Ольга Кобилянська – В неділю рано зілля копала



ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

В неділю рано зілля копала

Повість

Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки чарівниці,

Солому палять і зілля варять,

Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.

Тамта одная чорнобривая,

То чарівниця справедливая!

І чарівниця і зілля знає,

Тебе, Грицуню, заздрісне кохає!

В неділю рано зілля копала,

У понеділок пополокала,

А у вівторок зілля варила,

В середу рано Гриця отруїла.

Прийшов же четвер – Гриценько умер,

Прийшла п’ятниця – поховали Гриця;

Сховали

Гриця близько границі,

Плакали за ним всі молодиці

І хлопці Гриця всі жалували,

Чорнобривую всі проклинали;

Нема й не буде другого Гриця,

Що ‘го зігнала з світу чарівниця!

В суботу рано мати доню била:

“Нащо ти, суко, Гриця отруїла?

Не зналась того, що зілля уміє?

Що Гриць сконає, нім когут запіє?”

“Ой мати, мати! Жаль ваги не має –

Най ся Грицуньо у двох не кохає!

Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата:

Із чотирьох дощок темная хата!”

І

Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в

горах.

Мов у кітлі між горами, що здіймалися поважно вгору, ховалося доволі велике село.

Ліси тих гір – старі, непроглядні…

В ногах одної гори, названої Чабаниця, до котрої і тулилося наше село, бігла гучна ріка. Шумна і прудка, гонила розпінена почерез велике неповоротке каміння. Ріка та окружляє гору Чабаницю, неначеб хотіла її обіймити. Немов і до тієї-то ріки сходили з самого верху Чабаниці смереки густими рядками, одні по других. Низько в долині, вже над самою рікою, опинилися вони.

Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли… Не як в долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій окремий лад.

Спокійно і тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі до сну, заливаючись притім смутком. Рівно і обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум…

Тужливо рослося деревині по верхах.

Куди б і не глянули, все одне і те саме. Все море зелені, все одностайна колисанка, все на одно змінюється.

На он тій горі пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.

З тієї знов збігали, розіпнувши рамена, з розмахом вниз.

І так-то повсюди.

Хоч літом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайність. Все одна пісня, однаковий її ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

Недалеко ріки, злучаючись своїм городом з горою Чабаницею, стояла з обійстям і млином своїм хата далеко і широко знаної багачки, вдови Іванихи Дубихи.

Шуміла ріка, гудів млин, шуміли сосни, а все враз; хоч вніч, хоч вдень – вони держались враз.

Зеленіли смереки, ослонюючи і окидуючи густою тінню хату славної багачки, побожної і строгої господині Іванихи Дубихи.

В городі її пишалися цвіти, відколи вона лише віддалася.

Пишалися в неї до пізньої осені, бо в тім вона вже за дівочих літ кохалася. А повдовівши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що її город, хоча і коло хати не дуже вже великий, був би їй без цвітів видався гірше пустині.

Найкраще, що пишалося в нім, се були великі червоні зимуючі в землі маки, яких в цілім селі ніхто, окрім неї, не мав.

* * *

В оцім-то селі, замкненім горами, перебували одного разу, на превелике зчудування мешканців, кілька день цигани. Не поодиноко, якби хто, може, думав, а цілою громадою, що прибула нараз кількома возами. Переїздячи багато міст і сіл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кілька день з своїми шатрами саме тут, недалеко угорської границі, в сусідстві гори Чабаниці, трохи в віддаленні від самого села.

Мешканці, хоч і не полохливі з вдачі, затривожилися чимало тими чорними непрошеними гістьми. Здавна оповідано про них речі, які не викликали прихильності до них. Вже сама легенда, що в’язалася з ними, хоч і не всім знана, буцімто їх предки не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з божим дитятком і Йосифом, чинила з них якихось ворогів. До того було всім звісно, що цигани мали в різних місцях гір свої тайні криївки і сховки, звідки нападали ночами на подорожніх, ограбовували та вбивали їх, збагачуючись так різним добром. Потім так само загадочно, скоро і потайно, як з’являлись, зникали. Куди, як і що, – ніхто докладно не знав. Прибувши, запалювали ночами для повідомлення громади про свою присутність великі огні. Відтак по днині розлазилися селами поодиноко. Тут – по милостиню, там – розпитуючи, чи нема кітлів до поправки, там – збираючи по горах чудотворне зілля, там – ворожачи, там – виграваючи на скрипці або цимбалах за кусень хліба або яку стару одежину… там – як сказано – нападали на подорожніх, а все з якимось поспіхом, все мов в перелеті.

З’являючись сим разом тут, в оцім селі під горою Чабаницею, просили про дозвіл задержатися з тиждень. Сього їм відмовлено, скорочуючи побут наполовину. В тих кількох днях скоїлася межи ними пригода, що не забулася так скоро. Прибуло п’ять возів, прикритих закуреним лахміттям, будою, з яких визирали відстрашаюче чорні, пелехаті голови старих і молодих циганок та дітей.

Обіч і позад возів, запряжених кіньми і віслюками, ішли цигани-чоловіки, роззираючися блискучим чорним оком цікаво округ себе.

Як сказано, розложили свої шатра недалеко села й ріки під горою Чабаницею, а зараз з самого вечора розклали великий огонь.

Третьої днини по їх приїзді знявся в однім з шатрів гамір, що не втихомирявся два дні. Якраз третьої ночі по їх приїзді привела молода Мавра, жінка теперішнього провідника циганів на ім’я Раду, на світ сина. Батько, побачивши, що дитина напрочуд біла вдалася, накинувся на нещасливу матір з лайкою, погрозою і бійкою за зраду. Стара мати нещасної, задля свого віку відповідно до звичаю найбільше шанована між циганами, хоронила її диким криком і лайкою, кидаючись вихром між нею та Раду, коли тим часом цигани-чоловіки ставали чи не всі по стороні зрадженого мужа-старшини: обезчестила цілу громаду чистої циганської крові вже першим сином, бодай би до рання не дочекала – гомоніли і проклинали водно за роз’яреним батьком і проводирем, що кипів з обиди і жажди за помстою, погрожуючи заєдно п’ястуком між циганами, котрі, зібравшись коло шатра проступниці, повторяли, мов з одних уст, слова свойого старшини: “Вже першим сином!..”

– Відки взяла ти ту білу собаку? – кидався від часу до часу Раду до хорої, що майже безпритомно лежала в подушках і лахмітті на возі, тулячи та ослонюючи немовля перед диким, блискучим та роз’яреним поглядом мужа, то знов німіючи з остраху перед тим, що могло би кождої хвилі наступити.

Воліла вмерти, як такого дожити. Воліла вмерти, та що з того! Не отвирала нещасна уст ані на слово, умліваючи з остраху…

А він сам, Раду, старший багато від неї, пристроєний в синій якийсь стрій з великими срібними гудзиками та калаталами, з посрібленою грубою палицею в руках, знаком, що він старшина оцеї тут хоч невеличкої громади, повторяв заєдно одно й те саме:

– Відки взяла ти його? Але я тебе навчу, хто Раду, покажу, чия ти жінка була! – і сіпав бідну за волосся, що аж стогнала. – Пожди – покажу. До трьох день не стане твоїх костей під тим шатром, а оце прокляте (і вказував притім на дитину) кину аж за третю гору. Ти гадала вийти за мене і відтак навести сором на мене і цілу мою громаду? Гинь, суко, коли не знала, яка твоя фортуна і як має поводитися жінка рая. Ади!! – грозив. – Ади! якого сина по трьох роках подружжя привела! – і зареготав, сплюнувши крізь зуби. – Тільки твого щастя, що лежиш оце ще межи нами, та що батьком твоїм Андронаті, а мати найстарша віком в громаді, а там – і до трьох день я тебе не терпів би в своїм шатрі, хоча й так, – і, тупнувши люто ногою та сплюнувши погірдливо наново, вийшов з шатра…

Вона зарила свої тонкі чорні пальці в волосся над низьким своїм чолом і посіпала його слабо. Заразом видобувся тяжкий стогін болю і жаль з її молодих грудей… а далі вмовкла, затулюючи болісно очі, з яких спливали гарячі сльози. Срібні великі монети, що були вплетені в її чорне волосся, зсунулися нараз самі по собі низько на чоло і надали її чорному, мов з бронзи темному лицю предивну чарівну окрасу…

Ніч була літня, ясна, спокійна, і темні заліснені гори здіймалися велетами під небеса, а найвищі шпилі немов розпливалися в місячнім сяєві і прозорій нічній мряці…

Раду станув між своїми циганами. Зібралися лиш самі мужчини, лежали та сиділи округ великого огню, курячи та гомонячи об тім, що сталося… Тим часом жінки та дівчата поралися оддалік коло меншого другого огню, готовлячи страву та займаючись дітьми, годуючи та укладаючись з ними до спочинку, розговорюючись не менше запальчиво над дальшою долею молодої і гарної Маври, якій завидували здавна срібного та золотого намиста, яким обдарував її, вибираючи її собі за жінку, старшина Раду, і котра одинока заробляла найбільше грошей ворожінням між простим народом і панами; вона тепер, по трьох роках подружжя, привела тому свойому чоловікові білого сина з синіми очима!.. Тьфу!!

Як сказано, Раду станув між своїми людьми і кинув ширококрисим капелюхом об землю, не промовивши ні слова.

– Раду! – обізвався тут старий Андронаті, батько молодої двадцятилітньої проступниці. – Раду, що хочеш зробити? Я знаю, що Мавра винувата, що велить чинити наш звичай за зраду жінки, та що, як не укараємо ми її самі, її гріх чи може й не гірше укарає її сам. Укарає хоч зараз, а хоч в двадцять років або й пізніше, а укарати мусить. Що хочеш зробити? Мавра винувата. – І з тими словами схилився покірно перед молодим старшиною.

Раду не відповів нічого, але замість того розірвав свій синій спенцер на грудях і здіймив тут з шиї малий мішечок.

– Зробіть місце! – гукнув. – І майте бачність!.. Цигани заворушились, роблячи мовчки місце молодому провідникові та умощуючись кругом нього цікаво і послушно. Тим часом він, мов сам цар ночі, потрясав люто і гордо головою, з якої спадало довге чорне кучеряве волосся на плечі, як ознака вільної людини. Далі сягнув рукою в мішок і, набравши з нього повну жменю блискучих червоних, кинув їх, як перед тим своїм капелюхом, до землі, кликнувши:

– Оце перший раз тому…

А повторивши те саме вдруге, кликнув дальше:

– Оце раз другий тому… А оце й раз третій тому, хто усуне мені за два дні зрадницю з очей, а з нею і її білу собаку!..

… Між циганами зразу затихло, але недовго; потім заворушилося, мов бренькіт самих басових струн, а далі шелест листя…

Всі знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не бувало ще між ними ніколи, як сеї ночі: таке ні.

Скільки бійок і розбоїв не лучалося між ними! Скільки не лучалося, але щоб оце сам рай станув і наказував усунути свою жінку, платячи за те самим чистим золотом, – між ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята, із зависті збожеволіла голова, як Радова, придумати.

Не знали в першій хвилі, що сказати і починати. Занадто несподівано захопила їх оця дика постанова старшини. Тому мовчали зразу.

Та недовго тривала мовчанка між затривоженими циганами. Піднявся знов з-поміж них старий батько Андронаті, високий, тонкий, бородатий циган, перший музика між ними, ба навіть і тепер зі скрипкою в руках.

– Пожди, Раду… – сказав, підіймаючи руку лукуватим рухом вгору. – Пожди ти, Раду. Над нами всіма є бог, а ми всі його діти, і білі, і цигани, Раду і Мавра. Ти на її долю…

Раду отворив диким прокльоном уста, перериваючи старому, але Андронаті говорив далі:

– Ти, Раду, був один син у свого батька, старшини в Семиграді, а Мавра одна дитина в мене, славного музики Андронаті з пусти – і ви побралися. І тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що наші звичаї велять за всяку зраду чоловічу чи жіночу гостро судити. Не дав би я і тебе збавити, якби се хто хоч би і правно зажадав. Будемо Мавру інакше судити, по-доброму, людському. Даруй їй лише ще днів три між нами, оце просить в тебе для себе батько Андронаті! – І, сказавши се, вклонився перед молодим ще старшиною.

– Зрадниця вона чільна, бодай би до рання не діждала! – вирвалося знов дико з кипучих грудей роз’яреного мужа.

– Може, й не дочекає, – обізвався старий Андронаті. – Ти вже надто наважився на її життя. Відай, вона відійде навіки сама від нас, а золоті дукачі твої остануться тобі.

– Нехай іде, нехай іде! – піднялося гомоном між циганами. – Сорому нам наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далі буде? Надвір з нею, сама собі дорогу указала! – крикнув один голос з гурту. – Надвір!

– Ні, вбити, щоб і з другим таке не зробила! – сичав Раду. – Вбити!

– За три дні не стане Маври між вами, – обізвався знов Андронаті. – її доля порішена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на кусні, коли б Мавра й остала між нами. Кожде б її било. А так… вона уступиться з-поміж вас і Раду з-перед очей.

– Сам уб’єш? – обізвався вдруге один голос з гурту, голос товариша Андронаті – цимбаліста.

– Сам.

– То бери золоті!

– Ні, вам їх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всі молодші від мене. Мені їх не треба. Мавра віднині так, як не моя вже. Мені їх не треба. Свого хліба для себе і для своєї жінки я найду. – І висунув гордим рухом скрипку вперед себе, погрозивши п’ястуком до молодшого від себе старшини.

– А щеня твоєї доньки? – спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши ненависним оком на неустрашимого тестя. – Мені його не треба. Уб’ю, затопчу, як гадя!..

– Ним не журися. Я беру його на себе. Воно… – нараз він тут урвав. Між ними, ніби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна, пелехата, з намистом срібняків на грудях, що замерехтіли в місячнім сяєві. Виринувши, вона кинулась відразу до ніг Раду і Андронаті.

– Простіть Маврі, як згрішила, не губіть молодої, бийте, побивайте, але жити дайте! – заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи, рамена. – О Мавро, Мавро, що ти накоїла? Що тебе постигло? Яким вітром ворожим обвіяло? З котрої сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя… серце моє… Мавро! – кричала не своїм голосом. – А я тебе, доню, в місячнім світлі зіллячком змивала, для тебе чи не кождої ночі доброї долі благала. Дрібною дитиною я тебе медом годувала, від злих очей… доки не віддалася… як від огню… зберігала. А прийшов лихий час і з ним твій ворог… і ось що… ой, рятуйте, змилуйтеся… хоч кілька день мені її дайте… хоч до пусти… дозвольте довести, потім вбивайте та й враз зо мною… – і бухнула головою до землі.

– Уступися, стара! – кликнув Андронаті. – Чого тут прилізла?.. Щоб побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову. Геть, кажу, звідси. Геть з-поміж чоловіків, не видиш – рада? Тепер Раду і люди судять. Скажи посліднє слово, поки я своє скажу! – звернувся знов до старшини. – Позволь Маврі хоч з чотири дні межи нами прожити, та щоб настільки піднялася, аби її батько востаннє між вами всіма їй заграв. Між вами… попрощав. Відтак… хоч… прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. – І тут, як недавно, з покорою знов схилився.

– Не прощу я Маврі, я її більше на очі бачити не хочу. Життя між нами не буде! – обізвався завзято Раду. – Сама завинила…

– Сама… сама… – – пішов півголосний підлесливий гомін від циганів. – Сама, одна вона!

– Се твоє посліднє слово, Раду? – спитав Андронаті, а стара мати заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.

– Посліднє.

І знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об землю.

– Се перший раз тому…

– Се другий раз тому…

– Се третій раз тому, хто увільнить мене яким-будь способом за чотири дні від проклятої зрадниці. Чули моє слово?

– Чули.

Піднявся тепер на ті слова з свого місця музика Андронаті. Піднявся і глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горів в тих чорних блискучих очах.

Посунув скрипку під паху і сказав:

– Я йду. Позавтра ввечері верну. Будемо знов разом. Будьте здорові.

А до жінки, що з жалю на землі неначе з розуму сходила, нахилившись, гукнув:

– Чого божеволієш? Іди до Маври. Ніхто її не сміє діткнутися, позавтра вечором уступиться з-поміж нас, а ти відповідаєш мені за неї. Я йду і прийду. Позавтра ввечері всі тут, як нині, кругом зберіться – і ждіть, Андронаті зі злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золоті червоні за Мавру з-поміж вас. Я йду…

І пішов…

Третього вечора вернув.

Знов кружок циганів в різних позах. Між ними Раду. Блідий і неспокійний, як демон. Перед хвилею бився з старою матір’ю хорої своєї жінки, що витрутила його з шатра Маври.

Нечувана річ між циганами, щоб жінка підіймала руку на чоловіка, та ще і мати Маври! Зрадниці тої!

Але він їх усіх навчить. Усіх. Старих і молодих. Зрадницю ще і боронити? Та він її навчить. Стару і…

… Надійшов між них, як он тут сиділи, Андронаті з скрипкою.

Скрипку віддав товаришеві – цимбалістові, що прийшов враз з ним, а сам вийняв велику банькувату пляшку з горівкою і поставив в кружок між цигани.

– Пийте щиро, браття! – кликнув. – Пийте і не жалуйте. Нині Андронаті прощається з своєю Маврою, то затямте вечір! Мавро! – крикнув і гримнув п’ястуком в груди, – Мавро! – Аз раптового жалю в нього аж голос задрижав. – Не годна ти, зозуле, ще між нас вступити… Та ти там не сама. Коло тебе мати і всі жінки ваші, мої брати… Щоб не знала вона, що завтра її послідня днина між нами. Але Андронаті (говорив далі, звертаючись знов до шатра), зозуле, з тобою перед своїми товаришами і твоїм чоловіком, старшиною, прощається, щоб затямили. – І його голос знову задрижав, усувався. – До вогню докиньте смереччини, – гукнув, ніби додаючи тим словом певності голосові, – щоб, розпалившись, грав на всю гору світлом, палахкотів, розказував: Мавра з циганами прощається. Пийте і не жалуйте! Жару роздувайте, полум’я змагайте, щоб далеко Мавриній душі вже від сьогодні світило. Пийте, браття! Пийте, Андронаті-музика просить. Пийте, не жалуйте. Хто знає, де опинимось незадовго… і чи Андронаті буде ще між вами. Не стане Маври між вами… Не стане і Андронаті бід… Все… як що кому судилося, її доля гарно укладалася… пийте!!

І ходить Андронаті і просить… наливає, а сам ніби забуває собі доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирає.

Раду лежав на землі, підперши голову на лікоть, і, затявшись, не обзивався, мов був сам один-одніський на місці.

Він вихилив перший раз по раз горівки, поданої йому Андронаті з срібного малого пугарика що переходив з родини в родину, як річ незвичайно почитувана, і задумався тепер над Маврою. Був як не при умі. Що йому тепер з неї? Її серце брехливе. Як її брав… впевняла, що любила, а пізніше зрадила його… Та ще й поза громадою. І вже він догадується з ким… Там, в малім угорськім місті, недалеко пусти, куди вони часом заходили… і де часто її батько скрипкою гроші заробляв, а вона ворожила і співала до скрипки, а часом і гуляла… Там був один молодий боярин, що за циганську музику грубі гроші сипав… а часом з другими на коні… попри їх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та він вже про неї не стоїть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найліпше вміє ворожити – хоча така молода – хоча й дочка славного між циганами Андронаті – йому вона вже не жінка. Кинув червоними золотими межи свої люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб’ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пімста була, щоб з очей пішла. Жива чи мертва – байдуже. Інакше – до доброго між ними не прийде. А через неї він свою громаду не кине… щоб її не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хіба б… щоб її ще бив… а впрочім, вона йому байдужа…

Байдужа? При тій думці його похмурий погляд, мов злодій, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, і проникливе впивався в нього.

Байдужа?

Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину між циганськими громадами зрадила.

Вкруг нього люди пили і гомоніли. Про Мавру заєдно і про нього. То єдналися в поглядах, то сперечалися. Тут і там мішалися і жінки. Він мусив з ними пити, хоча в його душі щось гірке горіло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, тріщала…

Так і в його грудях горіло. Але при всім мусив бути.

Востаннє мусив все зробити. Для себе, для людей і Андронаті, якого люди дуже шанували.

Нараз рух.

Андронаті впосліднє іде кругом і частує трунком, розливає, не щадить ні краплі, майже кождому переливає – а відтак притягає скрипку.

Врешті стає на ноги.

– Люди! – гукнув. – Цимбали, сопівки в руки, а хто зо мною, то і скрипку. Мавро! – звернувся до шатра, де була дочка. – Мавро! прощайся з Раду. Завтра о тій порі не будеш нашою, – і потягнув смиком. Відтак, схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в ній для себе потайний окремий голос з її наказуючого нутра, і – заграв.

Сипав жалем.

Плакали скрипки, дзвеніли цимбали, дрижали сопілки, а над всіма царювала одна-одніська струнка Андронатової скрипки. О, та скрипка! Зойком кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, між циганів рвалася, а про Мавру, Раду все оповідала.

І знов жаль…

Мов ніжна бджілка жалілася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала тугу зі смутком і розпливалася горем.

Андронаті грав дойну.

– Мавро! – кричав розпучливо від часу до часу, не тямлячнсь з дикого жалю та притупуючи ногою. – Мавро! – він грав, колихаючися всім тілом, мов божевільний. – Мавро! Твій батько грає… Андронаті грає впосліднє для тебе між циганами; завтра, може, його вже не почуєш! Мавро!

Раду лежав, обернений лицем до землі, і віддався лиш одному почуттю. Зрадила його. Зрадила, і він не діткнеться її більше, хіба що по-злому. Уб’є. Інакше він не годен по своїй вдачі. Не годен. Не годен. Голос скрипки вчепився, здавалося, лиш його одного болем розритої і пімстою спрагненої душі, і, мов та оса, все наново впивався в неї, роз’ятрював. “Білу дитину привела, чужого чоловіка, чужого мужчини”. Зойком тріпоталася скрипка, жаліли цимбали: “чужинця якогось… ” І він в тих думках і з тим почуттям жалю і зависті сходив неначе з розуму. “Білу якусь дитину… в третім році подружжя з ним… Мавро! Будь проклята за твою зраду, все горе на твою голову!”

Місяць загорів вповні з-за високої залісненої гори і не рушався з місця.

– Раду! – ніби добився нараз голос Маври до його, і скрипка Андронаті опинилася розтріскана коло його голови. – Раду! – Він стрепенувся, а Андронаті повалився обіч його на землю.

