Микола Руденко – Покинутий лан
За вільхами в заплаві є луги,
Що так цвітуть у червні, наче зорі.
Всю невичерпність власної снаги
Розхлюпали у трав’яному морі.
Окрему квітку вивчити мені
Нелегко між квітучих краєвидів.
Та друг ботанік у погожі дні
Тут налічив їх сотні різних видів.
Він не жалів ні часу, ні себе –
Радів, сміявся чи стенав плечима.
Пливло червоне, жовте, голубе
Квіткове полум’я перед очима.
Бриніло пружне гілля угорі.
Розгойдане пахучими вітрами.
(Це добре хтось придумав, щоб у грі
Бетховена доповнить кольорами!)
Взяла
В якій звучали і земля, і небо –
Той світ, в якому серце відкрива
Високі й горді істини для себе.
Та ось ми раптом підійшли туди,
Де не було шовкових трав і квітів.
Осот, буркун, бадилля лободи –
Оце й усе, що погляд мій помітив.
Тут підіймали цілину…
Але
Лужок на сіно залишити б краще.
Збагнули потім, що вчинили зле,
Тай кинули його напризволяще.
Ніхто не зна, коли тепер на нім
Відродиться гармонія природи…
Я ж занімів у здогаді сумнім:
А що, як то не трави, а народи?!
Уже в рослинах розпізнали ми
Чутливості
Зелені лицарі стоять грудьми
На варті самобутності планети.
Та гине заповітна цілина,
Втрачаючи красу квіткових націй.
Які ж плоди нам принесе вона
Від оранок отих та від руйнацій?..
Ми змалку звикли: директива, план,
Це, бачте, розроблялося не нами…
Та пам’ятаймо знівечений лан,
Що заряснів лихими бур’янами!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Микола Руденко – Усе пізнавши й переживши Усе пізнавши й переживши, Стою безгрішний, мов Адам. З криниць небесних мудрість пивши, Що я нащадкам передам? Хіба лиш те, що для могили Є в кожного своя земля. Що ми планету обліпили, Мов гілку яблунева тля. Хоч десь поза окрайцем неба Світи кружляють голубі, Ми, наче тля,- Самі для себе. І як вона Самі собі. […]...
- Микола Руденко – Відносність часу Чим ширший ніг твоїх рухливий сажень, Чим важчі справи ляжуть на плече, Чим більше зустрічей, подій та вражень – Тим повільніше час земний тече. Я знаю, друзі: певне, вам здається, Що монотонність робить довшим час… Четвертий рік в неволі серце б’ється, А ніби вчора я полишив вас. Тюрма холодна, темна безнадія Пресує дні, мов сіно […]...
- Микола Руденко – Пам’ять душі Це ніби сон. Але ж не сон – видіння, Яке прийшло з людської глибини. Душі в віках не пізнане бродіння, Що з дійсності виготовляє сни. Гніді чи, мо’, червонозолотаві (Як полум’я, що виникло з грози) Летять кудись – у славі чи неславі? – Козацькі коні, впряжені в вози. Їх сотні, тисячі. Мужичі спини Гойдаються у […]...
- Микола Руденко – Поетові-лауреатові Як ми втішалися малі, Коли в роки давноминулі Борець заїжджий брав з землі І рвав угору мідні кулі! Що той борець вдававсь до гри, Не помічав ніхто в народі – Бо на плечах росли бугри, Неначе гарбузи в городі. Та згодом взнали: кулі ті (Ми вдень продерлись за лаштунки) Були всередині пусті І навіть дзеленчали […]...
- Микола Руденко – У заполярному тумані У заполярному тумані, Де спомин душу холодить, На піднебесному вулкані Прозорий велетень сидить. Він сам – туман чи, може, гало, Чи, може, вічності душа… Його палило і стругало Те, що добу не прикраша. Не врятували запоруки, Хоч він народи врятував. І пам’ятник йому за муки Іще ніхто не скасував. Та Сонце скульпторів не ждало, Ту […]...
- Микола Руденко – Що “я” це “я” Що “я” це “я” – повірити не можу: Ніяких доказів тому нема. Чуття, що їх особі на сторожу Дає природа – Знищила тюрма. І я уже давно на тому світі. А світ, де серце між людей жило, Лише в слабкій, невиразній приміті У сни приходить, мов недавнє зло. О, я з бідою поріднився рано: Був […]...
- Микола Руденко – Я тікав від людей Я тікав від людей, Щоб з деревами поговорити – Добрий спомин мене Й поза гратами не полиша. Задивлялись у воду Гіллясті мої фаворити – І світилась над ними Зеленого сонця душа. Я їм вірші читав, Таємницю звіряв чи образу – Тільки горлиця чула Та хмарка, Та тиха ріка. І ніхто з них Довіру мою Не […]...
