевi, що переклад “Фауста” зацiкавив його i що рукопис передав до Держлiтвидаву .
Рецензування “архiтвору” Гете йшло важко. Найдовше рукопис затримався у Л. Первомайського – ледь не три роки, – який, зрештою вiдмовився його рецензувати. Несприйняття принципiв перекладу, запропонованих М. Лукашем, визнаний авторитет оприлюднив лише в статтi 1966 р. . Але рецензування все-таки мало мiсце i перекладач мусив реагувати на зауваження. Вже в 90-х рр. було опублiковано листа 1952 р. до видавництва з приводу критичних закидiв щодо вживання архаїзованої лексики. Згодом цi зауваження були вiднесенi публiкаторами до 1980 р. i атрибутованi як вiдповiдь на критику В. Коптiлова .
На початку 50-х рр. М. Лукаш “наїздами” бував у столицi. Вже грунтовно зазнайомився iз Максимом Рильським, видавничими працiвниками, зокрема, вiдомим перекладачем Миколою Терещенком. Тодiшнiй редактор Держлiтвидаву поет Олесь Жолдак, виступаючи в Будинку лiтераторiв на творчому вечорi з нагоди 80-рiччя М. Лукаша (грудень 1999 р.), згадував, як розповiв про нiкому з видавцiв невiдомого автора з Харкова своїй дружинi євi Нарубинiй i швидко з’ясувалося, що йдеться про її однокурсника довоєнних унiверситетських часiв.
Микола Лукаш намагався опублiкуватися також i в журнальнiй перiодицi. Подав добiрку поезiй до “Днiпра”, але iм’я автора викликало в редакцiї певну засторогу: наприкiнцi 1946 р. там було вмiщено вiрша “Велика вахта” , де славився “вождь усiх народiв” Сталiн, який безсонними ночами вершить iсторичну мiсiю. Автор з м. Старобiльська, недавнiй в’язень гiтлерiвських концтаборiв, невдовзi був репресований i сталiнським режимом, запроторений до ГУЛАГу. Отже, його iм’я i твори стали забороненими. Iван Савич (Лук’яненко) не знав, що в лiтературу входить його довоєнний однокашник Микола Лукаш i прибрав собi такий псевдонiм. Поки це було усвiдомлено й журналiстами “Днiпра”, спливло чимало часу. I. Савич твердить, що зрештою добiрка вiршiв справжнього Миколи Лукаша виявилася надрукованою , але нам тих публiкацiй знайти не пощастило. З мемуарного свiдчення неясно також, чи була надiслана до “Днiпра” поезiя оригiнальна, чи перекладена.
Редактор вiддiлу перекладiв з французької Держлiтвидаву О. Жолдак знав i можливостi, i працездатнiсть свого друга, здатнiсть його роками працювати “в стiл”. Так, у листi до єви Нарубиної вiд 31 грудня 1951 р. Лукаш принагiдно наводить щойно виконаний ним переклад вiрша Христо Смирненського “Десять заповiдей” , якого за життя перекладача так i не було оприлюднено. Та й знаменитi “Червонi ескадрони” того ж автора з’явилися вперше в лукашевому перекладi лише 1958 р. , а бiльш повна добiрка поезiй – ще через п’ять рокiв .
Коли 1952 р. з’явилася нагальна потреба термiново i якiсно перекласти українською роман Андре Стiля “Перший удар” (твiр головного редактора комунiстичної газети “Юманiте” висунули на здобуття Сталiнської премiї, шо стало формою фiнансової пiдтримки зарубiжного видання), замовлення дали Лукашевi. За задумом “директивних органiв” широке видання творiв паризького лiтератора мало на метi посилення легальної гонорарної пiдтримки комунiстичної преси Францiї Радянським Союзом i київське видавництво мало подбати про найякiснiше виконання завдання.
Але в Харковi, де зовсiм iнакше сприймали Лукаша, на завадi став певний спротив на унiверситетськiй кафедрi, де в цей час працював молодий викладач – адже термiнова робота вимагала багато часу. Проте “директивний” дзвоник з Києва забезпечив перекладачевi повне сприяння . Книга вчасно побачила свiт i саме нею дебютував як перекладач Микола Лукаш . Тодiшнiй редактор видавництва Микола Борозна в розмовi з нами повiдомив, що Лукаш переклав i наступнi частини роману А. Стiля. Але суспiльна атмосфера 1953 р. (смерть диктатора i боротьба за владу серед його комунiстичних спадкоємцiв) не сприяла продовженню видавничого проекту. Бiльше того, в українськiй перiодицi нами не виявлено жодної рецензiї на україномовний переклад книги французького публiциста, хоча рецензiй на росiйськомовнi переклади (журнальнi й окреме видання) не бракувало.
