Микола Вінграновський – Первінка



ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА

ПЕРВІНКА

Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев – купи цегли, та глини, та уламків.

Миколка біг далі.

На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився;

В який його бік тепер?

Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.

Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.

Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич

були самі лише очі – від страху.

Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій – ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.

Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.

Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.

Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.

Здрастуйте! – сказав їм Миколка.

Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.

На порозі з’явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.

– Тьотю, а де тут у вас базар?

– Хто?

– Базарі

– Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.

Миколка кинувся тікати.

Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став – ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.

Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.

Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев’язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,- татова зарплата з фронту, – Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, – заховав гроші і вигулькнув із танка.

Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.

Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.

Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.

Миколка обвів його очима і сказав:

– Ого, який великий! – Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,- шапка з голови мало не впала.

А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:

“Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно”. Що за “казьонний дом”, Миколка не знає, але добре, що “благополучно”.

“Тепер поворожу на корову”,- думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають: “Нет в жізні сщастя”.

– Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься при лихій годині,- каже якась тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.

– Ну, раз нема, то нема,- каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.

– А тобі чого, малий?

– Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.

– Е, ні, десяткою тут не обійдешся.

– Ну, тоді за двадцятку!

– Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.

Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:

– Гляньте, що не брешу.

– Тоді йди сюди, я тобі подушу на всі тридцять. От тут-то вже Миколка й злякався: викинув гроші на свинки, викине на духи, а корова?

– Ні, за двадцятку, і край, а десятку давайте здачі.

– Ти дивися який? Скільки ж це тобі?

– На цю осінь до школи…

– Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.

– Може, ще й під носом?

– Але за двадцятку,- швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!

Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.

Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів продають – невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв – пропали духи!

Миколка витягає з кишені вузлик, розв’язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а хустинкою міцно перев’язує шию.

Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де продають корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей – ще довідаються та заберуть!

Старців – на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що нічого не продають і не купують,- роями ходять по базару, все може бути!

Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.

Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка побачив корів.

Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє останнє винесене на базар сіно.

– Та ось де вони! – прошепотів Миколка і зупинився:

Бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив’язана до воза, двоє дядьків їли ковбасу.

Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси,- у Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш?

Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!

Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так дивитися.

Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.

“От як виросту,- думав собі Миколка,- буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся… Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком ковбаси, і медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом із вашою ковбасою!”

І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених очей з дядьків, з’їв свій харч як на вогні.

В цю мить увесь базар підняв голови в небо.

Навіть дядьки перестали жувати і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько над базаром шугонула трійка “яструбків”. А за нею ще одна, потім – ще! Вони летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою.

Миколка навіть помітив у кабіні льотчика – хлопця у шоломі, Миколці начебто здалося, що льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому… а кому корову купувати!

Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у їхні ковбасячі роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів вести її степом додому. А мати ж хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це він там на базарі і як.

Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і корів лишилося іще менше, ніж було.

Миколка полічив – чотири корови.

Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати, скільки за неї правлять і скільки дають…

Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав обмацувати та м’яти коров’яче вим’я, боки, шию.

– І скільки ж дає ваша біленька? – запитав чоловік у власника корови.

– Так як на добру пашу, то до двох відер.

– А скільки ж ви за неї? – поспитала жінка.

– Та так, за чотириста – то можна було б і віддати…

Чотириста тисяч! – Миколка відчув, як його двісті тисяч за пазухою почали холодно ворушитись, як живі…

Лишилося три корови, І Миколка почалапав своїми жовтими чунями до них.

Але ті дві корови були продані, а третя стояла за возами така, що до неї ніхто і не підходив. Те, що вона була вся геть-чисто чорненька,- півбіди. Миколці навіть сподобалося, що вона вся чорненька і ріжки віночком. Але вона хиталася од вітру і світила ребрами, і вим’я під нею було як маленьке яблучко,- ну просто тобі і не корова, і не коза. Продавала, корову така сама й тіточка: на ній не було навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті та на ногах – одна чуня, а друга калоша, прив’язана до ноги кабелем. Ніс її посинів від березневого вітру, латана-перелатана хустина стовбурчилась на голові, як шпаківня. Під пахвою тіточка тримала віхоть торішньої трави, на лигач і хворостину.

Так вони і трусилися удвох з корівкою на спорожнілому базарі, на сірій землі під сірим небом.

Миколка обійшов корівку раз і вдруге і, оглянувшись, чи нема поблизу людей, швидко прошепотів:

– Тьотю, а скільки ви за неї просите, і так, щоб оддати? У тіточки текли з очей сльози, чи то від вітру, чи хто зна від чого. Не дивлячись на Миколку, дерким від застуди голосом вона проговорила:

– Віддаю за сто п’ятдесят…

– А вона хоч доїться?

– Доїться, три стакани дає на день, але при добрій паші… – Аж тепер тіточка повернула голову в Миколчин бік – хто ж це її все-таки питає?

Миколка стояв від тіточки по той бік корівки, так що вона Миколки не помітила і здивовано оглянулася навколо.

– Тьотю,- Миколка виступив із-за корівки,- мені ще далеко йти, то чи беріть свої гроші, бо не рано ж.

І не встигла тіточка надивуватись, як Миколка присів і до коліна червоними тридцятками відлічив усі сто п’ятдесят тисяч – кожні п’ятдесят тисяч мати. перев’язала йому мотузочком, так що три рази по п’ятдесят – і корова твоя! Ще й п’ятдесят у запасі!

– Нате!

– А звідки ж ти будеш, що тебе самого оце послали?

– Та я тут недалеко, із Кумарів, може, чули, дванадцять кілометрів, а мати хвора на печі та двоє малих, а батька чекаємо з дня на день із війни. Беріть! Беріть і перелічіть самі!

Доки тіточка скоцюрбленими пальцями і сухими губами перелічувала гроші, Миколка ще раз оглянув корівку.

Тепер вона була його, їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалася йому на все життя: вона йому сподобалася так, що навіть де не візьмись духи – і ті знов запахли під носом!

Миколка глянув у темно-голубі корівчині очі і спитав:

– А як тебе звати?

Корівка кліпнула, і в її очах на мить промайнуло щось таке, як ото, бувало, у матері над батьковим листом, що він живий і здоровий.

– Ну, синочку, бери її та веди, та гляди ж її там удома, бо вона була у мене смирненька, не билась, не перебирала. – і тіточка віддала Миколці налигач, хворостину та віхоть сірої торішньої трави.

-Буду йти, бо мені з нею і смеркне… -1, як тільки Миколка взяв налигач, корівка слухняно потьопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.

Вони відійшли далеченько і вже здалеченька оглянулись:

Тіточка стояла на тому ж самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.

– Тьотю! – гукнув Миколка.- А як же звати її?

– Первінкою звати її, синочку! Первінкою…

Містечком пройшли спокійно. Даремно Миколка понабирав повні кишені каміння від собак. Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з переляку по лісосмугах та яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях, Миколка повикидав каміння у болото, щоб легше було йти.

Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але, як тільки бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так погризли, погорбили, пом’яли, подушили землю, що йти було неможливо.

Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував, засмоктувало другу чуню – хоч стань та й плач.

А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких танках і машинах хтось є.

Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і, коли коні чи корови не в силі були під ними йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали. Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось затулити носа – руки не вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з болота.

Так вони і посувалися вдвох під жерлами танків та гармат, поміж перекинутими машинами, погорілими гарбами і возами.

І тихо та порожньо на шляху і в степу, хоч вий.

Біля машин валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром з полотном, з квітчастими рушниками, з хромовими чобітьми, але Миколка знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване.

Пахло якимись ліками та горілою шерстю.

Смеркало. Смеркало й смеркло.

Первінка ледь тягла ноги, а Миколка ніс уже чуні в руці ї йшов у валянках по болоту. Попереду замаячив горб з кам’яним давнім хрестом. Цей горб з кам’яним хрестом мав означати Миколці половину дороги. На небо вийшли зорі, під ногами трохи підмерзло. Вийшов червоний місяць, і танки відразу ж стали більшими, ось-ось неначе загуркочуть і застріляють.

Миколка уже б і побіг додому, якби не пудові ноги набряклі,- мати ж удома не спить і думає: де ж це він? Але ось і половина дороги.

Навіть при місяці видно у кам’яному хресті дірки від куль, але що це? Під хрестом біля згорілої машини стоїть ліжко! Темне широке ліжко з золотими бильцями стоїть під хрестом при дорозі!

По Миколчиній спині сипонуло морозом: ішов уранці на базар – ліжка не було. Хто ж це його поставив за день?

Миколка пильно почав придивлятися до машин, до “тигра”, що чорнів за хрестом у кюветі, і до самого ліжка – ніде нікого.

Червоно світить місяць над горбом, і тиша така тиха, аж холодна.

Навшпиньках Миколка підійшов до ліжка – ліжко порожнє, ні подушки на ньому, ні ковдри, самі лише дошки, де-не-де посічені кулями та осколками, та золоті бильця блищать при місяці, як чортові очі.

“Дай, – подумав Миколка,- сяду та відпочину, бо не маю вже сил отак теліпатися, та й Первінці щось треба дати”.

Миколка похукав у руки, прив’язав Первінку до ліжка і пішов до “тигра”, бо якраз саме там росли найвищі будяки: треба ж було цьому “тигрові” увігнатися в такі добрячі будяки! Миколка нагнувся і зашарудів між лапатими будяками:

Під будяками щось росло. Пирій чи ковила – проти місяця не видно. Хоча вони і торішні, але рвати їх важко, сильно вони у землі сидять. Від “тигра” котами чомусь смердить,- от була б та цибулина, що її на базарі з’їв, як би вона зараз пригодилась!

Миколка виніс із будяків оберемок пирію, кинув його перед Первінкою на ліжко.

– Оце з’їси, Первінко, та й підемо далі, а я біля тебе посиджу,- сказав Миколка і сів на ліжко.

Первінка зашелестіла пирієм, а Миколці тим часом хтось почав мастити очі медом. Голова його хилилась на ліжко, згодом він підігнув під себе ноги і заснув. Ніч стояла біла під місяцем, як молоко у дійниці, і тихо жувала Первінка під хрестом, оточена “тиграми” та “пантерами”.

Доївши пізню свою вечерю, Первінка й собі вляглася біля ліжка та й заплющила очі…

Скільки Миколка спав – невідомо, але проснувся він від того, що його хтось гойдає з боку на бік.

Спросоння Миколка вискочив на ліжко з ногами і побачив, як Первінка рветься від ліжка туди й сюди, аж на лигач тріщить, а здоровенний чорний собацюра, врівень з Первінкою, плигає між “тигром” і дорогою і намагається вхопити Первінку за ногу. Вона відхвицькується від нього, як може, очі повні страху – боже ж ти мій!

Миколка схопив відколений снарядом шматок хреста і з усієї сили попудив собацюру по лапах. Але той тільки підскочив і сів на дорозі, весело і задоволене дивлячись на Миколку.

Тоді Миколка відважив підмерзлу грудку, другу, але собацюра то пригинався, то пересідав з місця на місце і знову весело махав хвостом та задоволене повискував.

А навкруги білий-білісінький день, та й сонце у небі уже височенько, морозець, у Миколки зуб на зуб не потрапляє. Додому, Первінко, мерщій додому, бо що ж там мати?

Миколка натягнув на замерзлі валянки чуні, відв’язав Первінку, ще раз пошпурив у собаку рудим осколком від снаряда і по примерзлих грудках побіг до села.

Пробігли вибалок, Первінка задихалась, задихався і Миколка – хай йому грець! Станемо та відпочинемо. Раптом у небі, де не візьмись, з’явилися наші і німецькі літаки. Одні з заходу, другі зі сходу. І тих і тих було так багато, що їхнім крилам не вистачало неба.

Вдарилися вони над Миколчиною головою в одну мить, і годі вже було про що й думати.

Німецькі бомбардувальники змушені були скинути бомби в порожній степ і тікати.

Степ, де щойно пройшли Миколка з Первінкою, закипів від бомб, як смола в казані.

Бомби падали одна на одну, бо їм не вистачало місця. Де і як сховався Миколка з Первінкою, видно не було, видні були вогонь і дим, та чути надірваний голос повітря.

Все скінчилося раптово, як і почалося: щезли літаки, і лише вирви в землі здивовано-тихо задивились у небо. Миколка з Первінкою вилізли з воронки.

Коли глянь – собацюра теж сідає збоку від них, як нічого н не було. Сидить, грає хвостом у реп’яхах і дивиться. Дивиться, собача душа, відгодований на зайцях та на куріпках.

А бодай ти здох!

Миколка пошукав очима камінця якого чи грудку, але пагорб сірів далеко і чисто, ледь викльовувалась молода трава.

Миколка нагнувся, ущипнув маленький блідо-зелений листочок, спробував на зуб – кислий! Щавель! Він!

Миколка наскуб листочків, за щоками терпко взялося кислим – невже так рано щавель? Треба запам’ятати місце і сьогодні ж прийти з корзиною – сіль, слава богу, удома є, вода у криниці є, щавлю принесу – от тобі і їжа. Перша весняна їжа! Миколка понапихав щавлю у кишені, за пазуху, де тепло лежали п’ятдесят невитрачених тисяч, і сказав Первінці:

– Тепер ми з тобою, Первінко, на ногах. Вода у криниці є, Сіль є, і щавель маємо! – і Миколка підніс Первінці жменю щавлю, жменю з’їв сам.- Ходім!

Собацюра, що влігся неподалечку від них і жовтими вологими очима радісно блищав на Миколку, коли той говорив з Первінкою, встав і собі.

– Ти що, приблудо,- гукнув до собаки Миколка,- ув’язався за нами? Нема тобі що робити? Вигналося здоровило таке, одним своїм видом кого хоч злякаєш.

