Микола Руденко – Час пливе, а я живу, як тінь
Час пливе, а я живу, як тінь.
Мертво в душах, порожньо і глухо.
Жду не лицарів, але прозрінь –
Пломінкого воскресіння духу.
Дух, що воскресає з небуття,
Хай гранують зорі – ювеліри.
Бо навчило нелегке життя
Гордим лицарям не йняти віри.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Микола Руденко – Читачам поезії Не шукайте родзинок, читаючи вірші.- Так лиш діти примхливі розжовують здобу. Члени вашого тіла не кращі й не гірші – Просто разом вони творять вашу особу. Хліб – не хліб, якщо зліплений він Із родзинок – Ти голодний залишишся в хлібному морі. Навіть Всесвіт безмежний ніколи б не виник, Якщо зорі лишити – самі тільки […]...
- Микола Руденко – Моя схованка Я живу, як в колодязі: Бачу лиш зорі, Котрі кличуть мене, Щоб не спав уночі. Зодягаюсь хапливо. Ще темно надворі. Крадусь так, Щоб не вгледіли наглядачі. І в каптьорці пишу – Там, де сушать онучі. Ні, не можна, Не можна заснути мені: Десь попереду струси – Вони неминучі. А поки що півлюдства Хропе уві сні. […]...
- Микола Руденко – Голос За вікном – ліхтар. А тут навколо Світла й сутінків жовтава гра. Що це – знову спізнююсь до школи?. – Сину, прокидайся. Вже пора. І холодний піт. І так неждано Порадієш: це лише у сні. А чого б радіти? Що не дано Знов побігти в школу по стерні?.. Йду свого довершувать урока: Слід хоча б […]...
- Микола Руденко – Небо, страждаючи, зорі народить Небо, страждаючи, зорі народить, Муками струсів наповниться Вічність. Мудре страждання облагородить Наших незрілих думок пересічність. Райдуга, мов терези всесвітні, На тарілках неземної роботи Білі сади розгойдавши у квітні, Виважить наші гріхи і скорботи. Краплі світанків заграють у листі, В хмарах відчиняться брами сині. Будемо світлі, будемо чисті – Ніби народжені тільки нині. Там, поза хмарами, […]...
- Богдан Лепкий – Час рікою пливе ЧАС РІКОЮ ПЛИВЕ Час рікою пливе… Я побачив тебе На проході в міськім огороді. І дивився, дивив, Довго очі трудив, Бо пізнати чомусь було годі. Та ж стать рівна, струнка, Та ж голівка мала, Очі сиві палкі, говірливі, Лиш уста мов не ті, Мов чужі, не твої, Маломовні, сумні, нещасливі. Ті дрібонькі уста, Що мов […]...
- Микола Вінграновський – І липи темна тінь І липи темна тінь, горіха тінь прозора… В мені озвалося сріблясто-голубим, Коли учора, вчора-ізвечора На сизім вогнищі дрімав між нами дим, І шепітливі руки говорили До рук моїх в солонім забутті, І говорило поле, і могили, І я казав собі у темноті: Не назову тебе. Хоч знаю, Що прийде час і назову. І від дунаю […]...
- Микола Руденко – Місячна ніч Ці сині тіні на снігу, Ці неяскраві тіні Таку породжують жагу, Немов при сотворінні. Здається, тиша загримить На світу половину – І з тіней місячних за мить Все виникнуть повинно. Єдиний дух, носій жадань, Розіллється усюди. А плоть не знатиме страждань, Бо плоті там не буде. Душа полине в безмір літ За речовим порогом – […]...
- Микола Руденко – Кривда Десь, може, в Африці, а може, в Україні, У затінку від пальм чи то від колосків Серед дівочих мук в німому голосінні Почули зорі скаргу із віків. Світила бачили, як рушили солдати, Співаючи бездумне тра-ля-ля. А тіло дівчини, її подерті шати Оплакувала скривджена земля. Вщухають постріли, змовкає лайка п’яна. В очах кровава синь розгойдано пливе. […]...
- Микола Руденко – дороги Молюся вам, оті дороги, Донецькі, чорні, кам’яні, Що ранили дитячі ноги І лікували у стерні; Отим стежкам, які водили По мінах у ворожий тил, Щоб вибухав, де ми ходили, Живий бузок, а не тротил. Тепер оте напівдитяче, Окопне, давнє, лісове Сопілкою у грудях плаче, Сльозою по щоці пливе… Молюся вам, дороги пізні, Де радість є […]...