– Мавро, Ма-в-ро! Ми прощаємо тебе навіки на… віки, – стогнав, а по довгій хвилі мовчанки просив: – Спіть, люди, спіть. Оцю ніч ще переспіть коло неї, а завтра зробите, хто з вас хоче, самі з нею кінець. Хто забрав червінці, най бере і її душу або й її саму. Чи не так, Раду?

– Так, – відчувся сухо голос старшини.

– А відтак назад до пусти – широкої, безмежної пусти.

– Ух-га, пуста! Ух-га! – ухкав диким голосом музика. – А сьогодні ще спіть. І з вами всіма старий Андронаті. – І сівши, підібгав ноги під себе, зарив пальці в волосся, заридав гірко. Мусив з своєю Маврою розлучатися, виходу не було. Кара за зраду, особливо ж у жінок, а тим більше у жінок старшин, мусила завше відбуватися. Сам найліпше розумів її проступок – і се послідня її ніч між ними, циганами. “Спіть, люди!.. – благав-молив. – Спи, Раду. Адіть, все закаменіло. Як так вже судилося, так нехай і буде. Місяць всьому свідок; братик-місяць, що нас ніколи не покидає. Спіть, люди, спи, Мавро, спи, Раду, молодий осиротілий отамане-раю. Ви мої діти. Цитьте всі, нехай вона межи нас впосліднє добре пересниться. Спіть. Спи, Мавро… спи, Раду. На нас ще лиш пуста жде… Широка, глуха пуста. Цитьте… цитьте… спіть… Мавра… спить… цитьте… спіть… ”

Утихло…

Спали.

Було коло першої години сеї ж ночі, як молода красна жінка отамана Раду, Мавра, уступалася йому з своїм білим сином навіки з його шатра і його дороги.

Цигани разом з Раду спали, мов убиті, і лиш два усунулися з-поміж них котячими рухами. Був то старий Андронаті і його вірний товариш музикант-цимбаліст, що ніколи з ним не розлучався. Обидва вони змовилися наперед не пити стільки, що другі, а як всі поснуть, винести Мавру з шатра враз з дитиною і тим способом вирвати її з рук Раду та охоронити від смерті або щонайменше – від якого каліцтва. Постанови старшини між циганами були іноді страшні, і тому вони порадилися між собою, не втягаючи нікого в тайну, винести скорше як за чотири дні Мавру з шатрів та так вирятувати її від лиха, смерті. А маючи її раз поза шатрами, вони вважали її врятованою. Мавра була мудра і хитра і, певно, дасть собі раду в житті, заки знов коли стрінуться. Дитину її підкине Андронаті бездітному багачеві… може, от там десь в однім із сіл за горою Чабаницею, і буде все добре. Ліпше так, ніж загибати або бути покаліченою на весь вік. Раду любив іноді каліцтвом метатись на своїх ворогах, і того боявся старий музика.

І наколи справді всі заснули сильним сном від трунку, заправленого Андронаті усипляючим зіллям, за котрим ходив він два дні по горах, Андронаті і товариш винесли Мавру з дитиною з шатра.

Не гинути мала вона, молода і красна, одинока дитина його, як яка звірюка, але жити. Жити між добрими людьми ще дальше. Світ широкий, бог годує всіх і її вигодує також. При Раду їй оставатись годі, – він пімститься на ній на ціле життя, наколи вона лише підійметься на ноги. В свого славного батька, семиградського отамана циганів, своєю злобою вдався, лихий і мстивий, як смерть, дарма що красний, як місяць, і понад свій вік мудрий.

Мавра, також упоєна зіллям, спала, мов мертва, як її виносили, і не чула нічого. Лиш місяць бачив та зорі, що діялось, більше ніхто.

Андронаті дзвонив зубами, як її виносили, з жалю угинався. Але ліпше нести на ласку між чужі люди, як бачити вбитою або навіки покаліченою. Так все ще побачить її колись у житті, пізніше або скорше віднайде, але калікою бачити гірше, як смерть.

Ішли Чабаницею попри гучливу ріку, що пінилася і металася в своїм ложиську, диким розгоном розбиваючися від часу до часу об велетні-камені.

Ішли в противну сторону від своїх шатрів, аж найшли відповідне місце, де були певні, що воно і оподалік від села, і… навідуване людьми.

Недалеко млина недавно повдовілої багачки Іванихи Дубихи, гетьте від села, уклали Мавру під високою, розложистою смерекою і зоставили.

Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороняє від смерті і є товаришем цигана. Поки що була вона тепер одинокою охороною нещасливої, доки не змилосердиться над нею яка людська душа. Обіч сплячої поставили клунок з усіма її речами і червінцями, що зібрав товариш-цимбаліст з землі і дарував тепер доньці свого вірного приятеля Андронаті.

Відтак пішли.

Товариш вперед, щоб лягти назад на своє місце, не збудивши в нікого підозріння, а Андронаті пізніше. Андронаті вернувся на хвильку самий до доньки.

Ще спала… !

Поплакавши коло неї гіркими сльозами та промовивши над нею чарівні якісь слова, що мали охороняти її в дальшім житті від зла, забрав її білого сина і пішов. Тулив його ніжним рухом до себе, водно промовляючи та проклинаючи, щоб той ворог, що збаламутив його матір, довів до оцього нещастя, не діждав ніколи станути перед господа бога… а тинявся вічно в злиднях і журі… в голоді і холоді по світі. Щоб він сього не діждав.

Куди ніс сиротину? – питав себе. Не знав ще. До якого батька-матері? Він їх не знає, не бачив, не чув багато про них – а іде. Чи підкине в щасливу годину? Доки життя його, він буде заєдно ворога проклинати. А його прокльони страшні, їх боялися всі. Вони справджувалися.

І йшов.

Ішов під гору вузькою стежкою, що розпочиналася недалеко млина Іванихи Дубихи і обвивала по правій стороні Чабаницю, ховалася чимдалі в ліс, а праворуч вела саме понад край глибокого яру-пропасті, якою гнав якийсь шумливий потік.

“Біла” та стежка, як її звали люди в селі, то пнулася вгору, то спускалася знов нижче, відповідно до формації гори Чабаниці, і все праворуч попри глибокий темний яр, що ділив; впрочім, Чабаницю від дальшої сусідньої скалистої гори, зверненої до Чабаниці стрімкою залісненою стіною, і її білої стежки.

Та біла стежка тягнулася то густим лісом Чабаниці, то знов гарними левадами і царинками, а все оставалася однаково біла і вузенька.

Врешті скінчилася.

Скінчившися, вона неначе прилягла, розплилася в якійсь дорозі, що тяглася впоперек звідкись попри білу стежку і, відтинаючи її дальшу путь, поглинула вузенький, мов ріка, потік в себе. З сірою дниною враз увійшов Андронаті в третє село від Чабаниці, що лежало вже недалеко одної гори, яка зносилася саме на угорській границі.

Не довго він так ішов, а все був вже весь зіпрілий.

Сів край лісу на горі й розглянувся. Сонце саме заповідало схід, а смереки дихали холодним запахом живиці. Поранок ішов до розсвіту, але всюди панувала ще свята поранкова тиша.

Всюди ще сон.

Старий батько з білим внуком на руках шукав чогось гострим оком там, внизу села.

Не міг віднайти, дарма що в нім душа дрижала.

Там, в долині, в селі під горою Чабаницею, недалеко бистрої ріки, в лісі, де лиш недалеко самітний млин з рікою враз гудить, покинув хору доньку, мов звірюку, щоб власні люди не стратили, не покалічили, а тут держить її нещасного сина, щоб підкинути його чужому бездітному багачеві в долах, і от якось не щаститься.

Сива мряка, мов умисне, мов не хоче здіймитися з села, щоб відслонити йому дорогу, якою має іти, показати оселю заможнішого газди. А день чимраз розвиднюється, чимраз зростає.

Зітхнув тяжко. От чого дожив. Що судилося чинити. Вчора розбив з жалю, прощаючись з донькою піснею, свою скрипку, лишив жінку і пішов. А як поверне, хто знає, чи застане живу. Циганів лиш циган знає – що в них кипить, що в них коїться. От що значить циганське життя. Нині тут, завтра там, а позавтра, може, і мертвий. Йому пригадалася нараз казкова, вже майже тисячолітня легенда про причину вічної циганської мандрівки і злиднів. Будучи ще в Єгипті, вони не прийняли Марії з Йосифом та божим дитятком у себе на відпочинок, – і через те за кару тиняються, мандрують споконвіку по світі. І чи скінчиться коли оця кара господня? Відбудуть її? – питався.

Усміхнувся гірко, мов у сні.

Правдоподібно, доки плем’я циганське буде існувати – вона не скінчиться…

А тепер його вчинок з донькою та з білою невинною дитиною її, чи не кара се ще, не покута яка? Господи боже, змилосердися над грішним народом твоїм – він кається. В злиднях і покорі, в голоді і холоді кається він тяжко.

Прошептавши сі слова, він жде.

Мряка висить над селом, не здіймається ще. Вона чи не спиняє дитині вступ. Чи се заповіт, що і його судьба така туманна колись жде?

Сонце от вже туй-туй зійде, туй-туй розжевріється, а туман не уступає.

Нараз… що се?

З противної гори, відділеної від нього лиш невеликою долиною, обзивається голос трембіти.

Так зрання?

Так. Се справді голос гірської трембіти, яка щось заповідає сумно і протяжно, мов виразний жаль. Андронаті здається, що її голос всім своїм смутком звалюється на нього. Вокруги тихо – жодна деревина не рушить вітами, а голос трембіти заєдно ішов верхами. Так, як він.

Андронаті не здержався і сплакав при звуках сеї трембіти. Недобре віщував сей шум трембіти поранком. Андронаті глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за якоїсь гори, жевріючи кров’ю, пишне, осліплююче. Туман в долині рідшав. Тоді він встав і спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горі, стояло пишне обійстя, що вже своїм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як і досі лісом, все ще сон. Тоді він приступив нечутним кроком до призьби і поклав на неї обережно білого сплячого внука.

Сам оглянувся.

Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.

Господи боже, дай, щоб в добру…

А далі… чи об’явить що долю дитини?

Ніщо не відповіло на його думку. Вокруги тихо і тихо. Ні шелесту, ні руху, ні шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранкові тумани здіймалися зніжна вгору і все перед його оком закрили.

Коли вернув назад на свою дорогу, стрінув на стежці якогось чабана. Вмить задержав його.

– Чому ще перед сходом сонця десь трембіта обзивалася? І не то, щоб обзивалася, а ридала…

– Мабуть, якийсь багач помер. Бідний не має овець і полонин, то за ним не буде трембіта жаліти, – відповів чабан коротко і почав окриленим кроком спускатися з гори.

– Го-ов!! – задержав його ще на хвилину Андронаті, відійшовши вже кілька кроків. Чабан станув неохоче:

– Чого вам?

– Чиє се обійстя… он то на невисокій тій горі, з стогами сіна близько хати? – спитав, указуючи на газдівство, де зоставив внука.

– Се… першого багача в нашім селі. Не знаєте?

– Ні. Я чужий.

– Михайла Дончука… – додав ще чабан.

– А діти має?

– Ані одного. Та зате сотки овець і стадо коней. Там… – і, не доповівши словом в поспіху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що “в багача гаразд неабиякий… “, і зник межи деревами.

Пішов і Андронаті, не оглядаючись більше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очі.

Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранішнім воздухом. Смереки наче злінивіли в нім, наче з сонливості всякий рух забули.

Десь високо під небом кружляли самітно плавким летом тут і там два хижуни роззираючися з висоти за здобиччю на днину.

Опинившися на хребті гори, з якої побачив угорську границю, згадав Андронаті тепер і покинені свої шатра.

Що там діялося?

Доброго, певно, нічого.

Бачив в душі лють Раду.

Без бійки або, може, і убивства, певно, не обійшлося. А може, за всіх відпокутує жінка.

Але ні. Її всі бояться. Вона страшна, могуча з своєю силою чарів. А потім і тим, що з жінок в їх громаді вона віком найстарша, і через те забезпечена від всяких нападів ушануванням, яке віддається циганами в кождій громаді найстаршій жінці. Раду, певно, також, хоча і який мстивий та скорий в учинках, не посміє їй заподіяти лиха. Але, може, товариш його потерпів, як повернув у шатро між сплячих і збудив його. Йому одному Раду не все довіряв, закидуючи, що він не Раду, а його, бідного музиканта, вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч і яка її дальша доля між чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при житті, не стане калікою. А дитина її також, будь її батько і не циганом, не буде вбита, мов звірина. Знайдуть добрі люди, змилосердяться, і ні мати, ні син не загинуть між ними. А з часом, якщо він, Андронаті, не загине… віднайде їх, і вони прилучаться до іншої громади. До того часу і лють Раду остигне.

Бідна Мавро! Яке буде твоє пробудження в лісі під смерекою?

“Мавро!” – кричала з болю душа, ридало серце батькове, і знов сльози залляли його вид. Ішов далі майже навпомацки. Ніколи такого гіркого жалю не зазнавав ще в своїм житті, як сими днями. Воліла би була вона малою вмерти, як в найкращих літах от таким способом осиротіти, змарнуватися. “Через що?” – крикнув розпучливо, ударивши так само з дикого жалю в долоні.

Коли взяв її гріх в свої сіті?

Вона ж не сміла чужого чоловіка і рукою діткнутися, а вона грішна… Господи боже!.. Та ба! він вже знає коли; тоді, як стала ходити між пани ворожити, і за його, Андронаті, скрипкою смутні пісні співати, а йому, Раду, ненаситному на гроші, зносити від панів за ворожбу і спів золото. Тоді знайшовся вовк на її красу і молодість – до чого дійшло. А він, бідолашний? Куди йому вертати? Хіба піде просто до пусти і прилучиться там до якої громади, прикликавши до себе й жінку. Так. Інакше ні. А колись… за кілька років, може, примандрує знов в оці околиці і погляне, як живеться внукові в багача. За кілька років… а до того часу нехай має його господь в своїй опіці. Його і Мавру.

Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах заліснених гір, що мов з поранкових мряк поволі роздягалися, висуваючи один хребет по другім проти сонця, що, зійшовши на сході, жевріло світлом, осліплюючи око.

Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замість закуреного і лахмануватого шатра, зелені віти смереки і опам’яталася, що вона в лісі. В першій хвилі не знала, що думати, побачивши себе самою, без своїх людей, без Раду, без матері, батька, що досі не відступали від неї.

Почала кликати.

Але слабий її голос розходився лише слабим відгомоном по лісі і не прикликував нікого.

Лежала якийсь час, вижидаючи матері, і надслухувала.

Не йшла мати?

Ніхто не приходив.

Округ неї тишина і лиш широкий крилатий шум лісу гойдався живичним воздухом та десь-не-десь зачувався Шелест вивірки, що дряпалася блискавкою по смереках. Тут і там зазирало сонечко золотим сяєвом крізь смерекове галуззя – і десь знов недалеко шуміла ріка, а враз з тим шумом розходився і гук млина.

Отже, вона десь недалеко якогось млина.

Однак чому вона тут сама? Де ділася її мати? Де ділися вже шатра? Чому вокруг неї не чути гомону її людей, не чути ні голосу батька, ні лайки і приказів Раду, ні дзвонення мідяних кітлів, як їх направляли, нічого. Чому се все так? Лиш тишина і тишина, і вона ось тут сама.

Що таке сталося?

Чи вона покинена? О господи боже!

Як се могло статися? Покинена й матір’ю?

– Мамо, мамо! – почала з гарячковим переляком кликати, а її волосся підносилося дубом. Справді вона покинена? – Мамо!! – крикнула з невимовним перестрахом і почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала то матір, то батька напереміну. А не діждавшися ні батька, ні матері, змінилася, раптом мов очі в її душі створились. – Се Раду робота, – заплакала вона з неописаним жалем. Він її викинув з свого шатра і поїхав. Забрав всіх, батька і матір, забрав своїх людей і, як той вітер, своїм звичаєм вночі втік. Се Раду робота. Він обіцяв помститися за “зраду”, за “білу” дитину І зробив, як сказав. – О-о-о! – заридала бідна вголос, заривши з розпуки пальці в волосся, і аж заносилася з плачу.

Нараз перестала.

Блискавкою пригадалася їй її дитина, і вона вмовкла. Піднявшися насилу, почала шукати около себе. Дитини не було. Був збиток всіх її речей, найменші її дрібнички, але дитини не було. Напівзімліла з остраху, повалилася назад. Тепер зрозуміла. Було, як вгадала відразу. Раду викинув її – і, забравши всіх разом з дитиною і родичами, від’їхав потайки вночі.

Почала кричати, кликати. Всіх людей, яких лиш знала. Кликала по імені. Межи тим заєдно і батька, і матір, ба навіть і самого Раду. Та дарма. Ніхто не з’являвся.

Округ неї повторялося одне і те саме. Шум сосен, тишина, самітність, – а більше ніщо. Ніхто і ніщо.

На її чолі виступають великі краплі поту. А її голову пронизала, як перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду і всі покинули її за “зраду”, за її “білу” дитину. Покинули. Мов оце лахміття, що обтулювало її, викинули з-поміж себе і забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже все зрозуміла і віддалася нечуваній розпуці. Та тут же знов схаменулася. Але – дитина!.. Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали? Вкрали? Убили? Що з її дитиною зробили? З її дорогою дитиною?

Наново вибухла плачем.

Всею душею, всім тілом ридала.

Що тепер буде? Де її дитина? І в сотний раз перебирає клунки обіч себе, оглядається круг себе, шукає дитини – і нема її. Не може її ніде знайти. Не поможе їй вже плач, не поможе ридання, ніщо вже не поможе, Треба інакше шукати.

– О, се ти, Раду, зробив! – кличе вона, підносячи тонкі свої руки розпучливо вгору. – Се ти! Обіцяв убити, як собаку – і убив. Але було вже і Мавру з дитиною убити. А то… – тут вона вриває раптом і знов впадає в розпуку. Риє в волоссі руками, б’ється по грудях, термосить одіж на собі… перестає, надслухує, і знову нова розпука, знов те саме, але – все дарма.

Дитини нема.

Округ неї лиш порозкидане, порозриване її лахміття, густий ліс і шум дерев.

Ослабши з ридання і розпуки, вона лягла і вмовкла. По її блідім худім лиці з-під затулених повік сунуться гарячі сльози…

От і по всьому. Як обіцяв помститися, так і зробив. Дитину вбив, її покинули, і мусить умерти. Сили встати і піти за ними в неї нема, тож мусить тут лежати і умирати або ждати, аж надійде, може, хто лісом. Може, ще з її людей хто. Може, їх силоміць вигнали з села… і вони лиш поки що зоставили її тут, а пізніше прийдуть І знов заберуть.

Може… Але дитина? Дитина належить до неї.

Вона лежить і слухає…

Округи тихо-тихесенько, лиш лісовий шелест.

Десь ніби гуркає недалеко млинське колесо… шумить якась ріка… але господь знає, де те. Господь знає, де ще люди.

Вона починає знов плакати, знов кликати. Пробує встати, та бачить, ледве вдержується на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що їй робити?

Зсувається знов на землю, припадає лицем до землі і заходиться з божевільного плачу, розпуки. Нічого не чує, не знає, лиш один жаль і один біль. Вже починає і на тілі палити з якогось внутрішнього вогню.

Та що вже їй по собі, в неї нема дитини. Дитини!

Убили!!

Їй темніє в очах, в ухах дзвонить, потім стає якось так слабо… гаряче… глухо… гине.

Нараз хтось шарпає її, підносить.

– Не спиш вже, жінко? Не спи!

Насилу розтулює очі, вдивляється вперед себе, опам’ятовується. Над нею схилена висока постать якоїсь немолодої жінки, мабуть, якоїсь пані чи щось, а коло неї якісь люди: жінки й чоловіки.

Жінка чи пані в чорно заповитій голові, сама бліда і худа, дивиться милосердно на неї і говорить:

– Вставай і ходи зі мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут більше як добу. Мої люди запровадять тебе помалу до моєї хати.

Мавра все ще добре нічого не розуміє, але слухає і намагається встати.

Цікаво приглядалися присутні, особливо жінки, нещасливій покиненій, що лежала, мов підстрілена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як ніч чорними очима, а коло неї порозкидане лахміття, якась одіж і між ними тут і там золоті червоні. Сама вона, хоч молода і гарна, та тепер бліда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна.

– Де мої люди – цигани? – питає слабим голосом з чужим виговором.

– Відай, покинули тебе, – пояснює висока марна жінка в чорній одежі, що хоче нею заопікуватися. – Відай, покинули тебе.

Мавра отворяє широко очі, а коло уст задрижало плачем.

– Коли? – питає.

– Недавно, здається. Межи ними зчинилася бійка за якусь крадіж, як розказували, між тим поранено одного чоловіка – цимбаліста, а відтак, розділившись по своїх фірах, від’їхали вночі, що й ніхто не бачив. Тебе надибали ще вчора ввечері люди, що прийшли нині зранку до мого млина, але я не могла сама скорше забрати тебе до себе, аж ось нині. До того ти спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобі було?

– Не знаю, – відказує Мавра і дивується, роззираючися майже блудним оком по чужих для неї людях, а далі, згадавши дитину, заливається наново гіркими сльозами. Плаче і підіймає, благаючи, до них руки і говорить щось чужою незрозумілою для людей мовою.

Та тут же перериває її Іваниха Дубиха, бо се вона сама була, і підносить її з поміччю людей догори.

– Куди поїхали мої люди? – питає хора.

Ніхто не знав. Здається, в Угорщину.

А де ділася її дитина?

Також не знали. Вона мала дитину?

Так. Сина. Білого. Перша її дитина. Вона жінка Раду, самого старшини циганів. Чи її люди забрали дитину з собою? Не знали. Не гадали нічого. Так само, як і не виділи. По бійці зараз вночі зникли…

То, може, убили її дитину?

Ні. Не знали.

О, певно, убили!

Ні. Не чули. Лиш чоловіка одного в бійці, чули, що старшина мало що не вбив.

– О Раду! – вистогнала Мавра, заломлюючи руки, І розплакалася наново. – Він, певно, і дитину вбив.

Ні. Не знали. Не знали і не припускали, щоб невинну дитину вбити.

– О Раду! – знов лиш зойкнула Мавра і розхлипалася вголос. – Він страх який недобрий, розлютившись раз. – Відтак додала: – То хіба від неї дитину вкрали і утікли?

Може. Також не знали.

О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб їх земля пожерла. То певно, що вкрали. Вони все так робили… і по утраті своєї дитини вона Раду пізнає.

– Може, – відповіли люди. Чи не бачив ніхто тої дитини?

Не бачив.

Біла була.

Може. Не знали.

– Біла, біла була! – майже скричала.

Не знали.

Вона розплакалася ще більше, а люди безпомічно мовчали. Мовчали, неначе не хотіли зрадити якоїсь тайни, а може, й не хотіли казати, щоб не ранити звісткою серця нещасливої, а може, просто не знали.