Собака зрозумів, що Миколка звертається до нього, і раптом перекрутився на одному місці, присів, підскочив і погнав щодуху навколо Миколки з Первінкою – колами колами, трьох зайців вигнав, але не побіг за ними, встигне іншим разом!

Собака вискочив на пагорб і зупинився. Якусь мить він мовчки так і стояв, вдивляючись у дорогу до села. Щось він там побачив на дорозі, бо розтулив свою пащеку і загавкав. Голос у нього був як У танка.

Первінка з несподіванки аж присіла. А собака гримкотів своїм голосовим страхіттям, і кожен гавкіт його виривався із горла, як снаряд. Таким голосом можна було загавкати і до неба!

Собака гавкав і оглядався на Миколку.

Дорогою від села йшов якийсь чоловік. Він був ще далеко, але по тому, як він Ішов, припадаючи на ліву ногу, Миколка впізнав його: це був їхній сусід дід Рятушняк.

– Перестань гавкати,- сказав Миколка собаці.- Це дід Рятушняк. Як будеш на нього гавкати, то він тобі ще й лупки дасть. Він тобі не я. Ану перестань!

Собака ображено пришкулився на Миколку, але гавкати перестав, відбіг далі вбік і приліг за перекотиполем.

– Діду!- крикнув Миколка.- Це я! Це ми з Первінкою додому йдемо!

– Де ж це ти був цілий божий день і ніч?

– Та ви ж бачите – дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!

-Дід Рятушняк почухав Первінці за вухом, присів, подивився на вим’я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:

– І скільки ж ти за неї дав?

– Сто п’ятдесят тисяч… А були й по чотириста!

– Ну то чого ж,- сказав дід.- Тоді вона, може, цих грошей і стоїть… Ходім додому, там мати місця собі не знайде.

– Батька часом нема?

– Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції був, то каже, що вже ідуть ешелони і все з такими, яких повідпускали додому,- сказав дід.

– Діду, а може, батько додому і не прийде?

– Як то не прийде?

– Ну, вб’ють його німці, та й усе.

– Не вб’ють… О, а звідки ж оцей козарлюга? – Дід побачив собаку.

– Та причепився по дорозі вночі. Первінку хотів було з’їсти, так я його каменем… Гляньте, діду, якого я щавлю нарвав!

Дід узяв листочок, пожував і спитав:

– Де?

– А ось у ярку.

– У якому? У цьому ярку?

– Тільки отам оно під тим боком.

– Заведемо корову та прийдемо. Щось рано щавель пішов, але, може, воно й на краще…

– Діду, а понюхайте у мене за шиєю!-Миколка хутко розв’язав на шиї хустку.

– Що ж там у тебе має пахнути?

– А ви понюхайте!

Дід нагнувся, встромив свої руді вуса в Миколчину шию, довго внюхувався, а потім сказав:

– Чимось пахне, але чорт його знає чим.

– Ні, ви, діду, внюхайтесь добре! Дід знову нагнув жовту, як суха макова головка, свою голову, щось довго мимрив і закашлявся:

– Чимось пахне, чорт його знає чим, але чимось при – ємним.

– У перукарні на базарі за двадцятку!

– Може, й духи, але за двадцятку… Я б не дав. Миколка обв’язав хустинкою шию:

– А я дав!..

Підходили до Миколчиноі напівзгорілої хати. Хата стояла на рівному місці в обгорілому садку, з обгорілим сараєм. Лишилися подряпані котами білі вугли, та двоє вікон лиши – лось із десяти. Хата була велика, бо татів ще дід, як мати казала, на Бузі козакував і, козакуючи, сотворив цю хату своїм дітям. А дітей у татового діда бігало, як пшона.

Посеред двору чорніла криниця з пригорілим журавлем, І дід Рятушняк сказав:

– Коли б доброго сухостою знайти та журавель замінити. Але де ти його в чорта знайдеш, коли самому нічим у хаті розпалити.

І дід, і всі люди вже потроху допалювали у печах стріхи зі своїх хат, а в кого хати були попалені німцями, так у тих в землянках зимувала зима.

Правда, хто був здоровіший та молодший, той носив в’язками курай із степу, а хто старіший та недужий?

Отак і дерли свої стріхи та в піч кидали, щоб хоча душу нагріти.

– Діду, ведіть Первінку у сарай, а я заразі – прошепотів Миколка і навшпиньках відчинив двері сінешні, двері хатні, тихо підійшов до печі.

Вкрита батьковим давнім піджаком, мати лежала скраю печі і дивилася в стелю.

– Мамо! – крикнув Миколка.

Але йому лише здалося, що він крикнув. Він не крикнув, як того йому хотілося, а якось прошелестів сухим язиком, бо слова неначе піском пересипалися.

– Мамо, я купив корову! Дід Рятушняк у сарай повіві Первінкою звати.

Мати здригнулася і повільно повернула до Миколки своє хворе обличчя.

Від стіни випірнули голівки Миколчиних брата І сестрички І в один голос залепетали:

– Наш Миколка корову купиві Наш Миколка корову купив!

– Я її ще вчора купив, але ж ти знаєш, мамо, дорога яка, і чуні розклеїлися, а тут ще ніч…

– Так ти що – і ночував у степу?

– Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зійшло, і тут, бачу, дід Рятушняк іде. І ще, мамо, дивись, п’ятдесят тисяч лишилось, і дивись, якого я щавлю нарваві У ярку, як до нас ото на половині дороги! Ми з дідом Рятушняком тепер будемо корзинами носити його!

– А ти ж хоч їв що-небу дь?

– Їв. Щавель їв. І Первінка їла. Тепер ми будемо корзи – нами носити його. А як прийде батько, то й з батьком! З щав – лем ми вже не пропадемо!

– А яка ж вона з себе? – тихо спитала в Миколки мати.

– Чорненька. На весь базар вона одна така тільки й була. І роги віночком. Три стакани на день дає. І не б’ється.

Миколка витрусив на лежанку щавель, виклав грошї, став на лежанку коліньми, розв’язав на шиї хустину і сказав:

– Мамо, а понюхайте у мене за шиєю – чим пахне?

Мати пригорнула Миколку ближче до себе.

Миколка відчув гарячий спечений подих маминих губ.

– Ну, мамо, кажіть! Кажіть! Чим пахне?

– Де ж це ти, синочку, такими гарними духами напахтився?

– У перукарні на базарі за двадцятку!

– Миколко, дай і нам понюхати! – потягнули шиї через маму братик і сестричка і своїми холодними носиками ви – нюхували б Миколчине щастя і до вечора, якби в хату не зайшов дід Рятушняк.

– З молоком вас, Маріє, у вашій хаті!

– Так пішли здоїмо! – сплигнув Миколка з лежанки.

– Здоїмо то здоїмо, а чим годувати будемо? Чим же, Маріє, ми її годувати будемо?

– Так трава ж скоро буде, діду! – вигукнув Миколка.

