Микола Хвильовий – В електричний вік


Красномовного мудреця Бояна
В хуртовину
Промайнула
Тінь.
І обіжно на подій екрані
Фаркнув люкс.

І читали:
Степи Залізняка і Гонти,
А на зорі –
Гайдамацький рев.
То ведмідь блакитноокий
Біля твоїх дверей.

Гляди ж, щоб думок анемона
На релях не закурявила лист,
Бо тендітне досягнення гроно
Упаде на траурні ризи.

І молився я:
Отче наш – електричної системи
Віку!
На твоїх крицевих віях
Запеклася майбуття сльоза.
Твоя напруженість воліє
На патлах буйних днів
Провести лабіринти смаку.

Да святиться –
Твоє ім’я
Да буде твоя непохитна воля
Там –
На землі,
Як тут –
В заводі.

І глузували над святим святих,
І в сміх
Підмішували кал.

Вони не знали тих доріжок
І шлях той бурьовий,
Що нас виховував
Тримати руху стяг.
Їх розуміння, що порожній
У діжці звук.
Їх приборкала тирса, поле
І шелести журби,
А клуні рип колись повісив
Життя їх на снопи.

І казав я:
Покиньте мріяти мертвим!
Давайте посолодимо сучасний мент.
Ви хочете, мабуть, жерти?
Так і я ж хочу!
Чуєте?
Ах, не варт!
Вас розбуркає лишень Марат.

А я (я не покину ранок!)
І ваших, і своїх дітей
Уберу у віяло фазана
І поведу в майбутнє.

І

А вчора степ шумів…
Ох, як метушився степ!
Чекали у місто гостей
Троглодитного

віку.

Тулились до будинків
Примари переляку,
Десь скавучав собака,
А потім вив
На хмари.

Було небо повне, як вагітна сіроока
Дівчина.
Але була виснажена душа –
Кинемо її знову в лабети…
Ша!.
Серце моє, де ти?

Прив’язане на нитку
І мусиш підагатити кров?
Невже воли і корови
Кізяками нагодують їх?
Невже мукання золотої телиці
Варте ударів по ковадлові?
Ні! “Сила солому ломить”,
А їхня воля
За гратами біляозерного виховання.

Ах, я знаю цю в’язницю.
У ній і мені – атому мільйонноголового тіла –
Було гарно гріться
На комині з жеврівшими колоссями.

Я згадую: волошкова тиша,
Дзвіночки в вербах шарудять похило,
А легіт припоясав межі,
Розпустивши бузкові крила.

Іржали десь на луках коні,
І так боязко було кинути голосівку…
Хотілось забрести до самих фараонів
І дмухати на нетутешню музику.

Все це я знаю… Має насолоду і пелюшковий
Сморід.
І от на годину
У ланцюжку чоловічого життя
Ви маєте ще раз посьорбати
Отрути.

А я, як лаврик,
Покину сад улітку під морозом
Своїм зраненим оком.
Хай! Я почекаю!
І брук мій – у глушінь майдани
Притаяться…
Я ж біля машини стану.
І ремінь заспіває про іншу перемогу,
Про авіачаси…

II

І буде так –
Я вмить скричу:
Гей, просторіш мені дорогу!
Це буде перший сказ.
За ним заспівають і перетворяться
В блискучу мантію
Дійсності
Казки утопістів…

Я не схотів бути Паде-Кале і Ла-Маншем
І роздирати землю.
Я хочу нести вісті
З берегів електричного царства.
Але я – не Гастєв, не Маяковський,
Не Єсенін.
Я з української діжки беру хміль.
Я лишень (по-персіянськи) пенід.
І кому ж, як не мені,
Мисль свою пускати амазонкою
В далечінь?

Я буду уїдливою нянькою
Біля вас,
Бо ви розіб’єте коштовні вази,
І будемо укупі плакати
Ще один вік.
Ви розумієте мене?
Я – це фуга!
Во ім’я ваших –
Отця, і Сина, і Святого духа –
Я – ми.