Того ж року в Держлiтвидавi з’явилися iншi переклади Миколи Лукаша: з росiйської – оповiдання “Сторож” у 16-томнику Максима Горького , з болгарської – оповiдання Елiна Пелiна “Вiтряк” , з нiмецької – 11 творiв Вiктора Гюго для книжки вибраних поезiй . 1954 р. у видавництвi “Молодь” вийшла книга вiршiв болгарських поетiв “Свiтло над Болгарiєю”, яка мiстить перекладений Лукашем твiр Пантелея Матеєва “Смерть партизана” . Як бачимо, на першому етапi входження до професiйної лiтературної дiяльностi Микола Лукаш зовсiм не сахався перекладу творiв яскраво революцiйних, наснажених комунiстичною iдеологiєю.
З полiпшенням матерiального становища пiсля одержання перших же гонорарiв вiд столичних видавництв Микола Лукаш назавжди полишає педагогiчну роботу, повнiстю вiддається лiтературнiй творчостi. Але його власнi творчi iнтереси потребували iншої тематики та iншого iдейного спрямування.
В спогадах про зустрiчi з М. Лукашем кiнця 60-х – початку 70-х рр. Валерiй Шевчук переконливо доводить, що молодий письменник пробував себе в прозi. Ось це мемуарне свiдчення: “… До нього потрапила моя повiсть “Iлля Турчиновський”, яку я написав 1968 року, i вона певний час ходила по руках. I от одного разу вiн прийшов до мене додому, принiсши машинописа тiєї повiстi. Ми поговорили про те i се, вiн стримано твiр похвалив, глянув на мене коротко i сказав:
– Хочу тобi признатися в однiй речi, – сказав якось знiяковiло. – Колись пiсля вiйни я написав подiбну повiсть, але спалив.
– Але як це могло статися? – вигукнув я зчудовано.
– Дурний був! Тепер уже бачу: був дурний! – сказав вiн i опустив голову.
Цей епiзод був настiльки разючий, що й досi його яскраво пам’ятаю. Мав тодi невiджалований жаль, i досi його маю, бо в тому далекому вогнi згорiв можливо безпорiвняний прозаїк Микола Лукаш, адже признався тодi ж таки, що бiльше прози не писав” .
Але повернімося знову до 50-х. Тодi ж Микола Лукаш стрiмко увiйшов до українського мовознавства, виступив 1954 р. iз рецензiями на найвагомiшi академiчнi лексикографiчнi працi . Iсторiограф вiтчизняної лексикографiї П. Й. Горецький поставив їх поруч iз працями академiка В. В. Виноградова , неодноразово високо вiдгукувався про участь Лукаша в обговореннi й рецензуваннi лексикографiчних дослiджень Максим Рильський .
Видавництво “Молодь” звернулося з пропозицiєю перекласти з iспанської вiршi для книги Мiгеля де Сервантеса Сааведри “Дон Кiхот Ламанчський”, яка в перекладi з росiйської В. Козаченка i є. Кротевича з’явилася друком 1955 р. . Одночасно молодий перекладач дебютував як дитячий письменник, переклав з iталiйської книжку Джаннi Родарi “Малим i старим про Iталiю i Рим” , а з сербо-хорватської казку Володимира Филиповича “Зайчик-Рябчик” . Журнальними публiкацiями заявив першi переклади Роберта Бернса (з англiйської? з шотландської?), сатиричної публiцистики Гайнрiха Гайне . Низку перекладiв включено до “Вибраних творiв” Г. Гайне . А ще ж “Мадам Боварi” Гюстава Флобера , переклади з Адама Мiцкевича для двохтомника “Вибаних творiв” .
Та найвищою втiхою стало побачити в розкiшному виданнi омрiяного i вистражданого повного “Фауста”. Вiд задуму до втiлення минуло майже два десятилiття . Перекладач “архiтвору” Й. В. Гете Микола Лукаш вiдразу увiйшов до елiтарного кола українських лiтераторiв як дiяч нацiонального вимiру.
