Микола Руденко – Океан не випити до дна

Related posts:

1. Михайль Семенко – Океан Я не знаю – є Що ще більш таємне Як це співуче слово – Океан. Скільки людей-героїв В твої простори впивалося – Скільки надій ламалося Крізь туман. Скільки народів твоїми водами – Крізь піну невірних хвиль – Змагалося з бурями й непогодами Проклинало могутній Штиль. Скільки губів безгучно зціпилось В бажанні непевних ран І проклинало […]...
2. Микола Руденко – Помру і нерозгаданим лишиться Помру – і нерозгаданим лишиться, Чого приходив я у світ земний. Уже на інших людях окошиться Загадок і запитань рій сумний. Тополя над криницею ростиме, Акації цвістимуть на горбах. Веснянкувата дівчина нестиме Смак першого цілунку на губах. Хтось клятву під калиною забуде – Його на інші коси повело. І все так само попід сонцем буде, […]...
3. Микола Руденко – Я визрів і прозрів Я визрів і прозрів – мені нема неволі І слово не вмира на зімкнутих вустах. Душа моя живе, неначе вітер в полі, – Крилатим немовлям шугає по світах. Я бачу крізь сонця – я так далеко бачу, Що байдуже мені до всіх моїх скорбот. У горі не стогну, в розпуці не заплачу І скреготом зубів […]...
4. Микола Руденко – Автохтони Нелегко зберегти солідний тон Для мене – несолідної людини: Отак почуєш слово “автохтон” – І лізь у словникові холодний. Блукаючи в інформаційній млі, Зупинишся над давніми слідами: Ми – автохтони, Бо на цій землі Не з діда-прадіда, А ще з Адама. Мільйони літ (що там якісь віки!) Відбиті на чорноземній сторінці. Були субтропіки й льодовики, […]...
5. Микола Руденко – В мені блукають дивні струми В мені блукають дивні струми, І вічність блискавкою б’є У серце збуджене моє, І палять мозок болі-думи. Чиї вони і де блукали, – Мої чи, може, не мої? Які захмарні перевали Взяли невидимі рої? Кого за проповідь крамоли Жбурнули в булькання смоли? У кого мозок розкололи, До божевілля довели?.. Ненавиджу оту нормальність, Яка породжує ханжу. […]...
6. Микола Руденко – Побачення 1. На градуснику – мінус сорок п’ять. Птах падає, згорнувши мертві крила. І ніби дослухаються світила, Як промені, ламаючись, дзвенять. Ні звіра, ні людини… Тільки ти Кружляєш у мордовській сніговиці. Здається, вимерли дерева й птиці – Позалишались вишки і дроти. Та вітер, що пронизує до жил І змушує відчути в ці години Беззахисність планети і […]...
7. Микола Руденко – З долини, де часу воли ліниві З долини, де часу воли ліниві Гойдали Розум в тихому візку, Пішов орач на галактичні ниви, Де зорі – ніби зерна в колоску. А телескопів лупоокі вежі Ворушаться у темряві нічній: Невже Земля самотня в цім безмежжі І цілий світ належить тільки їй? Невже увесь той шал, усі стихії Гриміли задля того у віках, Щоб […]...
8. Микола Руденко – Чудуюся, коли згадаю те Чудуюся, коли згадаю те, Як починав і як скінчити мушу. Не знаю, чи вмирає, чи росте Той світ, де плуг підняв цілинну душу. Не знаю також, що то був за плуг. Та добре бачу: в лірника – невдахи, Що вивів на ріку казковий струг, Обсіли серце променеві птахи. Гойдає лірник птахів у собі, Хоч сам […]...
9. Микола Руденко – Стара кінохроніка На мить сповзли з екрана реалії ракетні. Дивлюсь – очам не вірю, мов справді бачу Сон: Майнули білі коні – тачанки кулеметні, На вороних за ними рушає ескадрон. На мавзолеї Сталін. У нього давня звичка: Простий кашкет, шинеля… Мовляв, одна сім’я. В шерензі вісімнадцять у білих рукавичках. Догадуюсь потроху, що то між ними я! Чи […]...
10. Микола Руденко – душа берези Нас – океан. Але ж кому у спадок Дісталось істини святе зерно? Якщо життя лише сліпий випадок – Яким безглуздям робиться воно! Я не просив його собі в дарунок На цій землі, де навіть Слово – крам, А переможець той, для кого шлунок – Носій всіх істин і єдиний храм. Ні, не просив. Хто ж […]...