Слухай, чоловіче:
Да не будуть тобі бозі другі,
Тільки моє засмажене обличчя.
Це – не наруга –
Це сердечна порада,
Бо мені вклоняються не лишень
Дніпрові русалки,
Але й океанські наяди…
Хто міжпланетних мрій
Таємність розпутляє?
Я.
Я лоно страдниці-землі
В троянди уквітчаю,
А кров
І бризки мозку під мечами
Перетворю в вино й желе.
А фаворити мої – бурі –
Гієні очі попечуть,
І потечуть
Часів Адама ріки…
Ах, швидкувати б, заарканити
Цю мить!

III

Степ замовк.
Мовчить.
Гризе наші виснажені крижі.
І я мовчу. І в цій мовчанці
Ховаються зорі далекого-близького
І трагедія сучасності.

Вулиці примружили єхидні очі,
І вийшов вчорашній жужу1
З приватною ініціативою в кишені.
Чути на брукові крізь шум:
Ага!
Це до мене… Ну і що ж –
Не повернеться Мойсей у Єгипет,
А сьогоднішній Прометей
Умовно –
Неприковано-прикований.

Одно зусилля в зусиллях вікових –
І вільний заспіває вільним.
А місто і степи
Шпалерами пропустять
Уїдливих пророків
До арки на тріумф.
Сплете вінки історія
З фіалок-сміхострумок
І уквітчає шлях.
Вона ж примусила
Іти
В прийдешнє.
Вона ж поклала колючок,
Бар’єри і паркани.
Вона! Це все вона!
І я, коли бракує палу,
Сітчаю розумом
Всесвіт
Життя.
І глум, плювки
Приймаю доброхітно –
Офіра
Це…

Ах, карнавальте свої оселі
І огадючте оазу міст,
Я все ж упертий, хоч невеселий
І неосяжний бажання плац.
Іду похмурий в крицевих дзвонах,
Розтаборився по всій землі…
Бори в задумі… ідуть колони…
Бори – колони…
То я іду.
Іду –
По логарифмах –
Бо вічний
Дух мій.

IV

І в цю хвилину
Вашого розгнузданого свята
Стою біля машини
І слухаю пісню безмежності.

В руках румпель –
Веду корабель машинізації.
І повернути землю
Вже маю твердь.

О Архімеде!
Твою сиву голову прострілено
Сяйвом.
Нащадок прадідів великих
Вже скрикнув –
Еврика!
І із провалля літ
Нова Америка,
Месія і Колумб.

То –
Колектив,
Заліза міць
І я.
І на минулого полову –
Огня.

Цього і досить.
А там, помалу в реп’яхах,
В мамулуватому коші
Хтось прогримить –
Товариші!
І табуни проколе мрія
І глузд творіння.

І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь
І б’ється грізно з погрозами пожеж –
І я бреду, і ти бредеш
Вперед.

V

Так споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці,
А другі тяглнся до стяга зорі
І йшли за хвостами комет,
Горіх розкусивши буття.

І хіба посміє вічність
Шпурнути в моє обличчя
Докір?
Я почуваю, як мої плечі піднімаються
Увисочінь.
Я проростаю мудрістю, величністю
Природи.
І не вам, лакеям слизької жабиної
Пристрасті,
Зупинити мене!
Я вже бреду по мрійній вогкості,
По асфальтах прийдешнього.
Океани запінили береги
І мелодійно музиканять повітря.
Обшир –
До Оріона.

В моїх грудях товпиться
Легкоморозний цвіт
Осінньої турботи.
Мурашки золотої радості
Плазують по спині.

І всюди бачу я
Електрики блискучі очі.
І всюди чую я
Прелюдію машин до людського життя.
А Україна, всесвіт –
В купелі боротьби,
І біля них – матуся неминучість.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Так крок кривавий тисячоліття
Свою одміряє добу.
Зітхне так легко людськість
І під березами незгод
Народить немовля.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Але ще довго буде степ
Ревти.
Я знаю це.
Не раз іще гостей
З звірячими очима,
Що гірше татарви
Часів перегорілих,
Чекатиму до себе.

Хай буде так! – інакше і не можна…
А я в той час у електричний вік
Ступатиму поволі
І в електричний вік –
Прийду…

… На димарях похмурого заводу
І на полях, в шматках крові –
Читаю заповіт.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Мій улюблений герой повісті захар беркут.
Ви зараз читаєте: Микола Хвильовий – В електричний вік