Завели молоду осиротілу циганку крок за кроком в хату Іванихи Дубихи і там вона остала.

* * *

Чому хотів Раду Мавру вбити, а радше, на її думку, на ній помстився, вона призналася лиш Іванисі Дубисі, і Іваниха її задержала в себе.

В два місяці по смерті чоловіка Іванихи Дубихи знайшлася в неї, хоч не молода вже була, дитина, маленька Тетянка, і Мавра її доглядає. Сама Іваниха, повдовівши, має в господарстві і в млині багато праці і клопотів, а коло одніської її дитини, над якою дрижить, яка становить тепер одиноке її щастя, треба їй все когось мати. Мавра, обезсилена, не годна тяжко робити, відшукувати людей своїх теж тепер не в силі, тож нехай, – казала циганці, – остане в неї, доки хоче, а тут, де різні люди приходять, може, й за дитину свою що вчує, розвідається. А може, вернуть ще й її люди – по неї, то тут, у млині, вона найскорше зачує про те.

Мавра послухала. Зосталася.

Однак не довго видержала в тихій вдовичиній хаті під горою Чабаницею. Сиділа, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю своєї дитини шукати та розвідуватися про людей своїх. Ходила, блукала тижнями, місяцями, мов голодна та вовчиця, а врешті вернула. Марна, бліда, без краплі крові в молодих устах, з понурими смутними очима, і знов зажила в Іванихи Дубихи.

Її люди зникли своїм звичаєм, як під землю пропали, а по дитині так само, як і по них, не осталось сліду. Ніхто не знав нічого. Не знав і не чув.

І не плакала вже Мавра більше. Знала – ніщо не поможе.

Виплакала сльози. Лиш очей своїх чудових, що сипали смутком, не підводила ніколи сміливо на людей. Соромно було. Чоловік, родичі і свої люди викинули з-поміж себе, мов собаку, чужим людям на посміховисько, а їй самій на горе.

Та й що могло ще гірше бути?

Осталась, як здавалося, на все у багачки Іванихи Дубихи і доглядала її дитини. А що потрібувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матір’ю для малої Тетянки, бо з часом стала Тетянка ніби її власною дитиною, і вона заспокоїлася, призабула власну свою дитину.

Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в якій не прокинулася в ній туга і привичка її чудного люду – зміняти від часу до часу місцевість свого побуту, – забаглося предивною тугою поволіктися кудись в дальший світ.

Тоді прощалася з дитиною, заливаючися гіркими сльозами, а Іванисі кланяючись, з руками, зложеними покірно на грудях, низько до ніг, цілувала її коліна і руки і йшла. Іваниха Дубиха, що звикла до неї, полюбила її за любов і щирість для своєї дитини, гнівалася на неї… хоча відповідно до своєї поважної вдачі не словами, а очима і мовчанкою, і не пускала. Як сказано, вона любила осиротілу циганку, а по-друге, була їй і вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною.

– І куди тобі йти самій одній в далекий незнаний світ? – докоряла. – Збожеволіла? Не гнівиш ти бога, покидаючи отак. легко хліб-сіль, прив’язаних до себе людей і дитину? Пощо і чого підеш… і яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою?

– Ні, – відказувала сумно циганка. Вона мусить іти в світ. їй горить земля під ногами, її спокій неначе в незнану далечину від неї полинув і тепер заєдно приманює до себе. Вона мусить змінити місце – оправдувалася. Може, здибає батька-матір, розвідається тепер про них, може, кого хоч одного з своїх тодішніх людей побачить, зустріне. Може, щаслива година злучить її по роках з дитиною, з батьком-матір’ю, а може, стрінеться із самим Раду… Вона знає, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Знає їх знаки, які лишають по собі для других по деревах, камінню при дорозі і т. п.

Вона мусить іти, щось не дає їй спокою. Не піде – занедужає з туги, суму… Чує, що хора з того, мусить іти… чого їй сидіти?

Піде.

– За Раду хоче, щоб побив добре? – питає сухо Іваниха Дубиха і проникає циганку, яка мовчки слухає, очима.

– Та нехай, не боюся. А не найду, не стріну нікого, вернуся. Окрім вас, пані (так звала Іваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нікого в світі.

– А дитину як лишаєш? – питає Іваниха і вказує на малу Тетянку, що таки вештається і собі поважно між обома жінками, мов розуміє, що її пістунка відходить чи не назавше від неї.

– Ой! – зойкнула Мавра, розридавшись вголос. – Ой, не обтяжайте ще гірше бідне серце Маврине.

Одначе успокоївшись по недовгім часі, ішла. Люди, бачачи її на відході з торбами, переповненими якимсь зіллям та лахміттям, сміялися вслід за нею.

– А он, – ругалися, – Мавра йде вже знов у світ. Іде шукати цигана-пару, її одної замало в селі. У вдовиці обгорнув її сум.

Вона від’їдалася гіркими прокльонами, сиплючи при тім іскрами погорди з чудових своїх чорних і сумних очей, і йшла.

Вертаючи по кількох місяцях, а іноді і по році, по таких мандрівках нараз під Чабаницю, втомлена і розчарована, ридала неповздержно з утіхи, побачивши підрослу під її неприсутність Тетянку, яка тішилася нею більше, якби самою матір’ю. А Іванисі Дубисі падала знов до ніг, як при відході, і, цілуючи її коліна, молила:

– Прийміть мене знов до Тетянки, славна господине! Мені було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набідилася лише між чужими, набралася лайок, упокорень, ругань і знов повернула, не подибавши нікого. Ні батька-матері, ні про дитину не чула, ні про своїх людей не розвідалася, ні про самого Раду – лише стільки, що межи чужими людьми чудотворним зіллям торгувала… і то тут, то там поворожила… і от гостинця вам та душечці своїй принесла. – При тих словах ставила які-небудь звичайні лакітки, які любила сама пристрасно їсти, перед поважну Іваниху Дубиху і її малу доньку.

В кілька років по послідній мандрівці в світ, саме як Тетянці йшло на дванадцятий рік, станула Мавра одного разу перед Іваниху Дубиху з просьбою дозволити їй відокремитися від неї і замешкати деінде.

Іваниха Дубиха зчудувалася.

– Ви добрі для мене, мамцю-господине, – поясняла. – Ви і ваша голубка дорога, але сільські люди… вже надто допікають, глузують тут в вашім млині з мене. – І з тими словами розплакалася на добре.

– Як-то глузують? – спитала Іваниха, знаючи добре, що з бідної нещасливої глузували іноді селяни, особливо чужі в млині.

– Та як же, не знаєте, мабуть, і самі? – відказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з неї голосно, причім набирала відваги опиратися іноді навіть і самій Іванисі Дубисі. – Все, котрий зайде, – мовляла, – на ваше обійстя, поглузує з мене. “А ще довго будеш, – кажуть примівками, – муку в млині молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?” Побий їх сила божа, – закляла. – Або знов, що найгірше жаль, бо се вже за вас і за мою доньку. “Обсипуєш ти добре, – питають, – хату Дубихи циганським зіллям, щоб багачі навідувалися до її доньки вже відтепер? Вона вже нівроку, ади – підростає”. А другий каже: “Та де, – каже, – підсипує. Якби сього вміла, сама й собі б наворожила, аби приїхав чорний з шатра, бодай на старій мітлі, і засватав, бо ади, вже посивіла, дарма що очима світить, як чорний кіт з-під печі”.

– От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разів від людей – і чим рік, то все більше. Не годна вже більше… А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашій хаті, що вашу Тетянку вибавила й дозирає. Нехай я уступлюся з хати, вони самі замовкнуть.

Іваниха розсердилася. Вона не довіряла цілком циганці, про яку знала, що в неї був хитрий розум і язик на місці і вона відтинала кождому, хто посмів її прикрим словом подразнити, гірше, як оса.

– Я тобі не вірю, Мавро, – говорила, бажаючи тим способом вивідатися правдиву причину постанови пістунки своєї дитини. – Не вірю я, Мавро. В тебе інша причина, що хочеш нас покинути. Мене і мою дитину. Ліпше скажи правду і не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами під час твоїх мандрівок і хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так?

Мавра заперечила. Не до своїх людей вона хотіла. Як не віднайшла досі батька-матері, дитини, ба навіть і чоловіка-ворога та інших людей – відтепер не найде, і їй вже байдуже. Вона не до своїх людей хоче, що викинули її, молоду, як звірюку з-поміж себе, знівечили долю, – а спокою вона хоче і відтепер зажити по їхньому звичаю. Ось що.

– Та як се? – зчудувалася знов Іваниха Дубиха, що ніколи не зачувала подібної думки з уст Маври.

– Та ось так, – була відповідь. Тут вона одна лиш циганка на все село, на всю гору Чабаницю, а здається, і поза Чабаницею, на всю околицю. Іванисі Дубисі не треба більше її до Тетянки, бо Тетяна за два, за три роки буде доросла і стане дівочити – отже, їй, Маврі, іншої роботи треба, як годиться справедливій циганці.

– Та якої ж роботи? – спитала знов Іваниха Дубиха. Чи не береться вона сама до роботи, яка їй найбільше по вподобі? Хто коли був годен присилувати її до того, чого не хотіла або не хотіла робити. Лягала проти сонця і вигрівалася, щоб лиш не робити того, що не любила, або дитині казками голову набивала. А зимою лізла на піч, впевняючи всіх, що хора, – то і хто ж коли силував її до чого?

– Се правда, – дала вона відповідь неначе якось болісно. Тут не силувано її нічим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов до своєї рідні, дарма що тут не цигани. Але відтепер хоче вона вже проживати на самоті. Геть сама. Он там, на Чабаниці. Там стоїть порожній бурдей-колиба, над самим яром-пропастю, що в нім проживали іноді за життя самого господаря літом або зимою його чабани. Тепер та полонина, що до неї належав колись бурдей, спродана, а бурдей, ніким не замешканий, все ще належить до Іванихи Дубихи. Ту колибу просить вона від господині для себе і хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить її волю і не прогнівається, то вона скаже їй по правді, що хоче там займатись ворожінням. Там на Чабаниці різне-прерізне чудотворне зілля – лихе і добре – як кому що треба, яким вона вже не одного не раз і тут, за плечима господині, на ноги поставила і добре вчинила. Там буде вона його збирати, сушити, і кому чого треба, давати, спродавати, і так буде жити. Вона знає дуже багато ліків і вміє ворожити так, як мало хто з циганів – бо й цигани не всі розуміються на зіллі і ворожбі або примівках. Але її вчили ще змалечку. Тато й мама. І тим вона і межи панами гроші заробляла… та зносила Раду… бодай би його по всім світі рознесло…

Заживши отак на Чабаниці, над яром, в колибі, вона все буде навідуватися до господині-мамки і Тетянки. Не забуде їх! Їй де вже забути! І при тих словах заплакала. Її тягне тепер до самоти, як давніше до мандрівки. Вона все, що знає з ліків і ворожби, буде там на самоті між людьми подавати. Туди будуть люди до неї заходити, а сюди соромляться. Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра – донька славного музики Андронаті, а жінка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Іванихи Дубихи, де до млина навідуються різні люди, вона не має спокою. Та і глузували вони собі з неї, глузували! Але там, знаючи її на Чабаниці в лісі, в затишку над яром, мужик стає перед ворожкою інакше. Там вона пані. Вона кермує силою своєї примівки, там вона його і на ноги поставить, як захоче. І, говорячи оце, розреготалася Мавра до своїх слів дивним якимсь сміхом, болючим, глузуючим і повним потайної погорди – неначе перед нею стояв уже селянин…

Іваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь і застановлялася.

Роздумуючи над словами циганки, то і справді слушність була по стороні Маври. Ніяк було тримати навіки в своїй хаті “пройдисвіта” – як називали її люди, тим більше, що вона займалася ворожбитством, примівками і таким іншим богопротивним ділом… проти якого панотець не раз у церкві виступав. До того ж увійде дедалі і Тетянка в дівочі літа, зачнуть поважні люди навідуватися до її хати… а тут живе в неї циганка-ворожка.

А знов противно. Не дозволить вона Маврі колиби на Чабаниці, вона готова з дитиною забратися кудись у світ. Куди очі понесуть, може, якраз назад між свої люди. А тоді…

Та гадка найбільше затривожила поважну Іваниху Дубиху і причинилася до того, що вона пристала на просьбу циганки, дозволила їй зажити в колибі-бурдеї на Чабаниці… і займатися там, чим захоче…

Трудно було означити, хто любив більше малу Тетянку, чи вона, мати, чи циганка-сирота, позбавлена власної дитини, родичів і чоловіка, ба всього, до чого була привикла – і прив’язалася всім серцем, всею гарячою душею своєю до дитини своєї доброї опікунки і кормительки.

На нікого в світі не була би Іваниха Дубиха оставила свою Тетянку, лиш на одну-одніську Мавру. Хто бачив безграничну невгасаючу любов циганки до тієї дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою, той і міг припускати, як оце Іваниха Дубиха, що вона могла би, з жалю за дитиною, забрати її з собою і піти кудись в світ за очі. Тому й вагалася Іваниха в душі опиратися цілком просьбі Маври, яка доволі часто виконувала свої постановлення під тим чи іншим позором. А Тетянка гине, пропадає за своєю чорною нянею. Змалечку вона заколисувала її своїми смутними, монотонними, якимись незнаними нашим околицям співами до сну. Годувала більшеньку вже прерізними казками, яких також в селі ніхто не знав, не чув. І дійшло того, що дитина слухала насліпо всіх приказів чорної приятельки своєї, – що б не наказала вона їй, не зажадала від неї, куди б не послала, не покликала її. Вона у всім піддавалася їй, слухала всього, що походило від неї – часто навіть проти волі самої Іванихи Дубихи.

Тепер, правда, Тетянці вже дванадцятий рік, але циганка все має чи не більший вплив на неї від самої матері. Тому нехай Мавра іде з богом в ліс над яр, як бажає, заживає там, як хоче, а мало-помалу відвикне й дитина від неї, звернеться, пригорнеться всією душею до одної своєї матері, як і повинно бути, чого вона в душі вже давно вижидає.

Тому, може, стане Тетяна й послушніша без Маври, а то, розпещена нею до краю, не все піддається бажанням і приказам поважної матері. Тетяна хоче щось мати, а коли Іваниха не на все дозволяє, вона летить, розжалівшися, до Маври і ридає, захлипуючися гіркими сльозами. Тоді Мавра утирає замість всього білесеньке заплакане личко, і як вже не зараз, то бодай пізніше вдоволить тайком дитину. Так у всім і всюди. Поки що Тетяна великих бажань не мала, але й ті не все було добре сповняти…

Мавра і сповідниця і дорадниця дитини, і коли б не Іваниха зі своїм поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсім на свій бік.

Але Іваниха, хоч як пропадала за своєю одніською дитиною, хоч як обтяжена працею свого господарства, для Тетяни і Маври мала все свої очі, свій час і гляділа проникливим зором на відносини між нянею й дитиною. Чи на добре може вийти таке колись дівчині, як звикне у всім знати лиш одну свою волю?

Певно, що ні.

Отак роздумувала Іваниха Дубиха – а врешті і обізвалася:

– Не моя сила, Мавро, тебе при собі держати, як в тебе думки ось куди линуть. Іди з богом на Чабаницю в колибу та і заживай там по душі. Сходи в долину до мене по харч, поможи дещо в господарстві, а там і вертай. Але знай, – додала строго і поважно, – дитину до тебе на гору саму не пущу. Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити, зійди – поглянь. А саму не пущу.

– Боїтеся, що я вкраду її вам? – спитала гірко Мавра, і її очі засіяли самим смутком образи. – Не бійтеся, і в мене вона все і всім на сім світі. Я її вам не вкраду.

– Ти її любиш, Мавро, але й я її люблю. Дитина між нами заєдно хитається. Ти її надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволяєш. То не добре; і знаєш, задля того був не раз між нами гнів, були сльози. Вона хоча ще дитина, а вже іншої волі не знає, як своєї. Сьому треба кінець поставити. Під моїми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши раз в тебе на горі, скільки мені з неї остане? Стільки хіба, що буде називатися моєю донькою.

Мавра не відповіла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очі і сплюнула.

– Ви-бо хочете, щоб у неї був уже такий розум, як у вас, – обізвалася, – побожний та строгий, що борони господи! А їй ще що? Метелик, пташка, та й стільки. Най грається, най радується. Най сміється, співає, нехай добро зазнає… поки може, і в мами в сонці най купається…

– Я знаю, що вона ще дитина, – відмовляла Іваниха Дубиха з попередньою повагою. – Але час вже тим перестати бути. Досі була вона твоя, Мавро, – додала. – Ти годувала її казками, співами, забавками та всякою всячиною набивала голову, буцім вона чисто боярська дитина. А тепер нехай, до праці береться. Вона ліпше тямить твої пісні і казки, як молитви, що її вчу щовечора і щоранку.

В Мавриних чорних пишних очах заблистіло гордо, і вона усміхнулася. – Я ж бо й оповідала їй найкращі казки, які лиш знала, учила найкращих пісень. А що вона в мене те саме, що й боярська дитина – то правда. А може, неправда, господине? – спитала. – А от, – каже, і все якось згорда, мов про своє говорить, – чиї полонини найкращі на Чабаниці, як не Іванихи Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Іванихи Дубихи? А сама прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристроєна пишно, чи не в Іванихи Дубихи?

– Цить, цить, Мавро! – перебила Іваниха Дубиха, морщачи строго брови, що не любила підхлібства ні в честь своєї особи, ні свого маєтку, бо була скромна, побожна і корилася, як, може, ніхто навіть з убогих в селі, господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий.

– Цить, цить, – каже, – і знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, і щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там і вертай. А в неділю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрідка з малою в тебе.

– А як Тетяна виросте, буде вже на відданні, тоді вже хай приходить, коли сама захоче, – не втерпіла Мавра все-таки докинути.

– Як бог дасть, що так буде, то нехай іде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, – додала з чуттям, майже молячи, – не полонини на Чабаниці, млин над водою маєток мій, а вона одна, вона моє щастя. Мушу стерегти…

– В дорозі до мене не стріне її нічого злого, – обізвалася Мавра знов і вже сміливіше, – перелетить білу стежку від млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне і буде знов у вас.

Іваниха Дубиха усміхнулася.

– Якось-то буде, Мавро, – сказала ласкаво, – якось-то буде.

Мавра задоволилася – і на тім скінчилося…

Чабаниця – висока гора, почасти покрита старинними лісами, була одною з тих, на якій простягалися між лісом найпишніші полонини декількох багачів, а між тим і багачки Іванихи Дубихи.

На ній, особливо з-тієї сторони, по котрій тяглася біла стежка, де зеленіли полонини багачки, саме недалеко її шпиля, висадила Чабаниця з себе біляву скалу, яку прозвали люди впрост “Білим каменем”. З-під того “Білого каменя” було видно всі сусідні верхи і ліси, а між ними й одне село, назване Третівка, що лежало чи не на угорській вже границі, і було справді, як сусідили села около себе, з ряду третє.

Зі східної сторони Чабаниці, з якої півгодини ходу від обійстя і млина Іванихи Дубихи, вибігала в ліс біла стежечка, що, як сказано ще повище, обвивала гору Чабаницю і кінчалася за її плечима, злучаючися з одною широкою дорогою, що провадила в інші села, а також в Третівку…

Ідучи тією стежкою від млина Дубихи вгору лісом, з одної сторони попри її полонини, а з другої попри глибоку пропасть, де журчав веселий потік, що ніколи не висихав, натрапляв мандрівник трохи оподалік від берега пропасті, за кількома старими смереками колибу-бурдей Іванихи Дубихи.

Біла стежка, що бігла попри колибу, обперізуючи пестливо Чабаницю саме над яром, не конче спинялася около колиби. А колибі і байдуже було про стежку, що могла іноді і непрошеного для неї гостя-мандрівника впровадити до неї. Вона стояла, оперта з одної сторони до якогось каменя, чи не її великості, що, здавалося, відломився зі шпилю Чабаниці від самого головного “Білого каменя” і, скочуючись, опинився остаточно поза білою стежкою над берегом пропасті, становлячи якусь опору для малої колиби. Зі східної сторони зазирала колиба з-під смерек в саму пропасть з гучливим потоком… а там далі почерез неї – і на сусідню заліснену гору. Та її майже не видно зразу з-під широких крислатих віт старинних смерек лісу. Тим-то і припала вона циганці Маврі так до душі… і збудила в ній думку… зажити в ній на самоті і віддатися цілком ворожбицтву та ліченню людей різним зіллям з гори Чабаниці.

В перших літах свого існування хоронила колиба чабанів багача Івана Дуба, що не лиш літом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах і полонині товар і коні, але іноді й зимою, коли сього вимагала господарська потреба. По смерті Івана Дуба стояла колиба кілька літ порожня і аж тепер діждалася нового мешканця в особі циганки Маври, якій здавалося, що ніхто і ніщо не замутить тут її спокою і вона зможе нестісненно віддаватися ворожінню, примівкам і всьому іншому, що входило в обсяг циганки-ворожки.

* * *

Одної прекрасної літньої днини спровадилася Мавра на Чабаницю.

Мала дванадцятилітня Тетянка відпровадила її в товаристві Іванихи Дубихи, ніби помагаючи переносити циганську обстанову і речі, яких, впрочім, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатині над яром на місці.

Коли Тетянка вертала від Маври білою стежкою, плачучи, теліпалися в її малих ушках золоті обручки-ковтки, півмісяці, які Мавра випорола десь з якогось старого лахміття і вложила дитині на пам’ятку від себе.

– Носи їх, доньцю, і не скидай ніколи… – говорила-примовляла Мавра поважно, вкладаючи їх дитині в уха. – Золото хоронить від зла і притягає друге золото. Малою дістала я їх від своєї матері, що здобула собі їх десь далеко, далеко в світі славним ворожінням своїм. Носи їх, а будеш в них красна і пишна, як сама туркиня.

– Як сама туркиня, – повторило так само поважно дівчатко, піддаючись спокійно операції чорної приятельки та прислухуючись з увагою кождому її слову.

Відтак, обіцяючи собі обопільно забігати як змога “частенько” до себе, розсталися.

– Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! – наказувала Тетянка ще раз при відході.

– Прийду, доньцю… прийду! – прирікала свято Мавра, утираючи мовчки сльози з очей, що сунулися їй по худім лицю з жалю за дитиною.

– Щоднини, – наказувало знов дівчатко.

– То, може, вже й ні, – чулося у відповідь, – бодай спочатку ні. Бо люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що “дверми (сказали б) відійшла циганка, а вікном назад вернула… ” Але не журися, доньцю. Мавра Тетянку любить і вона її не забуде – прийде.