- Микола Руденко – дихайте на вікна Дихайте на вікна, Сковані морозом, Бо загине вік наш І зав’яне розум – Дихайте на вікна, Сковані морозом. Тільки сила духу Явить сонце в хату, Прожене наругу Й темряву пихату – Тільки сила духу Явить сонце в хату....
- Микола Руденко – Безмежність бачити не можна Безмежність бачити не можна. Але й обмеженість на око Так давить, що клітина кожна Бунтує і щемить жорстоко. Ці стіни тиснуть, мов лещата, На груди сунуться зловісно. Душа ось-ось почне кричати, Що тісно їй, до болю тісно. І хоч, здається, є для тіла Той спокій, про який ти марив, – Душа не спокою хотіла: Їй […]...
- Іван Франко – “Чи олово важке пливе у моїх жилах… “ Чи олово важке пливе у моїх жилах Так сонно, звільна, зимно замість крови? Чи мізку рух чия рука спинила І бистрий потік мислей загатила, Вгасила іскру дотепу й розмови? Так важко, звільна хвиль, годин і днів Повзуть безбарвні, непроглядні стада! І дух у тілі, бачиться, зомлів, Мов в купелі пливак відважний ослабів І тисне к […]...
- Микола Вінграновський – Щока та тінь, та тінні очі Щока та тінь, та тінні очі, І ми самі на самоті… І дощ цілує опівночі Кульбаби очі золоті. Десь кінь ірже – його не чути, Десь хтось іде – його не знать. Тебе любити – не збагнути, Прощанням щастя доганять… Не все те є, що мало бути, Бо й щось до нас було-збуло. Але в […]...
- Микола Руденко – Коли відлунює твій кожен крок Коли відлунює твій кожен крок І щось таємне мариться деревам, Ти чув сріблистий передзвін зірок В морозну ніч у небі кришталевім? Нехай ти сам ідеш, нехай нема Ні хати, ні душі над берегами, Та зорі є – тож скаржитись дарма: Вони дзвенять у тебе під ногами. Дзвенять у соснах і в твоїй сльозі,- Дзвенять, неначе […]...
- За сонцем хмаронька пливе (скорочено) – Шевченко Тарас За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою. Мов мати дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З Богом заговорить… А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу, Й не […]...
- Микола Руденко – Сонячний вітер Сонце постійно випромінює в космічний простір Усті потоки атомних часток, їхній рух називається Сонячним вітром. (Iз підручника) Ой ти, Земле, нещасна матінко, Як нам зимно в німому затінку Від штиків за дротами колючими Та від мертвих дерев попід кручами! А за хмарами – десь понад нами – Лине, лине сонячний вітер. Снять сузір’я космічними снами, […]...
- Микола Руденко – Слова, накидані докупи Слова, накидані докупи,- Давно вже справа не нова. Передусім, які слова – Вони живі чи тільки трупи? П’яненькі лірники-поети Співають нам про зло й добро. Але приймають за дніпро Холодний плин німої Лети. Пливе по річці мертве слово. Кричить модерний віршобай: – О милий Боже, видибай! Ген сяє храм злотоголово… Він справді сяє многі літа,- […]...
- Микола Вінграновський – На синю синь води лягла від хмари тінь На синю синь води лягла від хмари тінь, Посумувала хмара за собою. До вечора іде, холонучи, теплінь І тулиться до каменя щокою. Складались два крила, вже поночі, під лист, Туман тулився при долоні вогко. Щось далечі було… терново світ наливсь… Земля і Місяць вдвох дивились око в око… Стопа в стопу ступав за родом рід. […]...
- Микола Руденко – Новорічне Скінчився рік. Раз мислю, то живу. Іду по колу повз казарми кляті, Долаючи хурделю снігову У зеківському чорному бушлаті. Той самий ліс. І вишки. І паркан. Ті ж самі люди. І те ж саме чтиво. Немов заїло плівку – й на екран Той самий кадр лягає з об’єктиву. Десь дія проектується із надр, Що пеклом […]...
- Микола Руденко – В передчутті божественної миті В передчутті божественної миті Ми мусимо іти на каяття, Щоб наші душі, правдою умиті, Наповнилися Світлом за життя. Тож каюсь самовіддано і ревно (Бо зрештою пізнав свою мету) За кожен день, прогаяний даремно, За духу довгочасну сліпоту. Я каюсь, по-синівському уклінно За те, що, вірячи в чужих химер, Не всім єством служив тобі, Вкраїно, І […]...