11. Микола Руденко – джерело Біля нього іржавіють стріли, Що упали в некошений лан. Біля нього жили і старіли Покоління полтавських селян. Біля нього земля перерита: Ті що впали, – такі молоді!.. І шипіли метеорити У його прохолодній воді. Біля нього шукатиме раю Невідомого віку село… А поки що поволі вмирає Під дубком вікове джерело. У деревах поменшало соку – […]...
12. Микола Руденко – Людський слід Це він і вона, залишаючи слід, Спішили назустріч рокованій миті. Чотири мільйони невивчених літ Чадів цей вулкан на сліди піврозмиті. Цемент утворився з тієї золи, Вулканам старим вже давно не димиться. А так, ніби вчора вони тут пройшли – Мужчина і жінка. Самець і самиця. Ще звірам, не людям, належав цей світ – Їх роги […]...
13. Микола Руденко – Смак яблука Ви їли яблука з моєї України? Ні, ви не їли… Їхній смак пізнати Тоді лиш можна, як в тюремні стіни Дружина їх передає чи мати. Та ще як десять чи п’ятнадцять років Тебе годують, наче ту худобу. Після отих диявольських уроків Візьми ранет і відкуси для проби. Розжуй неквапно і затримай в роті – Прислухайся […]...
14. Микола Руденко – Я поволі утверджуюсь в істині Я поволі утверджуюсь в істині: Грає нами чиясь рука. Знову хтось переплутує відстані Із майстерністю павука. Ніби справді над небосхилами Павутина висить нежива – І такими стають безсилими В простір викинуті слова. Навіть сонце, в яке я вірую, Павутини не прогребе. І повзе холодок попід шкірою – Наче знову я втратив тебе. Завмираю, зітхаючи: важко […]...
15. Микола Руденко – Ойкумена Цар помирав не від років та ран: Він відкидав тягар життя земного – Бо світ завоювавши, ні на гран Не став багатший на знання про нього. Вели цареві коней: вибирай. Схиляли юнки перед ним рамена. А імператор думав: де той край, Що міг би стать межею ойкумени? Смерть воїнів на суші й на човнах Та […]...
16. Микола Руденко – Сон в’язня 1 Мені наснилося, що я помер, Що із драглистих форм мойого тіла Астральна сутність вийшла – І тепер Вона до невідомих сфер летіла. Ні з чим не порівняти почуття, Яке мене вело. То не скорбота, А радісна симфонія Буття – Я жив, неначе променева нота. Порвались пута. Я – крилатий дух. Весь Безмір – мій, […]...
17. Микола Руденко – Стрес Я все пройшов. І серед темних літ Пізнав щось важче, аніж кров і порох – Коли в мені валився звичний світ, Бо я побачив: весь він на підпорах. Підпори впали – і моя душа Порвала враз облудну пересічність. Якби ж хоч смерть! Вона комусь лиша Щось незатьмарене – Просте, як вічність. А в мене впало […]...
18. Микола Руденко – Небо, страждаючи, зорі народить Небо, страждаючи, зорі народить, Муками струсів наповниться Вічність. Мудре страждання облагородить Наших незрілих думок пересічність. Райдуга, мов терези всесвітні, На тарілках неземної роботи Білі сади розгойдавши у квітні, Виважить наші гріхи і скорботи. Краплі світанків заграють у листі, В хмарах відчиняться брами сині. Будемо світлі, будемо чисті – Ніби народжені тільки нині. Там, поза хмарами, […]...
19. Микола Руденко – Немовби й світу вже нема Немовби й світу вже нема – Ані Москви, ані Парижа. Є тільки хуртовина хижа Та ця серед снігів тюрма. Можливо, отаким було Середньовічне городище… А хуртовина виє, свище – Природи хаотичне зло. Від міст відвикли ми давно – Вони для нас такі далекі… Хто тут наглядачі, хто зеки – Для хуртовини все одно. Пурга мете, […]...
20. Микола Руденко – Моя схованка Я живу, як в колодязі: Бачу лиш зорі, Котрі кличуть мене, Щоб не спав уночі. Зодягаюсь хапливо. Ще темно надворі. Крадусь так, Щоб не вгледіли наглядачі. І в каптьорці пишу – Там, де сушать онучі. Ні, не можна, Не можна заснути мені: Десь попереду струси – Вони неминучі. А поки що півлюдства Хропе уві сні. […]...
