Ніж у Сонці – драч Іван

Трагедія

Не отблеск, отблеском рожденный,-
Ты по себе свой край оставь,
Твоею песней утвержденный…

А. Твардовский

ПРОЛОГ

Мої віки слідом за мною ходять:
Од вітряків до полиску ракет,
Фотон і Пишна паска великодня,
Усе – до лаконічності штиблет.

Надії бубнявіють цвітом вишень
У сонцем зацілованих садах.
Слова мої! Шикуйтесь сміливіше –
Пилюка зір хай шерхне на вустах.

Навіщо я? Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога
До сивого чорнозему села?

Що маю

нести в сиві-сині далі?
Пшеничну ласку в молодих руках
Чи чорний рак водневих вакханалій,
Що серце їсть п’яти материкам?

Я – переклятий ворогом не тричі
(Рубцями ран закутана душа),
Дивлюся зорям в мерехтливі вічі,
В оранжеве шептання: “Поспішай!”

Хрустить повітря вафлями сипкими,
Ковтаю з вітром чорнобривий спів…
Яку гіркоту корабель нестиме,
Бо я ж не наробивсь, не одкипів!

Збираю я в долоні сині тіні,
Прощаюсь із синицею, з дніпром,
Бо в мене не Ньютонове тяжіння,
А галактичне – в безвість напролом.

Сковороду зустрів я у трамваї
(Блукає

він по світу двісті літ).
Смушеву скинув і мене питав,
Чи можу Сонцю передать привіт.

Чоло в старого з жовтої розлуки,
Мільйони зморщок пов’ялили вид,
Меланхолійні філософські руки
Ціпком тривоги пробують цей світ.

Шепоче він: “Ти відлітаєш, сину,
На лобі в тебе знак неправоти.
Щоб корабель не став за домовину,
Візьми благословення – і лети.

Пройдись землею. В серце йди людське ти,
Питай у нього дозволу і права,
Бо якорі космічної ракети
Вросли в народ –
Навічно, аж іржаво”.

ПЕРША ЧАСТИНА

СЕРЦЕ НАВСТІЖ
Божевільна, Врубель і мед

Свій білий плащ накинув я на плечі
І сонячне кашне,
І дихав мудрістю
І сподіванням вечір,
І поїзд мчав мене.
Гойдались грона хмар
І нахилялись в руки,
Грибами віяв ліс.
Дуби тужили, як дозрілі муки,
І місяць тугу ніс.
В хиткім промінні прочинились двері –
І в віялі дощів
Із пляшкою холодної мадери
У чорному плащі
Ввійшов. Поставив. Збуджено застиг.
Простят мені.
Переливались в смугах світляних
Два келихи скляні.

Незнайомий:

Я – вічний чорт. І, лай мене й не лай,
Я поведу тебе в таку дорогу,
Що проклянеш ти свій священний край,
І замір свій, і молоду тривогу.
Ти перетрусиш кісточки дідів,
Ти корогву розірвеш на онучі
І тому, хто тобі так догодив,
У чорну пащу кинешся із кручі.
То буде з мукою, з печаллю в сто віків,
А нині можна просто, полюбовно..
Іди до нас, до наших трунарів,
У наше кодло, вічне і стомовне.
Ми кришим душі, цвіт б’ємо морозом.
Нас – чорна ніч, а вас – якийсь мільярд..

Це не погроза.
Чого ж ти варт,
Як віриш в справу липовую?
Ти ж хлопець свій!

Я:

Кінчай – вип’ю…
За твій упокій!

Ми йшли удвох. Ліси полум’яніли
Одспіваним, стухаючим вогнем.
Тополь дівочих золотисті стріхи.
Тримали сонце над блакитним днем.

Хатки біліли, чепурились стріхи
Дівчата в небо пісню понесли.
Хлоп’ята колесо котили і для втіхи
Пускали змія між осінніх слив.

Мій чорт був у модерному костюмі.
Плащ – на руці. Крізь скельця окуляр
Він розсипав очиці синьоглумі,
На призьб пекучий непростиглий жар.

Тут сива жінка вилетіла з хати:
“Ой діточки, коханенькі, сюди
Ідіть до мене. Я ж бо; ваша мати.
У мене свято нині. Бригадир
Щось загордився. Не вітають люди.
Та людям не до мене, боже мій.
Мене лиш цуцик й півничок не гудять,
І котик в мене в, і є бджолиний рій,

Синочки в мене – всі сьогодні дома.
Приїхали. Спасибі їм, спаси… “
Я бачив – бралась попелом солома
Під колір сивої красивої коси.

