Микола Руденко – Побачення



1.

На градуснику – мінус сорок п’ять.
Птах падає, згорнувши мертві крила.
І ніби дослухаються світила,
Як промені, ламаючись, дзвенять.

Ні звіра, ні людини…
Тільки ти
Кружляєш у мордовській сніговиці.
Здається, вимерли дерева й птиці –
Позалишались вишки і дроти.

Та вітер, що пронизує до жил
І змушує відчути в ці години
Беззахисність планети і людини
Перед свавіллям хаотичних сил.

Немовби хтось на шмонах поздирав
З планети одяг, щоб її, небогу,
Погнати в темну, крижану дорогу –

/> Засвистану, без захисту і прав.

Іржаві металеві шпичаки
Їй повпивалися у біле тіло.
О, як їй, безталанній, заболіло –
Чи здатні відчувати це зірки?

Чи їм втямки, як чудо із чудес –
Людську істоту на собі носити.
Терпіти підлих, годувать неситих,
Що прагнуть Бога вижити з небес.

Ти йдеш по шпалах. Ще нема знаття,
Що тут під кожною лежать вкраїнці.
(Історія на золотій сторінці
Їх, лицарів, поверне з небуття)

А зовні колія як колія –
Хіба що, може, позабута Богом.
Ти думаєш: поза яким порогом
Тебе, наморену, зустріну я?

І скільки нам дадуть –
Чи три доби,
Чи

ні одної? Бо й таке буває…
Для когось в грудні ночі прибуває,
А в нас як прибуває,
То журби.

2.

Дозволь, моя люба, тебе роззуть.
Руки і ноги твої відтерти
В кімнаті, де тіні мерців повзуть,
Де в стінах мандрують
Атоми смерті.

Атоми тих, що давно в землі.
Тіні отих, що повзуть туманом
Там, де чатують вівчарки злі
Попід смертельним парканом.

Цитьте, прокляті.
Тю-тю, не гарчіть –
Ліпше вартуйте Харонові весла.
Твій поцілунок чомусь гірчить –
Що ти мені на губах принесла?

Тіло твоє не забуло мене?
В наклепів, знаю, отруйне жало.
Як мені серце навчить дурне,
Щоб на плітки не зважало?

Там, де дозують повітря ковток,
Де розліноване в клітку небо,
Скільки наслухався я пліток –
Чорних пліток про тебе!

Голубоокий гебіст-капітан
Їх до світанку нашіптував радо.
Знають:
Впаду, мов осінній каштан,
Тільки повірю у зраду.

Знають:
Живлюся твоїм теплом,
А як тебе не буде –
Схожі на дерево з чорним дуплом
Стануть поетові груди.

3.

А цур їм, пек –
Отим рудим вівчаркам.
Я хочу тіло бачити твоє.
Це ти, кохана, чи ранкова хмарка?
Над ліжком чисте сяєво встає.

Благаю мовчки: будь скупа і строга.
Нікому не даруй ні промінця.
І думаю про тебе та про Бога:
Без нього неможлива врода ця.

Неначе й справді не було розлуки –
Ти плещешся, мов хвилька золота.

Які, кохана, в тебе ніжні руки,
І як у мене серце вироста!

Немовби світлий дух приходить з неба,
Сповняє груди подихом добра.
Я поза дротом лиш тому,
Що треба –
Для Сонця…
Для Говерли…
Для дніпра…

Повір мені: я вистою, зумію –
Аби спокійною була душа.
Кинь ласе яблуко в очиці Змію,
Який тебе підступно спокуша.

Не вмре дніпро. І ми не повмираєм.
Засяє сонцем неба синій дах.
І стане Україна справді раєм –
Лиш Змія не викохуйте в садах!

4.

Корінь мій – ти. Наче пісня нетлінна,
Ти принесла мені славу й снагу.
Вслід за тобою ішла Україна –
Тяжко ішла по мордовськім снігу.

Ось вони, рідні озера та луки,
В синім добрі солов’їних ночей.
Все, як було до тієї розлуки,
Котра поклала межу для очей.

Все, як було: і лелеки, і лосі.
Трави по груди, ромашки в лугах.
Чарка в неділю, як повелося.
Пісня під вербами на берегах.