– Доки до тієї трави – ще не один раз можна буде ноги витягнути,- сказав дід і знову звернувся до матері: – У мене, Маріє, є така думка: поки на моїй хаті лишилося ще трохи стріхи, то яехай вона цю стріху поки що їсть – ви колись віддасте.

– А чи ж буде вона тую стріху їсти? – запитала мати.

– Буде їсти ще й дякуватиме. Сокирою посічу, теплою водою скроплю-ще й дякуватиме, як на Великдень.

Знадвору почувся гамір.

Миколка виглянув у вікно: у їхніх воротях стояло душ десятеро жінок з порожніми відрами, і деякі коромислами показували на Миколчину криницю.

Оскільки криниці по всьому кутку були замулені, нікому було їх чистити, то жінки ходили по воду у Миколчин двір, до Миколчиної криниці, яку вичистив ще при німцях дід Рятушняк.

Жінки приходили до криниці і по два, а то й по три рази на день, скільки кому треба, а эараз эбилися у воротях і топчуться.

– Що там таке? – Дід Рятушняк підійшов до вікна і собі.

– Зараз узнаю,- Миколка вибіг на подвір’я. Біля криниці лежав отой самий степовий собацюра і, лед – ве котра з жінок наближалась з відрами до криниці, шкірив зуби й гарчав.

У першу мить Миколка чомусь навіть зрадів, що побачив знову його вже біля своєї хати. Але від того, що собака самовільно призначив себе господарем їхнього подвір’я, влігся біля криниці та ще й людей не пускає, Мяколка по – шукав очима грудки чи палиці.

– Ах ти ж, приблудо чортова, ану геть від криниці, щоб і духу твого тут не було чути!

Як добрим ціпом, собака гепнув хвостом по землі, знехочу встав і, так стоячи і нікуди не тікаючи, сумно дивився на Миколку.

Вони були майже одного зросту і так дивилися одне одному в очі.

Раптом собака висолопив червоного як жар язика, І не встиг Миколка опам’ятатися, як вій лизнув його в щоку.

Миколка розгубився. Він оглянувся на діда Рятушняка, на жінок – ти диви, він ще й лижеться! – швидко витер долонею лизок і сказав:

– Так от що: якщо ти ще будеш мені й лизатися, то я тебе зовсім од хати відпроваджу. А поки що йди лягай біля сарая, стережи Первінку і дай людям набрати води. Зрозумів? А поскільки я не знаю, як тебе звати, а називати тебе вже пізно, бо ти вже здоровий, то я буду так тебе і називати-Собакою. От. Пішли.

Похиливши голову. Собака пішов за Миколкою до сарая, ліг біля дверей, а Миколка взяв драбину і поніс її з дідом Рятушняком дерти для Первінки останні клапті стріхи…

Минали дні, і Первінка з’їла всю вулицю за якийсь там тиждень, чесно віддаючи свої три стакани молока.

Хату діда Рятушняка Первіика з’їла за два дні. Бо тої хати не було що їсти – лише на причілку висіла жменя житньої соломи, і то такої старої, ще старішої за діда.

Її навіть не хотіли вже й миші.

Але дід акуратно ту солому посік, полив теплою водою і сказав Первінці:

. – Дивись, ще й висівками трушу! – Дід висипав у тавик жменю висівок.-їж на здоров’я. А пахне як, сам би їв!

Первінка з задоволенням схилилася над тазиком, а дід узяв білу німецьку алюмінієву літрову кружку і заходився доїти.

Миколка сів напроти Первінки і слухав голос молока.

Таким щасливим Миколка ще не був ніколи – тонке дзюркотіння молока сповняло його душу небесною мелодією.

З порога сарая Собака – і той дивився на Миколку такими радісними очима, що не зміг втерпіти: встав і почав ганяти чогось по подвір’ю.

– Діду!

– Га?

– От і нема й вашої хати, і Кваснячиної нема. Доїдаємо хату Коцюбенків. А далі що?

– А Пухленкова?

– Нема. Згоріла. Згоріла і Садкова, і Чоборя. Нема вже у нашому ряду жодної.

– Щось придумаємо! – сказав дід, встав, понюхав моло – ко, дав понюхати Миколці.- Піду сьогодні на той куток до брата, у нього не хата, а ціла скирта!

– Діду, буду я цієї ночі та ночувати біля Первінки. Бо тої ночі ввесь час щось ходило та гупало коло сарая. Я вже наслухав-наслухав, а воно ходить та гупає, а воно ходить та гупає! А замок же у нас нікудишній!

– А собака?

– А хто його знає, де він був. Десь, видко, ходив, по зайців, мабуть. Треба ж і йому чимось та харчуватися… Поштальйонша йде! – гостро скрикнув Миколка і вибіг до воріт.

Листоноша, тітка Василина, йшла через вигін до Миколчиної вулиці, її помітили відразу ж усі хати і землянки.

Жінки і діти попритулялися до шибок, не зводячи тривожних очей з тітки Василини: у який двір найперше заверне вона?

Тітка Василина завернула до Коцюбенків.

Довго вона щось не виходила звідти, від Коцюбенків, де п’ятеро дітей і тітка Коцюбенчиха…

Миколка злякано позирав на діда Рятушняка, і тихо було у всіх хатах та землянках.

І раптом – закричала тітка Коцюбенчиха…

Заплакали діти її, а вона чомусь вибігла на вулицю, на вигін, підняла руки туди, в сторону війни, і заголосила:

– Ой діти, ви ж мої сироти, і де ж ти, господарю мій! Тітка Василина і ще хтось повели попід руки Коцюбенкову вдову до хати, але голос її ще плакав:

– І до кого ж тепер та ви, сироти, та мої ви дрібнесенькі, до кого ж тепер мені з вами прихилитися? А ти ж то говорив мені, а ти ж то і не думав сам десь погибати, дітей покидати та мене з ними, із дрібними на світі лишати…

– Нема Коцюбенка,- сказав дід Рятушняк,- добрий чоловік був, а робив як, а співав… А тут ходиш по світу, ї порохня вже з тебе сиплеться, і нікому ти вже не треба, а живеш – не кличе бог, от тобі і все…

– Діду, до нас іде,- прошепотів Миколка і злякано оглянувся на двері, на вікна, де лежала мати.

Тітка Василина йшла повільно, дивилася, як завжди, в землю, бо щодня змушена була приносити людям більше горя, ніж радості.

Миколка зіщулився, наче люто змерз, і вже те дивився на тітку, а дивився десь наче позад себе.

Миколка чекав, Миколка вже приготувався, що ось тітка Василина підійде, мовчки постоїть, вийме із сумки похоронну і тяжко скаже: “Нема вже в тебе, синочку, батька… ”

– Нема вам, синочку, нічого на цей раз,- раптом каже тітка Василина і йде далі.

Миколка як був, так і сів на камінь. Посидів довгенько, доки розвиднілося в голові і доки не почулося згори їхньої вулиці ще одне чиєсь удовине голосіння.