І справді, вона держить слова. Відвідує, як приобіцяла. Хоча і не щоденно, але й не зрідка. Лиш зимою гірко. Мати доню не пускає, та раз-два на тиждень приходить Мавра до неї. А наповнивши собі бесаги тим, чим обдарить Іваниха Дубиха, і напестивши та налюбувавшися доволі Тетянкою, вона вертає вдоволена назад до своєї хати.

А Тетянка, що вже потрохи відвикла від Маври, звертається назад, усміхаючися вогкими очима до матері, і тулиться до неї…

Хутко звикла Мавра до своєї романтичної оселі і не жалує свого переселення.

За сільськими людьми вона не тужить, бо допекли їй в долах доволі, чи не на всі часи. А жінки й молодиці, що потрібували поради і ліків чи примівок від знахарки-ворожки, знаходили і відвідували її й тут. І жодне, що тут появиться, не приходить з порожніми руками.

Одна принесе муки, друга молока, хліба, третя одробину світла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожні не прийде. І добре їй живеться, Мавра не знає великих злиднів, їй багато не треба.

А Тетяна що рік, то більша і краща, прибігає також погідними ранками до давньої своєї приятельки – і не скучно Маврі.

Літом збирає вона гриби, малини, ягоди, носить в місто на продаж, і все капне щось і за те. В п’ятницю і суботу спускається в сусідні села або й міста межи багачі по милостиню і ніколи не вертає з порожніми торбами.

Вечором розкладає свої здобутки на лаву і стіл, що ще по пастухах остали, і радується ними. Ранками збігає за деякою товариною Іванихи Дубихи дозирати – і живеться їй не согірше. Сказано: їй багато не треба. А зимою знов дні короткі, ночі довгі – і хутко переживаються. Весною і літом, аж до пізньої осені ходить ще і по зілля, яким між людьми тайком торгує, ворожить… І от як тручає ворожка Мавра свої дні на горі Чабаниці, в лісі навперед себе…

* * *

Інакше живеться Іванисі Дубисі та Тетяні в долині коло млина. Іваниха подається під вагою господарських клопотів, а Тетяна виростає, розвивається в прекрасну справдішню лісову русалку.

Їй вже двадцятий рік.

Висока, гнучка та білолиця. Особливо одним впадає вона кождому в очі, хоч би кому. Се своїм блідавим лицем і чорними густими бровами, що лукувато здіймаються, зціпившися над носом, над чорними задумчивими очима.

Виглядає, мов якась пишна боярська дитина, що дивується мовчки всьому на сім світі.

Переходить хто попри неї з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо підсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, – задержиться мимоволі на хвильку і любується нею.

А вона нічого.

Відповість з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матір вдалася) – відтак, засоромившись бог знає чого, усміхається. І яка ж чудова вона тоді, коли усміхається. Скільки м’якості душі і серця, скільки тепла зраджує мимоволі усміх тих молодих невинних уст. Попри те й душа її чиста, біла, мов голуб, і нічогісінько злого не знає. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрім лісу, млина, своєї хати з святими іконами і старої няні Маври, нічого іншого не знає. Та, здається, ніхто не знався так добре на красі молодої Тетяни, як сама її поважна мати. Глядить іноді на неї і мовчки в душі молиться до неї. І не лиш до тої її тілесної краси, але й до душевної доброти тої одинокої своєї дитини. Ніхто-бо її справді не знає, не розуміє так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона їй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю!

Їй іноді лячно за долю тої дитини, над якою дрижить, і на яку молоді люди чигають, мов справдішні хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бігають, окружаючи її зразу здалека, мов ті рабівники. А є між ними й гарні, є й багачі, та Іваниха жде все ще на щось ліпше, гідніше. Сама вже не знає, на кого ще жде, і через те заховує її інстинктивно для якогось ніби ангела-царевича, що має ще десь-звідкись прибути і забрати її від матері під свою щиру опіку.

Звідки мав би він прибути?

Не знає.

Її серце ще не віщує.

З долу, з її села – ні. Бо тут в долині вона знає вже всіх. Вже й кілька разів старостів виправляла. Не до вподоби були їм. Ні матері, ні доньці. Але, може, он там з-за тої гори, куди ховається ріка, потужнівши… то, може, і сплавами він колись над’їде.

Може…

Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерівною собі парою.

Доглядає і пестить Іваниха Дубиха дівчину, дрижить і молиться о добру долю для неї.

Вона прийде.

Тетянка добра, милосердна і робуча – чому б і не наділив її за те господь доброю долею?

Для добрих злої нема.

Живе Тетяна спбкійно в матері, мов цвітка в зільнику. Не бачить і не чує багато. Особливо ж не бачить ніколи лиха. Не бачить навіть краси своєї, що всіх мов те сонце, сліпить; хіба як над чистою водою похилиться – побачить себе. А там…

Сказано – не бачить і не чує нікого.

В село до дівчат-ровесниць мати лиш рідко коли пускає. Вони – віддалік від її обійстя і млина, і їй лячно про неї. Одну її лиш має, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боїться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Він пишним гуком своїм не одного приводить. Він як окремий який світ, – а Тетянка його бояриня. Хто б не зацікавився нею, не поглянув на неї?

Лиш одного не спиняє тепер мати Тетяні. В однім не стісняє її ніколи. А то – заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотіла, і гуляти лісом.

Ідучи вгору лісом, співає Тетянка повною груддю, ніби віддає, що в душі дзвенить. Воно ясне, сильне, природне і чисте. Сказано – краса з першої, божеської руки.

Іде вона по білій вузькій стежчині все вгору, тут і там схиляючись за тужливо похиленим дзвінком-цвіткою – між хвилюючим шумом смерек, і все попри свої та сусідні полонини. І їй тут добре.

А стара Мавра! гай, гай, хто так уміє сторожити над дівчиною, як сама вона! А її вже всі бояться – хоча б лиш для страшних очей, що одним їх полиском – знає покарати. То ніхто і словом не торкнувся би Тетяни.

Сама ж Іваниха Дубиха, строга і богомільна, щонеділі і свята ходить з донькою своєю удвійці до храму божого, а зимою їздять…

* * *

Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третівці, недалеко угорської границі, дізнався доволі рано про те, що він не рідна його дитина, а чужа, підкинена, яку знайдено колись в лахмітті на призьбі. Хоча його господарі, чи, як він їх звав, батько-мати його, і добре держать, і гарно зодягають, то господиня, розлютившись іноді, заклене йому на добре. І в таких власне хвилях зачуває, що він “пройдисвітське насіння”, що в “циганськім”, закуренім лахмітті опинилося на “гризоту” та журу добрим людям під їх спокійною стріхою.

При таких нагодах переймав Гриця такий жаль і туск до всього тутейшого гірського світу, що був би йшов, куди очі несли, щоб лиш не чути і не бачити тут нічого. Та не лиш тоді прокидається в нім якась чудна туга в серці до далечини… і іншого світу. Ні. То нещасне почуття не дає йому і в мирних хвилях спокою. Не дає оставатися довго на однім місці, через що, головно, і набрався він від господарів якнайбільше лайки, а часом і бійки. Заставляють його іноді доглядати вівці; він доглядає день, два або й чотири добре і щиро. А далі ні з сього ні з того покине все стадо і поволічеться в цілком противне місце, де немає ні доволі паші, ні води. Або знов пристане до чабанів з товаром, або до парубків з кіньми… і тут повторюється те саме, доки і не приволічеться, ніби наситившись тою відміною місць, додому.

Одного разу, вже як сімнадцятилітній хлопець, він вибрав собі щонайкращого коня господаря і давай об’їжджати чогось сусідні села. Що нашукалися, нажурилися господарі за хлопцем – він пропав без сліду, мов у воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокійного під стогом коло коней без капелюха на голові, коли витесував довгу парубоцьку сопілку.

– А ти, опришку, куди уганяв цілий тиждень на коні? – накинувся на нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та потермосавши нею по щирості.

– Я об’їздив сусідні села, – відповів Гриць з найбільшим супокоєм, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, – розпитував за скрипкою.

– За скрипкою? – крикнув господар і аж витріщив очі з чуда. – То я тебе до скрипок викохав і держу? Та найдорожчого коня до проїздок тримаю? Чекай, непотрібе безголовий, чекай! – гукав на все горло. – Ади, чого вже не придумав в своїй голові – скрипки! Тьфу!!

– Коневі не сталося нічого, – відказав Гриць спокійно. Я коня доглядав і пильнував. А дивіть, він он аж виблискуеться до сонця, такий ситий і годований. А мені треба скрипки, до того і захопила мене охота подивитися в сусіднє село. Скучно, татку, на однім місці сидіти, тому я поїхав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самі знаєте, тому й поїхав. Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тоді їду. От що!

Господареві, ніби з зачудування, аж мову відібрало. Рука знов піднялася, щоб опинитися, як передше, на голові хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що він лише сплюнув і, заклявши щось під вусом, відійшов.

Гриць усміхнувся, відгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганні, і взявся далі до своєї роботи. Батько знов своє, – думав він, – а він своє. Він хотів собі конче роздобути скрипку, повчитися на ній грати, щоб, доглядаючи іноді худобу чи вівці верхами, не було так тужно і сумно на самоті, щоб не гнало з місця на місце; і от таки не успів. Та зате він витеше собі тепер сопілку, і як заграє на ній, всі дівчата на танцях стануть округ нього і будуть слухати та раз плакати, раз самі гуляти. Гей! га! – усміхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар…

Але господиня-мати, розвідавшись, куди і пощо гуляв він на найкращім коні сім день, прибралася до нього інакше, хоч вже як його любила і при доброму настрої ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала – не дарувала.

– Пройдисвіте! – накинулася на нього, коли увійшов у хату, і не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоці.

– Пройдисвіте! – гукала по своїй скорій вдачі. – Гадаєш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на коні прогайновувати? Попам’ятаєш ти ту поїздку, – кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. – Попам’ятаєш! – Та не вспіла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така зміна, що вона здержалася.

Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло неї і, стиснувши, ніби кліщами, її руку, процідив:

– Я не пройдисвіт, – говорив зі зворушення і обиди погаслим голосом, – я не пройдисвіт. Я ваш син. А коли випираєтеся того, що лиш вихованець, то не безчестіть. Хліб ваш дурно не їм; як знаю, відробляю. А що не роблю стільки, скільки вам захочується, то дайте мені спокій. Я собі піду від вас і не верну. На моє місце прийміть собі наймита, і буде вам ліпше. Мені не все хочеться робити, тому й не роблю. І робити не буду. Розумієте? А пам’ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з’їв, то вже і відробив. – І, луснувши з неописаною погордою і гнівом дверми, вийшов. В його рухах і голосі було стільки приказуючого і гордого, що господиня вмовкла і побіліла. – Тьфу! – сплюнула І хрестилася. – А се що таке? Кого я маю в хаті? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамі віддав, дверми під носом, мов жидові, луснув, і він не “пройдисвіт”, його не “безчестіть”. Михайле, ви чули? – кликнула в другу хату до господаря, звідки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря.

– Та чую, – відказав він. – Та що ж?

– Що? – кричала жінка, – ви ще питаєте, що? Адіть, за ваш хліб-сіль який гонор віддав.

– Та не дразни-бо його вже стільки тим “пройдисвітом” та “пройдисвітом”. Ти бачиш, він вже такий вдався на місці довго не висидить. То і що з ним вдієш? Убити його за те не уб’ю.

– Я його привчу! – відкрикувала господиня.

– Ба ні, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому – і стільки на добре не виходить. Знай, тепер він знов кілька день на очі не покажеться. Чорт знає, що в нім за вдача, але вже такий.

– Від родичів “пройдисвітів” – кажу вам, – вчепилася господиня знов цього.

– Ми його батька-матері не знали… – боронився чоловік, що, по правді, Гриця дуже любив і перед жінкою заєдно боронив, хоча сам тайком за пройдисвітство набирав, – лише знайшли маленького під нашою хатою. Він, може бути, і панська дитина – ми сього не знаємо. Його яким-небудь словом не зачіпай, він зараз кипить, і вже його борзо не примириш. В мене Гриць не пройдисвіт.

– А я кажу, що він таки пройдисвітська дитина. Найшли в закуренім лахмітті, дарма що з вузликом золотих червоних.

– Та вже в закуренім чи ні, а тепер він наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, він терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас.

Господиня вмовкла і здвигнула плечима. Се їй ніколи на думку не приходило і тому потрохи на хвилю занепокоїло.

– Ет, і наговорили! – закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтіла більше про “пройдисвітство” говорити. – Тепер “покине” – коли ми його вигодували і він головою майже стелю здіймає?

– Якраз тепер. Тепер він де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий.

– Ет, що там! – перебила йому сухо жінка. – Радше знайте, Михайле, що оногди казав мені, що дав собі знов новий писаний кожушок шити. Він вже відтепер зачинає дівчатам голови завертати.

– Або я йому це забороню? – відповів господар. – Гарний, молодий, то й завертає.

– Він вже чи не на кождім танці мусить бути.

– Та нехай собі. Хто молодий, той гуляє.

– Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дівчата роєм обступають… А тоді що вдієте?

– Не позволю і землі не дам. Йому ще час женитися… нехай ще коло нас газдує, щоб знав я… кому землю передам колись…

– Овва… він вас дуже послухає! – закинула жінка. – Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюківною. До других залицяється, а до неї таки горнеться.

Господар усміхнувся.

– Я вже давно то знаю. Сам її батько мені говорив се.

– Та він би рад його дістати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не одній голову закрутить, заким не одружиться… – відповіла жінка.

– І на свою натрапить… – докінчив господар.

– І на свою натрапить… – повторила вона і вмовкла.

– Старий Кривинюк добрий газда, і Настка працьовиті дівчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, – обізвався знов господар.

– Та добра дівчина… – відповіла якось знехотя жінка. – В неї відтепер якийсь розум, як у старої. Добра, – і урвала.

– Та тим-то для нього і добра, – відповів чоловік. – Він за кіньми голову забуде… а вона буде на все позір мати. Тим-то й добра…

Гриць, бачачи іноді по суперечках з родичами, що правда по стороні їх, але заразом і його, особливо тому, що його вдача силувала його “от таке” заводити, що викликувало гнів з обох сторін, забирався з хати і не вертав до неї скорше, доки не заспокоївся він сам, а з ним і господарі.

І таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що ніякого примусу не зносила, чим-будь ображалася і понад усе любила свободу. Якби не сусідська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре держався, всі жалі ділив, якби не батькові коні, які любив понад усе, та вівці, над якими ще як хлопчина своїм голосом, як над дітьми, панував – він був би вже давно батька-матір покинув і поволікся в світ. Його держать тут, як на ланцюгу, а деякі люди розказують, особливо ж один старий білоголовий циган, що все що кілька років переходить через їх село з Угорщини і до них вступає по милостиню та спочиває, оповідає, що там десь далеко від їх гір, лісів, є ще й інший світ і люди. Між них він би ішов, учився би та став великим паном і так жив би, вивчившись передусім на скрипці грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був молодим хлопцем; волікся неспокійно з вівцями з місця на місце і побирав за те від батька-матері лайку. Але тепер він вже парубок під вусом і, як батько сміючись казав, “до розуму носом зближався”, як здавалося, успокоївся. Коли мати, роз’ятрившись чим-небудь, “пройдисвітом” або, ще ліпше, “циганом” прозве… він сміється.

– Чи в мене, мамо, чорні очі і я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очі голубі, як небо, кажуть дівчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я їм милий, а ви – не бачивши ні мого батька, ні матері, вигадуєте циганів на мене. Гріх, мамо!

І мати вмовкає, усміхнеться… і стає знов добра; вона дала б і душу за свого Грицька, якого їй чи не всі завидують, такий вже гарний і розумний вдався. Вже-таки ніхто не годен на Гриця довго гніватися. Він всіх за пазухою має, як його впевняє білолиця Настка.

Чим?

Може, саме тією подвійною вдачею своєю, а радше двома душами, що в нім, ніби від часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостійна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда і вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любові… а передусім до свободи, широкої, безмежної, як крилаті ліси по верхах, як бистрі ріки там, в долах. Як та широка пуста, що йому, по оповіданню старого Андронаті (так звав себе білоголовий циган), іноді аж у сні ввижається. “Хижуном” родився, баламутом, каже Настка, що його любить, як рідного брата або чи не більше ще, саме яким вже вдався. З нею він і найліпше товаришує чи в тузі чи по веселому настрої. Вона його ніби до ладу приводить.

– Чому ти такий смутний, Грицю? – питає іноді, побачивши його поважного, невдоволеного з виду.

– Тяжко на душі, – відповідає він.

– То заграй на сопілці або трембіті. Собі і мені заграй, Грицуню! – просить щиро… і тулиться до нього білолиця Настка. – Ніхто в селі не грає так, як ти, любо та до серця. – І тими словами впроваджує його ніби в інший світ. І щоб вже догодити їй і сяк-так собі, він починає грати.

Тільки щастя його, – каже, – що сопілка, трембіта і Настка.

І те правда. Ніхто на всі сусідні гори не грає так до серця, як він. Особливо на трембіті, він мов святою молитвою по верхах… жене.

А літніми вечорами, то вже і голосом ніхто так не виспівує, як Дончуків Грицько, вештаючись коло хати і худоби, виводячи одну просту пісню понад другу. А всі або дуже смутні, або всі веселі, інших він не любить.

В селі всі дівчата липнуть до нього, хоча він до жодної. Хіба що до синьоокої Настки, але й то, як каже товаришам, “не все”, лиш тоді, як вона його назад до “розуму” приведе, до праці нажене, не дасть “волочитися” – він її голубить, впевняючи, що колись її посватає. А зі всіх інших дівчат, – хоча й гуторить з ними, – все кепкує.

– Ви, дівчата, – говорить Настуні, – всі дурні.

– До часу, Грицуню… до часу… – відказує спокійно Настка. – До часу, може, і дурні ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобі голову або, може, й любистку дасть, – то дивися, щоб не стратив ти весь великий розум твій!

– А он я вже тебе люблю, Настунько, – борониться Гриць і сміється веселими очима, – та ще розуму не втратив.

– Хто знає, чи вже і не втратив… – відказує вона і дивиться так само, як він, щиро і просто в очі. – А он, – каже, – ти любиш мене і приходиш, а часом як покинеш, то і з тиждень волієш з конем перебувати, як зі мною: чи се указує на розум?

– Та я чи не все такий був? – борониться Гриць.

– А може, ти і межи інші дівчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? – питає вона. – Я не знаю. – І говорить се без докору, без злоби, а так собі спокійно, мов дитина.

– А чому б я не приставав з кіньми, не сходився з другими дівчатами? – – питає він, та більше вже, щоб подразнити її. – Сідай і ти, – каже, – на якого-небудь коня твого батька і їдь зо мною і доволі дивися, як Гриць з кіньми розмовляє, а з другими дівчатами гуляє. Будеш бачити.

– Я не цікава, – відказує вона гордо, а все-таки в глибині душі вражена його байдужністю, хоч і не показує того, а відтак, поглянувши в його щирі очі, що якийсь час з потайним усміхом дивилися на неї, усміхається й собі і каже:

– З дівчат не глузуй, не кепкуй, Грицуню, бо в деякій і нечистий сидить. А дивись, – додає поважно, – замолоду деякі гарні притягають до себе… особливо ті, що чорнобриві, а на старість, казала раз покійна бабка, коровам молоко відбирають та опівночі на мітлі комином вилітають.

– А мені що до того? – відказує він. – Я ані не корова, ані їх не боюся. А вас всіх, білих і чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всі на одно копито і добрі, і красні, і дурні – а Настуньку Кривинюківну найліпше люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду, ти ні на мене, ні на нікого не ворогуй.

– Або ж я ворогувала коли, Грицуню? – питає вона і дивиться знов щиро з невимовною терпеливістю в його очі. – Я ж сама казала, що ти хижуном, баламутом родився… і при нічім… довго не встоїш. Я не ворогую.

– Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в світі добра і щира, одна до ладу приводиш. До хати, роботи принукуєш, до родичів навертаєш – а то без тебе був би я вже давно… – і, замахнувши лукувато рукою та указавши далеку далечину, свиснув і усміхнувся.

Білолиця Настка чисто упивається словами красного хлопця. І для неї значать вони і любов, і щастя, значать увесь світ, а заразом відчуває вона, що держить його справді неабияк чимось при собі, панує над ним. Чим саме? Не знає.

Не здає собі ніякої справи. Вона знає лиш те одне, що мусить і дальше держати його, що його любить всею душею і не годна гніватися, ворогувати на нього. Погнівається, поворогує, – думала іноді, – він розлютиться і, мов той птах, відлетить, присяде на іншім дереві – і пропав для неї…

І так Настка не гнівається ніколи на Гриця… Вона його любить і тією своєю любов’ю прив’яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де є в світі сила, – питає себе щирим почуттям, – якій міг би Гриць більше піддатися, як їй одній? З дівчат він її любить найліпше, признає сам, що вона приводить його до розуму, принукує до роботи, навертає до родичів. А далі?.. Те, що він… іноді на тиждень… два… конем за село виїжджає… Те їй не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено… З часом само перейде, і щоб тим йому не докоряти. Тому вона спокійна І любить його спокійно. Що іншого вона не знає. Своє щире, просте серце знає і красного Гриця, що дві душі має. І в тім ціла її правда. Велика, глибока, поважна правда, яка їй вистарчає, з якою їй добре…

* * *

Глибока зима.

Лісом неспокійно. Зелені віти, обтяжені снігом, вгиналися нижче до землі, як і іншою порою, і вітер, що над ними буяє і з трудністю між них тиснеться, доводить їх до живішого руху. Вони опираються йому, та годі цілком опертися. Він садить між них з чимраз більшою силою, і остаточно підіймається за недовгий час лісом ніби шум-стогін. Розколихалася завірюха.

Вітер змагається чимраз сильніше, збиває сніжини з дерев, колише хоч би і найвищими коронами до розгону, гуде лиховісне, а в воздусі розходиться широкий крилатий шум всього соснового лісу…

Страшно тепер в лісі і глухо. І хоч се не північна година, а з вовком можна все-таки в таких ночах стрінутися.

Над хатиною Маври, обтуленою з усіх сторін старанно смереччиною, посхиляли сосни, ніби змилосердившись над нею, глибоко свої віти, обтяжені снігом, неначеб хоронили її від вітру, що тиснувся повними грудьми між них, розбиваючи їх звичайний поважний спокій.