21. Микола Руденко – Виснажує і зраджує мене Виснажує і зраджує мене На цій землі уява небагата: Я розумію все людське, земне – Крім серця, що живе у грудях ката. Як розгадати, де ота рука Бере для себе Каїнову силу, Щоб підписом чи кнопкою дзвінка Народи цілі кидати в могилу? Одним свинець в опалені виски, А другим плетиво колючих ліній – За кусень […]...
22. Микола Руденко – Небо А небо не змінилося – так само Сідає сонце і хмарки пливуть. І сто заграв зненацька за лісами Скривавлять дум моїх тернисту путь. Так, небо не змінилося. Єдине, Що здатне душу втішити в снігах. Із світанкових хмар у серце лине Болюча, нерозгадана снага. Підводиться гіркою таїною Невільницької долі дивний знак: Раніше синь оту, що наді […]...
23. Микола Руденко – Моє віршування Наснилося, немовби я віршую Там, де людська ще не була нога; І ніби я тепер товаришую З самим люцифером – Він мій слуга. На Місяці стою чи то на хмарі, А на ногах моїх висить ланцюг. Я ним поєднаний із кимось в парі Серед брудних тюремних волоцюг. Вони ворушаться, немовби черви – Людського в них […]...
24. Микола Руденко – Тому вже, мабуть, років п’ятдесят Тому вже, мабуть, років п’ятдесят. А я ще й досі бачу так яскраво: Моє село, старий вишневий сад І вечорів підсинені заграви. Усі в роботі – і старі, й малі. І я, що тільки починаю жити. Вже встиг пізнати радість на землі, – Бо коні наші й наше власне жито. Уранці біля току вся рідня: […]...
25. Микола Руденко – Українське небо Над Україною небо, коване в кузні громів, Бурями переоране, мов штормовий океан. Вдень і вночі снуються пасма їдких димів, І на козацькі плавні падає чорний туман. Не застогну від того, що перерита земля – Всюди вона сьогодні здиблена дном догори. Тут іще є вербиця та на лужку теля, І до старого тину хиляться явори. Може, […]...
26. Микола Руденко – Що “я” це “я” Що “я” це “я” – повірити не можу: Ніяких доказів тому нема. Чуття, що їх особі на сторожу Дає природа – Знищила тюрма. І я уже давно на тому світі. А світ, де серце між людей жило, Лише в слабкій, невиразній приміті У сни приходить, мов недавнє зло. О, я з бідою поріднився рано: Був […]...
27. Микола Руденко – Пробудження серед ночі Я жив, як всі: гадав, у цьому світі Є тільки насолоди – їж та пий. А добру дівку маєш на приміті, То ти вже цар, а не гультяй сліпий. Та вдарив день, немов огненне слово, Що з неба падає, у груди б’є. Усе мені відкрилося раптово – Усе, що буде, що було, що є. Тепер […]...
28. Микола Руденко – Біля старого дуба Тисячолітні велетні-дуби, В живу броню закована могутність! Скажіть мені, ви вільні, чи раби – У чому ваша сила, ваша сутність? Я вас питаю нині не дарма – Моя епоха до підробок ласа: В самій істоті схована тюрма,- А зовні велич та дзвінка окраса. Не ображайся, дубе… Я прийшов Не для інспекцій – нам цього не […]...
29. Микола Руденко – Моє царювання Караюся змалку: чому я такий? Навчитися б те говорити, що треба, Заради домівки, де хлібець легкий, Де падає манна з ласкавого неба. Мій спокій беріг би червоний квиток, До мене б горнулися діти й онуки. І мав би на старість почесний куток – Не табірні нари, Не карцерні муки. Та все ж, коли час мій […]...
30. Микола Руденко – Брати Спливе іще одна зима, А там і смерть не за горою. Був цілий рід – І вже нема. Лишились тільки ми з сестрою. Іване, де ти є тепер – Величний, наче бог поганський? Під дротом з голоду помер В концтаборі Коваль луганський. Коли мені для перших рим У мові слів було замало, Ти видавався вже […]...
