Моя песимістична сповідь



Я розірвала свою душу,
Розвіяла її в вітрах.
І зараз я іти вже мушу,
Але мене долає страх.
Мій біль росте, такий могутній,
І рве з середини мене.
Не бачу я своє майбутнє,
Бо майбуття моє сумне.
І знов сльоза тече нестримна,
Я більше плачу, ніж живу.
В моїй душі так сумно й зимно.
Чи ще колись я оживу?
Чому я знову з суму плачу?
Чому не радісно мені?
Невже колись іще побачу
Оті мої щасливі дні?
А у житті я одиначка
І я одна на самоті.
І лише дощ зі мною плаче –
Єдиний друг мій у житті.
Нехай душа залишить тіло
І полетить до неба в рай.
В моїй душі все відболіло.
Мій дощ, мій вірний друг – прощай!
В житті я дуже мало хочу,
Але, щоб це завжди було:
Яскравий місяць серед ночі
І сонце, що дає тепло.
Знайти собі таку людину,
Щоб з нею грілася душа.
І мрію ту здійснить єдину,
Що буде музою в віршах.
А поки я цього не маю,
Я розчиняюсь у дощі.
Знов душу свою розриваю,
А потім зцілюю вночі…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Портрет моей подругей эссе.
Ви зараз читаєте: Моя песимістична сповідь