В тій же хатині Маври тихо. Лиш в печі горить, тріщить веселий огонь і освітлює нутро хатини, а найбільше те, що найближче самої печі, а то: саму Мавру. Вона присунула широку лавку з почорнілого дерева до печі й, умостившися тут, розкладає свої карти. Чорний кіт на самім краю печі простягся і дрімає, ніби стереже огонь в печі і рухи своєї чорної пані. На самім же верху над піччю, налущившись і заховавши головку під крило, спить самітний усвоєний чорний ворон Маврин. Всі інші предмети в тій закуреній хатині тонуть в теміні, що здається в міру, як огонь горить або опадає, слабне або зростає.

Мавра нині собі карти кидає.

Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, виглядає мов яке марево.

Від часу до часу простягає свої худі руки, гріє їх коло полуміні, що палахкотить в закуреній, аж чорній печі, і перешіптується сама з собою, її великі чорні очі, в яких ніби назавше задержався смуток, тепер, немов слухаючи, шукають від часу до часу дрібного, викривленого одніського в світі віконця і ждуть.

Надворі заєдно гуде вітер. Сьогоднішня ніч заповідається чимось недобрим, хоча їй самітній вже не першина такі ночі перебувати, а нині все-таки чогось лячно. Вітер гуде лісом, аж несе, виє, аж полумінь хвилюється в печі. А ліс шумить, стогне, мовби смерть тиснулася з своїм військом між деревину. Щось ломиться лісом, тріскає, щось стогне, щось сунеться. Аж тут… господи боже… що се таке? Затовк оце в тій хвилі хто до шибчини, чи се вітер жбурнув до неї купою снігу, щоб її самітну… одну на всім лісі, злякати? Вітер найбільший ворог циганів, він так любить. Він живий. Іноді він гірший, як сила божа… Вона се ще змалку знає. Полумінь грає, веселиться, освічує її цілу і лаву, викликує на противній стіні страховища, освітлює лаву з розложеними старими, затертими, майже закругленими картами, і Мавра ось що з них вичитує:

Злидні, смуток, самітність, як звичайно, але ось тут і якісь люди. Щось велике, несподіване жде її, щось нероз’яснене, що ще потрібує часу. Воно ще далеко, але прийде.

В тім всім і її дорога дівчина, її Тетяна вмішана. Вона, що ще одна держить її на світі при житті. Тота її “туркиня”, як вона сама і люди прозвали Тетяну за золоті ковтки, півмісячики в ухах. А далі сама не знає, як роз’яснити собі карти. Чи то все доторкається її, чи дівчини? Не знає. Ось вона сим разом цілком не знає. Другому, може, і знала би роз’яснити, чи дні… чи долю… в тім її ніхто не перевищить. Але собі сьогодні не знає. Чи то все, що перед собою бачить, значить смуток чи радість? Бо смуток і радість падуть, ніби рука в руку. Отут стоять криваві сльози, змішані зі сльозою радості. Що се?

Знеохочено збирає карти, кладе їх оподалік від себе, запалює свою люльку… і жде.

Її ніби болить сьогоднішня ніч надворі, їй тяжко на душі, як зрадниці, як проступниці. Адже вона сьогодні і не бачила навіть людської душі, не те щоб обтуманила кого. Хто би й ішов такою дорогою лісом… як тепер? Хіба хто смерті хоче, шукає її. А навіть і вона ще не хоче її. Вона… що сама не знає… чого по тім світі плентається. Чого ж бо їй жити? Хто її потрібує? Чого має вона ще дожити? Вона йде самою тінню життям, іде, доки з самою ніччю не стрінеться, не злучиться з нею навіки…

Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце щось в її мале віконце жбурхнуло, аж дзвенькнуло, і вона майже з остраху зойкнула.

І знов тихо.

Знов нічого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогін в лісі. Се смерть ішла. Мавра на самоті ніби відчуває, що се так смерть лісами тиснулася, дотикала її хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть.

Певно, сієї ночі не один велет-деревина повалиться, не одна корона переломиться, не одна звірина загине. Страшна ніч.

Мавра оглядається. Чогось їй неначе нестає. І не знадвору, а в душі, в серці хибує… Чого? Адже вона до самоти звикла.

Не знає.

Її руки мимоволі укладаються на грудях наохрест, але уста не заворушуються до молитви. Вона не вміє молитися. Не молилася бог знає відколи. Та хоч і молилася, то її людям бог неприхильний. Не любить їх. Тому вони і в вічних злиднях по світі тиняються. За кару тисячолітню. І лиш ніччю оживають, до ночі їх тягне, бога занедбують, хіба звертаються вони до місяця з своїми просьбами. Місяць їм помагає, але такими ночами і він перед чимось ховається.

Полумінь запалахкотіла нараз сама з себе наново і кинула червоним світлом на лаву, де лежали карти. Мавра взяла їх наново в руки, прошепотівши вперед щось над ними, і розложила, як перше.

І знов дивиться… і дивиться… І знов не знає добре розібрати, що вони їй вказують нині. Щось велике-велике, і смутне, і радісне жде її. Ніби ніч, ніби день. Ніби весілля, ніби смерть. І замішаний хтось в тім, хтось зблизька і хтось здалека. Чоловік і дівчина. Ба ні. Дві дівчини. І раз добре, раз зле. З одної сторони ніби маєток і добро, а близько коло того старецька торба і жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже змішувати карти.

Ба ні. Одно ніби ясне.

До її хати падуть два чоловіки. Одному – ніби їй, ніби йому – смерть. Другому – ніби їй, ніби йому – радість. Між обома стоїть радість. Один молодий, другий старий. І оба прийдуть до неї. Самі прийдуть. От – молодий… паде просто до її хати, хоча ще не зараз. О, не зараз ще! Оба якби мали зійтися в її хаті… одначе… господи боже, чи не смерть приведе… один з собою?

Так – смерть. Страшна, чорна смерть. Ось як заповідається… самими чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в житті прогрішилася. Не раз туманила, ошукувала людей, що з довір’ям до тебе о поміч зверталися…

І знов в її голові поміщалося. Знов вона з того всього нічо не розбере. Вона відсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, віщуна, від себе і, обернувшись плечима до теплої печі та скулившись на широкій лаві майже вдвоє, – пробує уснути.

Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких місцях, як ось тут. Хатину колиби звалить, зсуне біла заметільниця туй-туй в глибоку страшну пропасть. От тисне, притискає, силує уступитися з дороги, гуде, виє. А сніг чимраз вище до віконця добирається. Припирається до стіни, підвіяний заметільницею. Одні смереки, що її хоронять своїми широкими густими вітами, та свята деревина, що здержує приступ смерті. Але хто обчислить міць заметільниці такими лютими ночами? Смерть не сама волічеться. Вона з військом волічеться, як давно ще тато і мама говорили. Вона все з військом суне, літає. Сама летить попереду, а за нею військо. І всі з косами, з чорними хоругвами. Все всі разом. Все от такими ночами. От як виють, як себе заповідають.

І вже Мавра дрімає; гудіння заметільниці знадвору поволі, поволі її усипляє. Нараз Мавра прокидається, на рівні ноги, майже на рівні ноги стає, та й зателіпало нею раптовим ляком.

В її вікно щось товче, хтось добивається.

Смерть?

Мавра надумується. Безперечно, вона.

Мавра блискавкою кидається плазом до землі і човгає під двері, ніби заслоняючи собою комусь вступ до хати. Під дверми темно, ніхто її не побачить. Полум’я в печі вже ніби умліває, блідне, в хаті почорніло.

– Пустіть в хату! – чує вона виразно старий захриплий голос, що її майже з переляку від нього морозом прошибло, а розбурхане волосся дубом стануло. І утихло. А по хвилі знов: – Пустіть у хату!

Мавра не рухається. Перестала дихати, і все її єство напружене в сій хвилі лиш до слуху. І уха, і очі, і серце, і все, що живе в ній, тепер разом слухає.

І вона чує:

Гей, як колишеться вітер, збиткується над соснами, як розшумілися ліси, праліси! Ось вже її хата колихається, вже сунеться в яр, ось-ось розсиплеться, завалиться. Краплі поту виступають на її чолі. Смерть.

– Пустіть у хату! – добивається старечий голос вдруге до хати, гримає хтось розпучливо в двері, а відтак хтось мов жде, і тихо, ні словечка більше…

В хаті смертельна тишина.

– Пустіть у хату! – добивається пораз третій з розпукою страшний голос…

Мавра застигає, не рухається, ніби знає заздалегідь, що її жде, наколи створить. Не годна тому.

Розбійник не пожалує. Знає множество таких випадків, які лучалися межи людьми, а як і самі цигани поступали собі давніше. Проситься в хату, чоловік створить в добрій вірі, щоб порятувати, а його за те ворог, як звірюку, бух… і вже по всьому…

Ні, Вона не сьогоднішня, вона не впустить нікого. Не хоче бути вбита. Вона лякається смерті, вона боїться.

“Мавро, Мавро, в тебе не один гріх на душі, зроби добро яке… буде тобі прощений, – обзивається в ній знов голос. – Впусти! Може, хто бідний, незнайомий, боїться гинути. Впусти!”

“Мавро, Мавро, схаменися”, – молить щось далі в ній, теліпає нею, мов в лихорадці. Бореться в ній, пхає до дверей створити. То знов потрясає нею, жахом наповняє, відпорною силою, мовби справді почула під вікном голос смерті з-під самої землі, що добивається до неї.

Майже божеволіє з страху. Не знає, що робити.

Вона не підводиться з землі, лиш мацає двері і з напруженням всіх сил прислухається над чимсь.

Під вікном утихло, лиш шум сосен і якесь розпучливе шолопання ніг, що ніби теплого місця в снігу шукають, студені опираються.

Мавру наново смертельним потом обливає, і підведені догори руки безсильно опадають.

Ні, не може створити. Не годна. Нема в неї сили, страх бере перевагу. Страх перед тим якимось, як їй здається, підземним голосом, що до неї впрошувався. Нехай діється божа воля. Вона сама на світі, ніхто її не оборонить, нехай хоч своєю смертю загине. Створити не годна. Вона заховалася сюди від людей, мов дика звірюка, а лиха година і тут їй спокою не дає. Нехай її оставлять в спокою і люди, і вона. Вона не створить. Не може. Нехай той з тим голосом іде з богом, хто б се й не був, добрий чи лихий, здалека чи зблизька, нехай собі йде. Їй також говорено, коли іноді давніше в чужині, в пошуканці за своїми, мов та собака, під дверми о милостиню з голоду і студені майже скавуліла: “Нехай іде з богом”.

І вона йшла. Чи з богом, чи ні, вона з жалю не знала, але що казали забиратися, вона собі йшла.

Тому…

Вона все мовчить, не обзивається, не рухається, вона бореться з якоюсь силою чи почуттям, що наказує двері створити. “Мавро, Мавро, отвори, Мавро, встань! – благає щось в ній майже розпучливо, опам’ятовуючи. – Мавро, отвори!!”

Волосся, як перше, стає в неї дубом, далі наступає підслухування з напруженням всіх сил. І знов вона… ніби туй-туй умліває, зараз же гине, піддається комусь; під вікном, як перше, зачувається шолопання ніг…

“Два чоловіки падуть в її хату, а з ними і смерть”, – стріляє нараз блискавкою через її думки віщування карт.

“Ні, не створити”, – наказує щось в душі. Їй смерті не треба. Перебуде сю ніч, буде ще жити, а той ворог, що ось загадав їй смерть під хатою, прийшов по її душу, нехай вертає назад. Такою ніччю добре не ходить. Вона се знає. Знає від своїх людей, що лиш ніччю грабили, здобували, лихо коїли. О, о, о! Хто б лихого не знав!

І укладається знов змією під дверми, знов плазом.

Нараз – що це?

До її слуху добивається з-під дверей страшний проклін, що потрясає нею аж до глибини душі, тіло ледом обіймає, а потім ніби гинути наказує. Відтак ще одна хвилина і – .тихо. Шолопання ніг під дверми устало, слова завмерли, і нічого. Навіть, здається, і шум лісу уступив комусь, губився, утихав.

Мавра божеволіє.

Вона крикнула з остраху не своїм голосом і упала лицем до землі…

Коли се було, що вона сей голос чула? О, коли ще! І проклін сей страшний. Він добився тепер до неї хіба з-під землі! А кого постиг, того й убивав. О, о, о!.. Коли вона той голос чула? Коли ще?.. Мавро, пригадай…

Се гірше, як смерть.

В її душі перестрах і спомини здіймаються вихром, теліпають нею, що справді чи не гине. А тут рятунку нізвідки. Вона ж сама. Сама на всю гору, на весь ліс… сама… вже гине. Тепер знає, чий був се голос. Знає. Се був голос її батька. Голос Андронаті, яким проклинав за непослух і проступки. Голос його!

Та тут і розсмівається Мавра страшним божевільним сміхом, яким не сміявся ніхто в тій самітній оселі-хатині.

Голос її батька? Звідки?

З тамтого світу?

Від часу, як знайшлася в неї її біла. дитина, як побачила себе між деревами на чужині, двадцять або, може, й більше років, бо вже й сама не знає. А що з батьком і матір’ю сталося, ніхто не знав. Не могла довідатися. Ходила світами, питала, шукала, вертала назад і знов ішла. Балакала і плакала перед деким, розпитуючись, але нічого не довідалася, як і про ту свою бідну дитину. Лиш смерть одна сліди так затирає. Смерть одна. А от се був батьковий голос. Духом до неї вставився. Думки товпляться роями в її острахом і споминами розбурханій душі, що майже не тямить себе добре.

А все ж таки то був голос її батька, Андронаті. Лиш він один проклинав тим страшним прокльоном, якого всі, як вогню, бояться. Він один. Віком був він і її мати між всіма найстарші. Та звідки взявся той прокльон до неї, щоб її побити в нічній годині? З-під землі? Як закляне було, земля дрижить.

І вона переконана, що він взявся до неї тепер вже з-під землі. Такої чорної гучливої півночі лиш з-під землі. Його душа прийшла, щоб заповісти їй смерть. Три рази впрошувалася до неї, три рази не обзивалася вона. А що не вийшла і не впустила, він закляв…

Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий, зловіщий. Вона ж винувата! Чому не створила?

Її уста викривляються.

Кому створити?

Се була північ, а опівночі ходять лиш розбійники або мерці.

… І мучиться Мавра на землі, стогне, викликає ім’я господнє. Молиться… А коли б її батько жив, – стріляє їй нараз думка до голови, – і от, так світом ідучи, натрапив несподівано на її оселю, а вона не впустила… О боже… не дай, щоб так було, і се вона батька свого не впустила. Однак… – мучить її думка далі… – се могло й так бути. Він ішов, як ідуть бідні люди… ішов, все одно, на життя чи на смерть. Хто так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз і добивався до світла, до теплої хатини. Впрошувався, молив… О, о, о!.. Мавро, ти не впустила, може, й батька свого, в тебе гріхів і без того доволі на душі. Ти провинилася! А так вона боролася з собою, так їй підносило щось руки… молило створити двері – а однак… страх перед смертю не допустив. Не годна була, боялася.

Потім надслухувала ще, дрижачи на цілім тілі. Не верне? Але нічого не дослухалася більше. Тиша то й тиша. Лиш десь якесь глухе, протяжне та голод зраджуюче виття вовка неслося лісом між одностайним шумінням дерев. Більш нічого. Огонь в печі ледве світився, мов кліпав до темряви в хатині, і мертвецька тиша запанувала…

Мавра не покидала свого місця під порогом, все чогось боялася, так вже тут і остала. Зворушена переляком і думкою про батька, мучилася чи не до самого ранку.

Рано-ранесенько, як лиш в лісі розвиднілося, вона піднялася і заглянула перед хату. Перед дверима і під вікном видніли в навіянім під хатиною снігу великі, неповоротні, неспокійні сліди чоловіка і губилися потім в стороні, що вела в сусіднє село.

Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття, що поповнила щось дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собі, що голос, що так її перелякав і пригадував голос батька, не міг походити від умерлого, лиш від живого. Тепер вже знає. Великі, неспокійні, повні розпуки людські сліди були тут, коло її хати. А коли не створила бідному, згубилися в лісі або і пішли, може, навіть чи не назустріч вовкам.

Вернувши до хати, вона розклала знов огонь. Що мала робити? Взялася передусім ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночі в неї добро чи лихо?

Не доворожилася.

Зерно не падало в пару. Скільки і змішається, не кине вона ним, а воно все не в парі укладається. Все не до рівного числа…

Мавра задумалася.

Вона відчуває виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловіка в хату, що з того вийде горе…

* * *

Кождої погідної неділі ходить Тетяна, пишно пристроєна, до своєї старої приятельки Маври на Чабаницю в ліс понад яр.

Так і сеї неділі.

Зірвавши в зільнику пишні два червоні великі маки та заквітчавшися ними з обох сторін лиця, виглядала в золотих півмісячиках своїх, що достала колись від Маври і задля яких була в селі названа змалку “туркинею”, – прегарно.

Так пішла.

Опинившися врешті коло Мавриної хати та переконавшися, що двері знадвору були старанно зачинені, вона вгадала, що Мавра вийшла або в сусіднє село, або шукала десь лісом, як часто-густо, чудотворного зілля. Вичікувати її повороту було годі, бо вона бавилась іноді й цілий день, вийшовши отак з хати.

Тетяна пішла білою стежкою далі, в думці, що, може, стріне де стару по дорозі. Ідучи попри пасовиська своєї матері, зазирала залюбки з правої сторони в глибокий яр, яким гнав веселий потік, оживляючи цілу глибоку мовчаливу долину і відділюючи ніби срібною стежкою Чабаницю від сусідньої стрімкої і залісненої тори.

Сказано:

Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лівої Чабаниця, а на ній оперізуюча її біла стежка. То ширшає місцями на два-три люда, то звужається знов у вузьку гадючку – як де місце над яром.

Тетяна, любить сюди ходити. По сій стороні Чабаниці і чудовий відгомін: кликнеш що, то відгомін відізветься, мов з людської груді. Часом, хоча дуже рідко, переходять сюди знайомі її й матері. Звичайно, цілком чужим не вільно. Тетяна знає тут кожду деревину, знає цвіти, знає, де виростають найкращі трави, де, на котрих місцях найбільше суниць і малин, як іти, щоб якнайскорше дістатися під “Білий камінь”, звідки видно сусідні села, мов на долоні, і як до них найборше дістатися. Вона тут все знає. І от зійшла саме з верху Чабаниці, де роззиралася на всі сторони – не дуже-то ще й квапиться, доки не присилував її нараз до того гострий тупіт кінського копита. Зчудована виступила Тетяна з-поміж смерек на білу стежку з питанням в душі, хто сюди їде конем… і станула. Проти неї їхав білою стежкою, кроком, на чорнім, як вуголь, густогривім коні Гриць із села Третівки. Побачивши дівчину, заквітчану в великі червоні цвіти, що вийшла з лісу так сямо зачудована його видом, як він нею, він станув, як і вона, – і обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе.

Потім він перший схаменувся. Здійнявши капелюх, поздоровив.

Вона відповіла і не рушилася з місця, дивлячись на нього своїми блискучими очима, і в тій хвилі з якогось несподіваного зачудування високо піднятими чорними бровами.

– Ідеш далі? – спитав Гриць і при тих словах зліз з коня, не знаючи майже чому.

– Ні, – відповіла спокійно, байдужно, а відтак додала: – Об’їдь мене.

– Об’їхати тебе? – спитав і окинув її поглядом повного зачудування, а заразом якогось німого ушанування.

– Так. Об’їдь мене. Я не піду більше ні далі, ні назад. Мушу тут ждати.

– Чому мусиш ти ждати?

– Бо так.

– Ждеш кого? – питає далі.

– Сьогодні вже ледве. Піду потому додому.

– Та хіба ти тут завжди живеш?

– Ій де! – відказала нетерпливо. – Сьогодні так трапилося. Мала одну жінку тут здибати і не здибала.

– Та замість жінки здибала мене, – додав, злегка усміхнувшися, не спускаючи ні на хвилину ока з її чорних лукуватих брів.

– Об’їдь мене! – обізвалася знов спокійно, з якоюсь потайною просьбою в голосі. – Об’їдь мене.

– Та нащо?

– Бо так.

– Не хочеш мені з дороги уступити? – спитав з покорою в голосі.

– Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, – додала відтак легковажно і уступилася йому сама з дороги.

– Ти хто? – питає він і завважив аж тепер її золоті півмісячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов підхлібляли золотим полиском її красі.

Вона не обзивається зараз, але, підсунувши високо брови, гляділа, здавалося, згорда на нього.

– Стій! – просить і хапає її за руку.

– Чого? – каже вона нетерпливо.

– Скажи, як називаєшся?

– Я Туркиня, – відповідає і впиває свої очі в його чудові, голубі, як небо, що її чимось потрохи мішають.

– Туркиня? – повторює він з зачудуванням, бо ніколи про жодну Туркиню не чував.

– Туркиня, – повторює преспокійно і відвертається, бо не зносить його вигребущого цікавого погляду на собі.

– Пожди, красна Туркине, – каже він і обіймає наче на внутрішній приказ рукою її шию. Вона виховзується з-під його руки і знов підсуває брови вгору.

– Не знаєш мене, а зачіпаєш, – каже сухо і відсуває його спокійним, а заразом відпорним рухом від себе. – Гадаєш – я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобі: я не для кождого.

Він споважнів.

– Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дівчата красні я люблю.

– То не штука.

– І тебе я любив би.

– Спробуй. Гадаєш – як кажу, я для кождого? Я не для кождого.

– Але, може, задля мене – каже він з покорою і кланяється їй нараз низько аж до ніг, задержуючи при тім капелюх в обох руках.

– То люби!! – відповідає, як перше, спокійно і, окинувши його блискучим сполоханим поглядом, зробила кілька кроків вперед.

– А от ти йдеш далі, – зачепив він її знов.

– Чому б ні? Довго на однім місці не стоїть ніхто. Він супроводжає її мовчки, глядить на неї, що ростом майже йому під пару, а відтак питає:

– Твої родичі турки?

– Ні, – відповідає вона.

– А де ваша хата?

– Де я сиджу? – спитала. – А от, бачиш, я в лісі, та зрештою… – не доповіла, указавши крилатим рухом перед і позад себе.

– Десь тут у лісі? – питає він, не зрозумівши її руху.

– Ні, – відповідає і нараз сміється таким сердечним, пориваючим сміхом, якого, здавалося йому, ніколи досі не чув. Та тут прокинулася в нім його вразлива вдача і він уразився.

– Чого смієшся?

– Бо ти дурень!..

Він спалахнув і станув.

– Ти-и! – каже, погрожуючи рукою, з заіскреними очима. – Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш.

Вона підносить гордо голову, підсуває чорні брови, неначе мірить його від голови до ніг, і каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням, протяжно: – Ов-ва!!!

Тепер він скипів.

– Ти! – каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосі, ідучи чи й не тілом та концентруючись блискавицею в очах. – Ти скажи ще лиш одно таке слово, і зараз побачиш, хто той дурень!