- Микола Руденко – Мати. Триптих 1 Клумаки випадають з натруджених рук. Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?.. Ти босоніж торкаєш розпечений брук, Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому. За ворота виходять дебелі сини,- І сліди замітає за ними пороша. Материнської мови забудуть вони: Вже та мова для них – нехороша… Бригадири щоранку обходять двори. Лиш в […]...
- Микола Руденко – Чорні люди Вони ідуть з моїх дитячих снів З бензинками, натертими до блиску, – Ті чорні люди, друзі давніх днів, Що заглядали у мою колиску. Ну, що ви нині знаєте про них? Не та земля і вже не ті забої… Та чорні люди з пагорбів курних Зовуть мене до висі голубої. Вони десь там, бо на землі […]...
- Микола Руденко – Мрія про молитву Коли понад вишками грім прогримить, А з лісу запахне неприбране сіно – Я Бога благаю: дозволь хоч на мить Побачити рідну Вкраїну. Дітей, що уранці до школи біжать; Зерно, що хрустить на млиновому жорні; Багаті жнива і скупу сіножать, В городах кущі помідорні. Вже стріх не побачу – є шиферний дах. І стіни із цегли, […]...
- Микола Руденко – Я знав поетів Я знав поетів, що колись без міри Були відважні в пошуках своїх. Тяжка трагедія сліпої віри Спустошила і скам’янила їх. З них кожен був стократ багатший духом, Ніж той, хто оди їхні відзначав, До слів чиїх ми припадали вухом, А він всю велич лиш в собі вбачав. Я знав поетів… Так, вони вже сиві, Їм […]...
- Микола Руденко – Визнання Довго я виходив із війни, Пробивав духовне скам’яніння. Вірші давніх літ… А де ж вони? Бракувало щирості й уміння. Щирості?.. Напевне це не так. Це мені, сказати б не по чину: Я на хитрування не мастак – Треба іншу бачити причину. Відшуміли сили молоді, Інші обживаються причали. Я поетом став лише тоді, Коли всі великі […]...
- Микола Руденко – Ні перші, ні останні ролі грати Ні перші, ні останні ролі грати Не хочу ні у снах, ні наяву. Замкнув себе за ребра, мов за грати, – І так тепер живу. На те, що нині діється довкола, Ув’язнений поете, не зважай. В собі самому обробляю поле – Та чи зберу врожай? Вигойдую в душі високе небо – Ранкову синь далекого дніпра. […]...
- Микола Руденко – Вже другий рік нема зими Вже другий рік нема зими, Земля потріскалась від суші. Ані сніжинки – наче ми Грудневий сніг забрали в душі. На вікна і дахи круті, На чорне потороччя гаю, На землю в мерзлій чорноті Тінь тридцять сьомого лягає. Ні, це не клас, не поділ рас – Це те, що болем чавить груди: Снують істоти поміж нас […]...
- Микола Руденко – Моє віршування Наснилося, немовби я віршую Там, де людська ще не була нога; І ніби я тепер товаришую З самим люцифером – Він мій слуга. На Місяці стою чи то на хмарі, А на ногах моїх висить ланцюг. Я ним поєднаний із кимось в парі Серед брудних тюремних волоцюг. Вони ворушаться, немовби черви – Людського в них […]...
- Микола Руденко – Серце світу Здається, серце не в мені живе, А десь назовні. Чи в зорі далекій. Я чую калатання світове І світової крові чую клекіт. А може, “я” маленьке і оте, Що Всесвітом зробилось,- щось єдине?. Хоч це питання вельми непросте, Я стверджую, що Всесвіт є Людина. Так чи інак, а десь у світі є Те серце, що […]...
- Микола Руденко – Естафета Я знов дорогу пригадав сліпу Та бурю, котра небо колихала; Грозу, що царювала у степу І шаблями вогненними махала; Та голови уярмлених волів, Які тягнули в темряві мажару. Рогаті силуети їх голів Були, здається, витворені з жару. А блискавка, упавши вдалині, Звивалась полум’яною змією… Навік запам’яталося мені: Я народився з блискавки тієї. Вона мені висвічує […]...
- Микола Руденко – Брати Спливе іще одна зима, А там і смерть не за горою. Був цілий рід – І вже нема. Лишились тільки ми з сестрою. Іване, де ти є тепер – Величний, наче бог поганський? Під дротом з голоду помер В концтаборі Коваль луганський. Коли мені для перших рим У мові слів було замало, Ти видавався вже […]...
