“Мина Мазайло” М. Куліша – “філологічний водевіль”

За спогадами сучасників, Микола Куліш дуже обережно поводився зі словом, не терпів використання “не тих” слів, а українську мову знав дуже добре і високо цінував її, стверджуючи, що таких багатих та соковитих мов, як його рідна, дуже мало на світі.

Згодом М. Куліш створює одну з найкращих своїх п’єс – “Мину Мазайла”, яку хтось із дослідників назвав “філологічним водевілем”. І справді, основний конфлікт драми точиться навколо питання українізації – абсурдного історичного явища, фальшивої уваги влади до інтересів нацменшин

у межах СРСР.

У драмі головна дія відбувається в родині Мини Мазайло, який вину за всі свої життєві і кар’єрні негаразди покладає на своє прізвище, прагнучи змінити його. Є в нього дружина Килина і дочка Рина, які підтримують позицію батька. Усі вони із замилуванням слухають, як добирає Мазайло собі нові прізвища: Сірєнін, Тюльпанов, Алмазов. На жаль, вони не розуміють, що слово не створює якість чи предмет. Коли, наприклад, ми промовимо слово “квітка”, хіба перед нами з’явиться квітка? Певно, що ні. А ці люди чомусь вірять, що, назвавшись якимсь красивим прізвищем, вони набудуть інших якостей, стануть

так само красивими внутрішньо, привабливими для інших людей. Іншої думки щодо прізвища дотримується син Мини Мазайла Мокій, який хоче додати до Мазайла ще й Квач – прізвище однієї з ліній родоводу. Мені здається, що Мокій піклується лише про поверхове (як, власне, й усі герої), не розуміючи, що вшанування пращурів, любов до свого роду жодним чином не залежить від того, яке прізвище має людина. На бік Мини Мазайла стає дуже колоритна особа – тьотя Мотя Розторгуєва з Курська. Приїхавши до своїх родичів і побачивши на вокзалі напис “Харків” замість “Харьков”, вона із обуренням заявляє: “Іспортілі нам город!”. Тьотя Мотя є втіленням російського шовінізму. Радикально інших позицій дотримується дядько Тарас, який приїздить із Києва, проте він теж не постає позитивним героєм перед глядачем.

Постає питання: персонажі драми Миколи Куліша дотримуються протилежних “філологічних” поглядів, відповідно хтось із них має бути правим, але у творі нема позитивних героїв. Чому так? Я гадаю, уважний читач може знайти відповідь на це питання. Проблема дійових осіб у тому, що вони піклуються тільки про форму, забуваючи про внутрішнє, про зміст. Так, Мина Мазайло вчиться правильної російської вимови у вчительки Баронової-Козино. Навіщо йому це? Може, через любов до іншої великої слов’янської мови? Чи через прагнення розмовляти вільно і правильно кількома мовами? Ні, він покладає на свою російську вимову і майбутнє російське прізвище інші надії – йому здається, вони допоможуть йому досягти успіху у кар’єрі, посісти певне місце у суспільній ієрархії. Звучить дивно, але ж це так. Так само тьотя Мотя категорично відкидає все українське, не знаючи навіть, про що вона говорить, не маючи жодного уявлення ні про мову, ні про культуру українського народу. Та й навіть персонажі-“україністи” Моко і дядько Тарас, – їхнє прагнення українськості закінчується зовнішнім колоритом, якимось провінційним етнографізмом. Усі ці люди позабували про душі, тож і перетворились на схеми, на “філологічні і світоглядні моделі”, а своє життя перетворили на “філологічний водевіль”.

Зовсім дику позицію висловлюють наприкінці твору комсомольці, які нейтрально ставляться до зміни прізвища через те, що, на їхню думку, скоро не буде жодних прізвищ, а тільки порядкові номери. Що це, як не нівеляція самої ідеї особистості, не відмова від справжньої самоідентифікації (особистісної, національної, громадянської, політичної) на догоду ідентифікації формальній, – усе за номерами?

На мою думку, Микола Куліш, геніальний драматург, тонко відчував не лише рідне слово, а й проблеми суспільства, зобразивши їх у своїх драмах точно і однозначно. Безумовно, драматичні твори М. Куліша ніколи не втратять своєї високої художньої цінності, але я впевнений, що багатьом свідомим, мислячим людям дуже б хотілося, щоб їхня проблематика втратила свою актуальність.