– Ов-ва! – відповідає вона знов і опинюється цілком близько перед ним.

Він здіймає руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиляється до його обличчя, її очі прижмурилися, мов до пестощів, а уста усміхаються.

– Ти дурень! – повторяє вона пестливим голосом. – Ти дурень, а я, знай, туркиня!

Він остовпів.

– Чортиця! – відповідає з сильним зворушенням, що раптовою хвилею найшло на нього. – Чортице! Будь ти і турком, а я як зловлю тебе в свої руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я Гриць з угорської границі, син багатиря!

– Ов-ва! – відказує вона і мірить його і очима, і чорними бровами, і, здавалось, високою, стрункою повабною статтю своєю згори вдолину.

Гриць сплюнув. Зворушений, не зважає, як коло її уст грає сваволя.

– Ти така відважна, що не боїшся нікого?

– Кого мені боятися?

– Таких, як я, ні?

– І таких, як ти, ні.

– То ж дивися, що такі, як я, уміють, – він указав мовчки на свого гарного коня, – а он гляди! – каже.

Він обернувся, підняв коня, мов малу собаку, за передні ноги і держав його через добру хвилину дубом.

– Видиш, який я міцний? – спитав.

– Виджу. Але що мені до того?

– Мене з-за моєї сили всі на селі знають, всі бояться, хоча я не боюся.

– Я тебе не питаю, – відказує вона і з тими словами взялася незвичайно гордо і певно переходити коло нього і коня.

– Я багатирський син… – додає він гордо.

– А я туркиня…

– В мого батька полонини і стадо коней, сотки овець, худоби рогової найбільше, а скільки іншого добра! – майже співуче закінчив і свиснув.

– Або я тебе питаю? – відповідає знов.

– Ти якась… чортзна-хто! – гнівається він.

– В моєї матері багатство, – каже вона, – полонини найкращі ось тут, на Чабаниці, коні, вівці, худоба… млин, звоїв полотен вже не знаю скільки, – а я, ти багатирський сину з угорської границі, – я туркиня. Знаєш?

Гриць знов свиснув.

– По лісі ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, – додав погірдливо і тут же урвав.

– І здибає – дурнів, – докінчила спокійно, підсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простісінько в очі.

Він розсмівається.

– Ади, яка перегодована турецьким розумом! – сказав.

– Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобі казала: об’їдь мене. Чого-сь зачіпав? Я не для першого-ліпшого.

– А як я отут на місці наб’ю тебе? – спитав він і заглянув в її біле прегарне лице вигребущим поглядом.

– Мене ніхто в житті ще не бив, – відповідає нараз сумно. – Ти був би перший, але заразом і останній, що таке вчинив би. Чи хочеш спробувати? Бий!! Будеш мати опісля чим хвалитися, як ось перше конем.

Гриць ніби не чує її посліднього слова, підкручує вус і дивиться боком на неї. І вона дивиться на нього, але цілком спокійно, цілком без зворушення. Дивиться і задумується. Переходить якийсь час, однак жодне з них не промовляє, що береже щось в собі, зростає на хвилину між ними і затулює їм уста. Тетяну обгортає болючий якийсь смуток по лиш що пережитім, а він зворушений.

Нараз вона обзивається:

– Іди з богом своєю дорогою, я через тебе опізнюсь. Він спиняється, дивиться на неї своїми великими щирими, як небо голубими очима. Дивиться, і хотів би ще щось сказати, та боїться її. Така вона гарна, а якась така. Він мішається. Ніколи не стрічав такої. Відки нараз така взялася? Господи! Нарешті відважується.

– Ти не любиш нікого? – питає несміливо.

– Я не люблю нікого, – каже спокійно, дивлячись при тім, як перше, йому просто і щиро в очі, трохи зчудована його питанням. Відтак додає: – А ти любиш кого?

– І я не люблю нікого, – відповідає він і, неначе набравшися її щирості на хвилину, – відповідає їй таким же самим щирим простим поглядом.

– Як собі хочеш, – каже вона і знов додає поважно: – Іди з богом своєю дорогою, я через тебе лиш спізнюся.

Він посмутнів. Останні слова заболіли його глибоко.

– Чого тобі спішитися?

– А чого з тобою вистоювати?

Він затиснув зуби, але все стояв.

– Отже, як тебе звуть? – не може здержатися, щоб не спитати ще раз.

– Я вже казала. Не догадуєшся сам?

– Нічого не казала і нічого не догадуюся.

– Туркиня! – і з тим словом обертається від нього, хилиться і підносить поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кінь на них наступив. Підносить і закидає певним рухом на гриву.

– Уважай ліпше на свого коня, – каже, а більше не додаючи ні слова, відвернулася і, розтуливши густе галуззя смерек, – зникла з-перед його очей…

Він стояв, мов огнем попечений, і дивився за нею. Куди забралася? Де пішла? Мов саму починщину дала і як вітер щезла…

* * *

Його кінь схилив голову до землі. На землі лежав великий цвіт червоного маку, і він його дотикався. Гриць люто, майже зависно, шарпнув коня за голову і, піднявши червоний цвіт з землі, оглянув його і, заткнувши за капелюх, поїхав назад.

Другої неділі заплітає Тетяна задумливо чорне шовкове волосся і, як тиждень назад; заквітчується знов червоними маками і йде до Маври.

Іде задумана, смутна і має Гриця перед душею. Взагалі Тетяна про ніщо інше не думає, як про нього. Не передумує, що говорили з собою, що він казав, лиш заєдно має його перед собою.

Ідучи, роззирається боязко по лісі, хоча знає, що сею стежкою вдруге його не подибле. Оця стежка належала до її матері, і люди нею лиш дуже рідко ходили, а й то лиш дуже добрі знайомі, яким се дозволили. Отже, Тетяна майже певна, що його не здибле.

Нині вона йде до Маври. Днина така тиха, спокійна! Смереки дрімучі випарюються ліниво в літнім сонці, ніби аж розлінивіли в нім.

Може, нині Мавра буде вдома. І нехай би так і було. Їй хочеться говорити з Маврою, хоча говорити про се, що її в лісі стрінуло, ні за що в світі не буде. А скоро до Маври вже також не піде. Мати, як здавалося, чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонеділі вибиралася до. неї. Ніби спирати впрост її не спирає, але Тетяна розуміє свою матір без слів добре. Врешті спиняється Тетяна коло колиби і обзирається. Хатина зачинена.

Тетяна надумується хвилину, відтак кличе дзвінким голосом:

– Ти вдома?

– Гай-гай!.. – відповідає звідкись протяжно голос Маври, і Тетяна йде за ним.

Може, чотири кроки за хатиною, саме над берегом пропасті-яру, лежить стара циганка на землі проти сонця, пакає свою люльку і вилежується, опершися на лікті…

– Ти що, Мавро, – кличе Тетяна, – заховалася тут, вигріваєшся в сонці, мов ящірка, а хату зачинила, мов перед розбійниками? – так питає молода Тетяна, а по правді їй чомусь ніяково ставати нині перед очі старої циганки, що своїми чорними блискучими очима і душу у чоловіка висотала б.

Мавра, не змінивши позу ані на крихту, ніби не зважає на слова молодої дівчини, дивиться на неї блискучими, неначе диявольськими очима і питає замість всього:

– Ти для кого затикаєшся щонеділі в червоні цвіти, душко, невже ж для старої Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!

Тетяна паленіє під тим поглядом, одначе відповідає з чистою душею:

– Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нині неділя. Але встань-но. Сядьмо там, де смерека кидає тінь, а то годі мені ще далі в сонці пражитися, доста упріла, ідучи вгору, а тепер ще й сидіти проти сонця не хочу. І чого ти аж понад сам край пропасті полізла? Не боїшся, що колись, як заснеш, скотишся в глибінь?

Циганка вишкірила білі зуби.

– Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не скочуся. Хіба що хижун з-під синього неба кинеться на Мавру і зніме її в висоту. Але й того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить її аж надто скоро з пазурів, тому нема їй чого боятися, хоч би вже й самої оцеї пропасті. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би і з полудня за собою хату, мов перед розбійниками, то се і справді я перед розбійниками роблю: нині рано-ранесенько, я лише ще нічку досипляла, коли нараз проклятущі пастухи, змовившись, мов сама чортиня, кинулися на мою хату і заверещали: “Мавро, татари йдуть! Давай гроші, Мавро, татари йдуть!” – і, загримавши щосили в двері і вікна, розреготалися на весь ліс і знов пощезали. Тьфу! – закляла… – Чорти, безголовники, самий сон прірвали…

Тетяна розсміялася, уявивши собі з малих пастухів “татарів” і уганяючу за ними розпатлану Мавру.

Відтак сідають обидві мовчки в тінисте місце коло смереки. Коли Мавра розпитується многословно про здоров’я Іванихи Дубихи, про її господарські справи, відповідає Тетяна якось розсіяно, заслухуючися при тім майже несвідомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежі, з свого місця, як він поблискується в глибині до сонця, як полоще прозоро чистою срібною водою біле каміння, а противна стіна сусідньої гори, стрімка й густо заліснена, відділена від них яром, саме тепер впивала в себе струї заходячого сонця, що видніли, ллючися скісним спадом згори в зелену гущавину рівних смерек, ніби пронизуючи їх…

– А он справді хижун, Мавро! – перебиває нараз многословні розпитування Маври дівчина і вказує на великого хижуна, що навіть не надто високо кружляв над ними, ніби шукав між коронами смерек найкращого місця для себе…

Мавра зиркнула під чисте синє небо.

– Він над тобою кружляє, доньцю, – каже вона пророчо. Дивись, нині неділя, та щоб від сьогодні за тиждень не впала ти якому хижунові-хлопцеві в очі, не замоталася в нім на все, – каже і шкірить, як перше, білі зуби.

Тетяна спаленіла.

– Я на танці рідко коли ходжу, Мавро. Ти знаєш, мама не пускає ніде, коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирі. В нашій хаті тихо, лиш святі ікони і ми.

– Прийде час, віддашся, – відказує Мавра, – то й чого тобі ходити? Нехай ходять тії, що нічого не мають та по танцях долі шукають. Але таким, як ти, люди самі в хату приходять. Твоя мама добре знає, що і як робити. Другої Іванихи Дубихи в селі нема. А горя зазнавати, біди-злиднів шукати – не таким, як ти, дитинко. Сеї осені вижидай старостів. Мені мати казала, що знов якісь там домовляються.

Тетяна не відповідала. Вона чула се кілька разів з уст Маври, але що їй байдуже про те, чи старости прийдуть, чи ні, тож не обзивається й сим разом на слова старої приятельки.

– А он скажи по правді, – запитує стара, – не уподобала собі ще жодного? Не любиш?

– Ні, Мавро, – відповідає сухо Тетяна і каже правду. Вона не любить справді жодного. Не любить і не жадна ні одного з тих, яких вже здавна знає.

– Тільки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, – підхоплює Мавра, – а розлюбившись, вступаєш одною ногою ніби в добро, а другою в пекло.

– Не знаю, – каже стиха Тетяна і якось широко, цікаво дивиться, підсуває чорні брови, а дивлячися вперед себе, нічого не бачить. Противна сторона гори однако, як і перше, заліснена здолу догори смереками, пронизана скісним промінням сонця, саме так, як і перше, виглядає. А більш нічого.

– Не знаєш, серце, – впевняє Мавра, – правда, що не знаєш. Але зате я знаю. – Притім усміхається вона таким усміхом, що його ніколи не розбереш.

А Тетяна дивиться на неї чистими своїми зоріючими очима, цілим єством своїм, і неначе приправляється вже заздалегідь до слуху, що має дійти до неї від старої няні.

– Любов – то так, – каже нараз Мавра і сідає рівно, підібгавши ноги під себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала їй відкрити велику-превелику тайну.

– Так, – каже, – ти стрінешся з ним раз, і другий, і третій, а може, й більше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Відтак колись ні з сього ні з того зачуєш його коло себе, він зближається до тебе, і ти чуєш, він вже й поцілував тебе. Так раз, і другий, і третій. Він, Тетяно, тебе любить. Ти, Тетяно, його любиш… і чому б йому не вірити, коли він тебе любить? – і тут розрегочується Мавра, що аж жах тілом іде.

Тетяна побіліла, не зрозумівши старої.

– Але буває й таке, що він тебе по тім всім покине, – говорить далі циганка, прижмурюючи очі, – бо він має вже другу або, може, мав і дві перед тобою – тож…

– О, о, о! – перервала нараз Тетяна болісним зойком і, затиснувши уста, віддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею руки, мов до молитви, німіє і чомусь не рухається більше.

– Не жди. милосердя, доньцю! – відповідає їй, приказуючи твердо, Мавра. – Милосердя на світі нема ні в кого, а найменше у тих, що так поступають. Та й… на що воно тобі придасться? Хіба тоді придасться, як ти по тім всім ходиш по милостиню, тиняєшся від хати до хати, але зрештою – “милосердя”. Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрібували. Так, доньцю.

Таке перебула Мавра.

Вона мала за чоловіка отамана циганів і розбійників Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, і гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пусті недалеко одного малого мадярського містечка перед якимись такими, що поїхали зумисне в пусту оглядати циганські шатра і циганів, і заробила тим гроші.

– Ти гуляла, Мавро? – питає зчудовано дівчина, бо перший раз чує се з уст старої жінки.

– Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвідували про наше життя і звичаї. Тато грав на скрипці, другі на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронаті! – і при тих словах Мавра ніби з подиву аж захитала головою. – Відтак просив одного разу один з панів, гарний і молодий боярин, щоб я й до містечка приходила ворожити і гуляти, і я кілька разів ходила туди, часом з татом, а часом і з чоловіком. Там стрітила я того гарного молодого боярина вдруге. Він сипнув Раду грішми за танець, а мені за ворожіння, а Раду, лакомий на золото, давай і далі мене на такі зарібки посилати. Як ішла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. І хоча я не все хотіла, та з боязні перед ним мусила ходити. Там стрічалася я з тим пишним боярином вдруге, втретє, ба і вчетверте, доки не став він потайно цілувати мої очі, мене голубити і називати Мавру своєю чорною звіздою – аж доки не збожеволіла вона з любові за ним… Доньцю! – додала нараз Мавра, остерігаючи побілілу чомусь, як сніг, дівчину, – я була молода, гарна і дурна, він багач, красний, як місяць, що носився на коні, як вітер, і – чому не мала я його любити, коли він, пан, не цурався пригортати до себе бідну циганку, називати її своєю звіздою, цілувати і голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, і щиру, і палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той… господи боже, змилосердися над бідною жінкою, що все-таки согрішила на світі, – застогнала Мавра і, кинувшись лицем до землі, вмовкла.

– Відтак, – додала по якійсь хвилі зворушення, – відтак, коли я, плачучи та жаліючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане, та більше ще перед Радовою карою, що мусила мене досягнути – бо ж я прогрішилася, – він здвигнув плечима, кинувши мені в лице, що сама я винна, і, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собі з хати… Хоч я бідна циганка, доньцю, – тягнула стара далі, – яку іноді й собаками лякають, а він був гордий пан, що цілував і голубив мене, та хоч я багато забула з того, що мене відтоді постигло, але того свисту, що дістався мені вкінці в нагороду за любов від його, я ніколи не забуду. Ніколи!.. Я його прокляла. Але що з того? – спитала гірко. – Він остався паном, а я… збавила свою долю… по сьогоднішній день. Доньцю моя красна… – говорила дальше, знов остерігаючи, – донько моя пишна, стережися любові! Я кажу тобі ще раз. Гадаєш – кара постигла його? – питає і просто нівечить дівчину своїми диявольськими очима. – Його кара не постигла, а лише мене одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами від себе, дитину вбили, а може, і вкрали, родичі опустили мене, і я, мов підстрілена звірина, опинилася в вашім лісі. Свята деревина, от тота, – додала з незвичайною побожністю, указуючи на смереку, – охоронила мене від смерті, спровадила твою матір і утримала і досі при житті. Якби не те, з Маври давно вже й сліду не було би. До такого доводить любов, дитинко, – звернулася циганка назад до перших своїх слів, – до такого. І ось то любов! Але що то й говорити! – додала майже з розпукою в голосі, – що то говорити. То всі знають. Я також знала, що треба лиха стерегти… бо мала вже й Раду за чоловіка, а проте… – вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. – Люби, Тетянко, щиро, як любов і тобі суджена, – обізвалася відтак остерігаючи, ніби схаменувшися від своїх тяжких споминів, Мавра, – лиш не люби за плечима матері і не люби відразу двох. Окрім того, стережися одного, доньцю… одного.

– Чого? – спитала ледве чутно Тетяна і, як перше, побіліла.

– Стережися… бережися… – говорила, – щоб не дожила свисту…

В очах Тетяни заблистіло нараз чимось таким гордим і сильним, таким гарячим і недоступним, що Мавра заніміла. Заніміла тим більше, що Тетяна, не кажучи ні слова, встала нараз на рівні ноги і, випрямившися, мов смерека, сказала:

– Не свисне, Мавро, не бійся. З мене “не свисне” ніхто. – І підсуваючи високо чорні свої брови, повторила ще раз: – Не свисне.

– Нехай господь боронить від того, – притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дівчини. – Нехай тебе боронить.

. – Нехай боронить, – повторила сим разом і Тетяна і затиснула уста.

Мавра усміхнулася і, піднявшися на коліна та обхоплюючи дівочий стан, стягнула її пестливо назад коло себе. – Нехай боронить.

Тетяна мовчала, мовби їй щось мову відібрало. Не могла більше на слово здобутися, їй кружило в голові. Спомини з останньої неділі віджили в її душі, вона неначе давила їх в сій хвилі в собі нечуваною силою гордості. Мовчала і не хотіла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, ніж про неї перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотіла – не могла.

– А такий був красний і пишний, – почала знов Мавра, навертаючи до своєї минувшини, – як сам місяць на небі. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очі голубі, як небо, пишні та щирі – господи, які вже щирі! – вус, як шовк, га-й, га-й!!

– Мавро! – крикнула нараз дівчина, мов з другого світа вернула. – Мавро! – і тут же змовкла…

Мавра повела цікаво очима за дівчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш бліда, очі блистіли, як дві чорні зорі, широко створені, а червоні маки коло лиця дрижали злегка.

– А он твій половик, – обізвалася стара і указала на хижуна, що справді, припочивши на хвилинку на якійсь вершині, здіймався саме вгору і полетів.

– Він з тамтої сторони, – відказує якось розсіяно та задумливо Тетяна і встає поволі.

– З тамтої сторони.

– Я вже піду, Мавро, – каже дівчина. – Сонце зайшло. Поки додому зайду – потемніє.

– Іди – і приходь до Маври, – просить стара і здіймається і собі на ноги, щоб провести дівчину хоч кілька кроків. – А другим разом, – додає, – розкажи вже ти що, і будь твоє краще від мого.

Тетяна не відповіла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душі через ліс, скорше і скорше в долину – аж опинилася дома.

* * *

Настала дальша неділя, і Тетяна йде знов лісом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матір’ю, що й собі сим разом зайшла до старої в справунках, Тетяна пішла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на ній нікого, полізла на Чабаницю і опинилася аж недалеко “Білого каменя”-велета. Припочивши там добре, розглядалася звідти по селах в долині і от починає звільна з Чабаниці спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сільській дорозі, якою ніс колись старий Андронаті білого внука і яка вела в село Третівку та тяглася і попри Чабаницю з білою стежкою – їздця, в якім пізнала на перший погляд Гриця з угорської границі. Та чи лиш її очі доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своїм дівочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз.

Він пустив коня і летів, мов орел.

О, вона добре пізнає його, але боїться з ним здибатися. Хотіла б, але боїться чогось. Квапиться злізти з гори, збігти додолу до матері, але відчуває, що запізно. Він вже пізнав її своїм бистрим оком. Погнав коня щосили і от вже на білій стежці. В долині, вище стежки, прив’язує коня до деревини, а сам спішить вгору до неї.

Що їй робити? Збігати ще борше вниз? – питає її серце. Сховатися де в лісі?.. Не вспіє. Зрештою ліс аж трохи нижче зачинається, а вона саме на леваді, де лиш недавно скошено сіно, і він вже бачить її. І він квапиться. До того гадав би, що вона його боїться. А вона не то, щоб по правді його боялася, лиш так прикро їй чомусь перед ним. Вона ж нікого не боїться. Так вона казала йому, а що раз казала – не буде перемінювати.

Станула геть аж вже понижче “Білого каменя” закинувши руки позад голови, і дивилася вдолину на нього, як спішить до неї.

Він спішиться, іде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запізно його побачила і не мала вже спроможності сховатися перед ним.

– Чекай, я йду! – кличе він до неї, і вже туй-туй стане коло неї.

Вона не відзивається, хоча їй спішно: там, вдолині у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала.

Остаточно опиняється він вже коло неї.

– – Туркине! – кликнув радісно і окидає її оживленим, блискучим оком, віддихуючи здоровими грудьми з поспішного ходу вгору.

– Туркиня, – відповідає вона йому і так само окидає його своїми очима. Але чогось біла-біліська стала.

– А он, заквітчалася знов, як колись, і яка вже красна! – каже він, бо сам не знає, що має казати. Відтак додає: – Не зривай весь мак, не стане на рік на насіння.

– Мені в цвітах красно, – відповідає з супокоєм і стоїть далі неповорушно перед ним.

Він німіє.

Вона так високо на Чабаниці, сама-саміська чи не на всю сторону, а спокійна, мов з каменя. Не боїться.

“Гей, Туркине, Туркине, в чім твоя сила?” – виривається йому на уста, але він мовчить. Відтак обзивається:

– Тепер скажи, чия ти донька?

І його голос ніби заповідає, що тепер він пан над нею.

– Спитай ще раз… може, й скажу.

– Але попам’ятай, – погрожує, – з Грицем ти не жартуй.

– Я тебе не кликала, – відказує вона. – Іди назад. Я також іду.

В нім починає варитися. Він закляв крізь зуби.

– А ти хто такий? – питає вона, не спускаючи з його очей.

– Я багатирський син, – відповідає він. – Казав вже тобі, на всю гору.

– Ба-га-ч? – питає вона протяжно і підсуває високо брови.

Багач ніби чудується.

– Багач, – спішиться він об’яснити голосом, що несвідомо старається з’єднати собі її ласку.

– А я не наймичка твоя, – відказує вона згорда і, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вділ.

– Я ж не кажу, що ти наймичка, – обзивається він і тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосі.

– То чого кленеш?

– Бо ти глузуєш з мене.

– Ні, – каже вона, і ані на хвилину не задержується, сходить рівним кроком вниз.

– Поскидай свої маки і дай мені! – просить він, приказуючи, і стає визиваюче перед нею. Вона стала і дивиться на нього, чудується бровами.