- Микола Руденко – дубовий листок Пригадалось мені: горілиць між трави Я лежав і вдивлявся у хмари імлисті. Раптом західний промінь торкнувсь Голови Загойдалося сонце в дубовому листі. Промінь висвітив озеро, де сазани, Мов двосічні мечі, лискотять під вербою; Де повалені в воду старі ясени Переховують сивих бобрів під собою. А просвічений наскрізь листок затремтів, – Мов боявся за власну оголену […]...
- Микола Руденко – В донецьку Для чого? Можливо, заради прощання Мене повернула година остання На землю, з якої для рим і думок Життя мого витік нерівний струмок. І що це за фокуси, що це за жарти? Я звідси на крила здіймався без варти – Шахтарська дитина, палкий піонер. Чому ж мені руки за спину тепер?.. Крізь грати, крізь мури виходжу […]...
- Микола Руденко – Так просто все Так просто все: напишеш каяття – І роздобудеш право на життя. Лише десяток слів чи, може, фраз – І все вчорашнє вернеться нараз. Дерева й квіти в іскорках роси, Та за вікном дитячі голоси; Та риба в озері, та в небі птах. Та смак цілунку на твоїх вустах. Як свідчення любові й доброти… І тільки […]...
- Микола Руденко – Шлях-дорога в небокрай веде Шлях-дорога в небокрай веде. Обіч розступається стерня. То не я – моя уява йде, Наче босоноге старченя. Люди добрі, орачі-дядьки! Чи то ви зробили, чи не ви? Всюди пшениці та буряки – Ні волошки в полі, ні трави. Тільки по канавах реп’яхи, Тільки лопушиння по ярках. Вже заорані й старі шляхи – Мов розтято вени […]...
- Микола Руденко – Виправдання Даруй вологу, що тремтить на віях, – Я нею спрагле серце орошу. То ти свята для мене, то повія, – І ціле пекло я в собі ношу. Обурення і радість, і тривога. І сни, що палять душу наяву… Моя любов, можливо, не від Бога, Як світ отой, де я тепер живу. Люблю нерівно, як горить […]...
- Микола Руденко – Я визрів і прозрів Я визрів і прозрів – мені нема неволі І слово не вмира на зімкнутих вустах. Душа моя живе, неначе вітер в полі, – Крилатим немовлям шугає по світах. Я бачу крізь сонця – я так далеко бачу, Що байдуже мені до всіх моїх скорбот. У горі не стогну, в розпуці не заплачу І скреготом зубів […]...
- Микола Руденко – Пророк То ніч над нами чи істота чорна? На це ніхто б відповісти не зміг. І крутиться Земля, неначе жорна, І зорі перемелює на сніг. А десь хмільні й розморені, як завжди, Майбутнє нам віщують в напівсні. Ті блюдце крутять пальцями, Ті з “Правди” Вичитують пророцтва голосні. Я ваші мудрі хати обминаю Та книги, що затерті […]...
- Микола Руденко – Граки відлітають Граки зимують десь на Україні. Вони в мордовське небо піднялись – І потемніло всюди. Чорні тіні На землю кинула холодна вись. Дивлюсь – і заздрю: десь по нашім Полю Гулятимуть ці птахи до весни. Усе живе на світі має волю – А в мене вільні, може, тільки сни. Та цур йому! В моїх очах сьогодні […]...
- Микола Руденко – На білому снігу дуби на диво чорні На білому снігу дуби на диво чорні. Поміж дубів стоїть давно забутий дот. Бійниці розвелись, мов щелепи потворні, Мов пащі викопних, погорблених істот. Давно уже сюди ніхто не возить міни, Не чути вибухів та пересвисту куль – Натоптує лісник у амбразури сіно, Щоб годувати ним довірливих козуль. Ледь чутно скрипнули його широкі сани- І непоквапний […]...
- Микола Руденко – Сон в’язня 1 Мені наснилося, що я помер, Що із драглистих форм мойого тіла Астральна сутність вийшла – І тепер Вона до невідомих сфер летіла. Ні з чим не порівняти почуття, Яке мене вело. То не скорбота, А радісна симфонія Буття – Я жив, неначе променева нота. Порвались пута. Я – крилатий дух. Весь Безмір – мій, […]...
- Микола Руденко – То вберу в троянди, то у сажу То вберу в троянди, то у сажу. Світло чи пітьма тобі за тло. А коли ж, кохана, врівноважу Я в тобі людське добро і зло? І коли нарешті зникне з хати Докір, котрий смуток залиша?.. Мабуть, лиш тоді, коли кохати Вже не вмітиме моя душа. 24.12.1979...
