Нарід чи Чернь? (скорочено) – Самчук Улас
(1905-1987)
(Стаття надрукована у Києві 9 листопада 1941 року в газеті “Українське слово”)
“На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса? Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язикових і безликих постатей?”
Що ж таке народ? Чому не відповідає одразу на поставлені питання? Тому що вважає: не всяка людська маса заслуговує називатися народом. “Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і, з потрясаючим душу жалем,
Себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках – ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь – значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя”. Здавалося б, більшовики так багато говорили про свідомість. Але йшлося про свідомість класову, а це далеко не те саме: “Основою життя є не клас, а людина… Неважно, до якого класу належить порядна творча людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний – він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині”.
Питання про національну свідомість видається для багатьох справою туманною. Це й не дивно: “Не торкати національної свідомості.., бути національною протоплазмою – ось ідеал національного несвідомого осібняка”. Народ наш пережив процес денаціоналізації. “І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія – перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,- російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми – не ми, щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас”. диктували все, навіть, як нам вимовляти букви, як ставитися до того, що нам вороже. І в результаті – “величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це – чернь, це – безлика, без’язика юрба”. Відчувати це принизливо для національної гордості, це принижує націю, особливо в очах чужинців. “Тому – не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно…
А коли все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна збірна історична сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена, без всяких ідеалів чернь”.
Твір на тему художні традиції в україні.