Микола Руденко – Відносність часу
Чим ширший ніг твоїх рухливий сажень,
Чим важчі справи ляжуть на плече,
Чим більше зустрічей, подій та вражень –
Тим повільніше час земний тече.
Я знаю, друзі: певне, вам здається,
Що монотонність робить довшим час…
Четвертий рік в неволі серце б’ється,
А ніби вчора я полишив вас.
Тюрма холодна, темна безнадія
Пресує дні, мов сіно у тюки.
Бо час – це тільки послідовність діянь.
Немає діянь –
І стоять роки.
Секунда, впавши, обізветься дзвінко –
Та гасне в скронях той уявний звук.
І пам’яті незаймана сторінка
Лишилась біла з дня твоїх розлук.
Чекаючи повернення додому,
Ти впевненість у серці підігрів,
Що світ такий, як двадцять років тому –
Ніхто не вмер, ніхто не постарів.
І диво дивне: обминають роки
Не тільки пам’ять, а й чоло твоє.
Ти все іще позбавлений мороки,
Якої людям старість завдає.
Тобі ще справжня старість невідома.
Твій дім для тебе – заповідна твердь.
І ось ти вдома.
Ти нарешті вдома!
Та на порозі
Вже чекає смерть.
26.02.1980
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Микола Руденко – З долини, де часу воли ліниві З долини, де часу воли ліниві Гойдали Розум в тихому візку, Пішов орач на галактичні ниви, Де зорі – ніби зерна в колоску. А телескопів лупоокі вежі Ворушаться у темряві нічній: Невже Земля самотня в цім безмежжі І цілий світ належить тільки їй? Невже увесь той шал, усі стихії Гриміли задля того у віках, Щоб […]...
- Микола Руденко – Знов насувається зима Знов насувається зима, Лягає паморозь на луки. Давно мені листів нема – Мовчать сини, мовчать онуки. Як видно, рід мій нетривкий: Все рідшає круг мене парість. За що життя – за гріх який Мене оголює на старість? Відірве друга, відбере – І вже назад не повертає. Я – ніби дерево старе, Яке на вітрі облітає. […]...
- Микола Руденко – Ріка часу Іще мільярд людських істот, іще – Але планетна куля не із гуми… Куди, в якому напрямку тече Ріка часу? Які приносить думи? Не за горою віку перепад, Крутіший від стрімкої Ніагари. Та час ніколи не тече назад – Готуйся пережить його удари. За перепадом пінявим, крутим Які нам уявляються химери?.. Я починаю заздрити отим, Котрі […]...
- Микола Руденко – Голос трав Після стін, котрі пам’ять обтяжують, наче Гніт пекельний, що здавлює дух, Скільки ніжності в мене до тебе, будяче, І до тебе, вульгарний лопух. І до тебе, спориш. І до тебе, кропиво. Ніби всі ви – найближча рідня. Разом з вами до мене вертається диво – Щедра спека донецького дня. І південних степів невибаглива парість, Що […]...
- Микола Руденко – Так просто все Так просто все: напишеш каяття – І роздобудеш право на життя. Лише десяток слів чи, може, фраз – І все вчорашнє вернеться нараз. Дерева й квіти в іскорках роси, Та за вікном дитячі голоси; Та риба в озері, та в небі птах. Та смак цілунку на твоїх вустах. Як свідчення любові й доброти… І тільки […]...
- Микола Руденко – На білому снігу дуби на диво чорні На білому снігу дуби на диво чорні. Поміж дубів стоїть давно забутий дот. Бійниці розвелись, мов щелепи потворні, Мов пащі викопних, погорблених істот. Давно уже сюди ніхто не возить міни, Не чути вибухів та пересвисту куль – Натоптує лісник у амбразури сіно, Щоб годувати ним довірливих козуль. Ледь чутно скрипнули його широкі сани- І непоквапний […]...
- Микола Руденко – Поетові-лауреатові Як ми втішалися малі, Коли в роки давноминулі Борець заїжджий брав з землі І рвав угору мідні кулі! Що той борець вдававсь до гри, Не помічав ніхто в народі – Бо на плечах росли бугри, Неначе гарбузи в городі. Та згодом взнали: кулі ті (Ми вдень продерлись за лаштунки) Були всередині пусті І навіть дзеленчали […]...
- Микола Руденко – В мені блукають дивні струми В мені блукають дивні струми, І вічність блискавкою б’є У серце збуджене моє, І палять мозок болі-думи. Чиї вони і де блукали, – Мої чи, може, не мої? Які захмарні перевали Взяли невидимі рої? Кого за проповідь крамоли Жбурнули в булькання смоли? У кого мозок розкололи, До божевілля довели?.. Ненавиджу оту нормальність, Яка породжує ханжу. […]...