- Микола Руденко – Скінчилось літо Скінчилось літо. Шелестять дощі Холодні – без веселок та без гроз, А завтра на стави і на кущі Змертвілим птахом упаде мороз. І паморозь, немов могильна сіль, Скує у лузі голі дерева. І тільки вогники далеких сіл Підкажуть, що земля іще жива. Я жадібно ті вогники ловлю І розмірковую в осінній млі, За що крилату […]...
- Микола Руденко – З долини, де часу воли ліниві З долини, де часу воли ліниві Гойдали Розум в тихому візку, Пішов орач на галактичні ниви, Де зорі – ніби зерна в колоску. А телескопів лупоокі вежі Ворушаться у темряві нічній: Невже Земля самотня в цім безмежжі І цілий світ належить тільки їй? Невже увесь той шал, усі стихії Гриміли задля того у віках, Щоб […]...
- Микола Руденко – Поезія – не жарт Поезія – не жарт… Вона – Це теж космічна битва. Вона і мати, і жона, Присяга і молитва… Є тіло, розум і душа – І все це прагне руху. Поезія для нас лиша Живі кристали духу. І кожен отакий кристал – Не паперовий клаптик: У кім вогню астральний шал, Зародження галактик. Якщо серед нових машин […]...
- Микола Руденко – Які ж ви смішні, їй-богу Які ж ви смішні, їй-богу, Із вашими орденами! Чи хтось опромінить дорогу Ліврейними галунами? Чи зможе безликий чиновник Талант начепити на груди?.. Ту славу, як вутлий човник, Відкинуть майбутні люди. Ні світла у неї, ні духу. (Цього ж вам не видавали!) Ні доброї сили для руху Через гірські перевали. Залишиться той, хто зуміє Створити вселюдську […]...
- Микола Руденко – Знову сонце зійшло Знову сонце зійшло, День прибув… Як мене не було, Де ж я був? Мабуть, жив у зорі – В напівсні; Чи в дубовій корі, Чи в зерні. Вітер хмари жене. Дощ іде. Як не буде мене, Буду де? Мабуть, в Сонце піду – До братів, І усе там знайду, Що хотів. Що хотів, що бажав, […]...
- Микола Руденко – Голос трав Після стін, котрі пам’ять обтяжують, наче Гніт пекельний, що здавлює дух, Скільки ніжності в мене до тебе, будяче, І до тебе, вульгарний лопух. І до тебе, спориш. І до тебе, кропиво. Ніби всі ви – найближча рідня. Разом з вами до мене вертається диво – Щедра спека донецького дня. І південних степів невибаглива парість, Що […]...
- Микола Руденко – Помру і нерозгаданим лишиться Помру – і нерозгаданим лишиться, Чого приходив я у світ земний. Уже на інших людях окошиться Загадок і запитань рій сумний. Тополя над криницею ростиме, Акації цвістимуть на горбах. Веснянкувата дівчина нестиме Смак першого цілунку на губах. Хтось клятву під калиною забуде – Його на інші коси повело. І все так само попід сонцем буде, […]...
- Микола Руденко – Моє царювання Караюся змалку: чому я такий? Навчитися б те говорити, що треба, Заради домівки, де хлібець легкий, Де падає манна з ласкавого неба. Мій спокій беріг би червоний квиток, До мене б горнулися діти й онуки. І мав би на старість почесний куток – Не табірні нари, Не карцерні муки. Та все ж, коли час мій […]...
- Микола Руденко – Стало слово моє земним Стало слово моє земним, У клубочок згорнулася мрія. Як не бийся, а жодна із рим Занебесним теплом не гріє. А колись же було, було… Я, розсунувши неба клаптик, Брав для віршів живе тепло Із далеких галактик. Нині вірші – не Божий дар. Замішавши ромашки й блавати, Кожен другий чи третій школяр Вміє грамотно зримувати. Буде […]...
- Микола Руденко – Провина перед Всесвітом З тобою разом народилось Слово, Якому слід звучати на вітрах І проростати правдою в дворах, Та ти побачив: люди, наче сови, Мовчать – Бо ними володіє страх. Принишклі, без’язикі, між хатами Вони покірно в сутінки бредуть. Над ними тисне темряви могуть. Ти теж мовчиш. Тремтячими вустами Ворушиш – Та тебе ніде не чуть. А слово […]...
