Особливості французького символізму. Логічно-інтелектуальна схема



Щоб краще зрозуміти тему про французький символізм XIX столітті, я створив малюнок – схему про його розвиток. Мені довелося всього – навсього використати підручник – нічого особливого, але моя гора “Парнас” здивувала мене. Постараюсь описати це на словах. Вершиною мого малюнка стало сонце – символ бога Аполлона, покровителя мистецтва. У сонці напис: “Парнас”, 1852 – це дата створення французького мистецького угрупування. Окремі молоді, талановиті, сміливі літератори – Шарль Леконт де Ліль, Теофіль Готьє, Жозе-Маріа де

Ередіа вирішили, що настав час виступити з маніфестом, у якому вони проголошували основні принципи, за якими хотіли творити своє мистецтво. Вони заявляли, що постулати реалізму, фотографічної картинки дійсності їм не до вподоби, що це не можна назвати мистецтвом. Краса – ось найвища цінність, саме до неї треба прагнути усіма фібрами душі. Французькі поети хотіли, щоб поезія була подібна до чарівної статуетки: поет, як художник, має працювати над своїм витвором. Чарівним різцем слова він повинен вирізьбити кожен штрих, кожну деталь, вірш має засяяти усіма гранями поетичного розмаїття голосних і приголосних, асонансів
і дисонансів. Наприклад, як у Ередіа: стоїть давній храм на гострому шпилі, у незворушному вічному сні сплять у мертвому спокої богині з мармуру й бронзові герої. Усе прекрасне, вічне, і “тільки рід людський, сліпий і легкодухий, Не чує хвиль нічних, що жалісно і глухо Привабливих сирен оплакують крізь сон”. Мистецтво (якщо це високе, справжнє мистецтво), вважали парнасці, має бути відірваним від реального життя. Тому на своєму малюнку я проводжу по підніжжю гори чітку лінію, яка символізує відмежування молодих літераторів від тих тенденцій, які залишаються знизу, у реальному, буденному світі; відмежування від того, що було властивим для реалістичної літератури XIX століття, а саме: проза дійсності, проблеми життя. Ці моменти поети хотіли викинути зі свого мистецького вжитку, тому на таблиці їх можна перекреслити хрест-навхрест. Що ж далі – усередині гори? Тут мають бути основні вимоги, що стають центром поетичного орієнтиру: і через усю площину гори прописую різними кольорами: “пластика”, “досконалість форми”, “логіка”, “краса”. І вершить усю справу слово “сонет”, бо саме сонет символісти обрали за еталон вірша.
Згодом до парнасців приєднуються Артюр Рембо, Поль Верлен, Шарль Бодлер. Усі разом вони прагнуть змін. 1 недарма – адже надворі шумить революція, Паризька комуна, і вони – молоді, сміливі хочуть починати життя за новими правилами. Рембо напише своєму приятелю: “Я гину, гнию в старому світі – злому й сірому. Я хочу бігти й бігти, я безкінечно настирний у своєму прагненні вільної волі”. Рембо рано відчув у собі талант, почав писати вже з шести чи семи років. Правда, рано він і зійшов з поетичних шпальт, обравши для заробітку якусь звичайну професію далеко від Франції, а тут у цей час його проголосили “королем символізму”. Рембо тікає зі свого містечка, згодом тікає звідусюди, здається, він тікає від самого себе, від життєвого дискомфорту. Поета приваблюють нові форми, нові ідеї. Наприклад, у “Голосівках” він експериментує з відчуттям літери. Спочатку здається дивним, що ще можна уявити в букві, крім букви. Але… Справді! Можна в літері “А” побачити муху – крильця розкрилися по боках, а попереду носик, можна ще й очиці намалювати. А якщо цих “А” багато – то нескладно уявити “чорний мух корсет довкола смітників”. Або ж “Е” – “ранкових випарів тремтіння незбагненне”… Як це?! По-моєму, просто. Якщо коли-небудь ви відпочивали на природі і просинались рано-вранці, то над річкою, над полем могли бачити випари. Вони дійсно ніжні, тремтливі й незбагненні. “Е” ще може нагадувати списи льодовиків, але для цього з літерою треба гратися: крутити, вертіти її то так, то сяк, покласти на спинку, трохи віддалити від себе, примружити очі та подивитися на неї в розпливчатому варіанті або ще щось вигадати. Збагнути загадки природи іноді неможливо. Так само буває непросто збагнути написане деякими поетами. Але погляньте, який новий світ відкриває поет. Він літеру зіставляє з тим, що оточує нас, розглядає її у поєднанні з усім живим, із Всесвітом. Не знаю, може комусь це не подобається, а для мене – це можливість побачити звичайні речі у незвичайній формі, Одна моя однокласниця написала свій вірш “Анти-Рембо”: “Шановний рицарю Артюре, Не зовсім згодна з вами я. Ви краще слухайте мене, Я ось що напишу: Ні, А – не чорна муха зовсім, Це білий яблуневий сад.,.” Вона писала й далі в такому ж дусі – проти Рембо. Але хто її примусив задіяти свою творчу уяву? Хай по-іншому сприймаються літери, хай інші фантазії виникають, але це ж Рембо дав нам можливість розкритися, поговорити про літери так по-новому.