– Діду, несіть Коцюбенкам молоко, а я пішов у степ. Пошукаю мишачі купки.

– Ти думаєш, миші тебе ждуть? Та поїли вони за зиму все, чим запаслись.

– Поїли? А може, й не поїли… Піду туди, за Розкопану могилу, де торік просо було.

– Іди, тільки на міні не підірвись.

Кому-кому, а Собаці тільки цього й треба було! Швиденько напився з калюжі води і рвонув! Він виривався наперед Миколки далеко аж за вигін, а потім летів до нього назад і якийсь час ішов спокійно поруч, аж доки на його ніс не падав дикий запах звіра чи птиці.

Тоді він на мить зупинявся і дуже серйозно, по-хазяй ському поводив носом у тому напрямку, обережно зупиняв ніс, ще раз втягував у себе той запах і включав першу собачу швидкість – не йшов, а плив, стелився над землею,

Не оглядаючись нікуди, неначе від звіра і до його собачого носа була протягнута пряма-прямісінька струна, нікому не видима, а видима лише йому, і він ішов по ній, як і належить іти по струні.

В такі моменти Миколка зупинявся, аби не зашкодити чотириногому мисливцеві своїм необережним кроком.

Собака ліг на землю… Не ліг, а опустився на неї, як пух, як павутинка, дарма що важив добрих два пуди…

Зараз буде стрибок…

Стрибок!!!

В самого Миколки всередині щось тьохнуло, так стрибонув Собака.

Щось фуркнуло з-під його носа, а Собака так і продовжував лежати на землі, наче він не міг з неї встати, наче увігнався він лапами в землю по самий живіт.

Собака якийсь час непорушно дивився вслід куріпці, аж доки не зникла вона в сірому просторі, а потім повільно І винувато повернув до Миколки свою голову з двома пір’ї. нами від куріпчиного хвоста в зубах.

– Ось тобі й маєш,- сказав йому Миколка,- а ще кажеш! Хто ж так плигає на куріпку? Що вона тобі – вовк? Краще шукай мишачі купи. Вони не бігають і не літають. Шукай.- і Миколка сам став обдивлятися навкруги.

Незабаром проминули Розкопану могилу і вийшли на торішнє просовище.

Біля могили росла одненька груша-дичка, і Миколка помітив на ній з десяток торішніх покоцюрблених грушеняток. Не гаючи часу, він поліз на дичку.

Груша була колюча, як мороз, 1 лізти на неї – не мед. Та й грушенята висіли на верхів’ї.

Собака стояв під грушею біля млинка і не зводив з Миколки здивованих очей.

Миколка позривав грушки в кишеню, одну з’їв сам,- була вона бляшана якась, але грушевий дух ще трохи жев – рів у ній,- одну кинув Собаці.

Той негайно зловив її в повітрі, пожував-пожував та й виплюнув. Грушок, видно, Собака не любив.

Порожне запущене поле сумно лежало без нічого,-ні соняшник, ні колосок не хвилювали його в усі роки війни. Посіяв тут, правда, хтось трохи проса за могилою, і те миші з’їли.

Миколка розгорнув мишачу купу, другу. Купи були порожні, за зиму миші перетрубили всі свої запаси і зараз живились, як могли, коріннями, листочками торішньої трави, стеблами.

В одній купі Миколка знайшов трохи магару: миші не віддавали його, кусали Миколку за пальці, а Собака ловив і душив мишей…

Додому прийшли надвечір. На подвір’ї, біля криниці було тихо. Миколка зайшов у сіни, поставив мішечок з магаром 1 зайшов до хати.

– Мамо, це я. Я магару з поля приніс! Завтра промию його водою, підсушу, потовчу в ступі-ось нам і каша!

-Добре, – тихо проказала мати.-Там дід Рятушняк картоплі приніс. То ти звари.

– Зварю, мамо. А ночувати я сьогодні буду біля Первінки. Миколка вийшов у двір і сказав Собаці:

– Ти ж мені гляди: цієї ночі не ходи, щоб не вкрали Первінку. Чув? Гляди ж. А я буду в сараї.

Миколка взяв габлі, постелив фуфайку біля Первінки, поклав габлі поруч, поставив собі на ніч кружку води, зачинив на замок зсередини двері і ліг.

Глибоко і тепло дихала Первінка, від її тіла пахло літом, нагрітим літнім вечірнім камінням.

Тільки-но Миколка заплющив очі, як щось за стіною гупнуло.

Миколка сів. Став наслухати. Тихо-тихо, а потім гупнуло знову.

Миколка взяв габлі, підійшов до стіни і притулив вухо. Тихо. Так він постояв-постояв і знову ліг.

Тільки-но ліг, як відразу щось ударилось об стіну, аж увесь сарай затрусився, і Первінка з переляку звелась на ноги.

Миколка. з габлями підбіг до дверей, ліг на землю і за – зирнув у щілину під дверима-хто там? Нікого. І Собаки не чути. Де Собака? Може, його хто придушив тихо або вбив, що Собака не встиг і гавкнути? Щось заскімлило і загуло.

Ні, це березневий вітер скімлить у тонкім верховітті 1 гуде у грубіших гілках.

А що це шумить? Дужче і дужче! Зі стелі сарая западали краплі. Дощ? Дощ.

Миколка підставив під краплі язик, покуштував: так і е – дощ. Западали краплі і на Первінку. Миколка відв’язав її, перевів у сухіший куток сарая і сказав:

– Стій тихо-тихесенько, наче нас тут і нема. Не встиг Миколка проговорити ці слова, як ударило щось об стіну раз і вдруге, щось захарчало, заляскало, залопотіло, і гавкнув, як танк. Собака. Гавкнув, аж залився. Потім радісно завищав і задряпав лапами у двері, викликаючи на – двір Миколку.

Миколка кинувся до замка, довго не потрапляв ключем. Нарешті відімкнув і вискочив.

Мокрий Собака лежав біля Миколчиних ніг і гатив хвостом по калюжі…

Гатив хвостом по калюжі, а сам дивився на дерево. Миколка підвів голову і собі: на голім березневім дереві сиділо троє темних чи то птиць, чи то звірів.

Собака сперся на стовбур передніми лапами і переможно гавкнув. Птиці чи звірі, побачивши Миколку, занявкали згори котячими голосами…

Щоранку Миколка вибігав у садок подивитись, як там росте трава.

Трава рости не поспішала, бо один день попускало на тепло, а другого дня мороз хапав зубами калюжі і землю і так тримав їх, доки міг…

Город копати було ще рано, але Миколка наточив рашпілем лопату, набив на габлі нового держака з акації та й пішов згрібати під яблунями торішнє листя. Під листям біленькими губками дихала трава і врізнобіч розбігалися мишачі окопчики.

В сіро-блакитних тілах яблунь вже говорила весна, не голосно, але говорила. Яблуні наче прислухалися до самих себе, і особливо оця біля хати, волова мордочка, що доспіває тоді, коли косять жито.