- Микола Руденко – Якби ж то серце спокійніше мати Якби ж то серце спокійніше мати, Щоб не бентежили передчуття Та не ввижалась напівмертва мати І голодом заморене дитя. І де б оте не сталось – через душу Вони, як тіні, пройдуть, далебі, А я довіку вже каратись мушу Та виправдань шукатиму собі. За те каратимусь, що в світі цьому Вбачав гармонію, співав красу. Тяжке […]...
- Микола Руденко – душа берези Нас – океан. Але ж кому у спадок Дісталось істини святе зерно? Якщо життя лише сліпий випадок – Яким безглуздям робиться воно! Я не просив його собі в дарунок На цій землі, де навіть Слово – крам, А переможець той, для кого шлунок – Носій всіх істин і єдиний храм. Ні, не просив. Хто ж […]...
- Микола Руденко – Нейтрино Я в могильну пітьму не порину – У глинозему цвинтарний клаптик. Знаю: смерті нема – Є нейтрино, Що летить через товщу галактик. Протинаючи сутність єдину, Що вібрує між зорями туго, Воно каже світам: – Я – людина. Я несу в собі радість і тугу. Мого духу щоденну роботу, Мого втілення тисячну спробу – Все це […]...
- Микола Руденко – Ангел Чоловіки у зеківських бушлатах В вечірнє небо дивляться гуртом: Під місяцем, посеред хмар кошлатих, Кільце з’явилось. Корабель-фантом. Брати по розуму. Літаюча тарілка. Чи, може, Божий знак – Його печать. І люди, наче п’яні без горілки, – Сміються, борюкаються, кричать. Наглядачі сховались – небезпечно Між зеків тертися у мить таку. І виглядає вельми недоречно Солдатський пост […]...
- Микола Руденко – Щирість Понад щирість людську, понад слово Правдиве Ані радості в мене, ні щастя нема. Що було б, якби з нами лукавила нива Чи прийшла замість літа підступна зима? Хай тобі залишається хитрість єдина,- Як створити живе із металу і скла… Не тому ти не мавпа уже, а людина, Що навчився ховати думки та діла. Світло прямо […]...
- Микола Руденко – Серце світу Здається, серце не в мені живе, А десь назовні. Чи в зорі далекій. Я чую калатання світове І світової крові чую клекіт. А може, “я” маленьке і оте, Що Всесвітом зробилось,- щось єдине?. Хоч це питання вельми непросте, Я стверджую, що Всесвіт є Людина. Так чи інак, а десь у світі є Те серце, що […]...
- Микола Руденко – Маки Це так було: тут, під горою, ніч, А десь по той бік починався ранок. Шукаючи казкових самобранок, Ми ранкові виходили навстріч. Витрушувала з неба свій рукав Богиня вроди – голуба Венера. Та й натрусила: Мов огнисті пера, Палахкотіли маки поміж трав. Спливав над скелями легкий димок. Вам казки треба?.. Ось вона, будь ласка! І дудкою […]...
- Микола Руденко – Побачення 1. На градуснику – мінус сорок п’ять. Птах падає, згорнувши мертві крила. І ніби дослухаються світила, Як промені, ламаючись, дзвенять. Ні звіра, ні людини… Тільки ти Кружляєш у мордовській сніговиці. Здається, вимерли дерева й птиці – Позалишались вишки і дроти. Та вітер, що пронизує до жил І змушує відчути в ці години Беззахисність планети і […]...
- Микола Руденко – Засурмили вітри Засурмили вітри, об сосну розбиваючи крила, Зачастили до саду зайці з помертвілих лугів. То зима у степах вікові фоліянти розкрила. А дерева – мов знаки на білій сторінці снігів. Лиш замовкнуть метілі – і, в кожен Вдивляючись атом, Зорі шлють на хати дивних снів мовчазну Течію. Місяць ходить за вікнами лисоголовим Сократом І обмацує простір, […]...
- Микола Руденко – В лікарні Концтабірна лікарня сіріє на горі – Із дерева і глини облуплений барак. Якщо сюди приводять поранення старі – Умій перепочити, щасливий неборак. Щороку випадає тут ніжитись мені – Аби хропів не вельми під ковдрою сусід. Від ганку видно волю – масиви ізбяні. Яка похмура сірість – цей дерев’яний світ! Так само будувались ще в домонгольський […]...
Зів'яле листя скорочено.