Така печаль бриніла в її зорі,
Що дуб од погляду німів і тріпотів.
Каміння розсипалося на порох,
І я ламав свої шаблюки брів.

Ввійшли у хату. На столі – горілка.
Хтось горло мені кліщами здушив:
Три ложки, три виделки, три тарілки –
І жодної душі.

Собака за столом, і кіт хлебтав драглі,
І півень звично сокорів на лаві.
“Ой діточки, синочечки малі,
Ну, випийте, красавчики ласкаві.-

Вона чарки підносила котові,
Собаці й півневі – на ймення звала їх.-
Андрієві це буде, це Петрові.
А це Ванюші – вистачить на всіх.

Ще й гості в нас. Просіть до столу, діти!”
І божевільна у танок пішла.
І навіжений, і проклятий вітер
Крутив її круг чорного стола.

Три козаки ридали над старою
І не могли зійти з кривавих рам.
Той під Берліном, той в сніжнім завою
Десь під Варшавою, і третій там…

Ридали козаки в порожнім домі,
А мати, сива і страшна, пливла
Над білим світом по святій соломі.
Кругом планети йшла – кругом стола.

“Ой синочки-синочечки,
Славні огірочечки,
Чубчики-любчики,
Маленькі голубчики.
Ходить Гітлер по Вкраїні,
Носить жорна при коліні:
– Якби вас перетовкти
Та од Сталіна втекти.
А я сиджу на рядні
Та рахую трудодні.
Сюди – кидь, туди – кидь,
А ти, старий діду, цить”.

Тут двері розчинились. З того віку,
І з того світу в хату Врубель вбіг,
Завмер на мить, дивився на каліку,
І впав на збитий тугою поріг,

І прошептав: “до Третьяковки нині
Така печаль долинула відсіль,
Що демон все розкидав на картині,
Всіх розігнав, відчувши дикий біль.

Його журбу оця печаль зв’ялила,
Від сорому себе він в груди б’є.
Горіли фарби, і тріщали крила…
Вклоняюсь вам – Страждання ви моє!”

А мати нам у ринку мед давала,
Густий осінній захолодий мед.

Медове листя за вікном кружляло,
Печаллю повиваючи свій лет.
“Тож, гості дорогенькі, на дорогу
Візьміть гостинець – ринку ж занесіть”.
Я поклонився матері у ноги
І диких дум порвав жорстоку сіть.

Я сивіти почав у двадцять п’ять
Од тої хати, од скорботи тої.
Ця мати вміє сина виряджать,
Затужить тонко серцем і рукою.

Вона постане, чиста і тривожна,
Зіпершись на печаль свою внизу,
І дасть мені в космічне бездоріжжя
Мед – доброті і роздумам – сльозу.

Похорон голови колгоспу

Його несли на жилавих руках,
На гніві, на невизрілому смутку,
В кленовій жовто-білій домовині-
Сорокалітнього красивого мужчину –
Його несли на жилавих руках.

А я стояв із невідчепним чортом,
А я ішов дорогою з людьми.
І гнулися від горя їхні плечі.
Я захлинався музикою суму.
Ми шапки вітру одягли із чортом.

І слалась листом молода дорога,
Солом’яні брилі хати скидали,
І синій жаль світився в їх очах.
Жінки ридали, і тини, і коні –
І так поволі слалася дорога.

Востаннє він піднявся в домовиш,
Рукою сперся на ребро гембльоване,
В ребро життя втиснув востаннє руку
І смерть прокляв очима і губами,
Коли піднявсь востаннє в домовині:

“Одну легеню я віддав війні.
А вам віддав і серце, й мозок свій,
І злість свою, й легеню ту останню,
І сивий сум свій, і красу любові,
Яку зберіг в страховищі війни.

Ось хата Гапчина, похилена, низька.
Я завинив навіки перед нею,
Перед її убогістю. Прощай!
Мені ти не даси спокою на тім світі,
Вдовина хато, змучена, низька.

Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні!
Й сторожкі коні в траурнім вбранні,
І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!
І ви, машини, й ти, кринице вірна!
Прощай, дорого! Й ви, води розумні!