- Микола Руденко – Шлях до себе Немає шляху отакого крутого Ні в темному морі, ні в хмарному небі, Як та безконечна терниста дорога, По котрій я сам продираюсь до себе. До себе не в хату – до себе у душу, До власного “я”, до глибинної суті. О, скільки я терну розчистити мушу, Щоб знов повернутись на кола забуті… Вернувся – й […]...
- Микола Руденко – Визнання Довго я виходив із війни, Пробивав духовне скам’яніння. Вірші давніх літ… А де ж вони? Бракувало щирості й уміння. Щирості?.. Напевне це не так. Це мені, сказати б не по чину: Я на хитрування не мастак – Треба іншу бачити причину. Відшуміли сили молоді, Інші обживаються причали. Я поетом став лише тоді, Коли всі великі […]...
- Микола Руденко – Град На Україні град – так радіо сказало. Я ж те на свій копил зобразити берусь: Націлившись на Буг, сичить вогняне жало – Горинич-Змій летить на Україну-Русь. Мов дзвін, озвався дуб. Шумить зелена парість, Де семеро голів стирчать із туману. Змій дихає вогнем: з одних здирає старість, А інших, молодих, вбирає в сивину. Дівча жене гусей: […]...
- Микола Руденко – Здавалося, усе позаду Здавалося, усе позаду, Пригасло те, що я несу. І старість вийшла у засаду, Щоб вигострить тупу косу. Та був удар… Розверзлось небо Серед космічних мерехтінь, І ти покликала до себе, Великих думань віща тінь. Я грівсь на материнськім лоні, Немов сповите немовля. М’ячем блакитним на долоні Лежала крихітна Земля. З’єднавши тіні й напівтіні, Майбутнє з […]...
- Микола Руденко – Я тікав від людей Я тікав від людей, Щоб з деревами поговорити – Добрий спомин мене Й поза гратами не полиша. Задивлялись у воду Гіллясті мої фаворити – І світилась над ними Зеленого сонця душа. Я їм вірші читав, Таємницю звіряв чи образу – Тільки горлиця чула Та хмарка, Та тиха ріка. І ніхто з них Довіру мою Не […]...
- Микола Руденко – Моє царювання Караюся змалку: чому я такий? Навчитися б те говорити, що треба, Заради домівки, де хлібець легкий, Де падає манна з ласкавого неба. Мій спокій беріг би червоний квиток, До мене б горнулися діти й онуки. І мав би на старість почесний куток – Не табірні нари, Не карцерні муки. Та все ж, коли час мій […]...
- Микола Руденко – Я не вмирав ніколи Я не вмирав ніколи – я живу З тих пір, як води землю оросили, Ні, я не вірю в темряву могили – Я вірю в сонце, квіти і траву. Без них я тільки безтілесна тінь – Вони володарі мойого тіла. Але душа… Вона завжди летіла Кудись у позахмарну височінь. Та раз людська душа не помира, […]...
- Микола Руденко – Стара кінохроніка На мить сповзли з екрана реалії ракетні. Дивлюсь – очам не вірю, мов справді бачу Сон: Майнули білі коні – тачанки кулеметні, На вороних за ними рушає ескадрон. На мавзолеї Сталін. У нього давня звичка: Простий кашкет, шинеля… Мовляв, одна сім’я. В шерензі вісімнадцять у білих рукавичках. Догадуюсь потроху, що то між ними я! Чи […]...
- Микола Руденко – Як тільки наповниться серце журбою Як тільки наповниться серце журбою І ляжуть на душу погрозливі тіні – Я знов уявлю, що стою під вербою В селі на моїй Україні. Так яблука пахнуть, рум’яні ранети; Так любо звучить не спотворене слово! Із досвіду знаю: обійдеш планету, А серце сюди приведе тебе знову. Чи в кольорі неба, чи, може, у травах Є […]...
- Микола Руденко – Розум і душа Пригадую давніх років чудеса І в серці дитячому спалах: Я плакав тому, що на мене краса Сніжинкою з неба упала. Лежала вона на долоні – Та вмить Їй щось повеліло вмирати. Здавалося, небо ось-ось загримить Суворим засудженням страти. Тим часом на чорному тлі рукава Така ж нерозгадане гарна – Як розум, як диво! – З’явилась […]...
- Микола Руденко – Маки Це так було: тут, під горою, ніч, А десь по той бік починався ранок. Шукаючи казкових самобранок, Ми ранкові виходили навстріч. Витрушувала з неба свій рукав Богиня вроди – голуба Венера. Та й натрусила: Мов огнисті пера, Палахкотіли маки поміж трав. Спливав над скелями легкий димок. Вам казки треба?.. Ось вона, будь ласка! І дудкою […]...