Поль Верлен теж закликав до новизни, до милозвучності поетичної мови. Його маніфестом стали слова: “Найперше – музика у слові.,. А решта все – література”. У вірші “Поетичне мистецтво” Верлен ніби навчає поетичної майстерності, говорить про те, як має творити поет: “люби відтінок і півтон”, “хребет риториці скрути”, “приборкай рими”, “Щоб вірш твій завше був крилатий, Щоб душу поривав – шукати Нову блакить, нову любов”. Мене особливо вразив вірш Поля Верлена “Осіння пісня”. Тут багато символів: осінь – сумна пора року, коли все відмирає в природі та навіть у житті людини; годинник – прилад для відліку не тільки годин і хвилин, але й самого життя; вихровий вир – життєві проблеми, перипетії, у яких живе людина. Образ “жовклого листа” символізує людину, яка відірвалась від чогось звичного, а куди доля занесе – невідомо: “Мов жовклий лист Під вітру свист – В безвість лину”. Що станеться з нами, коли нас життя понесе далі? Що на нас чекає попереду? Можливо, ми довго протримаємося на дереві, і нас буде зігрівати тепле сонечко не тільки літнє, але й осіннє – адже буває довгою й теплою осінь. Та все одно прийде час – і полетить листок з дерева. Що на нього чекає? Може, він потрапить в осінній букет і ще деякий час простоїть у красивій вазі на вікні, а може, йому судилося залетіти на горище й там пролежати ще довго-довго, спостерігаючи за чужим життям, а може, він зразу потрапить під чиїсь брудні підошви – і від нього не залишиться й сліду на цій землі? Я не знаю, що буде зі мною в майбутньому. У нашому віці розпочинається ще тільки весна, я чекаю на прекрасне літо, але знаю, що колись має прийти і осінь, і зима. Верлен своїм віршем примусив замислитися над філософським питанням: як жити і який слід залишити після себе на світі – потрапити в “гербарій” історії чи розпорошитися й зникнути у безвісті без сліду? На мою думку, у цьому і є величезна заслуга символістів – їхні твори можна читати кожного разу по-різному, вони неоднозначні, символи можна пояснювати залежно від настрою, уяви, віку. Нас оточує багато загадок природи, і варто прислухатися до того, чим дихає природа, які підказки іноді нам дає.
У Шарля Бодлера у вірші “Відповідності” саме про це й говориться: людину оточують символи, “крізь них людина йде і в них людина тоне”. У Всесвіті є все – варто тільки навчитися не тільки слухати, але й чути, не тільки бачити, але й відчувати “всі барви й кольори, всі аромати й тони”. Французький ідеаліст Анрі Бергсон твердив, що світ непізнаний, розумом його осягнути неможливо, потрібно спиратися на інтуїцію, відчуття. Філософ А. Шопенгауер теж проголошував: “важлива не річ, але інтерпретація речі”. На цих філософських постулатах і стояли символісти.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Жюля верна 15 капитан скорочено.
Ви зараз читаєте: Особливості французького символізму. Логічно-інтелектуальна схема