А ти, Бетховене, прости мені за те,
Що я не мав часу прийти до тебе,
Що знаю я симфонії полів,
Але твоєї жодної не знаю.
Прости мені, Бетховене, за це.

І ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни,
Ходив я часто до людського горя
І повертав його очима в сонце.
Одним багатий, іншим бідний я.
Простіть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.

А ти, Степане, п’яний і сьогодні.
Прости, що лаяв рідко я тебе.
Що в смуток твій я не ввійшов душею,
І ти, хмарино сиза, прощавай,
Дощем поплачеш по мені сьогодні.

Ми з вами хліб робили, цукор чистий,
І рідко ми дивились на красу.
Прости, Марино, що не надивився
Я на вуста твої і очі сині.
Ми з вами хліб робили, цукор чистий”.

І він притих. Хрестами зводивсь цвинтар,
І голова ковтнув життя востаннє –
Кругом чола кружляв супутник в нього,
Утворюючи німб простій людині,
Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.

Шептало Небо до Землі-сестриці:
“Візьми його у себе – славне серце.
Бо скоро я прийматиму у лоно
Твоїх синів, коли застане смерть”,-
Шептало Небо зверхньо до Землі.

І Мефістофель насміхався з мене,
І грудку шани кинув на труну я
І сивів я.
Збирались в небі сльози.
Ридали хмари, кутаючи сонце.
І Мефістофель насміхався з мене.

Мене хрестили всі хрести довкола,
Благословляли люди і дерева,
І голова червоною зорею
Мене благословив в дорогу синю.
Поля чорніли, як муар, довкола.

Невидимі сльози весілля

Гей, у коло, подорожні!
Чарку їм, бояри!
І кружляли, вирували, гупотіли пари.
Хто сміявся-заливався,
Кого сон завіяв.
Молоденький барабанщик
Булаву посіяв
І шукає на долівці.
Пахне кропом в хаті.
Кукурікають на стінах півні пелехаті.
Вітер голову просуне,
Візьме руки в боки,
Пронесеться з сватом Гнатом
Вивертом високим.
Садівник бере у руки квашені,
Пахучі,
Жовто-сизі, повнощокі,
З хвостиком закрученим,
Кум в наливку губи мочить,
Щось кумі шепоче,
Вус вихрястий, попелястий
Щоку пролоскоче.
Молодий – красивий, гордий,
Зверхньо очі мружить,
Сизим соколом вприсядку
По долівці кружить.
Дітвора багатоока стукав у шибку
До тонкої молодої
Несуть тоншу скрипку.
Сутенів. Вечоріє. Блакитніють вії.
“Ти заграй нам, наша мріє,
Пісне, Соломіє”.
І заграла-затужила, розкрилила крила.
Зразу хрипко, потім скрипка
Сльози проросила.

Скрипка-Соломія:

Я – дівчина, я – скрипка тонкостанна.
Я – ніжна ніч у зорянім вінку.
У мене тіло з білого туману,
Із сонця у хмарнннім сповитку.

Я – мерехтлива чорнобрива птиця
Із крилами жевріючих світань,
Переді мною м’якне синя криця,
Бо мука моя сива і свята.

Несу я ніжність у світи жорстокі,
Її бджолою брала я з століть,
Щоб в ці скажені і трагічні роки
Коханому хоть хвильку пробриніть.

Я хочу дати зоряного сина
Тому, що рветься крізь ракетний грім,
І докором хай буде ця хвилина
Тому, що зветься судженим моїм.

Ви шлюбну постіль стелите грошима,
Зірки у вас не сіються з руки.
Даровані золочені зажими
П’ють кров душі, як золоті п’явки.

А в мене ж тіло з білого туману,
Із сонця у хмариннім сповитку.
Я – дівчина, я – скрипка тонкостанна.
Я – ніжна ніч у зорянім вінку.

Так квилила, так тужила,
Сльозою росила,
Отак крила розкрилила дівчина красива,
Аж зірками проростала
Темно-синя шибка.
На столі в риданнях билась
Тонкостанна скрипка.

Українські коні над Парижем

Заслуженому майстрові народної
Творчості Омелянові Залізняку

Цей світ живий витворював не бог,
А чоловік з Адамової глини,
Цей світ пофарбувався і просох –
Просився в серце зрячої людини.