– Ти не бачиш, що мені в них красно? – питає.

Він затискає зуби.

– Бачу, – бовтнув.

– Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?

– За капелюх заткну.

Вона усміхнулася мовчки.

Кінь коло стежки заржав.

– Твій кінь кличе тебе, – каже вона відтак спокійно. – Сходи скоріше. Я також спішуся.

– І кінь пожде, і ти пождеш! – обзивається він майже люто і приказуюче.

– Кінь пожде, а я ні, бо на мене мама жде, – відповідає вона.

– Ти пождеш, – каже він рішуче хвилюючим голосом, – щоб я надивився на ті твої брови, що тобі їх чорти над очима змалювали…

– Дивися! – каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, і чудується, як перше, саме тими бровами. І втім, побілівши, додає нараз: – Я тобі казала, що ти дурень! – і ладиться дальше сходити.

Він знов спиняє її в ході, кидаючи їй на сей раз свій капелюх під ноги.

– А дивися! – каже. – Ми лиш двоє на цілу Чабаницю. Чи тобі не страшно? – і в його голосі дзвенить щось недобре.

– З сеї сторони, – відповідає вона спокійно.

– З сеї, – повторяє він і палить її очима…

– Та відтіль, – каже вона. – А перше, як тебе не було, я була цілком сама. Чому ж би мені з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, – додала квапно, – бо в долині мама жде. Вона не жартує.

Він успокоюється від її слів, мов водою облитий, і дивиться з подивом на неї.

Тепер глядить і вона сміливіше на нього, в його великі голубі очі, що ніби бережуть в собі кусник неба і прив’язують до себе добротою.

– Чому ти отак заєдно зо мною говориш? – питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають.

– Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спішуся!

Він затискає п’ястуки.

– А як мені не схочеться цілком тебе пустити?

– То я тобі в десятий раз скажу, що ти дурень, і ти мене пустиш!

До глибини вражений несвідомою певністю її істоти, вдасть якої він лиш відчуває і з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги і сходить враз з нею з гори до стежки.

Ідуть обоє.

Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.

Вона бліда, як голуб, а він з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.

Зійшовши до білої стежки, він сідає без слова на коня, не кинувши на неї ні півпоглядом, – вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собі на нього, щезає десь в лісі – і більш її не бачить.

Довгий, довгий час не чути нічого, крім повільного тупоту кінських копит, відтак утихає й він, і зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:

– Туркине, прий-деш??

А небавом по тім, мов ясним дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:

– Не прий-ду!

І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: “Не прий-ду!”

* * *

По повороті додому Гриць мов трійла напився. Не їсть, не п’є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.

Він не годен.

Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.

Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, відтак іде на гору під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудь в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек – і то все догоджає йому. Більше не треба йому нічого.

– Розлінивів наш Гриць до краю, – жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризається.

– А то що? Я в вас на дні станув? – кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батьком до гніву, причім прийшлось би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив’язаний більше, ніж до людей, і їде, куди очі несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.

– Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, – роздумує журливо батько-господар. – До роботи ні, до господарки ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало! Панська вдача… де, де, де! – посвистує господар, а врешті вмовкає.

А всі його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От – петльованець його. Гей, Грицю, Грицю… будучий ти мій газдо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колись.

Так ось і сим разом.

Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії – а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда… така… хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:

– Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі – колись відвдячуся…

– Гай, гай… – погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: – Як другу посватаєш…

Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що “не прийде”. “Та – може… – думає, – може, таки раз ще “прийде”. Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір’ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз”.

Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на “хвилину” в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, “Їдь”, – сказав батько – і він поїхав.

Іде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки – до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під’їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.

Ідуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але – “куди веде вона дальше? – питає Гриць себе, – відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?”

Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той “Білий камінь”-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої – яр-пропасть, звідти не надійде. За яром – стіна сусідньої гори, так само не прийде.

Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.

Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив’язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під “Білий камінь”, він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.

Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком… Гей, Туркине!.. я тут!

Жде…

Лісом іде легкий шум.

Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються – урочисто настроюються. Здавалося, святкують… А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає…

Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту… сама-саміська вона!

“Тихо!!” – неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.

І справді – вона йшла.

Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з “Білим каменем”, ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, – а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.

Скрикнув би – та боїться. Вона зараз щезне… В нім аж серце б’ється.

Лежить, не рухається…

Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.

– Туркине!

Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.

– Ти тут? – питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.

– Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, – починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.

– Я прийшла тебе бачити, – каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст. Він упав, кланяється, мов перед царівною.

– Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше, її звуть панею.

– А тебе?

– Я – Туркиня!

– Чому ж вже так?

– В мене от, – каже і показує на золоті півмісяці в ухах, – турецькі ковтки.

– Хто тебе так охрестив? – питає.

– Люди в селі. Ти не чув про мене? – питає.

– Ні.

– Не буваєш в нашім селі в Б… ?

– Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.

– Або ти ніби знаєш? – каже і чогось заздалегідь усміхається.

– Чому смієшся?

– А чому би ні?

Він уразився.

– Гляди, – каже і морщить брови, – щоб часом люди не посміялися з тебе.

– З мене ні, – каже вона певно і гордо.

– Ов-ва! – наслідує він її.

Вона не зважає.

– А про тебе я, здається, чула, – обзивається відтак, – та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.

– Гриць, – каже на те він.

– Ти вже це казав, – відповідає. – Але ваше село велике і багато людей так зветься.

– Гриць… Гриць, – притакує він і вдарився по грудях. – Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає… той Гриць. Сеї зими буду, може, і в вашім селі, – додав потім. – Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди… – грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.

Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.

– Нічого. Будемо любитися.

Вона мовчить, а відтак обзивається:

– Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?

– А що, – відповідає він. – Буду плакати? Хіба за тобою плакав би – бо ти он яка красна!

Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.

– А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? – питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.

– Або я їх маю вчити? – відповідає. – І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.

– Хіба ідуть світами, – каже задумливо, півголосом.

– Не журися ними, – потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.

– З мене не будеш посвистувати, – відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.

– З тебе ні, – каже він впевняючим голосом. – Ти моя зозулька.

– Ти! – каже вона нараз понуро і простягає відпорно проти нього руки, так що її розпростерті пальці опираються об його груди. – Ти!!! – – повторює ще раз. – Ти знаєш що?

– Знаю, – відповідає і сміється очима. – Ти красна, мов бояриня, і тебе я люблю!

– Ов-ва! – обзивається вона.

– Ов-ва? – повторює він запитуюче, і крізь його голос зойкнув жаль. – Гей, Туркине, Туркине, – додає він, погрожуючи голосом і очима, – щастя твоє, що ти красна, а то…

Вона хапається за уха і завважує, що цвітів нема.

– А он, на землі, – каже він нараз чомусь з покорою, що старається з’єднати собі її ласку.

– Самі випали? – питає ніби себе, не спускаючи з нього очей.

– Ти, – каже він далі, – така красна, що тебе одну я люблю.

– О… о… о! – викликує вона болісно і згинається по червоні цвіти маку.

– Не віриш?

– Що маю вірити? – питає і підсуває зчудовано чорні свої брови.

– Що тебе одну люблю.

– Мене?

– Тебе.

– І ти красний, – каже вона просто, – але мені тяжко на душі.

– Чому? – питає він щиро і нараз обіймає її за шию. – А он мені не тяжко.

Вона виховзується.

– З тобою мені тяжко.

– Зо мною?

– Так. Я прийшла тобі сказати, що більше вже не прийду.

– Та зате я прийду, – відказує він.

– Куди?

– Всюди – де ти будеш.

– Ба не всюди прийдеш.

– Прийду, як раз кажу.

– І до нашої хати?

– І до вашої хати. Та де ваша хата?

– Коло млина над рікою. Знаєш?

– До Іванихи Дубихи? – питає він зчудовано. – Так?

– Так. Вона моя мати.

– То гонорна пані, – відповідає і майже свиснув. – Здалека кусає.

– Моя мама богомільна, робить людям добре, саму правду любить.

– Та що з того? – обзивається він.

– Ніщо. І тихо в нашій хаті, лиш вона та я і святі ікони; красно так і любо…

– Ще тебе в черниці дасть, – жартує він.

– Може, й дасть, якщо коли захочу.

– Як не посватаю.

Вона спаленіла.

– Чи підеш, за мене?

– Як захочу, піду.

– Ов-ва? – наслідує її знов.

– Ов-ва! – обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: – Іди собі!

– Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівна!

– А мені ліпше, як тебе не бачу, – обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.

– Туркине! – кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. – Зозулько!

– Хочеш свиснути? – питає вона і прошибає його великим, допитливим, мов остерігаючим поглядом.

– Туркине!

– Іди собі! – майже молить. – Мені тужно, мені тяжко. Мені сто раз ліпше, як тебе не бачу. Грицю! Іди, іди собі! Мені так тяжко… іди!

– Дурна ти! – обзивається він.

– Гадаєш, я не кажу правду? – відповідає і, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блідого свого лиця, і ще й додає: – І не вижидай мене більше, бо я вже не прийду.

– Прийди, прийди, зозуле! – просить він покірно і схиляється низько перед нею. – Прийди і закукай тут лісом, а я буду тут ждати.

Нараз, поки він спостеріг, спам’ятався, вона відвернулася живо від нього і, не оглянувшись більше ані разу, розділила смерекові галуззя, пурхнула між них, мов та птаха, і зникла… неначе її й не було.

Він не смів чомусь піти за нею. Згадав її матір-паню, не хотів і її дразнити і остався, де стояв. Відтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зітхнув, пождав коло нього хвилину, а потім, не надумуючись довго, протяжно свиснув…

Слухає…

Легкий-легесенький, ледве замітний шум колишеться воздухом, наказує мовчання…

Все мовчить, вижидає.

“Не прийду!” – долітає нараз звідкись згори до нього тремтячим любим голосом. А вслід за ним відбилося почерез яр на противній скалистій стіні, виразно умліваючи:

“Не прийду!”…

Збігла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святі ікони і молиться: “Господи, мені смутно! – жаліється, затискаючи, мов удержуючись від плачу. – Господи, мені смутно… Чому мені смутно?”

Вернувши скорою їздою додому, Гриць іде просто до білолицьої Настки. Йому хочеться до когось пригорнутися, до когось притулитися, комусь сказати, що він любить Туркиню. Що вона така, що вона сяка… Що його серце болить… Що казала се… відповідала те – і багато такого іншого кипить в його грудях. Тому й пішов.

Настка ждала.

Вона все ждала.

Коли б і не прийшов Гриць, вона все на нього ждала, однаково його любила. Без відміни, і все радувалася ним.

– Настуне, голубко! – каже він сумно, тужливо і обіймає її. – Настуне, я дуже втомлений…

Настка тулить і голубить. Настка догоджає, вона не питає. Що він хоче, вона мовчки сповняє, завше добра, завше люба.

Тепер сидять обоє обік себе і не говорять нічого… Само мовчання говорить за них.

Він глядить задумано вперед себе на ліс і гори і нічого не бачить. На нього дивляться чорні очі з-під лукуватих зчудованих брів, горять коло лиця червоні маки, дрижать в ухах золоті півмісячики, цвітуть любі уста.

“Туркине! – стогне, благає мовчки його стужене, зворушене серце. – Туркине! Чому мене не любиш?”

“Не прийду-у!” – відзивається в його слуху любий голос і замирає в смутній глибині спрагненої його душі. “Не прийду!”

– Поцілуй, Насте! – обзивається він нараз по якійсь хвилі твердим, якимсь приказуючим голосом і притягає повнолицю слухняну дівчину до себе й тулить. – Поцілуй!..

Поцілувала…

– … Так… – каже вдоволено, встає живо, не оглянувшись за нею більше ні півпоглядом, і відходить…

* * *

Повідцвітали червоні маки, якими прибиралася ціле літо молода Тетяна. Настали понурі дні. Понурі, короткі і дощові. А в хаті Іванихи Дубихи, що стоїть межи горою і гучною рікою, панує майже заєдно півтемінь. То смереки, що здіймаються густими рядками перед хатою на горі, заслоняють вступ сонця і творять в ній понурість; в хаті перед іконою пресвятої діви горить, як звичайно у побожної Іванихи Дубихи, мале миготливе світельце.

Смутно і тужно тепер осінніми днями красній Тетяні. Мати за господарством та справунками в млині, лиш недовго пересиджує в світличках. Тетяна, прибравши їх рушниками, сушеними цвітами та килимами, не знає іноді, що з часом починати, так багато, здається їй, має його зайвого. Хоча й помагає матері в господарстві… клопочеться враз з нею… втім, все ж таки бувають у неї такі хвилі… де здається їй… має його ще все забагато. Грубої челядинської роботи Іваниха Дубиха своїй одніській доньці не дає в руки, а туга за Грицем і потайна любов до нього підмулюють душевний спокій і рівновагу дівчини. Летіла би, як птаха, на гору до нього, він же кликав, молив лісом, щоб зайшла хоч раз ще. Однак вона не була. Щось, що було сильніше від неї, держало її вдолині, вдома, не допускало виходити проти нього.

Хотіла бачити – не йшла. Любила – не показувалася Зачинила душу і ніби ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна…

“А що, буду плакати?” – гомоніло його голосом в її душі, коли пригадувала собі розмову з ним та те, що дівчата, полюбивши, повинні мати “свій розум”.

Так. Тому ж і в неї був свій розум, – і вона не виходила в ліс до нього. Не вірила йому. А он бідній Маврі як пішло життя марно-марнотою, і всі покинули. Нікого, окрім неї та її матері, не мала вона на всім світі. Та вона так не хоче. Ліпше не любити, якщо мав би він її забути, висміяти, що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила…

І чомусь їй лячно, і чомусь тужно. Скільки не молилася, віри до нього в неї нема. Полюбить, покине, осміє і свисне! – остерігає заєдно якийсь внутрішній голос її серце. Так учила, остерігала Мавра, а Маврі вона вірить.

О!.. о!.. о!.. – виривався на саму таку лиш думку стогін з її грудей, і віра, хоч би й була на час, щезла без надії – не вертає більше. Думка нестерпна. Вона мутить її душу, відбирає спокій. Насуває смуток, розпікає душу. Вона, Тетяна Дубівна, покинена, осміяна. Вона – що її мати держить, мов цвітку за образами, шанує, пестить. Що все, чого б не захотіла, мала по волі. Вона ним покинена, а він посвистує на неї!.. Мов під невидимим тягарем якогось незрозумілого їй самій страху – угинається Тетяна, терпить і умліває душею.

Так часто, так густо. Тому зачинені її уста мовчать гордо, не признаються нікому про біль і рай в душі. Прийде він або старости від нього, вона заговорить, все розкаже. А коли не так, нехай все в ній згасне.

Іншими днями знов Тетяна, мов той лід весняний, тане. До себе усміхається, радіючи цілою душею. Він її любить! – красний та пишний, мов орел літає. А все її любить, душею в’ялить. Грицю, Грицю! – кличе її молода душа, простягає тужно свої чисті крила, тріпочеться надіями, усміхається щастям; коли прийде сам?

Сам!

На своїм дорогім, як вугіль чорнім коні. Прийде, поцілує, стане перед матір, скаже те, що треба, заповість їй щастя.

Та не спішить Тетяна лісом до нього, а біжить до Маври.

“Казати? Оповісти? – питає її непевний голос. – Розповісти Маврі? Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час… ”

Ні, ліпше мовчати. Не зрадитися ні словечком. Радше буде сама ждати, мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, він пришле сватів, і все буде добре. Мати її віддасть за нього. Вони полюбилися, і вона упросить матір віддати її за нього.

Та не спішить Тетяна до нього, а спішить до Маври.

Хоч і не розкаже їй про свою любов, то Мавра знає різне, розуміється на всім, бувала в світі, знає ворожити, споминає іноді і про любов… легше якось буде.

Ідучи одного разу лісом з такими ось думками, завертає Тетяна в сторону, де видніє Маврина оселя, і… врешті входить до неї.

– Мавро! – кличе живо. – А он я до тебе в гості, хоч і не неділя, та в нас в хаті тужно якось часами і сумно, а іноді аж… силує вийти… хоч би й до тебе! – Із тими словами тулиться дівчина до старої приятельки, неначе бажає, хоч і несвідомо, пестощів і любові.

– Мавро, бачиш, я тут… тож за те обійми, попести…

– От і пригадала! – відповідає Мавра, та проте пестить і голубить свою доню.

– Чому не приходила? – ставить питання. – Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. її одну на світі, її одну над усе. Більше… кого їй любити? Хто бідною жінкою журиться? Довкруги неї лиш ліс, ліс та гори. А он нині зранку хлопці знов зверещали. Прилетіли злобні, на хату знов спали: “Татари ідуть!” – зверещали. В двері нагримали і, заки вона з печі злізла, й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю біленьку!

… Тетяна сміялася.

– Страхали знов татарами?

– Так, злетіли звідкись і ну ж бити в двері. “Відчини, Мавро, бо татари йдуть”. Стільки часу оставили, що хіба заклясти, поховати зілля, щоб не розтрусили.

– Багато сього літа зілля назбирала? – питає Тетяна і обзирається по закутках, де стара приятелька держала насушене чародійне зілля.

– Та доста.

– А он там на печі, що се за зілля? – спитала цікаво

Тетяна. – Я ще не бачила його в тебе, ще на сім не знаюся.

– Тото зілля? – питає стара сухо.

– Тото. Від чого воно, Мавро?

– Від усякого лиха, – відказує знов сухо стара, – воно з-під “Білого каменя”.

– Та від якого ж лиха, Мавро? – допитується дівчина, придивляючись уважно листю зілля…

– От, від лиха,.. – чує знов те саме. – Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, і вже його не буде. Воно дає сон… – додала відтак вже приязніше. – Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, і хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, і мене тим зіллям напоїли вороги тоді, коли мою долю порішили і з-поміж себе викинули. Винесли в сні з шатра, і я нічого не чула. Деякі в нас розуміються добре на зіллі. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зіллячко! – додала і усміхнулася чудно. – Мавра також знається на нім. Лиш собі не вари, доньцю, – остерігала, – хіба тяжкому ворогові. Та ще й знай, коли його копати.

Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зілля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далі.

– Коли його копати? – спитала лише.

– Коли? – повторяє Мавра. – Ось послухай, як і коли, лише не забудь. Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в роті. До схід сонця водою налий, сама без сусідів горшків звари, глечик не кивай, а все мовчки. Так для себе. А проти лиха – інакше.

Тетяна усміхнулася.

Мавра погрозила.

– Не смійся, дівче, – додала поважно, – а краще затям. Може, я загину, ти одна запам’ятай! Чому тобі не знати? Тобі нехай не придасться, а знати все добре. Ось і знай, проти лиха… в неділю рано укопай, в понеділок полощи, у вівторок вари, в середу рано напій, то і гей-гей який сон лихо захопить!.. – і аж заспівала, тріпнувши пальцями. – Гай, га-й! – і розреготалася. – Ой! – кликнула відтак з жалем. – Коли б я була те зілля тоді мала при собі, як він казав мені, що я одна всьому винна, та ще і свиснув – не була б нині Мавра сама по лісах, сама на всім світі, а була би між своїм людом, з своєю дитиною… ет! – додала гірко і урвала.

– То й що, Мавро? – питає Тетяна, і її очі створилися нараз широко, тривожно.

– То нехай був би хоч зо три дні переслався, як уже не що інше…

– Мавро! – крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. – Гріх, що ти говориш!

– Може, і гріх… – притакує Мавра твердо. – Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гріх.

– Мавро… ти його любила? – обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голосі, і сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.

– Любила на свою біду та на своє горе. Правда, що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні його, ні дитини, ні Раду, ні родичів – нікого. Тетяно, Тетяно, – додає сумно, – що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жінки жаль. Він ваги не знає… І най бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, – остерігає Мавра і накладає люльку.

– Я збожеволіла б, – повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз – станувши близько перед старою циганкою, каже:

– Мавро!

– Що, доньцю?

– Ти багато знаєш…

– Хоч не так багато, а що треба – знаю.

– То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?

– Котрий?

– Що ти його любила, а він тебе… зрадив, свиснув за тобою?

Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:

– Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.

Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає. Зате Мавра не мовчить.

– Доньцю! – каже нараз і дивиться пильно на дівчину. – Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Г-а?

Тетяна стискає зуби.

– Не любиш її вже?

– … Люблю.

– А більше нікого не полюбила? Г-а-а? – питає і па-кає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що “одну” її любить. ‘

В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.

– А хоч би й полюбила? – питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.

– Тоді не вір!

– А як повірю?

– То відтак не жалуй! – Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.

– Я не пожалую.

– Посилав уже старостів? – питає Мавра замість всього і знов пронизує дівчину оком аж до глибини душі.

– Ще він їх пішле.

– З нашого села який?

– Ні.

– Здалека?

– Не знаю. Нічого не знаю.

– І ти його любиш?

– І я його люблю.

– Кажеш – він тебе посватає?

– Він мене посватає.

– Коли?

– Не знаю.

– Сеї осені?

– Не знаю.

– Тетяно! – остерігає Мавра з щирою строгістю ї грізно киває пальцем. – Тетяно!

– Що таке? – опирається проти чогось у голосі старої Маври молода дівчина.

– Уважай, Тетянко!

– Він же мене любить!

– І ти його любиш?

– І я його люблю.

– І не з нашого села він?

– Не з нашого.

– А мама про те знає?

Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в її любові до Гриця хотів би хто стати на сторожі або перешкоді, зворушує її нараз і настроює бунтівниче. Вона тупнула ногою, як чинила в дитинстві, коли не сповнялося її бажання, і відвернулася люта.

– Їй – мама! – крикнула роздразнено, – нащо ще й мамі знати. Він пришле вже в час старостів, тоді й дізнається. А тепер не треба.

– А як тебе хто інший посватає сеї осені?

– То не піду, – відповідає рішуче і гордо.

– А як мама скаже?

– Мама не скаже.

– А як присилує?

– Мавро! – кинулася до неї дівчина з неописаним роздразненням, немов хотіла її вдарити, а очі в неї заіскрилися люто. – Мама не присилує!

– Ні, ні, доньцю, – утихомирює затривожена роздразненням дівчини Мавра, як за дитинячих її літ. – Мама не присилує.

– І ти допоможеш, Мавро? – просить Тетяна, приказуючи.

– І я допоможу, доньцю, вмовлю маму.

– Доки він старостів не пришле, Мавро?

– Доки старостів не пришле.

– Хоч би і другі прийшли і мама силувала? – питає Тетяна з притиском, ніби забезпечуючись відтепер Мавриною поміччю.

– Хоч би і так, дитинонько. Але не журися. Не час тим журитися.

Тетяна сідає близько коло печі, де тліє кілька вугликів, і мовчить.

