Микола Руденко – Розум і душа

Пригадую давніх років чудеса
І в серці дитячому спалах:
Я плакав тому, що на мене краса
Сніжинкою з неба упала.

Лежала вона на долоні –
Та вмить
Їй щось повеліло вмирати.
Здавалося, небо ось-ось загримить
Суворим засудженням страти.

Тим часом на чорному тлі рукава
Така ж нерозгадане гарна –
Як розум, як диво! –
З’явилась нова
Маленька істота захмарна.

Невдовзі її умертвила сльота,
А пам’ять спустошила звичка.

Та нині сніжинка згадалась – ота,
Неначе молодша сестричка.

Можливо,

що нині дороги сплелись
І долі схрестились не марно:
Нас разом із нею гойдала колись
Вогненна колиска захмарна.

А потім за чергою літо й зима
У зорянім тісті місили:
Є розум у мене,
У неї – нема,
Та все ж ми від спільної сили.

… Прекрасні й потворні сліди залиша
Наш розум – діяльний недрема.
Та є ще, крім розуму, вічна душа –
Субстанція вища,
Окрема.

Хай ментор знервовано нігті куса,
Шукає статечної пози.
Та в мить, коли нас потрясає краса –
Не розум викрешує сльози.

В часи, коли дух понад зорі злетів,
Людина збагнути повинна,
Що розум з’явився із гами чуттів –
Він тільки чуттєва поверхня світів.
Душа –
Їхня сутність глибинна.

05.03.1979


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Образ лариси за мить до щастя.
Ви зараз читаєте: Микола Руденко – Розум і душа
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.