Гілку її розчахнула гармата, 1 Миколка намісив глини, замастив яблуні рану, стулив гілку докупи, обв’язав старим мішком і пішов подивитися, як там груші.

Біля груш було чомусь холодніше. Біля них якось завжди не так, як біля інших дерев. Яблуні – ті спокійні, розважливі, посидючі. Вони нікуди не поспішають. Ростуть собі, цвітуть, плодять, гупають ночами яблуками під собою, І так і сидять на них, як квочки на яйцях. У груш обличчя тверді, і цвітуть вони біло і твердо – зацвіли, уродили, опали, і досить.

Миколка зупинився біля старої сивої груші. Вона так і звалася – сива. її посадив ще татів дід – козак, і росла вона дуже давно, і родила уже через рік, а то й через два – коли схоче.

Сива груша височіла так високо, що й літаки обминали її, щоб не зачепитися та не впасти. На ній була тьма-тьмуща гнізд, часом більше гнізд, ніж самих груш, і коли влітку з тих гнізд птиці подавали свій голос, то до неї хоч не підходь. Здавалося, Сива груша співає сама, аж страшно!

Миколка підійшов до груші-ладанки. Груші-ладанки пахнуть трохи медом, і хвостики у них довгі і прямі.

А це ось – глива, її груші трохи глевкі, а хвостики в них короткі і закарлючені.

А це – дуля. У неї найбільші ї найсмачніші груші. З’їси одну таку грушу – вже наївся на цілий день і води не хочеш до самого вечора.

За грушею-дулею – маленька груша-картоплянка. Вона ще спить і проснеться не скоро, бо вона доспіває пізно, перед снігом, коли вже ніяких груш нема, а вона є.

А ці дві груші – груші-сагачки. їх, як і персик, посадив батько. Сагачки пристигають тоді, коли бджоли вже понаїдалися цвіту і троянди опали, отоді саме вони й пристигають.

Миколка попідгрібав під сагачками листя і надколупнув нігтем гілочку-сік!.. Груші-сагачки терпляче стримували себе, щоб не зацвісти, бо хоч горобці й порозпускали хвости та крила, але не треба поспішати з цвітінням. Бо зацвітеш, а тут мороз! Отоді й спробуй зацвісти вдруге…

А персик стоїть худий і нещасний, як обідране голодне циганча: з нього не вийшли ще зашпори, і він у саду малий і скоцюрблений.

Ще восени Миколка обіклав персик околотом, аби він зимою не замерз, але хтось той околот розтягнув – чи німці, чи угорці покидали його під колеса своїм машинам у болоті, і персик цю зиму зимував на голе тіло.

“Якщо корінь не вмер,- подумав Миколка,- то доведеться його підрізати під самий корінь: може, з кореня ще яке персиченя та виросте… ”

А над садом у синьому небі цвіли білі молоді хмари. Миколка зіперся на граблі і пішов очима до них, до їхніх білих і чистих облич… Он мати стоїть з братом і сестричкою на руках. А це ось він сам Миколка, веде Первінку степом з базару в село додому. Ось дід Рятушняк шкандибає…

Миколка стояв і дивився, як пропливають мати і він з Первінкою та дідом у синьому небі в краї далекі… В голові запаморочилося, і хмари почорнілиі Миколка мало не впав – сильно закортіло їсти, ну хоча б то щавелинку з’їсти… Як на зло, запахло проти вітру базарною ковбасою, защеміла слина під щоками, 1 МиколцІ так захотілося їсти, як ще ніколи на хотілось…

Глянь – Собацюра йде від степу садом додому. Але йде головою не вперед, а назад, задом Іде і щось тягне зубами, тягне, аж стогне.

– Ти що? Де це ти був? Що це ти цупиш? Собака відразу ж покинув свій тягар, бахнув об землю хвостом і сів перед Миколкою, як святий.

Миколка підійшов ближче і побачив грубеэний сувій чорного сукна. Сукно начіпляло на еебе реп’яхів та болота 1 видавалося якимсь могутнім звіром без голови.

– Де ти його взяв? Отам у яру із машини поцупив? Та там же ж міни, собача твоя душа! А якби підірвався? Ох, дам же я тобі лупки цими габлями, щоб знав!

Собака похилив голову і, втомлено хекаючи, тільки те й робив, що мовчав…

Миколка помітив: останнім часом Собака почав зникати, Почав десь зникати від хати і любив щось приносити. Де він ходив, Миколка не знав. Ночами він десь блукав, приходив уранці сумний, з жовтими очима, і пахло від нього лисицями, німцями і ще чимось, як ото, буває, пахне милом.

Собака важко лягав лід сараєм і спав, лишаючи вуха, щоб не спали. Весь час йому снився, очевидно, Миколка. Бо так: літаки у небі – спить. Танки по дорозі – спить. Відро ляпве у криницю – спить.

Виходить на поріг Миколка – відразу ж Собаку наче хтось підкидає – встає, дивиться: що робити? Миколка снився йому завжди, бо він, де б це не було, як тільки забачить Миколку, то мало не плаче. Але ввечері знову зникає на всю ніч, щоб вранці пахнути лисицями, тінями і ще чимось, як ото, буває, пахне батьком, коли він на війні і коли його довго нема, так нема, що аж сумно.

Миколчин Собака любив приносити.

Ні, не те щоб тягнути до хати що попало. Він знав ціну речам і приносив з німих полів те, що треба.

Настінний годинник якось приніс із білими стрілками і гирею. Приніс він і френч зелений німецький з гудзиками, орденом і голкою з ниткою в кишені. Витий валянок учора приніс на праву ногу Миколці. На ліву, наче знав, у Миколки був такий валянок – узуві А сьогодні на тобі – сувій чорного сукна прихекав із поля і сам у реп’яхах та болоті, як чорт.

Раптом Собака підняв голову, потягнув повітря, тихо заскімлив, завищав і з усіх своїх чотирьох ніг кинувся садом до хати, від хати через подвір’я на вигін.

Вигоном, ще далеко від хати, йшов якийсь чоловік… То йшов Миколчин тато… І хоча Собака ніколи й не бачив Миколчиного тата, але раптом він оголосив і мамі, і Миколці, і всім у селі, що йде господар з війни, та ще й білого коника веде за собою, щоб оратьі Собака вискочив назустріч Миколчиному татові, Миколка за Собакою, коник злякався, а Собака був уже на татових медалях І голосно плакав татові в поранене обличчя.

Вибігла мати, городом кульгав дід Рятушняк, здаля щось кричав і собі плакав, плакали й бігли жінки, до яких ще не прийшли чоловіки, а Собака вже повз на животі попереду тата до мами і молотив хвостом по землі, як ціпом.

І коли тато взяв на руки Миколчиного братика і сестричку, пригорнув до себе Миколку, і коли мати притулилась до татової спини, Собака ліг долі і почав розглядати свої зальопані, в реп’яхах лапи…

А крізь відчинені двері сарая дивилась Первінка. По її чорненькому обличчю з темно-голубого, як слива, ока теж котилась темно-голуба, як слива, сльоза…

– Синочку, прив’яжи коня… Ну, то що там, дядьку? – якось дуже тихо спитав Миколчин тато діда Рятушняка. Спитав так, неначе для нього не було ні війни, ні обгорілого снігу, ні напівзруйнованої хати.

