Образ “жовтого князя” в однойменному романі В. Барки



Українське село. Що може бути красивішим за квітучі сади, зелені луки, біленькі хати? Скрізь любо і чисто для зору людського. Он жаріє під вікнами мак, соняшники палахкотять за тином; діти, мов ті янголята, ходять у світлих сорочках, бавляться; чутно спів пташок у густих лісах; у синьому-снньому небі пливуть білі хмариночки. Все, як звелів Господь. Справжній рай. Справжній?..

Тридцяті роки… “Все зруйноване! Зграї гайвороння кружляють скрізь, над всенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур’янів”.

Не бавляться вже діточки у чистих сорочечках, не квітнуть уже соняшники і маки. Скрізь пустка, бруд, мерці.

Такий різкий контраст ми бачимо на сторінках роману В. Барки “Жовтий князь”, роману про страшні часи 30-х років.

Автор створює образ жовтого князя – символу зла і насильства, голоду і смерті. Це рудий ящір тоталітарної системи, який несе руїну. Це він перетворив мальовниче українське село на великий цвинтар.

Василь Барка постійно вносить у роман жовті кольори різних відтінків – то охристий, то огнистий, то сірчано-жовтий, то рудий. І постійно цей колір асоціюється не із зрілим колоссям, а із смертю.

Ось яким ми бачимо уповноваженого, що приїхав одби-рати останній хліб у селян, щоб, як писав Шевченко, залити “пельку неситому”: “Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого чомусь примарювався полум’яно-мишастий , з гострими защіпками жорстокості. За ним тьма і примари височинять: і – охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя”.

Мирона Даниловича, голову роду Катранників, скрізь переслідують охристі марища – ящіри. “Ну, ящір і єсть! Скоро – час головного, який від прірви і мучитель… ” Повсюди жовто… Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, бо в них ніхто не живе.

Народ розуміє, що в Україну прийшло зло. Вони знають, звідки воно, але ж зробити нічого не можуть. Лише пошепки можуть поговорити один з одним.

Бабуся Харитина Григорівна намагалась зберегти хоч якісь харчі для дітей: “Оддайте харчі, то ж не ваше – не ви працювали! Дітям їсти треба, оддайте зараз, я вам кажу!”

Але не чують стареньку ні Отроходін, який мріє виконати будь-яку вказівку “з верху”, ні міліціонери – “охоронці порядку”, які не можуть уже не оббирати людей. Вони звикли до “грабежу останніх харчів людських”. І Отроходін, і міліціонери, і всі грабіжники – це свита князя, який іде Україною, “кладе знак на лобі і на долоні”, знак диявола.

Супутник Мирона Даниловича згадує про цього звіра, який “з дна морського виходить, це – з життя народів* де всякі хвилі котяться. Виліз він із багна в образі партії, – зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано – звір”.

Згадує старий Прокіп і про колгоспи як про злу, хитру витівку, де обдурюють працівників, платять їм менше, ніж у магазині. Мирон Данилович називає такі колгоспи “татарщиною”, де “що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: рабочий день”.

Отже, “жовтий князь” та його прислужники – злі, темні сили тоталітарної системи. Хочеться вірити, що вони більше ніколи не прийдуть на наші землі, ніколи не пануватимуть на ній.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Жіночі образи в романі герой нашого часу.
Ви зараз читаєте: Образ “жовтого князя” в однойменному романі В. Барки