- Микола Руденко – Філософе з чарівними очима Філософе з чарівними очима, Із добротою в глибині зіниць! Ще є в нас, люба, крила за плечима, Що не дозволять нам упасти ниць. Я стільки втратив!.. Від тієї втрати Пече у серці незагойний шов… Та, мабуть, Бог не прагнув покарати, Раз я тебе, просвітлену, знайшов. Хай багатіють вправні романісти, З томів будують паперовий мол. Їм, […]...
- Микола Руденко – Небо А небо не змінилося – так само Сідає сонце і хмарки пливуть. І сто заграв зненацька за лісами Скривавлять дум моїх тернисту путь. Так, небо не змінилося. Єдине, Що здатне душу втішити в снігах. Із світанкових хмар у серце лине Болюча, нерозгадана снага. Підводиться гіркою таїною Невільницької долі дивний знак: Раніше синь оту, що наді […]...
- Микола Руденко – Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне Хтось жорстокий, невидимий ребра Розгорне І намацає серце, і душу мою Непоквапно штовхає у полум’я чорне, І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю. А відпустить – і знов я навчаюсь любити Кожну квітку у полі і кожне стебло. Ніби заново треба творити, ліпити Все в самому собі – Бо мене не було. Ніби […]...
- Микола Руденко – Шлях-дорога в небокрай веде Шлях-дорога в небокрай веде. Обіч розступається стерня. То не я – моя уява йде, Наче босоноге старченя. Люди добрі, орачі-дядьки! Чи то ви зробили, чи не ви? Всюди пшениці та буряки – Ні волошки в полі, ні трави. Тільки по канавах реп’яхи, Тільки лопушиння по ярках. Вже заорані й старі шляхи – Мов розтято вени […]...
- Микола Руденко – Граки відлітають Граки зимують десь на Україні. Вони в мордовське небо піднялись – І потемніло всюди. Чорні тіні На землю кинула холодна вись. Дивлюсь – і заздрю: десь по нашім Полю Гулятимуть ці птахи до весни. Усе живе на світі має волю – А в мене вільні, може, тільки сни. Та цур йому! В моїх очах сьогодні […]...
- Микола Руденко – Цибулина Біля брами тюремної, мила, не плач – Не розтопиш сльозою цеглину… На Великдень мені передав наглядач Твій дарунок – просту цибулину. Як ти знала, що тут, серед випарів зла, Де за стінами стогнуть невтішні, Цибулина для мене дорожча була За троянди й жоржини розкішні. Я дарунок отой примостив біля грат – І невдовзі проклюнулось диво: […]...
- Микола Руденко – Якщо твої товариші Якщо твої товариші Не ділять дум твоїх віднині, – Не дай торкнутися душі Рукам, що зраджують святині. Хай твердить той, хто втрати в зір, Що ти, мовляв, ідеш не в ногу. Якщо ти віриш – значить, вір, Шукай в земному неземного. Серед хвальби і хизувань, Де кожен прищ – суддя верховний, Нехай сліпа міщанська твань […]...
- Микола Руденко – У заполярному тумані У заполярному тумані, Де спомин душу холодить, На піднебесному вулкані Прозорий велетень сидить. Він сам – туман чи, може, гало, Чи, може, вічності душа… Його палило і стругало Те, що добу не прикраша. Не врятували запоруки, Хоч він народи врятував. І пам’ятник йому за муки Іще ніхто не скасував. Та Сонце скульпторів не ждало, Ту […]...
- Микола Руденко – Пам’ять душі Це ніби сон. Але ж не сон – видіння, Яке прийшло з людської глибини. Душі в віках не пізнане бродіння, Що з дійсності виготовляє сни. Гніді чи, мо’, червонозолотаві (Як полум’я, що виникло з грози) Летять кудись – у славі чи неславі? – Козацькі коні, впряжені в вози. Їх сотні, тисячі. Мужичі спини Гойдаються у […]...
- Микола Руденко – Новорічне Скінчився рік. Раз мислю, то живу. Іду по колу повз казарми кляті, Долаючи хурделю снігову У зеківському чорному бушлаті. Той самий ліс. І вишки. І паркан. Ті ж самі люди. І те ж саме чтиво. Немов заїло плівку – й на екран Той самий кадр лягає з об’єктиву. Десь дія проектується із надр, Що пеклом […]...
- Микола Руденко – Ант і орел Коли кремезний ант поставив зруба, Щоб мати добру хату для дітей, Старий орел з-під хмар спустивсь На дуба Натомлений носій лихих вістей. Орел Даремно ставиш хату в цьому полі – Я небезпеку вгадую здаля. Ант Що тямиш ти у хліборобській долі? Поглянь, яка земля… Яка земля! Орел Ти, чоловіче, не шануєш роду – Твоїх дітей […]...