– А хоч багатирський син він? – питає по якійсь хвилині знов Мавра.

– Авжеж, – відповідає Тетяна згорда, і її голос застерігає собі заздалегідь іншу думку в старої приятельки, як ту, що він багатирський син.

– А красний?

– … Ну-у-у! – відповідає лиш молода дівчина з притиском і підсуває брови, відтак додає: – Такий, мабуть, лиш твій був, Мавро…

– Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.

– Красний – кажу, Мавро.

– Я чую, доньцю, – відповідає Мавра і хитає жалісливо головою. – Тому я пропала, – додає, майже співаючи, півголосом. – Душу за ним дала – за його очима.

– За його очима… – повторює розмріяно, задумано Тетяна.

– А як його звуть?

Тетяна вагається, відтак махає рукою зневажливо і байдуже додає:

– Подибала раз…

– Раз? І вже полюбила?

– Раз, і другий, і третій, а четвертий полюбила.

– Тайком?

Тетяна мовчить, спустивши голову.

– В млині? – розпитує, розгребує дівочу тайну Мавра.

Тетяна знову потакує мовчки головою, а відтак заперечує.

– Не хочу правди сказати.

– Тетяно! – остерігає Мавра, майже молить. – Кажи, най присилає старостів. Сама не виходь до нього!

– Сам пришле він сватів, – обзивається твердо дівчина.

– Най бог помагає. І далі стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить, той не раз і губить, – додала пророче.

– Губить, – повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а відтак вмовкає…

Тишина… Мовчанка.

Мавра, задумавшись, пакає люльку, а Тетяна знов бореться з чимось, мовчить якийсь час; відтак кидається до Маври, тулиться до неї і благаючим голосом допитується:

– Мавро, чи вже справді всі такі, як ти передше казала?..

Мавра відзивається твердо, мов камінь, що, впавши в воду, повороту не знає:

– Хіба відтепер вродиться – що такий не буде.

– Мавро!!

– Доньцю моя дорога, як ти ніколи не вірила Маврі, то сим разом повір! Ти в мене одна на світі…

– В нього щирі очі… я його люблю, – відповідає і ніби бореться молода дівчина з недовірливістю старої няні.

– Любиш, доньцю? Любиш? – відказує сумно Мавра, – Тож люби щасливо, бо я – одна на всю гору, на весь ліс, на всю самоту, далеко-широко одна та й одна.

Зворушена вертає осіннім тихим лісом Тетяна, і вже не йде до Маври, її болить, як Мавра заговорить про них а з тим і про того, якого й не знає.

Не піде. Не добре їй з Маврою. Що б і не порушив, вона на все кидає тінь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. І він її також любить. Своє добро вони знають.

Вона вижидає дома старостів від нього. Іноді і молиться. Колись він лиш над’їде – говорить її серце – чорний кінь зарже, і він увійде в хату. Здійме капелюх, як не раз вже в лісі, і, вклонившись покірно, скаже: “Я прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всім світі”.

Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: “Гриць її полюбив, а вона Гриця… ”

Звільна минає день за днем осінь, наближається зима – аж і настала врешті. Біла, чиста і морозиста. Пушистий іній угинає сосни, а груба верства снігу застелила білу стежку. Весь ліс, куди не глянути, прикинувся на час в якусь білу мрію…

З-під густих смерек, обтяжених білим снігом, саме над яром в’ється прозоро-синявою гадючкою дим із Мавриного коминка. Вона зимує…

* * *

Поволі проходить молодому Грицеві осінь і зима. Зразу виїжджав іще за красною Туркинею, та пересвідчившись хутко, що вона держить слово, не являється, як приобіцяла, що “не прийде”, він аж посумнів. “Якби любила, то виходила б, – говорив заєдно, – хоч раз один, а все-таки вийшла б, показалась би – щоб бодай побачив, поглянув на неї. А то затялася і ані раз”. Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно від часу до часу на чорнім коні, як кудись жене і вертає повільним кроком сумно. Лиш як морози почали на добре притискати, а далі і сніг налягати на широких вітах смерек білою вагою, перестав він вижидати дівчину в лісі. Тим часом туга загніздилася в його душі, скільки не розважувала її несвідомо своїми пестощами, щебетанням та слухняністю білолиця Настка. Гриць мов не той вже, що був. Посмутнів. Старостів до Тетяни він також не може слати, бо в його сусідстві живе Настка і він не хоче її смутити. До того й батько його не хоче землі відділити – каже ждати… з женячкою ще не квапитися, і він мусить батьковій волі піддатися. Та ждучи отак і плекаючи в серці бог знає які надії про Туркиню, він все-таки не перестає, розвідуючись тайком про Тетяну, – заходити досхочу до синьоокої Настки, віддаватися тому почуттю, що його в’язало з нею і держало при ній. Він неначе міцніє душею, зачувши тут і там між товаришами, що вона, крім нього, – що гуляє, мов ногами пише, – не бачить іншого в селі, в’яне за ним серцем і до смутку любить…

А Туркині не видно.

Однак не така вже кров у Гриця, щоб він довго з тугою в серці возився. Одного поранку осідлав свого чорногривого коня і подався в село, де жила Іваниха Дубиха з своєю гарною донькою, їздить там по селу, вдаючи, що за справунками, а за Іваниху Дубиху все попри те розпитує. Чи горда вона дуже і неприступна? Строга дуже пані?

– Горда дуже, – кажуть, – і строга, а для своєї доньки то, здається, чи не самого боярина вижидає.

– А донька? – питає.

– За жодного не хоче й чути. Досі відмовляє всім як одному, – розказують. – Каже, що не “по душі” і не хоче.

– От жвава, що й бідних любить, – вихопилося якось Грицеві з уст.

– Та яке там вже “любить”! На жодного, а на бідного вже й тільки не дивиться.

– А гарна яка? – допитує далі Гриць, вдаючи, що не знає дівчини.

– Сам вже придивися, – подають у відповідь. – Поклонися їй низько, поглянь на брови, тоді осудиш власними очима, хто така Дубівна, хто така Туркиня.

В Гриця аж загоріло в душі. От його Туркиня – спалахнуло в думці. Добре кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубівна, до нього ласкава, прекрасна та Туркиня.

Дивиться? Грицю, Грицю… уважай, що дієш! “Гадаєш, я зараз для кождого?” – пригадуються йому її слова.

“Я не для кождого… ”

Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право… а все інше йому байдуже. “Для кождого, не для кождого, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б”. І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати…

Вийшла Туркиня, спаленіла і зчудувалася бровами. З шапкою в руці стоїть Гриць перед нею.

– Я прийшов, Туркине, – каже він покірно.

– Гаразд, – відповіла вона і всміхнулася очима. А за нею мати – висока, строга… в чорному одіта.

– В яких справах, молодий газдо? – запитала сухо і прошибла холодним оком Гриця і доньку.

– Не питали зранку люди тут за ним?

– Не питали, – ще зимніше відказала.

– Чоловік та й жінка…

– Не питали, кажу! – З тим і обернулася і ввійшла У хату.

– І ти, донько, входь, надворі не гайся! – так прийняла його Іваниха Дубиха – і більше її не бачив.

– Іду, мамцю… – обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.

– Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, – просить Гриць, вклонившись знов покірно. – Разом посумуємо, разом поговоримо.

– Не вийду. Навіть і не жди, – відповіла твердо.

Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:

– А в ліс весною прийдеш? – питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.

– В ліс весною прийду. А тепер вертай.

– Як зазеленіє, – притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, на усміхнених устах, на всій її красі.

– Як зазеленіє, – повторює вона і знов усміхається.

Гриць кланяється.

– Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.

– Спасибі тобі, що додержав ти слова – та проте вертай – мати не жартує…

Відлетів Гриць на чорнім коні, і тихо стало коло хати, лиш на часок, ніби десь на спогад там комусь, остався тупіт кінських копит у воздусі.

“В ліс весною прийдеш?” – повторює Гриць в себе вдома заєдно своє питання, тоне в нім, куди б не ходив, за що б не брався.

“В ліс весною прийду!”

“Як зазеленіє… ”

“Як зазеленіє… ” Господи боже, от Туркиня і любить!

“Весно, прийди! – тужить, молить німо його молода грудь, зітхає гаряче його серце. – Весно, прийди!..”

Повеселів Гриць. Обіймає Настку, тулить і голубить з потайного щастя синьооку її. Вдоволяє батька-матір, а сам до себе усміхається. В ліс весною прийдеш?” – питає його серце.

“В ліс весною прийду”.

“Як зазеленіє?..”

“Як зазеленіє… ”

Зеленійте, сосни!..

* * *

Весна настала.

Стоять смереки рівними зеленими хоругвами, вітаються шумом, клоняться коронами одна другій, а все тому, що от весна прийшла.

Цвітуть вже і цвіти, колишуться і дзвінки коло скал, каміння, а все в честь весни, все в честь її повороту.

Порозпукувалися вже й маки молодої Тетяни, і от-от незадовго вона їх зірве вже, заквітчається ними, поспішить зеленим лісом прудкими ногами до старої Маври або й дальше…

* * *

Одної такої чудової весняної днини пустився Гриць в полонини оглянути худобу, деякі колиби та на приказ батька вибрати кілька кращих штук худоби на продаж. Переходячи через село на противну гору, де саме простягалися полонини його батька, подибав по дорозі старого, з дитинства вже йому знаного діда Андронаті, що все раз на кілька років являвся в їх селі і поступав до їх хати!

Заходив – як по що. Часом з ложками на продаж, іноді впрост по милостиню, іноді впрошувався на сам відпочинок, а все поступав. Побачившись тепер з циганом старцем на пустій дорозі, Гриць поздоровався з ним, задержався.

Старець циган прилучився до молодого хлопця, і мало-помалу оповіли собі обидва, як їм живеться, що перебули за час, не бачившись, і все таке інше з життя.

Старий циган розказав Грицеві, що волочиться вже до двадцяти років на світі, лише глибокою зимою опиняється в Угорщині, недалеко пусти, де тулиться коло інших циганів. Жінка в нього померла ще перед двадцятьма роками, недовго по утраті однісінької доньки, яку постигло нещастя, і вона або вмерла, або, може, тиняється де по світі. Дитині тієї доньки, щоправда, поводиться добре, говорив він, не дивлячись при цих словах на молодого хлопця. А його лиш та одна думка при житті держить, що він колись коло тої дитини затулить очі. Але поки те буде, він мусить волочитися по світі, а як настане час, що його внук одружиться, тоді він прийде до нього й остане.

Зимою перед роком, – розказував, – переходив він тутейші села, збираючи милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися між собою і погнали його шукати хліба в світі. Але який вже в нього заробіток, відколи не годен смиком по струні водити, ночами пересиджувати, по весіллях грати? І заманило його й оцим селом піти, де бачив останній раз свою доньку: але жалував. Зайшовши в ліс якоюсь стежкою, куди, здавалося йому, дорога ближче, – він заблудив. І хоча впрошувався до якоїсь там хатини в лісі, все-таки не дістався до тепла і мало що не загинув в снігу з голоду та холоду. І вже відтоді живе зимою в долах. Але він вже ослаб цілком; чує смерть за собою. І здається йому іноді, що господь держить його лиш тому на ногах, щоб він іще прислужився в дечім свойому внукові.

– В чім? – спитав Гриць.

А от се трудно означити старому дідові… Але так йому ввижається. Окрім того, хоче йому на весіллі заграти на скрипці, хоч І старечими пальцями. Славний музика Андронаті заграє йому ще на весіллі… потім… нехай би й зараз помер. От що!

Розказуючи отаке, старий дивився з-під брів вигребущим оком на молодого хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору і, щоб не оставляти старого поза собою, від часу до часу присідав на землю та, ждучи, придивлявся байдуже на тяжкий крок старця і на його самого.

– Тебе, синку, я оце третій раз бачу, – об’яснив далі старець молодому. – Ти, мабуть, не маєш родичів?

– Кажуть, “ні”, – відповів коротко Гриць, що не любив, як йому згадували, що він годованець.

– Але тобі добре? – допитувався цікаво старець; і немов лиш ждав, щоб слово “добре” перейшло уста молодого.

– Та добре, – чує знов коротку відповідь.

– В багачів живеш?

– Та ніби в багачів, їсти, пити маю, одежі гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували… – і, не докінчивши думку, вмовк.

– А чого недостає тобі ще? – питається старець і усміхається. – Любки?

Гриць махнув рукою.

– Є, – каже, – їх доста, де б не захотів. А з-помежи тих є вибрані дві.

– А багачки? – розвідується знов старець, і його очі загоріли захланністю.

– Та – ніби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче її мати дати за мене; але синьооку, біляву, мої родичі хочуть, а мене її родичі. І добра вона і непогана; якраз, кажуть, мені під пару. Зрештою, бог знає, котра мені суджена. І котра буде, то буде. От… – і махнув при тім слові зневажливо рукою, – всі вони однакові.

– Що? – питає старець і розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.

– З того всього я пішов би в світ! – каже.

– Куди? – аж крикнув старець.

– У світ.

– У світ? Як той циган? От-то, і наговорив. Бідувати, як я?

– Е, ні, – як ви по милостиню; а так собі, щоб бачити світ. Навкучилося межи горбами. Так, діду, іноді мене тягне деінде в світ, – говорить майже з тугою Гриць, – що господи боже! Отже, ні.

– Дівчат шкода? Що? – спитав старий і розсміявся.

– Може, і шкода тої, з чорними бровами, – відказав Гриць просто. – Вона ніколи не навкучується. Все тебе ніби чимось новим годує. Щоправда, діду – гарна дівчина.

– А я тобі кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, біла чи чорнява – як багачка, то бери! Дуже гарної навіть стережися. Буде за другими спозирати, – приучує старий.

Гриць розсміявся.

– А я від чого буду? – спитав. – Але вона гарна, мов боярська дочка. А білява зате люба і догоджує. Що б не захотів я, вона вже зробила. За тими двома хлопці голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну покидати, а шкода і другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! – кликнув нараз тужно. – Ти в душу запала, а сама, мов чарівниця… добре заховалася! Гей, дівчата, злийтеся в одну, і я вас посватаю!

При тих тужливих, а заразом і гарячих словах розсміявся старець прикро. Йому пригадалася ніби давня якась казка, нещасна любовна пригода його доньки Маври. І Раду свого лютого любила, і мадярського боярина любила, а сама одна осталася… в світі десь пропала…

– Одну люби, синку… – перестерігає поважно. – Одну люби, та щиро.

А далі і сам умовк. Ніби боїться свої слова пояснити, удовіднити, щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не відіпхнути від себе дорогого хлопця, не відстрашити чим навіки…

– Мабуть, білу посватаю, – обізвався нараз сам Гриць. – Дарма, що чорнобриву, може, й більш люблю. І де вона? Хто її вдержить? Вона… тут і там, тут і там, а хочеш її обняти, до себе пригорнути, вона “не для тебе”. Бог знає, як то ще буде. За білявою стариня потягає, а чорняву я один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лісі… Туркине, вий-ди! – гукнув тужливо, незважаючи на присутність старого, мов був сам-один на горі. – Вийде, як зазеленіє!.. А от вже і зеленіє, – додав, звертаючись до діда, якого ніби лише ще в останній хвилі спостеріг. – А ти!.. У-х! – кликнув удруге тужливо з усієї груді, а відтак, тріпнувши капелюхом до землі, кинувся і сам на траву.

Старець доліз до нього і станув, відпочиваючи.

– Любитеся потай з чорнобривою? – спитав.

– Сходимося все в лісі. До хати стара ще не приймає, чигає над нею, як вовчиця, навіть говорити не хоче! Тож ми лісом криємося.

– Зле, хлопче, – перестерігає знов старець і тоне в якихось думках. – Зле. Стережись. Світом ідуть прокльони, може й тебе хтось з жалю за нею проклясти.

– Але-бо і красна! – пояснює Гриць, не зважаючи на слова старого, і, станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавільно капелюх набік. – За нею всі хлопці гонять. Але я, татку, – додає гордо і щиро, неначе вдоволяє щось у собі, піддаючись його бажанню говорити, – я один буду її мати. Красна, – кажу, – і як дика коза шмигає по лісі; ми тут і любимося.

– А я, синку, тобі лиш одну раю, – обізвався знов старець, опершись перед молодим на палицю, і думав. – Одну, та щиро любити, двох не голубити. Воно потягає гріх за собою, аби як чоловік себе хоронив. – І зітхнувши якось тужно, він нараз спитав: – Як їй на ім’я?.. Не з циганів вона, коли чорнява?

Гриць розреготався.

– Ото вгадали! – кликнув. – Самі вилізли з шатра, та і другого би там упхали… – і знов розсміявся.

– Не глузуй з циганів! – остеріг старий якимось лиховісним голосом, – бо ще не знаєш, з якого й ти роду. Ади – в світ тебе тягне, дарма що хліба-солі маєш. А що далі буде, ти ще не знаєш. З лиця, – каже, – правда, ти білий, але хто твоя мати, хто був твій батько? Циган чи боярин – ти не знаєш.

Хлопець скипів.

– Мовчи, цигане! – кликнув. – І не обзивайся більше. Я як улючуся, скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади… – додав погірдливо. – Йому моя мати нагадалася. От-от! – і аж свиснув з якогось обурення. Але хутко успокоївся. – Моя чорнобрива любка, – додав, – се “Туркиня”, діду. Знаєш її? Чув про неї? Ти, мов та сновида, по всім світі лазиш! – і знов розсміявся.

– Не знаю. Але, як хочеш, розвідаюся… і, може, ще тобі коли в пригоді стану. Але знати не знаю…

– Та вже ж… Вона з циганами не братається, – вколов Гриць бутно діда.

– Ні, – каже покірно старий, – лиш любиться.

Гриць не зрозумів і вмовк. Йому стало ніяково від циганових слів. Не зрозумівши їх, не хотів більше питати і чомусь споважнів.

– Коби я знав, коли будеш справляти весілля, я приволікся би, – заговорив ще покірніше дід. – Я здалека б, здалечку, синку, – тягнув чимраз покірніше, майже до землі склоняючись, – здалечку, здалечку… лиш дивився б і не надивився. Але де вже мені старому, та ще й бідному старцеві бачити, як жениться багатир з багачкою!..

– Восени, – перебив йому гордо Гриць, – сеї вже осені, – говорив мов до себе, – буду женитися. Прийди, як хочеш. Бідних у нас милують, чому б старого цигана ні? Зі скрипкою прийди…

Старець покірно склонився.

– Так я й хотів би.

Гриць стояв перед ним, молодий, красний, і дивився понад голову старця далеко вперед себе, над ліси і гори, неначе виглядав когось.

– Що визираєш? Над чим розважуєш?

Гриць здвигнув плечима.

– Я про чорнобриву, діду… – признався. – Так мене обмотала, що з гадки не сходить, та хто знає, чи буде моя…

– Якби я ворожбит, то поворожив би тобі, хоч би і на горбі, – відповів старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. – А так хіба стану тобі, може, коли в пригоді… між дівчатами, щоб не дуже вже ними турбувався.

– Ов-ва!.. – закинув Гриць… – Мені їх не страшно. Зроблю, як схочу.

– То хіба заграю тобі на весіллі, поки умру…

– На весіллі, – повторив з вимушеним усміхом Гриць.

– Як бог дасть. Тобі одному ще заграю. Я рад би, щоб ти став першим багатирем у селі. Знаю тебе з дитини, а родичі твої були для чужого старця милостиві. Тому я рад би… хоч бідний… чужий циган… рад би, – і тут, урвавши, опустив нагло стару голову на груди і вмовк.

– Може, й буду колись багатирем, – обізвався Гриць, – не знаю. Кажуть, багатству чорнобривої в нашім селі рівні нема, тому хто знає, чи за мене дадуть.

Старий зачудувався.

– Чим вона найбільше багата? – спитав.

Гриць видивився на нього.

– Чим? – а по хвилі розсміявся. – Чорними бровами… – відповів.

– Ой, як та чарівниця? – спитав.

– Чарівниця, діду.

– Стережися, сину… Чорні брови мають силу.

– Кажуть – мають, – обзивається Гриць і знов сміється. – Та я її не боюся, коби лиш за мене дала її мати…

– Чарівницям, кажуть, – пояснює далі поважно дід, – треба всю свою силу віддавати, інакше вони беруть верх над чоловіками; бодай в нас, циганів, стережуться їх.

– Я один не боюся їх – і все буду робити, як схочу. Грицеві не доросла жодна… зрештою і біляву маю… Не їм я піддамся, а вони… мені. – З тими словами став крутити вус і, ніби усміхаючись, чомусь чимраз більше поважнів.

Мов перед двадцятьма роками, коли Андронаті стояв з білим внуком на руках на верху, роззираючись по розкиданому селу, щоб доглянути хату багатиря, і не находив її, так, здавалося, глядів тепер сам Гриць надармо понад ліси і гори, ніби роззираючись за своєю долею, що мала йому прибути від одної з дівчат.

Та в тій хвилі пронісся звідкись понад верхи, як і перед двадцятьма роками, голос трембіти, смутний і протяжний.

Гриць спинився.

– Се на смерть? – спитав старець.

– Не знаю. Мабуть… – відповів хлопець і нараз прискорив кроку. Хоч і як він звик до звуків трембіти, любив їх, а в тій хвилі вразили вони його болюче.

Старець, не в силі держати з ним кроку, задихався і станув.

Гриць спинився на хвилину.

– Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.

– Ідіть, – відповів Гриць, – я спішуся… бо мене в полонині ждуть.

– Іди, синку, іди з богом! – відказав старий. – Рад, що бачив тебе, а далі нехай орудує божа воля.

– Побачите ще на весіллі, – потішив Гриць щиро, і нараз, мов на внутрішній приказ, зняв покірно капелюх і схилився низько перед старцем.

– Поблагословіть, діду, ще перед весіллям! – просив. – Хто знає, як випаде, чи вспієте на час прибути. Поблагословіть, ви старенькі.

Старець аж затрясся зі зворушення, захлипав.

– Благословлю тебе, синочку, – промовив розжалобленим голосом, – благословлю з усім добром і щастям – а не забудь свого діда…

– Не забуду, татку!

І пішов Гриць. В душі ніс не то смуток-тугу, не то стісненну радість, а все з думками про весілля. Відтак станув і поглянув вдолину. Де був його – як називав себе – старий дід.

От був ще.

Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче між хати вдолину, доки не згубився цілком…

Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густі ліси. Лиш хижуни, розпростерши крила, розкошують під небосклоном. ДЛЯ ПРОДОЖВЕННЯ ЗАВАНТАЖТЕ ФАЙЛ


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Любить людей мене навчила мати твір.
Ви зараз читаєте: Ольга Кобилянська – В неділю рано зілля копала