Моя душа – храм чи купа цегли? (за романом Олеся Гончара “Собор”) (1 варіант)



“Моя душа – храм чи купа цегли?” (за романом Олеся Гончара “Собор”) (1 варіант)

Вечірній дзвін, соборний дзвін на всю велику Україну… Що провіщає, чим бентежиться, за ким ридає? А сонце запалило куполи золотоверхі, й їхнє дивне сяйво лине в блакить небес, зливаючись з високим чистим дзвоном. Велика туга в ньому і тривога, і біль душі, і втіха, і надія. Він навіває спогади сумні про всіх загиблих за Вітчизну на героїчних і трагічний полях її історії. Він хоче розбудити сплячі душі, відкрити їх для святості, красі й любові. Він кличе

нас у небо, до вершин осяйних, до вічності, Бога… Стоїть золотоверхе диво й поминальним дзвоном скорботу виливає за душею, що вже назавжди відійшла в безсмертя і цей собор увічнила мистецтвом слова. То був Олесь Гончар. Тепер усі собори його ім’я у дзвонах проспівають.

… У ті часи духовного застою, коли “брати по перу” успішно писали бадьорі твори соцреалізму, співаючи дифірамби гігантським спорудам заводів, залізничним магістралям, потужним “мирним” атомним електро-станціям, Олесь Гончар неждано-негадано виплекав свій “Собор”, що не вписувався у жоден індустріальний пейзаж і в жодні рамки

загальноприйнятих тем, образів, оцінок. Який собор? Це навіть непристойно для атеїста-читача і атеїста-критика. Заборонити! Та те, що народилось для віків, не може загинути від людської тупості. Він діждався свого часу. І всім явив свою красу – хто зрячий, певно. Дивний витвір козацького зодчества, гордість і пам’ять предків, свідок історичних битв, поразок і перемог, він в усі часи був мірилом духовної гідності людини. Завжди хтось хотів його зруйнувати, а хтось захищав. Так уже влаштований світ, що “всюди, де іде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач”. Собор об’єднує людей різних часів і поколінь, наділених внутрішньою красою, духовним багатством. На захист старовинної пам’ятки стають професор Яворницький, студент Микола Баглай, його кохана Єлька, Іван, Вірунька та інші. Собор приваблює всіх своєю грандіозністю, гармонією ліній і барв, якоюсь нерозгаданою таємницею, що живе в ньому. Здається, він має душу, яка притягує до себе чистих, світлих, красивих людей. Микола Баглай не може пройти повз нього, не зупинившись. Собор не перестає дивувати його, відкривати щось нове, загадкове, чарувати своєю музикою, гармонією та досконалістю. Можливо, їхні душі спілкуються: краса тягнеться до краси? Адже юнак давно збудував у своєму серці високий храм чистоти й любові, який став для нього твердинею духу, ясним світлом, що не дає заблукати у темряві. Але епоха тоталітаризму породила безліч висуванців, перевертнів, нігілістів, батькопродавців. Таким, як Володька Лобода, собор потрібен лише як сходинка на шляху кар’єри. І якщо для цього доведеться зруйнувати храм, пуста й мізерна душа пристосуванця навіть не здригнеться. Руйнач – людина-гвинтик, людина-функція. А душа його – похмура розвалина. Хоч Володька й удає з себе “друга народу”, Микола Баглай відчуває його підлу, гнилу натуру. Собор муляє Лободі очі, як нагадування про власну нікчемність і духовну убогість.

А в нашому житті хіба мало таких руйначів? Нівечать красу й обкрадають народ, ошукують людську совість і довіру. Якби ж то біля керма держави стояли будівники, що вірять у вічність життєвих цінностей і скарбів минулого, поетизують людську любов і витвори митців, заперечують історичне безпам’ятство й національний нігілізм, несуть високу відповідальність за долю народу! Якби ж то їхні душі були освячені чистою красою храму… Учитель Хома Романович звертається до Миколи і Єльки з золотими словами: “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!” Той заклик звернений і до мого покоління, до мене. Я помічаю, як посилюється наступ цинізму та бездуховності на наше суспільство. Руйнач не заспокоїться доти, поки не перетворить усю землю на таку ж пустку, як його душа. Це бездумний робот з обмеженою споживацькою психологією, який з холодною байдужністю знищує наші святині, руйнує нашу духовність. Такому храм не потрібен. Але, на щастя, йому протистоять мудрі, чесні, чисті серцем люди, що свято бережуть собори своїх душ. Вони приваблюють мене ясним світлом, яке випромінюють їхні щедрі серця, щоб інші люди почувалися затишно й надійно в цьому непростому світі, щоб множилися добро й любов на нашій землі. І я відчуваю, як моя душа теж тягнеться до високого святого Храму, що освітлює їй шлях до вічної краси й безсмертя. Наші предки – козаки створили цю святиню, “щоб дух свій у небо послати”. Жаль, що не в кожній душі є місце для собору, для поезії, для любові.

“Тупих убивць краси” не поменшало. Їх тільки допусти до храму – і вони вмить перетворять його на купу цегли! Значить, на сторожі наших духовних скарбів повинна стояти світла рать. Хто ж ми: будівники чи руйначі? Чим наша душа увічнить себе? Олесь Гончар пристрасно захищає ідеали національної духовності, соборність українського народу. Не змовкають дзвони його собору. Не дають заснути людській совісті, одвічному потягу людини до краси, творчості, безсмертя, до нових духовних вершин.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Текст хліб найбільше багатство.
Ви зараз читаєте: Моя душа – храм чи купа цегли? (за романом Олеся Гончара “Собор”) (1 варіант)