Генiальнiсть Лукаша виявлялася ще й у тому, що всi переклади здiйснювалися ним без звичних навiть для “метрiв” українського художнього перекладу пiдрядникiв – безпосередньо з оригiналів творiв. На початку 1956 р. ще недавно нiкому не вiдомого харкiвського перекладача було запрошено зробити спiвдоповiдь про стан перекладiв iз захiдноєвропейських лiтератур на республiканськiй нарадi перекладачiв . Незабаром Миколу Лукаша прийняли до Спiлки письменникiв України за рекомендацiями М. Рильського, Л. Первомайського, М. Пригари, М. Терещенка . Вiн набув статусу визнаного лiтератора, назабаром (1958 р.) змiг переселитися до Києва.
Лiтературне i культурне життя столицi України кiнця 50-х – половини 60-х рр. неможливо уявити без Миколи Лукаша. Роки суспiльної “вiдлиги” сповна використанi ним для розвитку рiдної мови, утвердження повноцiнностi українського слова в контекстi всесвiтньому. I це має стати предметом нових культурологiчних дослiджень.
Література
1. Лукаш М. О. Автобiографiя. 13.03.1956 р. // Центральний державний архiв-музей лiтератури та мистецтва України (ЦДАМЛМУ). – Ф.590, оп.2. – Спр.561. – Арк. 4.
2. Лукаш М. О. Автобiографiя. 10.11.1986 р. // ЦДАМЛМУ. – Ф.590, оп.2. – Спр. 561. – Арк.22.
3. Там же. – Арк. 22-22 зв.
4. Сереженко М. Г. ЛIАСМО // Архiв сiм’ї М. Г. Сереженка в м. Кролевець. – Арк. 2, 7-8.
5. Сереженко М. Г. ЛIАСМО // Архiв сiм’ї М. Г. Сереженка в м. Кролевець. – Арк. 12.
6. Рильський, Максим. В сто сот очей дивись, народе! // Колгоспне село. – Кролевець, 1937. – N 97. – 18 червня. – С.1.
7. Лукаш М. О. Автобiографiя. 10.11.1986 р. // ЦДАМЛМУ. – Ф.590, оп.2. – Спр. 561. – Арк. 22-22 зв.
8. Черняков Б. Новi знахiдки рукописної Лукашiани // Лiтературна Україна. – К., 2000. – N 33. – 16 грудня. – С.8.
9. Сергiйчук В. В УПА – вся Україна // Вiйсько України. – К., 1993. – N 6. – С.78-80. В облiкових картках на 1305 осiб близько 30 – на вихiдцiв з Кролевеччини.
10. Сереженко М. Г. Лукаш Микола Олексiйович. 1988 // Архiв сiм’ї М. Г. Сереженка в м. Кролевець. – Рукопис. – С.39; Сереженко М. Г. Дон Кiхот // Там же. – С.10-11.
11. Данi мобiлiзацiйних спискiв Кролевецького райвiйськкомату повiдомив учитель-краєзнавець Ф. С. Яковенко у серпнi 2000 р. М. О. Лукаш значиться за ними студентом сiльськогосподарського iнституту. Дiяльнiсть Лукаша за два з половиною мiсяцi з моменту звiльнення мiста до мобiлiзацiї потребує додаткового уточнення.
12. Кравченко Г. О. Про М. О. Лукаша: Спогади сестри / Запис Б. I. Чернякова. Серпень 2000 // Архiв автора.
13. Сереженко М. Г. Дон Кiхот // Архiв сiм’ї М. Г. Сереженка в м. Кролевець. – Рукопис. – С.25.
14. Кравченко Г. О. Про М. О. Лукаша: Спогади сестри / Запис Б. I. Чернякова. Серпень 2000 р. // Архiв автора.
15. Лукаш М. О. Анкета. 13.03.1956 р. // ЦДАМЛМУ. – Ф.590, оп.2. – Спр. 561. – Арк. 2 зв.
16. Повiдомлення В. I. Сухомлина (н. 1918) – друга дитинства i юностi М. О. Лукаша, члена ЛIАСМО, кролевецького поета i журналiста; квiтень 2000 р.
17. Повiдомлення доктора фiлологiчних наук професора М. Д. Феллера, який 1952 р. другокурсником УПI слухав цей лекцiйний курс М. О. Лукаша. Лектор був представлений студентам директором iнституту В. Г. Шпицею як “вiдомий перекладач”.
18. Костюк, Григорiй. Василь Мисик // Костюк Г. Зустрiчi i прощання: Спогади. – Едмонтон: Канадський iн-т укр. студiй Альбертського ун-ту, 1987. – Кн.1. – С.333.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Моя душа це храм чи купа цегли.