Коти тут ніжились,
Шугали тут жар-птиці,
Із глини ліплені, пропечені вогнем.
Жевріли зеленіючі очиці
В таких тварин, яких не відав Брем.

Я не звертав уваги на коня.
“дитяча забавка”,-
Подумалось недбало.
Козла дзвінкого тихо з шафи зняв
І задививсь на роги небувалі.

Я був сліпий – і кінь помстив мені,
Коли на нього позирнув я вдруге:
Мені він кинув душу в пломені,
І трісли неіснуючі попруги.

Зробив він з мене дикий сизий степ,
Байдужого жбурнувши літ на триста.
І мчала по мені крізь марево густе
Орда іржача, буйна і розхристана.

Він поводир був, імператор-кінь,
Він бив мене копитами некутими,
Щоб десь там через кількасот років
Не йшла байдужість в зорі п’ятикутні.

Я подивився вдруге. Він мене
Зробив дніпром, чи то пак Бористеном.
Я ждав – він зараз орди прожене
Нутром блакитним в розпалі шаленім,

А він прийшов і хмари з мене пив.
Вуздечка срібна вилася розгублено.
Із-за полинних гіркнучих снопів
Лоша він кликав – принца ніжногубого.

Я подивився втретє. І проріс
Палацами, халупами й мостами.
І Сена бігла по мені навскіс,
А в ній купались і дерева й храми.

А по мені на скіфському коні
І наді мною в строгім неспокою
Пікассо мчав крізь хмари срібляні
І голуба притримував рукою…

Прости мене, розумний коню мій,
За темноту, що з горя попеляста,
І поведи крізь цих рядків сувій
До свого бога, до творця, до майстра.

На тій майстерні не шукай табличок,
А просто йди із серцем під рукою,
Де сивий муж із глини коней кличе
Й воли в печі ремигають юрбою.

Де по незвичній сум’ятній палітрі
Тривога йде з-за дальніх небокраїв:
Сидить корова в чорному циліндрі
І бомбу ратицями чорними ж тримає.

І скачуть коні через бюрократів
В Москву, в Париж – некуто і красиво,
Негнуздані і волею багаті,
Вкраїну мчать на вицвічених гривах.

Як задні ноги – біля стін Софії,
Стрибок – передні на столі в Амаду.
А Залізняк щось сумовито мріє
Й сіда до нього Вічність на пораду.

А скіфський кінь із мазаної хати
Чумацьким Шляхом зорі прогортає…
Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий,
Про хуторянську долю мого краю?!

ДРУГА ЧАСТИНА

Радіограма японських рибалок

Ми витягли сіті,
На палубу сипали рибу.
Тільки сходило сонце,
Як ми починали улов,
І меншали тіні
На висрібленій лусці,
І сум наш зникав,
Спалений сонцем і рибою.
Ми знову закинули сіті
У води надії.
Чекали нас діти голодні
Й вагітні дружини.
Ми витягли сіті,
На палубу сипали рибу.
Як раптом –
Спинилися наші тіні.
Ми очі звели на чисте
Блакитне небо.
Попадали ми на палубу,
Колінами мнучи рибу.
І билися разом з нею, і теж
Задихалися з нею.
Ми стали нікчемною рибою, хіба що
З ногами й руками.
Спинилося сонце на небі,
На небі спинилося сонце.
А потім пішло назад
І сипало іскри на землю.
Сонце пішло на Америку.
Ми били один одного –
Мо’, сон навіявся звідкись,
І це нам лише наснилось.
Та сонце пішло на схід – і ми
Божеволіли скопом.
Ми витягли сіті з води
І їх закидали в небо,
Щоб сонце зловити – спинити
Цю золоту і єдину
Рибу неба, рибу предків
Й нащадків наших.

Повідомлення агентства
Ассошіейтед пресе (Америка):

Слухайте, слухайте всі:
Кінець правді, кінець красі.
З мису Канаверал (знай силу нашу)
Вчора ракету пустили.
А росіяни безсилі.
Ех, заварили ж ми кашу –
В Сонце всадили ножа.
Гітлер би з радості заіржав.
Автомат ракети вдарив ножем
Сонцю в палаюче серце,-
Ми у всесвітньому герці,
Пальму першості ми несем.
Ніж Америки в сонячнім серці.
Комуністи безкрилі.
Комуністи безсилі

Інтерв’ю Хемінгуея
Кореспондентові Франс Пресс:

Кров Сонця спалить все на світі,-
Кричить газет лякливий хор.
Так! Це кінець людській кориді.
Догралось людство-матадор.