31. Микола Руденко – Одна умова є між нами Одна умова є між нами: Якщо ти мій надійний друг, Умій прийняти грізні злами, В яких скресає вільний дух. Не відвертай від них обличчя, – Штормами зморений, греби Туди, куди звитяжно кличе Веління совісті й доби. А треба вмерти серед поля – Вмирай безстрашно, мов пророк. І знай, що то не наша воля, А поклик […]...
32. Микола Руденко – То вберу в троянди, то у сажу То вберу в троянди, то у сажу. Світло чи пітьма тобі за тло. А коли ж, кохана, врівноважу Я в тобі людське добро і зло? І коли нарешті зникне з хати Докір, котрий смуток залиша?.. Мабуть, лиш тоді, коли кохати Вже не вмітиме моя душа. 24.12.1979...
33. Микола Руденко – Найвірніша дружина Перед могильним гнітом самоти, Який на душу давить неугавно, Вже й ти зробилася чужою – Ти, Що найріднішою була недавно. Всю логіку спустошено до дна, В гнівливості досягнута вершина. І залишилася мені одна Подруга давніх літ – Гірка дружина. Коли зірок і куль гримучий сплав Мене прийняв до себе у науку – Неначе із-за хмари […]...
34. Микола Руденко – Самовидець Нашим напівом по церквах і монастнрах отправоватн приказал І одежу московскую отмінено, але понашому носити позволил. .. Літопис Самовидця 1 Гінка, не закощавлена постом, Попівська постать виглядає справно. Рука до шаблі звикла – із хрестом Отець Роман зріднився нещодавно. Попогойдав його, попоносив Хисткої долі ненадійний човник. Не раз чернозем кров’ю оросив Старий Ракушка, ніжинський полковник. […]...
35. Микола Руденко – Ріка часу Іще мільярд людських істот, іще – Але планетна куля не із гуми… Куди, в якому напрямку тече Ріка часу? Які приносить думи? Не за горою віку перепад, Крутіший від стрімкої Ніагари. Та час ніколи не тече назад – Готуйся пережить його удари. За перепадом пінявим, крутим Які нам уявляються химери?.. Я починаю заздрити отим, Котрі […]...
36. Микола Руденко – Радіозоря Наша цивілізація багато випромінює радіохвиль. За свідченням астрофізиків, Землю сьогодні Здалеку можна переплутати з радіозорею. Ми молимось біля екрана, Неначе біля вівтаря. Земля внизу – кривава рана, А з неба – радіозоря. Крізь хмари та вербові крони, Через луги і сіножать Офелії та дездемони Радіохвилями біжать. Спурхнувши із якоїсь хвильки (Схоласте, був провидцем ти!), На […]...
37. Микола Руденко – Знов насувається зима Знов насувається зима, Лягає паморозь на луки. Давно мені листів нема – Мовчать сини, мовчать онуки. Як видно, рід мій нетривкий: Все рідшає круг мене парість. За що життя – за гріх який Мене оголює на старість? Відірве друга, відбере – І вже назад не повертає. Я – ніби дерево старе, Яке на вітрі облітає. […]...
38. Микола Руденко – Мордовська кутя Ніч зменшилась, А день почав зростати. Освячую тебе, Фантазіє людська! Та мить і є дитя, Якого Божа Мати Із хмар звільняє, Мов із сповитка. Дитина – Світло. Час з людським обличчям, Це правда Всесвіту – І я вклоняюсь їй. Ми сядемо за стіл – Христа звеличим. І не одна сльоза Впаде з-під сивих вій. Кутя […]...
39. Микола Руденко – Цар Буж 1 У казармі – грип, надворі – стужа. В шибці блимає якась зоря. Знов не сплю і думаю про Бужа – Першого вкраїнського царя. Іменем отим віддавна марю. Чом висиш на серці тягарем, Царю антів – український царю? Чи не сам я був отим царем?.. Мов із дна, з дніпровських чорториїв, Пам’ять підіймається в росі. […]...
40. Микола Руденко – дороги Молюся вам, оті дороги, Донецькі, чорні, кам’яні, Що ранили дитячі ноги І лікували у стерні; Отим стежкам, які водили По мінах у ворожий тил, Щоб вибухав, де ми ходили, Живий бузок, а не тротил. Тепер оте напівдитяче, Окопне, давнє, лісове Сопілкою у грудях плаче, Сльозою по щоці пливе… Молюся вам, дороги пізні, Де радість є […]...