Але дід Рятушняк плакав і через свій дитячий лагідний плач щось мимрив собі під носом і тільки те й робив, що цілував Миколчиного тата то в руку, то в плече.

– То що там, діду? – спитав і собі Миколка.

– Лопата де? – крикнув засльозений дід і побіг до Первінки в сарай по лопату. Тато – за ним. Миколка – за татом.

– Прийшов наш хазяїн дорогий, Маріє! – тулилися гур – том жінки до Миколчиної мами.- Живісінький! А все ж могло бути, не дай господи, та не дай нікому!..

Розгаслим вигоном до Миколчиного двору, знизу, вїд Кодими, згори від глинища сірими зграями потяглися з дітьми жінки, за ними клигали, зимово кашляючи, діди, і сам вигін став широкий, аж не видно. Миколчин тато з лопатою і дід Рятушняк з киркою вийшли із сарая, і садом, стурбовані чимось вкрай, не кажучи нікому ні слова, швидко пішли повз кладовище в степ.

Миколка якусь мить розгублено подивився на маму, на тіток, а потім спочатку поволеньки, далі хутчіше потьопав

За батьком та дідом Рятушняком. Собака – за Миколкою. Батько та дід ішли просто на Розкопану могилу, йшли вони, не розмовляючи між собою, батько якось аж потемнів з лиця, а дід Рятушняк ще важче став припадати на ногу.

Біля могили дід зупинився, витер шапкою лоба і закашлявся. Батько теж пристояв, роздивляючись підніжжя могили:

– Наче не було нікого, дядьку?

– Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всі

. ці роки не зводив із неї ока, як ви й веліли. Один раз, правда, тієї зими ночував біля неї під грушкою танками німець, але на верх не вилазив – було холодно, сніг, вітер.

– А що, як воно задихнулося? – знову тихо, як і на подвір’ї, спитав Миколчин тато.

Хто “задихнулось”, хто воно? – кортіло Миколці узнати і, може, чимось допомогти батькові.

– Тату, я тут був.

– Де, синочку?

– Отут кругом. І на самій могилі був, і на грушку вилазив оце недавно, як по мишачі купи приходив з Собакою.

– Ну, добре… Пішли,- сказав батько.- Дайте, дядьку, руку, бо слизько.

Дід Рятушняк подав руку, і Миколчин батько повів діда на могилу за руку. Верх могили був ввесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на тому версі була аж начема у глибину могили.

Росли там будяки і ще якісь бур’яни, вищі за Миколку.

Батько зачав лопатою вирубувати під корінь будяки, а дід Рятушняк виривати лободу, блекоту та різний непотріб. Миколка і собі ухопився за лободу біля діда:

– Діду, а ви не боїтесь?

– Кого?

– Копати могилу? І що воно у ній? Золото?

– Золото. З хвостиком.

– 3 яким хвостиком?!

– Золотим.

– Не смійтеся, діду, бо я тепер скажу батькові, що ви з мене смієтесь!

Дід заходився киркою довбати землю на своєму місці. Собака – так той уже щось їв під грушкою унизу.

Сонце вийшло з-за хмари і засвітило у всі свої очі.

– Дядьку! Ідіть сюди! – гукнув Миколчин батько.- Ідіть сюди, поможіть!

Дід Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго вони кректали, аж поки на руках не підняли над собою плуг. Вони поклали його на зрубане будячиння, а через хвилину поруч з ним поклали ще один.

Потім із ями разом із землею полетіла пріла солома. Батько перестав копати, став на коліна і зачав розгрібати солому руками, занурюючи їх усе глибше й глибше, і раптом затих, ніби перестав дихати, ніби він там щось зловив під соломою дуже дороге і важливе.

У діда Рятушняка від хвилювання дрібно тремтіли вуса.

Батько випростався і підніс до очей пригорщу пшениці. Роздивився, понюхав, дав понюхати дідові, а дід ще й узяв зернину на зуб – і вони обнялися: Миколчин татко із дідом Рятушняком.

Дід зачав знову плакати і цілувати батька в плече і руку, шапка впала в нього із голови, і він зробився ще менший.

– Ідіть, дядьку, в село та кличте всіх, хай беруть, у кого що є: відра, мішки, все, що є! Пошліть кого-небудь до школи, щоб підмели класи. Будемо зсипати там.

– Біжу! – чомусь раптом дуже голосно, на ввесь степ крикнув дід Рятушняк і, як молодий, побіг до села.

– А ти, сину, повідтягуй будяки, тільки не поколись, на купу, та на тобі сірники та попали їх. А я буду копати!..

Скільки прожив Миколка на світі, але такого ще не бачив! Від села до Розкопаної могили і від Розкопаної могили до села засновигали люди. В мішках, у торбинах, на коромислах у відрах, в діжках на тачках люди носили і везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав з дідом Рятушняком на початку війни таємно від усіх.

Носили до кінця дня і носили всю ніч. Білий місяць світив з усієї сили, і Миколка для себе помітив: іще до вчора усі тітки з їхнього кутка були мовчазні, печальні, згорблені. Але варто їм було почути, побачити і заносити пшеницю, як де взялися у них сили і ноги: забігали, заговорили, засміялися дівчатка, здавалося навіть, що й горе повеселішало на обличчях удів.

Розвиднялося. Від Розкопаної могили йшла валка жінок з останнім уже зерном, як від яру викотилась довжелезна колона наших танків.

Гнівно та нетерпляче вони гуркотіли на захід, і сірі від болота “бобики” метушилися біля них, як сірі жуки.

Один з таких “бобиків” раптово розвернув і покотив до переляканих жінок з пшеницею на плечах.

З “бобика” виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом:

– Хто такі і чому ви тут?

Жінки втомлено зняли з плечей торби й мішки і мовчки передихували.

Лейтенант покопирсався в одному мішку, в другому, взяв жменю зерна і спаленів:

– Де взяли?

Жінки кліпали на лейтенанта ні в тих ні в сих.

Добре, що підійшов Миколчин тато з дідом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин тато підійшов до лейтенанта.

Лейтенант, забачивши множество орденів та медалей на батькових грудях, відразу ж присмирнів.

А тут під’їхав ще один “бобик”, і з нього вийшов справжній генерал.

Миколка аж упрів від здивування, бо ніколи ще не бачив живих генералів.

Генерал сказав:

– Доброго здоров’я, люди добрі!

– Здрастуйте,- сказали жінки, а лейтенант узяв під козирок. Батько не взяв, бо був без шапки, і струнко чомусь не став, а підійшов до генерала якось по-домашньому, не по-воєнному:

– Пшеницю несемо, он із тієї могили. Я – голова колгоспу.

– Дуже приємно. Дорошенко,- м’яко сказав генерал і подав татові руку.