Повідомлення інституту
Пораненого сонця (Париж)

Вчена рада інституту вирішила на своїх
Численних засіданнях

1. Сонце-це втілення людських прагнень до правди,
До краси, до сміливості, до ніжності і т. д.
Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі
Людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина
Звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.

2. Чому Сонце не стоїть на місці?
Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і
Помисли білих і чорних, жовтих і червоних
Людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків
І сміттярів і, крім того, треба ще світити.

3. Чому на Сонці плями?
Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів
Споконвіку осідають на Сонці Тому воно так
Потемнішало

4. Смертельно зранене Сонце стікає полум’яною кров’ю
І заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан
Обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни
Лежать з акулами і китами на суші. Людство
Гине. Наші повідомлення йдуть з Парижа, з
Підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається
Назад. З Москви повідомляють, що кожному
Комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його
Не бачимо і в найсильніші телескопи.

5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і
Землі: Голова Комітету – Ленін. В складі
Комітету кращі сини всіх віків і народів

ЕПІЛОГ

Чоло я витирав і мчав сюди,
Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас,
Як Лев поранений,
Воно неслось на небі,
По хмарах, по зірках і по супутниках,
І слід тягнувся золотий, кривавий,
Як шлейф печалі і близької смерті.
Я двері прочинив, я чув їх голоси.
Навшпиньках я пройшов до них і сів
За круглий стіл, кулястий, як планета,
Де засідав тривожний комітет.
Я витяг ринку меду, подаровану
Старечими руками божевільної –
Мудрющої праматінки-печалі,
Дихнуло поле медом доброти,
Хліб мудрості лежав тут на столі.
Я пам’ятаю, Ленін пильно стежив
За кожним моїм порухом і поглядом,
І він казав, як смертнику, мені:
“У Сонці Правди – ніж. Лети туди.
Врятуй планету – Сонце порятуй.
Народ недосипав, недоїдав.
Ракету ми зробили з хліба й сліз,
Із гордості і доброти людської.
Це найміцніший сплав – ти долетиш.
Назад не вернешся,
Бо не простиш собі,
Собі – Людині – не простиш за те,
Що ти і досі не зробив планету
Квітучим садом, а терпиш двобій”.
“Ніж у мистецтві”,- бурунив Бетховен.
“В науці чесній ніж!” –
Курчатов додавав.
І раптом ми почули дикий стогін,
І ми поглухли, бо Земля стогнала,
Напівобпечена, змордована і сива.
І тільки серцем ми почули стогін:
“Рятуйте мене, діти! Годі вам
У суперечках убивати роки.
Я ваша мати – з пальмами, калинами,
З березами, ялинами.
Мене вогонь оголює –
Я божеволію!”
І стало Сонце в небі, й ми почули
Його шептання, вогняне й суворе
(Воно спинилось просто над Москвою):
“Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!”
Я одягав спорядження і йшов
До сизої ракети-домовини.
І божевільна мати йшла за мною,
І півень йшов, і йшли собака й кіт –
Її сини, народжені безумством.
Вона принесла меду на дорогу.
Встав голова з могили і прощався.
Він став землею вже наполовину:
“Ти вмреш у небі,
В Сонці вмреш, синочку”.
І Залізняк приніс мені в дорогу
Свого веселого й наївного коня,
Що гривою патлатив і зорив
Білком прозріння на пекельне небо.
Йшла Соломія-скрипка. Біля персів
Вона тримала зоряного сина.
Він годувався молоком прощання
І дико й жахно позирав на сонце.
А стартовий майдан
Був величезним серцем,
Навстіж одчиненим. Мене покинув біс.
Його ножа підлоти я пізнав
У зблідлому пораненому Сонці.
Дивилося воно в мої незрадні очі…

Спасибі вам за смуток планетарний,
Мої премудрі й нерозумні люди.
Спасибі вам за те, що я – ваш брат.
Дивіться серцем – спалахну я скоро.
А чорний ніж впаде на білі руки
Моєї матері,
Коханої моєї
Шовковим трауром.
На золотім щиті палаючого Сонця
Умру я переможцем.
Прощавайте!