- Микола Руденко – Спомин про кам’яну бабу Здається, недавно – та ціле життя Пробігло, мов піна на хвилі. Відтоді, як вбоге селянське дитя Заснуло на скіфській могилі. Дрімав вітерець між кущів полину, Задумалась далеч бездонна. На голову руку свою кам’яну Поклала гранітна мадонна. Немов до живої, до неї я звик. В ній щось небуденне звучало. У постаті сірій вбачав кочовик Природи жіноче […]...
- Микола Руденко – Атомне Я галактик ваших гривастих Не вивчав у екстазі німому. Я – невидимий головастик, Що живе у тобі самому. Я – живого частка єдина, Нас в тобі міліярди цілі. Я так само, як ти – Людина, Твій двійник у твоєму тілі. Ми не знаємо, що назовні, Ми кружляємо на електронах. Є у нас урядовці верховні І […]...
- Микола Руденко – Вічна вдова і диявол 1. Сама вдовиця жала й молотила, І для дітей сама коржі пекла. Аж ось із запічка нечиста сила До неї тихий голос подала. Диявол Княгине руська! де твої палаци? Де горді вої? де щити й мечі?.. Немов мужичка, загрубіла в праці Ні шовку на тобі, ані парчі. Твої вітрила в морі сновигали – Співало полотно, […]...
- Микола Руденко – Якби те, що мені заболіло Якби те, що мені заболіло, Я покласти умів на скрипку: Чорна хмара догнала білу І ковтнула її, мов рибку… Зупиняю перо: дурничка, І порівняння просто дитяче. Не натхнення діє, а звичка. Та чому ж моє серце плаче? Звідки туга оця глибока? Може, винен рядок безликий? Бо лишився мені для ока Тільки неба квадрат невеликий. Ані […]...
- Микола Руденко – Пророк То ніч над нами чи істота чорна? На це ніхто б відповісти не зміг. І крутиться Земля, неначе жорна, І зорі перемелює на сніг. А десь хмільні й розморені, як завжди, Майбутнє нам віщують в напівсні. Ті блюдце крутять пальцями, Ті з “Правди” Вичитують пророцтва голосні. Я ваші мудрі хати обминаю Та книги, що затерті […]...
- Микола Руденко – Благання Лечу кудись орбітою земною. Люблю й ненавиджу усе земне… Не я пишу, а Слово пише мною – Воно вже вкрай заїздило мене. Не інший хтось – мене загнало Слово Сюди, де дротом заткана нора. Благаю, всемогутній душолове, Пусти мене на волю – Вже пора! Я звершив Боже і людське веління І вже чогось нового не […]...
- Микола Руденко – Між двома ерами 1 Христова ера проминула, Чому ж ти не прийшов, Христос? Націлились холодні дула В твоїх пророцтв забутий стос. Хто ж розпочне новітню еру? Хто вже на істину набрів?.. Учення тоннами паперу Нас придушили, мов щурів. Тим часом людство на приміті Старе запитання трима: Щось є живого в білім світі, Окрім Землі? Ачей нема!.. І страшно […]...
- Микола Руденко – Я так не вмію сумувати Я так не вмію сумувати, Плекати біль в душі своїй, Щоб стрічним не подарувати Усмішки з-під припухлих вій. Вони живуть, вони щоднини Свої серця кудись несуть, Хоч ані світу, ні людини Їм справжня невідома суть. Ні певності в душі, ні віри: Старе розвіялось, нове – Це тільки будні вбогі, сірі, Утопій дзеркало криве. Як випадкові […]...
- Микола Руденко – Покинутий лан За вільхами в заплаві є луги, Що так цвітуть у червні, наче зорі. Всю невичерпність власної снаги Розхлюпали у трав’яному морі. Окрему квітку вивчити мені Нелегко між квітучих краєвидів. Та друг ботанік у погожі дні Тут налічив їх сотні різних видів. Він не жалів ні часу, ні себе – Радів, сміявся чи стенав плечима. Пливло […]...
- Микола Руденко – Мрія про молитву Коли понад вишками грім прогримить, А з лісу запахне неприбране сіно – Я Бога благаю: дозволь хоч на мить Побачити рідну Вкраїну. Дітей, що уранці до школи біжать; Зерно, що хрустить на млиновому жорні; Багаті жнива і скупу сіножать, В городах кущі помідорні. Вже стріх не побачу – є шиферний дах. І стіни із цегли, […]...
Вид лірики твору одчиняйте двері.