Народна поетика – живлюще джерело інтимної лірики Івана Франка

Зіркою незрівнянної яскравості сяє на небосхилі української національної культури ім’я Івана Франка.

Світ його поезії сучасний автор Петро Скунць назвав “Країна Франкіана”. Це чарівний край ніжності й мудрості, мужності й звитяги, чесності й гідності, високої духовності й щирості, кохання і вірності…

Жовкне сонце. Не журись, кохана, Що береться осінню чоло. Є така країна – Франкіана, Де зів’яле листя ожило…

У Франка воно дійсно ожило, це зів’яле

листя. І “листочок кожен, ніби птах, полетів над синіми снігами, несучи кохання по світах”. Країна Франкової поезії надзвичайно образна, дивовижно глибока й мудра.

Час не владний над його лірикою. Міняються політики, відходять у небуття суспільні перевороти, зростають нові покоління, а його вірші зігрівають нас все таким же життєдайним теплом, як і півтора сторіччя тому.

Жодного не залишать байдужими шедеври інтимної лірики поета, що входять в “ліричну драму” – збірку “Зів’яле листя”. “Ліриком високої проби” назвав І. Франка Михайло Коцюбинський, відзначивши при ЦЬОМУ,

що його вірші охоплюють “широку гаму чувства і розуміння душі людської”.

З якого ж джерела, з якої бездонної криниці черпав Франко натхнення? Одвічне й прекрасне почуття любові оспіване поетом так чисто, цнотливо, що аналогії з народопісенною творчістю виникають самі по собі, адже саме фольклорні джерела дають наснагу справжнім великим митцям.

Любов до народної творчості була однією з найбільших пристрастей Франка. Великий* Каменяр добре розумів, що наймудрішим учителем був, є і залишається народ з його високою мораллю, неперевершеним оптимізмом, тонким розумінням прекрасного.

Змалку, вслухаючись у мамині пісні, малий Іван відчував на собі їхній дивовижний вплив: вони могли розчулити, примусити замислитись над важливими життєвими проблемами, розрадити душу:

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я.

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя,

У “Зів’ялому листі поет розкриває перед нами чарівний дивосвіт ідей та образів, що корінням своїм сягають у фольклор. З болем вчитуємося в рядки вірша “Червона калино, чого в лузі гнешся?” і уявляємо молоду гарну дівчину, віддану за нелюба, який позбавив її радощів життя. “Червоні ягідки схиляє додолу” калина, а нам здається, що то слізки котяться по дівочому личку. Не має сили калинонька “вгору пнутися”, до сонця, до світла, бо той дуб її “отінив, як хмара”. Як часто в народних піснях про гірку жіночу долю шумить-плаче тополенька серед поля, зітхає яворина, бідкається горобина, жаліється біла берізка, сумує верба, купаючи довгі коси-віти в річковій воді…

Давно вже як народна сприймається пісня “Ой ти, дівчино, з горіха зерня” на музику композитора Кос-Анатольського. Улюблений в народі образ дівчини – ясної зорі виростає у Франковій поезії до символу гордої чарівниці, чиї очі “запалюють серце пожаром”, чиї устонька – “тиха молитва”, а “слово остре, як бритва”. Але така вже любов; ліричний герой, задивившись в тії очі, що “темніші ночі”, не хоче вже й сонця, ладен загубити душу, зранити її на “колючому терні” дівочого серденька. Вічна пісня кохання, вічна мелодія страждань! “Ти мої радощі, ти моє горе” – збентежено вигукує герой, добровільно спалюючи себе на гарячому вогнищі пристрасті.

Франко майстерно поєднує власні художні знахідки з традиційною системою образів народної поетики. Стежечка, що веде до щастя, інколи приводить до відчаю:

Отсе тая стежечка,

Де. дівчина йшла,

Що з мойого серденька

Щастя унесла.

Ось туди пішла вона

Та й гуляючи,

З іншим своїм любчиком

Розмовляючи…

Доля повінчала Франкову лірику з фольклором, і цей шлюб дав нам дивовижні за своєю красою і художнім оздобленням твори, які роблять нас духовно багатими і безмірно закоханими в життя.