- Микола Руденко – Жайворон Іще тоді, коли хлоп’ям малим Я розпочав ловити слово віще, Щоб втиснути його в кільце із рим, Не знаючи, роблю оте навіщо,- Іще тоді, із босих підошов Виймаючи скабки біля паркану, Я запитав: а звідки я прийшов? Куди піду? Чим після смерті стану? Мовчало небо. Люди й дерева Чомусь були до тих питань байдужі. Ба, […]...
- Микола Руденко – Пробудження серед ночі Я жив, як всі: гадав, у цьому світі Є тільки насолоди – їж та пий. А добру дівку маєш на приміті, То ти вже цар, а не гультяй сліпий. Та вдарив день, немов огненне слово, Що з неба падає, у груди б’є. Усе мені відкрилося раптово – Усе, що буде, що було, що є. Тепер […]...
- Микола Руденко – Чомусь життя здається грою Чомусь життя здається грою, Що має підсумок і звіт. Мій фініш десь не за горою – А там… Прощай, недобрий світ!.. Та я впаду не так, як з гілки Спадає яблуко гниле; Не від жратви, не від горілки – Як дехто із моїх колег. Помру від ран, що виніс з бою, Та від биття – […]...
- Микола Руденко – Мов злодій Мов злодій, власну хату обійду І попрямую в поле стороною. Була – й нема… Хтось у моїм саду Плоди зриває, вирощені мною. Спритніший хтось,- такий, кому зоря Із гаманця в похмуру нічку світить. Холодним п’ятаком від ліхтаря Лягає промінь на вологі віти. Чужий вівчар озвався на цепу, Чуже обличчя виглядає з хати… Даруйте, люди! В […]...
- Микола Руденко – Ворони та голуби Як можна пояснити ці потреби Природи чи суспільної доби: Ще до схід сонця у мордовськім небі З’являються ворони й голуби? Ворон – мільйон, а голубів – десятки. Вони у небо здіймуться ривком – І опромінені рухливі цятки Повідомляють: сонце за ліском. Летять на тлі ранкової заграви Понад берези, вишки, сіножать. І хочеться гукнути: Боже правий! […]...
- Микола Руденко – Земні дороги Чумацький віз чи парокінні дроги, Комфорт сучасних автоколісниць… Як розверстать мої земні дороги – Вони досягнуть астроодиниць. Дорога – це осмута і розрада, Колиска мрій, що з ранніх літ беріг. І серце, ніби кокон шовкопряда. Вгортається у павутинь доріг. Вшановую тебе, земна дорого, Поміж людей, поміж дерев і трав… Але ж нехай мене не судять […]...
- Микола Руденко – дороги Молюся вам, оті дороги, Донецькі, чорні, кам’яні, Що ранили дитячі ноги І лікували у стерні; Отим стежкам, які водили По мінах у ворожий тил, Щоб вибухав, де ми ходили, Живий бузок, а не тротил. Тепер оте напівдитяче, Окопне, давнє, лісове Сопілкою у грудях плаче, Сльозою по щоці пливе… Молюся вам, дороги пізні, Де радість є […]...
- Микола Руденко – Очеретина Чи колюча табірна дротина Вітрові встромляє шпичака, А чи дуденить очеретина – Не збагну лиш: звідки і яка? Може, з неіснуючої хати – Та, що вже зотліла у землі; Та, яку в болоті зжала мати, Коли ми були іще малі. Чи, можливо, на далекій Віті, Де витає в споминах душа. Мій онук у росяному світі […]...
- Микола Руденко – Між двома ерами 1 Христова ера проминула, Чому ж ти не прийшов, Христос? Націлились холодні дула В твоїх пророцтв забутий стос. Хто ж розпочне новітню еру? Хто вже на істину набрів?.. Учення тоннами паперу Нас придушили, мов щурів. Тим часом людство на приміті Старе запитання трима: Щось є живого в білім світі, Окрім Землі? Ачей нема!.. І страшно […]...
- Микола Руденко – Океан не випити до дна Океан не випити до дна. Вічність є одна, лише одна. То чого ж я зморено тремчу, Коли бачу спалену свічу? Чом живу із відчуттям вини, Коли хтось лягає до труни?.. Бо в ту мить померли всі дива: Без людини вічність – удова. Без людини Всесвіту нема – Всюди тільки глухота німа. То невже наш вік […]...
- Микола Руденко – Я ніби вийшов із полону Я ніби вийшов із полону, В якому змалку виростав. Уже не гнусь, не б’ю поклони – Немов царем учора став. Є вірні піддані у мене – Берізка, срібна ковила. Сосна гілля вічнозелене, Немов царівна, підвела. Яка журба мені від того, Що знов лягла недобра тінь? Я стільки розпізнав святого Серед зелених володінь! Порозганяю лжепророків, Мов […]...
Вірш альбаьрос.