В лузі пасуться телята й корови.
Між ясенами – дорога в село.
Наші прогулянки, тихі розмови…
Ні, я не хочу,
Щоб так, як було!

Ні. я не хочу.
Бо поруч із нами
Завжди стояла істота ота,
Котра цікавиться думами й снами
Сита,
П’яненька,
Безбожно свята.

Все їй покірне –
І люди, й лелеки.
Дім романіста й звірине кубло.
Рідна Вкраїно! Кохана, далека…
Ні, я не хочу,
Щоб так, як було.

Виживу. Вистою.
Не покорюся –
Навіть якщо не побачу дніпра…
Люте гарчання у завірюсі.
Стукіт у двері.
– Прощайтесь. Пора.

5.

Хоч мить іще.
Хвилину…
Півхвилини…

Спиніться, літаки і поїзди!
Ущерть позамітайте, хуртовини,
Усі дороги,
Що ведуть сюди.

І звідси теж.
Бо це нелюдська справа –
Тебе відняти від мого єства.
Чи люди у зірок спитали права?
І як на зло –
За тиждень до Різдва.

Авжеж, на зло!..
Холодним склом залито
Між нами світ –
В морозах, у диму,
Сам сатана
Із душ здирає мито –
І ми покірно
Платимо йому.

Він нас роз’єднує,
Щоб наша сила
З окремостей
Не склалася в одну…
Коли ж тепер.
Моя голубко мила,
Я знов тебе
До серця пригорну?

Коли ж ти,
Схожа на ранкову хмарку,
Мене зігрієш сяйвом золотим?
– Р-р-рік, р-р-рік р-р-розлуки, –
Гайвороння карка,
Вгорнулось сонце
В рудуватий дим.

Востаннє помахала
Із-за дроту –
І разом з сонцем
В небосхил пішла.
Кристалами лягає
Пара з рота.
Вмерзає в простір.
Снігова імла.

А я молюся.
Серце – свіжа рана,
Яка нелюдський біль
В собі збере.
Боли мені!
Звучи в мені, кохана, –
І дріт оцей
Не виживе,
Помре.

6.

Мете над дротом
Віхола розлуки.
Та в мить,
Коли порідшає імла,
Я бачу:
Ти, кохана, білі руки
До мене
Над лісами
Простягла.

Літа скорботи
Змусили достоту
Переконатись:
Доки ми живі,
Нас двоє (ти і я) –

Одна істота
Одна особа,
А не різних дві.
І це не просто образ
Це-природа,
Глибинна суть
Людей,
Дерев,
Зірок… .

Ген Шлях Чумацький
Кличе нас до броду,
Де плине вічність –
Не тюремний строк.

Неначе сніг,
Порозгрібавши зорі,
Іду,
Вдивляючись в живі світи,
Ось двоє серед неба
В непокорі
Стоять, обнявшись…
Глянь:
Це я і ти.

Ми-дві зорі,
Що кидають проміння,
Яке життя продовжує
В лісах.
А ті,
Розлучені,-
Лише насіння
Світил,
Що поєднались в небесах.

Бо для живих світів
Жіноча врода –
Однаково,
Що для пустель вода.
Бо ми – два ока,
Котрими природа
Довкіл
Творіння власні огляда.

Коли б і нас,
Небесних,
Розлучили
Загинули б не тільки
Ти і я:
Не вийшло б сонце
На альпійські схили,
Спинилася б
Дніпрова течія.

В підземний світ
Ельбрусу чи Говерли
Попадали б
Вершини снігові.
Кати й тюремщики –
І ті б померли.
Бо серце світу –
Дві душі живі.

Дві,
Що в одну злились.
Одна особа,
Яка, роздвоївшись,
Знайшла злиття…
Розлука –
Єдності жорстока проба,
Як проба нервів –
Віхоли виття.

… Мете над світом
Віхола розлуки.
Та в мить,
Коли порідшає імла,
Я бачу:
Ти, кохана, білі руки
До мене
Над лісами
Простягла.

3-9.01.1979


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Поема чорнобильська мадонна.
Ви зараз читаєте: Микола Руденко – Побачення