– В сорок першому. закопав, коли відступали, думав, пропаде – не пропала!

– Не задихнулась?

– Уявіть собі – ні! Так що будемо сіять, товаришу Дорошенко.

Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на батька, на жінок, оглянувся на танки, на небо з літаками, обережно висипав зерно чомусь собі у кишеню і помітив Миколку:

– А ти, синочку, чий?

– Я – татів!-сказав Миколка і заховався за батька.

– Бондаренко! – гукнув генерал капітана.- Лиши… Як вас величати? – звернувся він до батька.

– Максим Миколайович.

-Лиши в цьому селі пару бочок пального… Більшим, Максиме Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам!

– І вам щасти,- сказав Миколчин тато. Генерал узяв, – батькові, дідові, жінкам,- під козирок, сів у машину і поїхав.

– Татку, – прошепотів Миколка,- навіщо генерал пше ницю висипав у кишеню?

– Та, мабуть, для щастя,- сказав тато. Не встигли дерев’яними лопатами перегорнути пшеницю у школі, як на вигоні сів літак з червоною зіркою на боці.

– Ой, – ойкнув дід Рятушняк і вибіг зі школи. Дід наче знав. А знав, бо з літака злазив його син Петро.

Петро кинувся бігти до хати, але дід загукав до нього від школи, з дерев’яною лопатою в руці:

– Петре, я осьдечки, тут, у школі, зерно перегортаю! – вдарив себе руками об поли та так і став, сам не зміг уже бігти до Петра.

– Тату! – крикнув Петро до свого татка – діда Рятушняка – і в хромових чоботях повз Миколу й жінок протупотів до свого батька та обійняв його.- Здрастуйте, тату! Я – на два дні! Відпустку дали! Здрастуйте! – сказав Пет – ро людям і перестав сміятися та радіти.- Здрастуйте…

Миколка аж присів: на грудях у Петра блищала Золота Зірка Героя, хоча погонів на плечах у нього й не було!

Дід Рятушняк, забачивши цю Зірку, якось зніяковів, оглянувся на людей, а потім тихо сам прихилився до неї головою – і знову заплакав.

“От мені оцей дід! – подумав Миколка.- Тільки й робить, що плаче, коли не треба плакати”.

– Максиме Миколайовичу,- засвітився Петро до Миколчиного тата,- давно?

– Учора. Здрастуй.

– А я лечу та думаю…

– Надовго?

– На два дні!.. Тату, не плачте…

– А оце в тебе що? – пальцем доторкнувся дід Рятушняк до Петрової Золотої Зірки.

– Як – що? Дивіться, тату.

– Бачу… А он Миколка Первінку купив на базарі… Три стакани на день дає,- похвалився Миколкою дід Рятушняк.- А я вже думав, де там ти і що…

-Воюємо, тату! Не журіться!

Миколка сидів на порозі сарая і слухав пісень з хати і ї

Діда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первінка, біля нього лежав Собака, і “Цвіте терен” розливався над вигоном і літаком на ньому, над садом і над криницею.

-А чому мій татко – Максим Миколайович? – запитував себе Миколка.-1 дід так на нього каже, і генерал, і Петро.

А Петро ж не набагато молодший за татка?.. І Герой Радянського Союзу… Льотчик… На самольоті прилетів, у хромових чоботях… Максим Миколайович… Гей, ти,- сказав Миколка Собаці,- здрастуй, Собако Собацюренько, і ви, Первінко Миколаївно, добрий день! На цю осінь до школи – добрий день! А там, дивись, як татко з мамою і хату вкриють – добрий деньї А в криниці завжди темно – добрий вечір!

– Синочку, а з ким це ти говориш? – Тато і Петро стояли над Миколкою, на небі, на білих хмарах.

– Тату, а Первінка буде рости?

– А як ти хочеш?

– Хай не росте. І Собака хай не росте. Хай вони будуть такі, як є.

– То вже будуть! – засміявся Миколчин тато, Максим Миколайович, засміявся Петро.

– Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж мені пішки виходить – далеченько… А так би подивитися, що у людей е. Бо у нас ні трактора, ні коней, а весна на носі… Як ти?

– А райцентр?

– Ще нічого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому…

– То що, Максиме Миколайовичу, заводити? – легко, празниково спитав Петро.

– До вечора вернемось…

– Татку, ви куди? На самольоті?

– Та полетимо, синочку. Таткові треба подивитися, що по селах робиться. Якщо хочеш…

– Хочу! – вилетіло з Миколки, як з птаха.

Дядько Петро завів літак, і полетіли.

Миколка сидів у тата на колінах, поруч з дядьком Петром, і земля не чорна, не сіра, а золота мерехтіла під літаком, і над ним, і збоку. Все було в золоті, і тато, і Петро.

– Це що?

– Забари. Лети, Петре, на Кам’яний Міст. Отам і сядемо. А з Кам’яного Мосту – на Криве Озеро. Подивимось, що там. З Кривого на Грушку і – додому.

Сіли в Кам’яному Мості, сіли в Кривому, в Грушці, ше десь сіли. Миколка не виходив з літака: батько з Петром ходили по сільрадах, гомоніли з головами колгоспів, видно торгувалися, били “по руках”, і з кожною посадкою прибували нові пасажири: в Кам’яному Мості – ягня і пара голубів, в Кривому – козеня і теличка, в Грушці – борона, двоє гусей. Теличку, козеня і ягня тато з Петром прив’язали у літаку, а голуби і гуси мостилися біля Миколки. Так і летіли. Між білими хмарами над золотою землею.

Вийшли орати, сіяти і боронити. Перед цим батько сказав Петрові:

– Петре, ні трактора, ні коней. Лопатою степу не накопаєш. Маємо сім плугів.

– Запряжем?

– А ти як думаєш?

– Думаю, що запряжем.

Семеро плугів, запряжених в дядьків Петрів літак, стояли на березневому, давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їхні були в торбинах, у зерні.

Дядько Петро завів літак. Літак завівся. Похитнувся трохи мотором, але завівся на очах Миколчиного тата і всіх людей. Його колеса відразу ж намацали землю і пішли по ній, а за ними пішли й плуги.

За плугами йшли старі чоловіки, і їхні руки на чепігах були тверді, мов каміння.

Літак орав землю плугами, а за ними на свіжу ріллю кинулися жінки, щоб засівати.

Вони сіяли з рук легко і радісно, навіть удови.

Миколчин тато йшов за плугом, і чорна земля чорною хвилею хлюпала йому на чобіт.

Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сівачів, вів літак, як ні в жодній битві, ні в жодному бою: він аж спітнів і не бачив би цього поту, аби не западав цей його піт на Золоту Зірку Героя малими краплинами.

А позаду усіх – за літаком, плугами, сівачами – брів Миколка з Первінкою.

Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі і не хотіла рости, і ріжки в неї були віночком.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Ольга кобилянська біографія.
Ви зараз читаєте: Микола Вінграновський – Первінка